joomla
ОСОБЛИВОСТІ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ У ВИПАДКАХ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

УДК 347.5

Олег Лов'як

Кандидат юридичних наук, начальник кафедри цивільно - правових дисциплін Академії управління МВС

Стаття присвячена проблемним аспектам реалізації права на само­захист шляхом дослідження такого з його видів, як крайня необхідність. Звертається увага на певні труднощі в розумінні підстав відшкодування майнової шкоди, завданої правомірно.

Статья посвящена проблемным аспектам реализации права на само­защиту путем исследования такого его вида, как крайняя необходимость. Обращается внимание на трудности в понимании условий возмещения имущественного ущерба, причиненного правомерно.

The article is devoted to the study of problem aspects of using the right to self­defence by means of researching one of its kinds - the absolute necessity. Special attention is paid to the difficulty in interpretation of the redress grounds for property damage caused lawfully.

Ключові слова: шкода, правомірна шкода, відшкодування шкоди, крайня необхідність, самозахист, цивільне законодавство.

Ключевые слова: ущерб, правомерный ущерб, возмещение ущерба, крайняя необходимость, самозащита, гражданское законодательство.

Keywords: damage, lawful damage, indemnification, absolute necessity, self-defence, civil legislation.

Обов’язком кожної людини є невчинення жодних дій, що завда­ють шкоди іншій особі, крім випадків, коли така поведінка може бути виправдана законодавчо. Таке виправдання полягає в реалізації прав, які визнаються за особою, хоча при цьому можливе заподіяння шко­ди іншій. Стаття 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК Укра­їни), п. 4 передбачає, що шкода, завдана правомірними діями, від­шкодовується у випадках, установлених цим кодексом та іншим за­коном [1, 752]. Таким чином, лише ЦК чи відповідний закон перед­бачає можливість відшкодування шкоди, завданої правомірно, але та­кого спеціального закону поки що немає [2]. Виникають певні труд­нощі в розумінні підстав відшкодування майнової шкоди, завданої правомірно. За відсутності спеціального закону залишається дослі­джувати підстави відповідальності за правомірно завдану шкоду в ді­яльності ОВС крізь призму самого факту заподіяння її працівника­ми майнової шкоди. Аналіз законодавчої бази діяльності ОВС дозво­ляє встановити відсутність безпосередньої регламентації можливос­ті відшкодування шкоди правомірно, але ця база передбачає випадки відшкодування, які за своєю природою правомірні (необхідна оборо­на, крайня необхідність та інші), вказуючи при цьому не на цивільно - правову відповідальність, а на відповідальність взагалі. Прикладом може слугувати норма ст. 13 Закону України “Про організаційно- правові основи боротьби з організованою злочинністю”, де закріпле­но можливість при здійсненні боротьби з організованою злочинністю використовувати негласних співробітників. Так, для виконання дору­чень негласний співробітник має право під легендою вступати в тру­дові, цивільно-правові та інші відносини. Ця частина норми свідчить про поширення цивільно-правового впливу на діяльність ОВС, тоб­то вступає в силу об’єктивне право. Подальший аналіз норми дово­дить, що негласний співробітник не несе відповідальності за завда­ні ним шкоду або збитки, якщо його дії були необхідними для вико­нання доручення [3]. Так реалізується суб’єктивне право, оскільки йдеться про шкоду і збитки, а за правилом генерального делікту во­ни повинні бути відшкодовані, тобто необхідно поновити порушені прав індивіда.

Загальним питанням цивільно-правової відповідальності, а також окремим її аспектам приділяли увагу М. М. Агарков, С. С. Алексєєв,

І. А. Бірюков, Д. В. Боброва, С. М. Братусь, О. В. Дзера, А. С. Довгерт, Г. В. Єрьоменко, Ю. О. Заіка, О. С. Йоффе, Н. С. Кузнєцова, В. І. Кури­ло, В. В. Луць, О. Ю. Піддубний, В. І. Семчик, Я. М. Шевченко, СІ. Ши - мон, Ю. В. Ярмоленко та інші.

На основі аналізу праць цих учених визначене коло питань, дослі­джуваних не в повному обсязі. Так, положення цивільного законодав­ства України дозволяють зробити висновок про недостатню визна­ченість правовідносин з відшкодування шкоди, завданої правомірно (як приклад - стан крайньої необхідності). Проблема потребує ши­рокого пошуку в інших напрямах, зокрема всебічного наукового до­слідження та впровадження ефективних заходів суспільної корекції у тих сферах, які таким дослідженням будуть визначені.

Отже, виникає необхідність перегляду чинного цивільного зако­нодавства, ліквідації прогалин і суперечностей у ньому, а також норм з можливістю їх довільного тлумачення, що створюють передумови протиправної поведінки.

Такий стан справ дозволив виокремити основні завдання нашого дослідження, а саме:

^ дослідити проблеми законодавчої регламентації настання цивільно-правової відповідальності за правомірні дії;

^ з’ясувати системність та ускладнення правового регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої громадянинові дія­ми службових осіб ОВС у стані крайньої необхідності;

^ обґрунтувати необхідність внесення змін до цивільного зако­нодавства щодо правового регулювання окресленої проблеми. Зобов’язання, що виникають з відшкодування шкоди завданої пра­вомірно, зокрема виникають у випадках заподіяння шкоди у зв’язку з учиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки. До таких ви­падків належать стан крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК України). З аналізу змісту статті випливає таке:

А) шкода у ситуаціях крайньої необхідності завдається для усу­нення небезпеки, що загрожувала іншій фізичній чи юридичній осо­бі. Тобто заподіювач шкоди здійснює дії не лише у своїх інтересах, а й в інтересах третіх осіб;

Б) особа у стані крайньої необхідності завдає шкоди з метою усу­нення реальної небезпеки, тобто небезпеки, яка існувала в момент виникнення крайньої необхідності;

В) небезпека інтересам, що охороняються законом, може бути створена природними явищами, будь-якими діями чи бездіяльністю людей, технічними факторами, фізіологічним (біологічним) станом інших людей, поведінкою тварин. Прикладом дій у стані крайньої не­обхідності стосовно працівників ОВС є норма ст. 15 Закону Украї­ни “Про міліцію”, де зазначено, що вони мають право використати зброю для подання сигналу допомоги чи тривоги, а також для зне­шкодження тварини, яка загрожує життю і здоров’ ю громадян або працівника міліції [4];

Г) крайня необхідність відсутня, якщо шкода вже завдана (крім ви­падку часткового завдання шкоди, тобто коли існує загроза її подаль­шого спричинення);

Д) крайня необхідність має місце, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими способами.

Отже, крайня необхідність має місце у випадках завдання шкоди інтересам, що охороняються законом, якщо за таких обставин від­вернути небезпеку іншим шляхом було неможливо. Джерелом небез­пеки, яке створює стан крайньої необхідності, можуть бути стихій­ні лиха (землетруси, повені, снігові буревії, обвали тощо), агресив­ні дії диких і домашніх тварин, несправний стан машин та агрегатів, устаткування, фізіологічні й біологічні процеси (голод, спрага), про­типравні дії третіх осіб (підпал, заподіяння тяжких тілесних ушкод­жень тощо).

Наприклад, з метою недопущення поширення вогню в сільській місцевості руйнують дерев’яні споруди біля вогнища. У цьому разі стикаються інтереси, що охороняються законом, особи, якій заподію­ють шкоду, із законними інтересами особи, яка їх захищає, заподію­ючи шкоду першій особі [5, 293]. У кримінальному праві заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності передбачає відповідальність ли­ше за умови, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернута (ч. 2 ст. 39 КК). Так, машиніст потягу, побачивши на переїзді автомобіль, який раптово з’явився, вирішив не застосовувати екстрене гальму­вання, побоюючись, що це призведе до аварії. Внаслідок зіткнення шофер і пасажири автомобіля отримали тяжкі тілесні ушкодження, але дії машиніста суд визнав правомірними, оскільки він діяв в стані крайньої необхідності, відвертаючи катастрофу [5, 293]. На відміну від кримінального законодавства (ст. 39 КК), ст. 1171 ЦК України не вимагає, щоб завдана шкода за розміром не перевищувала шкоду від­вернену. Тобто для цивільно-правового регулювання важливо досяг­ти результату - усунення небезпеки.

Особливістю досліджуваного виду зобов’ язань є те, що дії у ста­ні крайньої необхідності визнаються суспільно корисними і право­мірними, але на особу покладається обов’язок відшкодування шко­ди. Законодавець наділяє особу, яка завдала шкоди, правом зворотної вимоги до третьої особи, в інтересах якої вона діяла, а також покла­дання обов’ язку відшкодування на третю особу, звільнення від від­шкодування шкоди повністю або частково. Постанова Пленуму Вер­ховного Суду України № 4 від 28 червня 1991 року роз’яснює: “Якщо заподіяно шкоду непричетній до нападу особі, відповідальність мо­же настати за заподіяння шкоди з необережності” [6]. Для цивільного права наявність однієї з форм вини, на наш погляд, не є досить суттє­вою у разі заподіяння майнової шкоди. Будь-яка форма розглядаєть­ся в комплексі, створюючи цілісне поняття вини. Так, Н. С. Малеїн за­значає: “Якщо при захисті інтересів шкода завдається третій особі, то вона визнається спричиненою в стані крайньої необхідності” [7, 24].

Таким чином, проведений аналіз норм ЦК з питань відшкодування шкоди правомірно дозволяє зробити певні висновки:

1) за необхідної оборони завдана шкода не відшкодовується, якщо її межі не були перевищені; за крайньої необхідності шкода підлягає відшкодуванню;

2) за необхідної оборони небезпека виходить від нападника - людини, а за крайньої необхідності від нападника-людини, тварини, природних явищ;

3) за необхідної оборони заподіяння шкоди спрямовується на осо­бу, хоча передбачаються такі дії щодо іншої особи; за крайньої не­обхідності шкода може бути заподіяна особі, а також третім особам;

4) у разі перевищення меж необхідної оборони шкода відшкодову­ється безпосереднім заподіювачем, а за крайньої необхідності мож­ливе покладання обов’язку відшкодування на третю особу, в інте­ресах якої діяв заподіювач. З погляду справедливого розподілу збит­ків, що виникли за крайньої необхідності, суд не може, а повинен по­класти обов’язок відшкодування шкоди на особу, в інтересах якої ді­яв спричинювач шкоди. У судовій практиці з кримінальних справ ви­никає питання про можливість визнання крайньої необхідності у ви­падках, коли особа своїми діями викликала небезпеку завдання шко­ди, а потім запобігла шкоді, завдавши меншої шкоди охоронюваним інтересам. Н. С. Малеїн наводить приклад: А. необережно завдав сер­йозного пошкодження здоров’ю Б. З метою врятування життя А. взяв коня В. і поїхав до лікарні, від швидкої їзди кінь загинув. У цьому прикладі ми бачимо, що А. завдав шкоди В у стані крайньої необ­хідності і повинен відшкодувати вартість коня. Крім того, за пошко­дження здоров’я А. має нести відповідальність перед Б. за загальни­ми правилами відповідальності [7, 25]. У свою чергу, Г. К. Матвєєв відзначає: “Необхідна оборона - це колізія між неправом і правом, а крайня необхідність - колізія між правом і правом” [8, 215].

Закон дозволяє особі здійснювати самозахист свого цивільного права та права іншої особи від протиправних посягань (ст. 19 ЦК України). У ст. 1171 ЦК України, як ми зазначали, йдеться про те, що шкода, завдана особі у зв’язку з учиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтере­сам іншої фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала. Як видно, при самозахисті шкода може бути заподі­яна як правам іншої особи, так і її інтересам. Особливого значення в цьому аспекті набуває питання, у який спосіб повинна відшкодо­вуватись шкода, завдана інтересам іншої особи, коли у таких відно­синах беруть участь службові особи ОВС. Адже у статтях 22, 23 ЦК України передбачені тільки способи відшкодування шкоди, завданої внаслідок порушення прав особи. Про способи відшкодування шко­ди, завданої порушенням її інтересів, у цих статтях не йдеться. Не­обхідно звернути увагу на те, що особа може здійснювати тільки на­лежні їй суб’єктивні цивільні права та виконувати покладені на неї обов’язки. У нормах, що визначають зміст глави другої ЦК Украї­ни (“Здійснення цивільних прав та виконання обов’ язків”) про ви­никнення та здійснення інтересів особи не згадується. У зв’язку з тим, що суб’єктивні цивільні права знаходять свій вияв у правовід­носинах, одним з елементів яких є об’єкт, то можна припустити, що інтерес виступає об’єктом цивільних правовідносин. Не згадується інтерес і в інших нормах третього розділу ЦК України під назвою “Об’єкти цивільних прав”, хоча це не означає, що зв’язок інтересу з суб’єктивним цивільним правом вичерпується лише тими стаття­ми ЦК України, в яких він згадується. Із викладеного можна зроби­ти висновок, що включивши поняття інтерес до ЦК і прирівнявши його (у деяких випадках) до цивільних прав особи, законодавець ра­зом з тим залишив неврегульованими відносини, пов’язані з виник­ненням, здійсненням цивільно-правового інтересу та способами йо­го цивільно-правового захисту. За такої законодавчої невизначеності,

А, можливо, й суперечливості, виникає необхідність детальніше зу­пинитися на питаннях визначення поняття інтересу та його зв’язку з суб’єктивним цивільним правом.

Визначення та врахування інтересу за дій у стані крайньої необ­хідності так само, як і за необхідної оборони, ускладнюється різним тлумаченням цих дій у юридичній літературі. Так, Г Стоякін взагалі не відносить дії у стані крайньої необхідності та необхідної оборони до способів самозахисту, оскільки вони, хоч і ґрунтуються на нормі права, пов’ язані не з правом, а з фізичним впливом на правопоруш­ника [9, 24]. З огляду на це недоречним є віднесення дій у стані необ­хідної оборони та крайньої необхідності до дій фактичного характе­ру, оскільки їх учинення призводить до правових наслідків. Як заува­жує Ч. Азімов, з прийняттям загальної норми, яка регламентує само­захист, всі заходи самозахисту набувають правового змісту [10, 141]. За таких обставин слід зауважити, що підставою для захисту прав та інтересів особи у стані крайньої необхідності не завжди є правопо­рушення. Як зазначає З. Ромовська, існує чимало випадків, коли за­кон з метою охорони інтересів учасників правовідносин, або одно­го з них передбачає можливість настання певних правових наслід­ків, які є результатом випадкового, непередбачуваного або нормаль­ного розвитку відносин [11, 40]. Не можна сказати, що в юридичній літературі цим питанням не приділялась увага, але здебільшого то було тоді, коли, по-перше, законодавчі акти не мали таких невизна - чених норм щодо регулювання відносин, пов’язаних з інтересом, і по-друге, на перше місце ставилися інтереси суспільні, підпорядко­вані ідеї будівництва соціалізму в СРСР. Зміни, що сталися в нашій державі, змушують переглянути ці стандарти. У свій час В. Гріба - нов запропонував таке визначення поняття інтерес - це потреба, що набула форми свідомого спонукання і прояву реалізації в житті ба­жань, намірів, прагнень та відображена у відносинах, у які вступа­ють особи у процесі своєї діяльності [12, 240]. Інтерес, з одного боку, є передумовою не тільки набуття, а й здійснення і захисту цивільних прав, а з другого - задоволення інтересу уповноваженої особи є ме­тою будь-якого суб’єктивного права, яке виступає правовим засобом задоволення інтересу. Причому юридично охороняється не будь-який інтерес, а тільки такий індивідуальний інтерес, який збігається з ін­тересами держави і суспільства або у крайньому разі не суперечить їм [12, 242].

Враховуючи викладене вище, можна зробити попередні висно­вки. Як бачимо, інтерес - це потреба, що знайшла відображення у відносинах, у які вступають особи у процесі своєї діяльності. Для задоволення цієї потреби необхідна наявність суб’єктивного права, яке, в свою чергу, виступає засобом задоволення інтересу. Філософ­ський енциклопедичний словник вирізняє кілька тлумачень інтере­су, зокрема і матеріальний інтерес - користь, вигода, зиск у чомусь [13, 183]. Виходячи з такого розуміння інтересу, його можна було б розглянути в контексті ст. 22 ЦК України, що визначає одним з ви­дів збитків упущену вигоду, тобто втрату доходів, які б особа мо­гла реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. За такого підходу упущену вигоду можна було б назвати втратою матеріального інтересу, але чомусь ні законодавець, ні на­уковці такої назви не застосовують. Можливо тому, що інтерес має явно виражену неоднозначність, яка могла призвести до порушення прав учасників спору у вирішенні питання щодо визначення такого виду збитків, як упущена вигода. Аналізуючи зміст статей 307, 308 ЦК України, можна дійти висновку, що законодавець, надаючи пев­ним особам можливість захищати або охороняти свої інтереси, мав на увазі не ту вигоду, про яку йдеться у філософському енциклопе­дичному словнику. Окрім того, І. А. Бірюков наголошує, що не мож­на включати інтерес як вигоду до складу суб’єктивного цивільного права ще й тому, що при здійсненні суб’єктивного права не завжди його носій має певну користь, зиск [14, 20]. Відповідно, діючи у ста­ні крайньої необхідності, особа не отримує ніякого зиску від того, що пошкоджує чуже майно. Але законодавець передбачив, що у та­кому разі важливого значення набуває досягнення результату, тобто усунення небезпеки, а також врахував інтерес особи, що діяла у ста­ні крайньої необхідності, а суд, беручи до уваги всі обставини спра­ви, передбачає три шляхи такого відшкодування (ст. 1171 ЦК Украї­ни). Інтерес як явище об’єктивне має враховуватися на стадії розроб­ки і прийняття законодавчих актів, але не з позицій прийняття зако­нів в чиїхось інтересах, а створення такої правової системи, у меж­ах якої інтереси кожної особи могли б належним чином зіставлятися із суспільними інтересами. Уведення в дію Господарського кодексу України одночасно з ЦК України є прикладом невдалого застосуван­ня інтересу в праві. З урахування того, що інтереси знаходять своє відображення у суб’єктивних правах особи, має бути створена така правова система, у межах якої кожен міг би належним чином набу­вати, здійснювати і захищати свої суб’єктивні цивільні права. Саме тому поділ правових галузей на галузі публічного і приватного пра­ва має відбуватися не за інтересом, а за предметом і методом. Нор­ми приватного права повинні регулювати на засадах юридичної рів­ності, диспозитивності майнові відносини, що виникають у сфері ін­телектуальної діяльності, та особисті немайнові відносини. А норми галузей публічного права поряд з виконанням інших функцій мають слугувати захисту приватних прав [15, 34-37].

Цією статтею ми ні в якому разі не ставимо крапку в досліджен­нях проблем відшкодування шкоди, завданої в стані крайньої необ­хідності. Окреслені проблеми потребують подальшого вивчення, а наукові здобутки - впровадження в соціальне і правове буття.

Проблемні аспекти здійснення права на самозахист могли б спри­яти розв’язанню таких проблем:

> цивільне законодавство в оцінці об’єктів цивільно-правового захисту не наводить чіткої градації охоронюваних законом прав та інтересів громадян, юридичних осіб і держави. Суд по­винен робити такий висновок щоразу в кожному конкретному випадку, беручи до уваги, що цивільне право враховує будь - який інтерес як кредитора, так і боржника;

> визначення проблемних аспектів при завданні шкоди у стані необхідної оборони;

^ окреслення межі здійснення права на самозахист стосовно пра­цівників ОВС.

Список використаних джерел

1. Цивільний кодекс України: коментар. - 2-ге вид.: за станом на 15 січ. 2004 р. - Х.: ТОВ “Одісей”, 2004. - 856 с.

2. Надворна О. Відшкодування шкоди за новим законодавством // Юрид. газета [Електронний ресурс]: Www. justinian. com. ua.

3. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 30.06.1993 № 3341-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 35. - Ст. 359.

4. Про міліцію: Закон України від 20.12.1990 № 565-ХІІ // Відо­мості Верховної Ради України. - 1991. - № 4. - Ст. 20.

5. Заіка Ю. О. Українське цивільне право: навч. посіб. - К.: Істи­на, 2005. - 312 с.

6. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах: за станом на 1 лют. 1995 р. // Бюлетень законо­давства і юрид. практики України. - К.: Юрінком, 1995.- № 1. - 472 с.

7. Малеин Н. С. Возмещение вреда, причиненного в состоянии необходимой обороны и крайней необходимости // Сов. юстиция. - 1964. - № 20. - С. 24-26.

8. Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственнос­ти. - М.: Юрид. лит., 1970. - 311 с.

9. Антонюк О. Заходи самозахисту цивільних прав та інтересів // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 6. - С. 23-27.

10. Азімов Ч. Здійснення самозахисту в цивільному праві // Ві­сник Акад. прав. наук України. - Х., 2001. - № 2 (25). - С. 135-141.

11. Ромовская З. В. Защита в советском семейном праве. - Львов: Изд-во при Львов. ун-те, 1985. - 180 с.

12. Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав. - М., 2000. - 240 с.

13. Философский энциклопедический словарь. - М.: ИНФРА-М,

1998. - 575 с.

14. Бірюков І. Інтерес і суб’єктивне цивільне право // Право Украї­ни. - 2004.- № 8. - С. 18-21.

15. Бірюков І. А. Предмет і метод приватного права // Право Украї­ни. - 2002. - № 3. - С. 34-37.

Стаття надійшла 23.12.2008.