joomla
ГУМАНІСТИЧНИЙ ОСОБИСТІСНО ОРІЄНТОВАНИЙ ПІДХІД ЯК ПРИНЦИП ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

УДК 15+351.74

Вадим Барко

Доктор психологічних наук, професор, проректор Академії' управління МВС

У статті розглядаються можливості підвищення ефективності управління персоналом органів внутрішніх справ за рахунок реалізації принципу гуманістичного особистісно орієнтованого підходу. Аналізу­ються умови його впровадження і деякі аспекти психологічної структури особистості керівника, важливі для здійснення цього принципу.

В статье рассматриваются возможности повышения эффектив­ности управления персоналом органов внутренних дел путем ре­ализации принципа гуманистического личностно ориентирован­ного подхода. Анализируются условия его воплощения и некоторые аспекты личности руководителя, значимые для осуществления этого принципа.

The article is devoted to actual questions connected with possibilities of improoving the management effectiveness in Law enforcement agencies due to exercising humanistic personality-oriented approach. Conditions of its implementation and some aspects of manager's personality concerning the mentioned approach are analyzed as well.

Ключові слова: управління персоналом, принципи управління, гума­ністичний особистісно орієнтований підхід, психологічна структура осо­бистості.

Ключевые слова: управление персоналом, принципы управления, гу­манистический личностно ориентированный подход, психологическая структура личности.

Keywords: personnel management, management principles, humanistic personality-oriented approach, psychological structure of the personality.

Більшість концепцій процесу управління приділяють увагу ана­лізу суб’єктів, що беруть участь у процесі управління, дослідженню динаміки їх розвитку, взаємодії з об’ єктами управління і між собою, функціонуванню у цілому тощо. З таких позицій процес управлін­ня персоналом постає як взаємодія керівників з конкретними під­леглими та виконавцями, колективами працівників [1; 2; 3]. Проте слід враховувати, що суб’єкт управління (індивід, державний орган чи громадська організація) є об’єктом управління для суб’єкта ви­щого рівня, вищого за посадою керівника або органу управління. В усіх випадках процес управління персоналом органу внутрішніх справ передбачає тісну взаємодію управлінців з працівниками, під час якої здійснюються основні компоненти управлінського циклу - добір кадрів, організація їх ефективної службової діяльності, у тому числі згуртування членів команди міліцейського підрозділу, моти­вація і стимулювання, перепідготовка та підвищення кваліфікації, оцінка діяльності і контроль за результатами. У сучасному проак­тивному управлінні персоналом людина, особистість є системоутво­рюючим чинником самої системи управління і процесів, які в ній відбуваються. З елементів структури циклу видно, що для ефектив­ного керівництва необхідна реалізація важливого принципу і умови ефективного управління персоналом - гуманістичного особистісно орієнтованого підходу до працівників організації. Проте на практиці він втілюється не завжди.

Тому метою статті є розкриття психологічних умов і чинників, які сприяють реалізації принципу гуманістичного особистісно орієн­тованого підходу до управління в колективах органів внутрішніх справ.

Як зазначалось, цей принцип базується на гіпотезі про те, що лю­дина має величезні ресурси для самопізнання і саморозвитку, фор­мування і зміни Я-концепції, цілеспрямованої поведінки, проте ні дії управлінця, ні інформація, що надходить від нього, не будуть ефек­тивними і впливовими, якщо у працівників відсутня мотивація і осо - бистісно значущі процеси, які опосередковують службову діяльність. Доступ до зазначених ресурсів можливий лише тоді, коли управлін­цем створюється в колективі певний фасилітуючий психологічний клімат. Дослідження свідчать, що є три умови для створення такого клімату, який забезпечує зростання і розвиток людини, коли йдеться про стосунки між керівником і підлеглим (колективом підлеглих), лі­дером і групою, педагогом та учнями. Ці умови, на думку К. Роджер­са та інших авторів, можуть бути реалізовані у будь-якій ситуації, метою якої є розвиток людини [4].

Для ситуації проактивного управління персоналом міліції ці умо­ви можна сформулювати таким чином.

Перша умова - це щирість і конгруентність. Чим більше керівник є самим собою у стосунках з працівниками, чим менше він відго­роджується від підлеглих своїм професійним або особистісним “фа­садом”, тим імовірніше, що працівник зміниться і просуватиметься вперед у конструктивному плані. Щирість означає, що управлінець відкрито переживає почуття і установки, які виникають у певні мо­менти роботи з персоналом. Доведено, що існує відповідність або конгруентність між тим, що відчувається на соматичному рівні та уявляється у свідомості, і тим, що виражається працівникові.

Друга умова - турбота про працівника, його безумовне прийняття і визнання, тобто позитивний погляд на підлеглого. Коли управлінець відчуває позитивну, не засуджуючу установку до працівника, неза­лежно від того, ким він є на цей момент і на якій посаді перебуває, позитивний рух у напрямі виконання вимог, порад керівника, особис - тісного росту й розвитку працівника найімовірніший. Така позиція керівника дозволяє підлеглому, у свою чергу, бути у будь-якому його безпосередньому переживанні - засмученні, образі, гніві, побоюван­ні, збентеженні, обуренні, сміливості, гордості, любові тощо. Коли керівник визнає працівника цілісно, а не обумовлено, рух уперед є найвірогіднішим.

Третя умова - емпатичне розуміння. Це означає, що управлінець точно сприймає почуття, особистісні смисли, які переживає працівник і адресує це сприйняте розуміння своїм підлеглим. У деяких випадках керівник настільки глибоко розуміє внутрішній світ свого працівни­ка, що може пояснити не лише усвідомлювані, а й неусвідомлювані смисли останнього. Для досягнення цього управлінець має оволодіти особливим, активним різновидом слухання та деякими методами до­слідження особистості, які уможливлюють діагностування і розумін­ня глибинних, базових потреб і прагнень іншої людини.

Таким чином, гуманістичний особистісно орієнтований підхід до управління персоналом забезпечує свідому активність працівни­ка на будь-якому етапі циклу управління, розвиток і саморозвиток, ґрунтуючись на його індивідуально-психологічних особливостях як суб’єкта пізнання і предметної діяльності. Оскільки, з позиції об’єкта управління, зміст управління поділяється на зовнішній - середови­ще (організацію, управлінців, управлінські впливи і рішення) та вну­трішній - створюваний працівником при взаємодії з зовнішнім серед­овищем продукт, то під особистісно орієнтованим змістом управління ми розумітимемо всі види зовнішнього і внутрішнього змісту, склад і структура якого обумовлені забезпеченням особистісного росту і розвитку працівника міліції.

Значення зовнішнього змісту управління, яке створюється його розробниками - управлінцями (авторами наказів та інструкцій систе­ми МВС, навчальних програм та підручників навчальних закладів), може не збігатися зі ставленням до нього з боку працівника міліції. Внутрішній зміст управління, скажімо, особистісний суб’єктивний сенс освіти працівника та її складової частини - екзамену, може не поєднуватися з її об’єктивним значенням - способом визначення рів­ня підготовки спеціаліста та його оцінки. Особистісний сенс екзаме­ну для працівника міліції, який навчається у вищому навчальному закладі, може бути зовсім інший - отримати високу оцінку, просуван­ня по службі, довести власну спроможність перед батьками, друзями тощо. Особистісний сенс навчання і професійної діяльності багато в чому залежить від мотивів, якими керується працівник. О. М. Леон - тьєв підкреслював, якщо значення є засобом зв’язку людини з реаль­ністю, то сенс пов’язує її з реальністю власного життя в цьому світі. Особистісний смисл, за О. М. Леонтьєвим, - це значення, опосеред­коване мотивом. Звідси випливає, що смислоутворювальні мотиви діяльності людини, які впливають на її світогляд та життєві позиції, виявляються більш дієвими і значущими ніж мотиви-стимули, які спонукають до конкретних дій.

Таким чином, головна функція особистісно орієнтованого зміс­ту управління персоналом - забезпечувати і відображати станов­лення системи особистісних сенсів працівника. Вони утворюються на основі його взаємодії з глибинними основами світу і самого се­бе. Для організації мотивованого прояву та розвитку особистісних сенсів працівника міліції необхідно у зовнішньому і внутрішньому змісті проактивного управління персоналом відобразити насамперед ключові розвиваючі об’єкти та відношення між ними: фундаменталь­ні об’єкти професійної діяльності (наприклад, громадська безпека і громадський порядок, захист життя, здоров’ я, прав і свобод грома­дян); особистісний досвід працівника відносно цих об’єктів (знання, уміння, потреби, ціннісні орієнтації), фундаментальні гуманістичні досягнення людства відносно цих об’єктів (міжнародні стандарти прав людини тощо).

Дослідження свідчать, що процес пошуку системи особистісних смислів працівника по відношенню до службових функцій та цілей діяльності передбачає створення у процесі проактивного управління умов для реалізації:

^ особистісної творчості працівника стосовно фундаментальних об’єктів професійної діяльності, навколишнього середовища (продукція працівника як особистісний зміст його діяльності та самоосвіти);

^ самоусвідомлення особистого досвіду, знань і ціннісних орієн­тацій працівника, які виявляються у процесі пізнання фунда­ментальних об’ єктів діяльності та знань про них (рефлексивно “скопійовані” результати пізнання і творчості);

^ прояву власної позиції і відповідної діяльності відносно фун­даментальних загальнолюдських цінностей [3].

Таким чином, гуманістичний особистісно орієнтований підхід до проактивного управління персоналом має будуватися на довірі до лю­дини і працівника міліції, вірі у його бажання і можливість до осо - бистісного і професійного зростання й розвитку. Традиційні системи управління органами внутрішніх справ у багатьох країнах, зокрема й Україні, досить часто грунтувались на недовірі до людини, гіпотезі про те, що цілі потрібно ставити ззовні, оскільки сам працівник не може зробити адекватний вибір. У деяких теоріях стверджується, що індивіда слід вести до поставлених цілей, інакше він зіб’ється з визна­ченого керівником шляху; управлінці, супервізори мають розробляти спеціальні курси - екзамени, дізнання, контрольні процедури, щоб впевнитись - працівник рухається до обраної мети; працівник імплі - цитно розглядається як деструктивний, лінивий, який не бажає плідно і якісно працювати й має перебувати під постійним наглядом [2].

Гуманістичний особистісно орієнтований підхід навпаки спира­ється на притаманну кожній людині актуальну тенденцію - рости, розвиватись, реалізовувати свій потенціал. Він ґрунтується на заса­дах віри у конструктивні прагнення кожного працівника до прогресу і саморозвитку. Практичне втілення розглянутих умов досягнення фасилітуючого психологічного клімату в організації та розкриття у процесі управління системи особистісних сенсів працівників міліції можливе за умови створення управлінцями системи МВС системи цілеспрямованого добору, підвищення кваліфікації й розвитку, моти­вації персоналу, а також комунікації.

Управління персоналом будь-якої організації - це вид соціального управління, яке здійснюється в соціальних системах. Останнім при­таманні невід’ємні елементи кожної системи - структура і функції, характерні (системоутворюючі) ознаки такі, як складність, цілісність, здатність ділитися на компоненти (підсистеми), зв’язок із середови­щем, належність як компонент до більш складної системи, - а також деякі специфічні системоутворюючі чинники. Це обумовлюється тим, що виникнення, цілісність, особливості функціонування та розвитку соціальних систем визначаються взаємодією людей. Саме тому до загальних умов виникнення та функціонування усіх систем у цьому разі долучається додаткова - наявність спільних усвідомлених цілей або загальних інтересів, що мають вирішальне значення для ситуації колективної діяльності людей. Головним елементом соціальних сис­тем будь-якого ступеня складності є людина з власними потребами та інтересами, ціннісними орієнтаціями, світоглядом. Тому можна ви­окремити такі специфічні системоутворювальні чинники соціальної системи: загальна ціль (цілі) функціонування сукупності елементів; підпорядкування завдань кожного елемента загальним цілям функці­онування системи; виконання кожним елементом функцій, які випли­вають із загальних цілей; стійкі зв’язки координації та субординації між елементами системи; орган управління; зворотній зв’язок.

Як уже зазначалося, об’єднання людей у групу, колектив, орга­нізацію відбувається заради задоволення певних особистих потреб, інтересів, цілей працівників, але об’єднавшись, останні виконують вже загальне завдання усієї організації, що безпосередньо не входить до їх особистих інтересів. Утім психологічно працівників задоволь­няє подібна ситуація оскільки, по-перше, вони усвідомлюють не­можливість досягнення власних цілей без реалізації загальної мети, по-друге, працівники поступово пересвідчуються у тому, що можли­вості організації (тобто системи) ширші, ніж сума можливостей скла­дових елементів [2, 120]. Подібне називається ефектом синергії, саме заради нього створюється більшість систем різного рівня, зокрема й соціальних. Величина синергетичного ефекту багато в чому зале­жить від уміння управляти персоналом. Будь-яка соціальна система управління, у тому числі й система управління персоналом органів внутрішніх справ, містить дві самостійні, але взаємопов’ язані під­системи: керівну та керовану. До керівної підсистеми належать усі елементи, які забезпечують процес управління персоналом, тобто процес цілеспрямованого впливу на колектив людей, зайнятих у ке­рованій підсистемі. До керованої - усі елементи, які забезпечують процес надання послуг працівниками міліції.

Остаточною метою системи управління персоналом є не стільки особиста діяльність працівника, скільки організація і забезпечення належного стану її об’єкта. Останній розглядається як організована підсистема системи управління персоналом, цілеспрямований вплив на об’єкти становить основний зміст управлінського процесу. Зміни в об’ єктах, тобто людях, працівниках організації, зумовлюють етапи розвитку системи управління та оцінку ефективності її функціону­вання. Зміни стосуються будь-яких показників: рівня знань, умінь, професіоналізму, рівня розвитку індивідуально-психологічних осо­бливостей - здібностей, мотивів, самооцінки, спрямованості, соціаль­них якостей працівників. Окрім цього, на думку Ю. О. Тихомирова, об’ єкт має властивість ніби “опредмечувати” управлінську діяльність з точки зору кінцевих результатів. Об’єкт також генетично визначає стан і функціонування суб’єкта, тобто керівної підсистеми, керівни­ка, впливає на його розвиток, організацію діяльності, на вибір цілей та використання усього комплексу засобів їх досягнення [3, 70].

Тобто у системі управління персоналом головним системоутворю­ючим фактором є людська особистість. Управління відбувається в со­ціальній системі - сукупності соціальних відносин, що створюється в результаті спільної діяльності людей та соціальних груп. В керівній та керованій підсистемах чітко виокремлюються групи елементів - особистостей керівників та працівників, - які разом змінюються, вза­ємодіють, розвиваються, утворюють ієрархічні структури і підсисте­ми нижчого рівня, цілеспрямовано рухаються в напрямі поставленої мети, обмінюються інформацією, підтримують зворотній зв’язок. Усе функціонування системи управління заломлюється через призму особистості суб’єкта і об’єкта. У зв’язку з цим для правильного по­шуку шляхів оптимізації управління персоналом принципово важли­во визначити сутність психологічного поняття “особистість”.

Аналіз численних психологічних даних, наведених у працях Б. Г. Ананьєва, Л. С. Виготського, У. Джемса, О. Г. Ковальова, Г. С. Кос - тюка, О. М. Леонтьєва, Ф. Лерша, В. С. Мерліна, В. М. Мясіщева,

А. В. Петровського, К. К. Платонова, С. Л. Рубінштейна, З. Фрейда та інших психологів свідчить про необхідність розглядати особис­тість як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються різноманітні психічні якості, що розвиваються в індивіді під впли­вом соціальних чинників упродовж тривалого часу в умовах власної діяльності. За загальноприйнятими визначеннями, особистість - це системна соціальна якість індивіда, яка формується у спільній ді­яльності та спілкуванні і характеризується входженням індивіда у суспільні відносини. Інакше кажучи, особистість - це суб’єкт соці­альних відносин та свідомої діяльності [4, 124]. З цього визначення випливає, що психологічне уявлення про особистість має відповіда­ти загальнонауковим ознакам системи - таким, як наявність цілісної структури елементів, взаємних зв’язків між ними, ієрархічної орга­нізації елементів, системоутворюючих факторів, вхідних і вихідних структурно-функціональних характеристик, рівня розвитку тощо. У такій системі враховується соціальна, психологічна, біологічна спе­цифіки.

Беручи до уваги складність проблеми створення системного пси­хологічного уявлення про особистість, логічно розглянути такий важ­ливий аспект цієї проблеми, як психологічна структура особистості. В цьому напрямі напрацьовані певні здобутки, створені передумови для синтезу системного уявлення про психологічну структуру осо­бистості. На думку В. В. Рибалки, можна виділити три основних ана­літичних напрями досліджень, у руслі яких здійснювались спроби сформувати базові системні засади побудови цілісної психологічної структури особистості - соціально-психолого-індивідуальний, ді - яльнісний та генетичний [7, 22]. Наукові дані свідчать про те, що в психології все більше усвідомлюється обмеженість існуючих моно - мірних уявлень про структуру особистості.

У працях Б. Г. Ананьєва, О. М. Леонтьєва, Ф. Лерша, Г. С. Костюка, К. К. Платонова, С. Л. Рубінштейна та інших психологів простежуєть­ся тенденція до синтезу двовимірної або тривимірної психологічної структури особистості, якщо розглядати як базові саме соціально- психолого-індивідуальний, діяльнісний та генетичний виміри. Так, у контексті соціально-психолого-індивідуального напряму розробки психологічної структури особистості, який представлений у дослід­женнях Б. Г. Ананьєва, О. Г. Ковальова, В. С. Мерліна, А. В. Петров - ського, К. К. Платонова та інших, здійснено певні спроби щодо виходу за межі одного виміру. Прикладом цього є функціональна динамічна психологічна структура особистості К. К. Платонова. На його думку, у структурі особистості слід виокремити чотири підструктури:

^ біологічно обумовлених властивостей особистості;

> рівня підготовленості (досвіду);

^ особливостей окремих психічних процесів;

^ соціально обумовлених якостей особистості.

Стосовно першої підструктури якостей К. К. Платонов чітко під­креслює їх біологічну обумовленість. Він вважає, що до неї належать темперамент, тип вищої нервової системи, задатки, фізичні вади то­що. Усі чотири основні сторони особистості, на думку К. К. Плато­нова, тісно взаємодіють, проте домінуючий вплив має соціальний бік особистості - її світогляд і спрямованість, потреби й інтереси, ідеали й прагнення, моральні й естетичні якості [5, 15].

К. К. Платонов також розглядав підструктури здібностей і характе­ру, які ніби “накладені” на всі підструктури першого ряду. У застосу­ванні принципу “накладання” одного ряду підструктури на інший зро­блено важливий крок до синтезу двовимірної структури особистості. Запропонована К. К. Платоновим схема психологічної структури осо­бистості може розглядатись як вихідний пункт для глибшого синтезу пов’язаних між собою соціально-психолого-індивідуального та гене - тичного (задатки, здібності як результат розвитку) планів цілісного уявлення про особистість. Для цього, однак, необхідні певні допов­нення та уточнення такої схеми. Наприклад, на думку В. В. Рибал­ки, доцільно ввести підструктуру характеру в соціально-психолого - індивідуальний ряд або вимір, враховуючи її зв’язок із підструктурами спрямованості та психофізіологічних якостей особистості, до яких належить темперамент, а соціально-психолого-індивідуальний ряд у схемі К. К. Платонова також доцільно доповнити такими важливими підструктурами, як спілкування та самосвідомість особистості. Са­ме через підструктуру спілкування відбувається процес соціаліза­ції, формування усіх психічних якостей людини, тому вона має бути представлена у структурі особистості. Що стосується самосвідомості або “Я-підструктури”, то без неї як без “ядра особистості” неможли­во сформувати будь-яке наукове уявлення про структуру особистості. На це неодноразово вказували Б. Г. Ананьєв, У. Джемс, Г. С. Костюк,

О. М. Леонтьєв, К. Роджерс, С. Л. Рубінштейн, З. Фрейд, Е. Еріксон та інші психологи. На думку Б. Г. Ананьєва, структура особистості будується водночас за двома основними принципами: субординацій- ному, за якого більш складні й загальні соціальні властивості особис­тості підпорядковують собі більш елементарні й часткові соціальні та психофізіологічні властивості, і координаційному, коли взаємодія здійснюється на паритетних засадах, що допускають низку ступенів свободи для корельованих властивостей, тобто відносну автономію кожної з них [1, 20].

Таким чином, синтез соціально-психолого-індивідуального та ге­нетичного вимірів структури особистості уможливлює визначення рівня розвитку в конкретного індивіда задатків і психічних власти­востей, тобто здатності особистості до конкретних видів поведінки та діяльності на конкретному етапі її становлення. Йдеться про рі­вень розвитку і виявлення здібностей, що розподілені між різними підструктурами соціально-психолого-індивідуального виміру, тоб­то спілкування, спрямованості, характеру, Я-підструктури, досвіду, психічних (інтелектуальних) процесів та психофізіологічних якостей особистості.

Спробу синтезувати два інших виміри психологічної структури особистості - соціально-психолого-індивідуальний та діяльнісний здійснив наприкінці 30-х - на початку 50-х років ХХ століття відо­мий німецький психолог Ф. Лерш. Він фактично поєднав два пла­ни аналізу та синтезу особистості й отримав так звану двовимірну “горизонтально-вертикальну” схему побудови особистості. Цей ва­ріант структури особистості свого часу підтримали українські пси­хологи Г. С. Костюк і П. М. Пелех. За Ф. Лершем, “горизонтальний” вимір особистості утворюють психічні процеси і функції, що виника­ють і розвиваються в людині на основі взаємодії особистості з навко­лишнім середовищем, її діяльності та спілкування. “Горизонтальне” діяльнісне коло внутрішньої психологічної структури особистості складається з таких елементів: мотиваційний; почуттєвий або емо­ційний; пізнавальний; діяльна поведінка. “Вертикальний” вимір осо­бистості розглядається як результат цієї психічної “горизонтальної” діяльності, її внутрішніх сил. У процесі розвитку вони утворюють, так би мовити, внутрішні нашарування у формі “диспозицій”, психіч­них властивостей, навичок, звичок тощо. Вони - динамічні, оскільки беруть участь у “горизонтальній” діяльності особистості - у проце­сах відчуття, сприймання та інших психічних процесах [6, 30].

“Вертикальна” внутрішня психологічна структура дорослої лю­дини утворюється завдяки таким основним нашаруванням або “дис­позиціям” (підструктурам), як “особистісна надбудова”; “ендотимна основа” особистості - її внутрішні спонукання, прагнення, потреби та почуття як мотиви людської діяльності; “зовнішній обсяг пережи­вань особистості” - її відчуття, сприймання, уява, пам’ять, фантазія, мислення, діяльна поведінка тощо; “життєва основа особистості” - сукупність органічних процесів живої істоти, серед яких найважливі­шими є фізіологічні. Згідно з поглядами Ф. Лерша, розвиток особис­тості у “горизонтальному” та “вертикальному” вимірах - це єдиний процес. Усяка психічна функція “горизонтального” ряду залишає свої сліди у “вертикальному” ряді нашарувань, “диспозицій”, підструктур і навпаки. Слід зазначити, що введення Ф. Лершем діяльнісного ви­міру у структуру особистості наділяє особистість ознаками суб’єкта діяльності, надає їй продуктивного, творчого характеру.

Сучасні дослідження діяльності та її побудови, а також погля­ди П. К. Анохіна, М. О. Бернштейна, О. М. Леонтьєва, О. Р. Лурії, В. М. Русалова дозволяють уточнити структурні компоненти ді - яльнісного виміру. В цьому плані доцільно розглядати такі компо­ненти, як: потрібнісно-мотиваційний, інформаційно-пізнавальний, цілеутворюючий (прийняття рішення щодо мети, задуму, ідеї, пла­ну діяльності), результативний (виконання рішення, досягнення результату діяльності), емоційно-почуттєвий. Сенс двовимірної “горизонтально-вертикальної” структури, за Ф. Лершем, полягає в тому, що кожна підструктура особистості робить свій системний внесок у регуляцію діяльності та поведінки і, навпаки, вимоги щодо ефективної організації та здійснення діяльності й поведінки форму­ють порівневу (за підструктурами) організацію властивостей особис­тості. Щоб цей процес мав часову характеристику, доцільно ввести третій, генетичний вимір. Порівнюючи схеми структури особистості Ф. Лерша і К. К. Платонова, В. В. Рибалка відзначає, що, незважаючи на притаманні їм фрагментарність, незавершеність, вони створюють передумови для розробки тривимірної психологічної структури осо­бистості [7].

Узагальнюючи наукові дані, В. В. Рибалка дійшов висновку про те, що в основі синтезу психологічної структури особистості мають лежати три взаємопов’язаних базових виміри: перший - соціально- психолого-індивідуальний, тобто “вертикальний”, з притаманними йому підструктурами особистості; другий - діяльнісний або “ горизон­тальний”, що диференціюється на відповідні компоненти діяльності та поведінки; третій - генетичний або “часовий” чи “віковий”, що ха­рактеризує рівень розвитку якостей особистості, її задатків і здібнос­тей на певному віковому етапі становлення індивіда як особистості. Ці виміри, на думку В. В. Рибалки, утворюють єдину систему базо­вих параметрів цілісної психологічної структури особистості. Вони пов’язані між собою за ортогональним принципом. У психологічній структурі особистості зазначений принцип не використовується у су­то математичному розумінні, а й як засіб встановлення внутрішніх системних зв’язків між елементами моделі особистості. Згідно з цим принципом кожний елемент психологічної структури особистості за­знав системного впливу та поєднує в собі функції щонайменше трьох головних типів - соціально-психолого-індивідуального, діяльнісного та генетичного, які відповідають трьом базовим вимірам особистос­ті. З іншого боку, кожний з трьох вимірів має власну внутрішню побу­дову, що утворюється відповідними підструктурами, компонентами, рівнями розвитку, пов’ язаними між собою. Враховуючи ці обстави­ни, можна твердити, що психологічна структура особистості дійсно є багатовимірною.

Здійснюючи науковий аналіз і синтез психологічної структури особистості, необхідно усвідомлювати, на якому етапі узагальнення та конкретизації понятійного апарату ведеться побудова цієї структу­ри. Так, якщо йдеться про поняття “психологічна структура” як про певний важливий аспект системної характеристики особистості, то його можна вважати найбільш узагальненим. У зв’язку з цим поняття “психологічна структура особистості” умовно належить до першого етапу узагальнення, з якого має починатися процес його конкретизації. Для другого умовного етапу конкретизації властивий розгляд трьох зазначених раніше вимірів - соціально-психолого-індивідуального, діяльнісного та генетичного як базових параметрів психологічної структури особистості. На третьому етапі конкретизації ведеться подальший аналіз і синтез указаних вимірів у формі підструктур соціально-психолого-індивідуального ряду (спілкування, спрямова­ності, характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіоло­гічних якостей), компонентів діяльності (потребово-мотиваційного, цілеутворюючого, результативного, емоційно-почуттєвого) та рівнів розвитку в межах генетичного виміру (задатки і психічні властивос­ті, здібності). До четвертого етапу конкретизації аналізу та синтезу психологічної структури особистості належать загальнопсихологічні якості, функції, процеси, на які диференціюються елементи попере­днього етапу.

Використання обраного принципу побудови психологічної струк­тури особистості дозволяє, на нашу думку, структурувати в межах єдиної системної класифікації майже всі загальнопсихологічні якості та функції особистості. Вважаємо, що цей принцип побудови пси­хологічної структури особистості може використовуватись для сис­тематизації основних психічних властивостей людини, що сприяє їх системному вивченню та розумінню, а також для подальшого ціле­спрямованого аналізу і синтезу психологічної структури особистості на наступних етапах створення оптимальної психологічної моделі керівника органу внутрішніх справ.

Так, на п’ятому етапі конкретизації психологічної структури осо­бистості стає можливою класифікація конкретних якостей, здібнос­тей особистості щодо певних видів діяльності (наприклад, управлін­ської). Перехід до цього етапу пов’язаний з урахуванням вимог, які висуваються до особистості в певних видах діяльності та поведінки, ролях, соціальному статусі, які обираються та реалізуються людиною у конкретних соціальних умовах життя. При цьому до структури осо­бистості належать якості та здібності, що відповідають зазначеним вимогам і формуються у процесі соціалізації, виконання різних видів діяльності.

На шостому етапі конкретизації може здійснюватись перехід до ди­ференціації генетичного виміру. Йдеться про аналіз і синтез анатомо­фізіологічних задатків та власне здібностей щодо діяльності певного профілю, що потребує об’єднаних зусиль психологів, педагогів, фі­зіологів, інших фахівців, котрі можуть кваліфіковано досліджувати особливості анатомо-фізіологічних та морфологічних особливостей людини, які є основою розвитку здібностей.

На сьомому етапі може розроблятись індивідуальна модель твор­чої особистості, властива конкретній людині, яка ґрунтується на по­єднанні конституціональних, індивідуальних та особистісних рівнів її формування. Для цього етапу характерним є вихід людини на рі­вень самоактуалізації особистості, повноцінна реалізація власного потенціалу.

Розглянуті принципи побудови психологічної структури осо­бистості, на нашу думку, можуть використовуватись для розробки моделі керівника органу внутрішніх справ на базі гуманістичного особистісно орієнтованого підходу. Зокрема, узагальнюючи і систе­матизуючи індивідуально-психологічні якості, властивості, процеси керівника системи ОВС, доцільно спиратись переважно на четвертий і п’ятий етапи конкретизації психологічної структури особистості, що уможливить системно і всебічно підійти до створення психогра - ми і професіограми керівника. У процесі подальшої професіоналіза­ції керівника можливий вихід на шостий і сьомий етапи узагальнення психологічної структури його особистості, що дозволить науковцям достатньо вірогідно діагностувати і прогнозувати індивідуальний творчий стиль його діяльності.

Можна також дійти висновку про те, що умовами реалізації прин­ципу гуманістичного особистісно орієнтованого підходу до управлін­ня є позитивне ставлення керівника до працівника організації, без­умовне сприйняття його як людини із певними інтересами, мотивами і потребами, емпатійне розуміння, використання в роботі комплексу методів впливу на особистість, серед яких переважають методи і за­соби заохочення і стимулювання діяльності, а також створення умов для командної роботи, постійного особистісного зростання і розвит­ку працівників.

Список використаних джерел

1. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. - СПб.: Питер, 2002. - 288 с.

2. Барко В. І. Психологія управління персоналом органів внутріш­ніх справ (проактивний підхід): монографія. - К.: Ніка-Центр, 2003. - 448 с.

3. Барко В. І., Ірхін Ю. Б., Никифорчук Д. Й., Підюков П. П. Управ­ління персоналом ОВС (психолого-педагогічний аспект): навч. по - сіб. - К.: РВЦ НАВСУ, 2005. - 244 с.

4. Барко В. І., Ірхін Ю. Б., Нещерет Т. В. Професіографічний опис основних видів діяльності в ОВС України: навч. посіб. - К.: КНУВС, ДП “Друкарня МВС”, 2007. - 100 с.

5. Платонов К. К. Структура и развитие личности. - М.: Наука, 1986. - 252 с.

6. Собчик Л. М. Психология индивидуальности. - СПб.: Изд. “Речь”, 2003. - 624 с.

7. Рибалка В. В. Психологія розвитку творчої особистості. - К.: ІЗМН, 1996. - 236 с.

Стаття надійшла 22.10.2008.