joomla
ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПРОЦЕДУРИ ТА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

УДК 350.77

Сергій Гусаров

Кандидат юридичних наук, заслуже­ний юрист України, ректор Академії управління МВС;

Віктор Білоус

Доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, профе­сор кафедри адміністративного пра­ва та організації адміністративної ді­яльності Академії управління МВС

У статті розглядаються питання диференціації адміністративно­го процесу та адміністративної процедури в адміністративному праві, проводиться порівняння адміністративного процесу України та деяких зарубіжних країн. Пропонуються нові визначення адміністративної про­цедури та адміністративного процесу.

В статье рассматриваются вопросы дифференциации администра­тивного процесса и административной процедуры в административ­ном праве, проводится сравнение административного процесса Украины и некоторых зарубежных стран. Предлагаются новые определения адми­нистративной процедуры и административного процесса.

In the article the questions of differentiation of administrative process and administrative procedure in administrative law are examined, the comparison of administrative process of Ukraine and some countries abroad is done too. The new definitions of administrative procedure and administrative process are given at the same time.

Ключові слова: адміністративний процес, адміністративна проце­дура, кодифікація, систематизація, принципи адміністративного права.

Ключевые слова: административный процесс, административная процедура, кодификация, систематизация, принципы административно­го права.

Keywords: administrative process, administrative procedure, codification, systematization, principles of administrative law.

Відомо, що адміністративне право в Україні перебуває у транс­формаційному процесі, метою якого є законодавче врегулювання про­цедурного аспекта взаємовідносин органів управлінської системи, тобто виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування з громадянами. Розвиток адміністративного права забезпечуватиме права і свободи людини та громадянина у правовій, демократичній державі, з одного боку, а з іншого - сприятиме ефективнішій управ­лінській діяльності державних службовців.

Існують різні підходи щодо законодавчого врегулювання адміні­стративних процедур. Деякими країнами обрано шлях кодифікації правових актів з цього питання, зокрема це Австрія, США, Нідер­ланди, Іспанія, Угорщина, Італія, Німеччина, Японія, Данія, Польща. Водночас у деяких державах не існує єдиного, систематизованого правового акта, хоча їх законодавство досить розвинуте в цьому ас­пекті. Наприклад, у Франції, де наявні часткові кодифікації, зокрема від кінця 1970-х років, за рекомендаціями посередника чи самої Дер­жавної ради було прийнято закон про доступ до адміністративних документів (липень 1978 р.). Він значною мірою змінив принципи, які належали до адміністративної таємниці, про мотивацію адміні­стративних актів (липень 1979 р.), про захист громадських свобод при використанні інформаційних картотек (січень 1978 р.). Натомість складно розглядати декрет від 28 листопада 1983 р. “Про відносини між адміністративними органами і громадянами” як щось більше, ніж зародок систематизації загальної адміністративної процедури. Само­го лише нормативного статусу цього декрету недостатньо для того, щоб надати йому ваги, необхідної для справжньої кодифікації такого порядку, адже він не міг би протистояти загальним принципам пра­ва, яким він суперечитиме, зокрема принципові вільного управлін­ня територіальних громад. Крім того, він містить лише відокремлені норми: юридичне значення для адміністрації опублікованих цирку­лярів, обов’язкова вказівка на способи оскарження адміністративних рішень та елементи процедури рішення для колегіальних органів. У Франції існують процедури заслуховування підстав для подачі позо­ву, однак у межах часткового законодавства (відносно позбавлення права власності на майно і досліджень впливу на навколишнє середо­вище), а не загалом. Безперечно, саме це розпорошення норм у Фран­ції ускладнює порівняння з країнами, де адміністративна процедура кодифікована на загальному рівні, тоді як з багатьох пунктів фран­цузька регламентація варта, можливо, багатьох інших регламентацій, які вважаються повнішими [1, 245]. Крім того, є країни, які також не мають загального кодифікованого акта з адміністративних процедур, зокрема Велика Британія, Ірландія, Португалія, Греція, Бельгія, Гол - ландія. Пояснюється це: 1) непридатною юридичною технікою, яка значну увагу приділяє фіксації дрібниць на папері, на відміну від кон­тинентальної, що дозволяє задовольнитися в певних ситуаціях лише принципами, котрі в подальшому переростають у конкретні правила застосування; 2) адміністрації цих країн залишаються маловідкрити - ми. Наприклад, у Великій Британії та Ірландії діє закон про секрет у адміністративній сфері.

Процес кодифікації чи систематизації є прогресивно-позитивним з таких міркувань: а) це сприяє формуванню адміністративно - процедурного права; б) полегшує управлінську діяльність, робить її більш оперативною та ефективною.

Україна обрала шлях таких країн, як Польща, США, Німеччина тощо, а саме розробки узагальнюючого законодавчого акта про адмі­ністративні процедури за участю громадян [2, 5]. Для цього робочою групою при Міністерстві юстиції України, а також за участю наукових співробітників Інституту держави та права ім. В. М. Корецького НАН України було підготовлено проект Адміністративно-процедурного кодексу.

Нормами цього кодексу передбачається здійснення регулювання таких процедур, як прийняття, підготовка, оскарження індивідуаль­них адміністративних актів органів виконавчої влади та місцевого са­моврядування, посадових осіб цих органів з приводу реалізації прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб.

На сьогодні чинним є Закон України “Про звернення громадян”, який деякою мірою регламентує процес розгляду заяв та скарг грома­дян, а саме: ст. 1 цього Закону зазначає, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самовря­дування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій не­залежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, за­явою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення [3]. Проте цей закон не є досконалим хоча б тому, що він побудований на ідеології минулого ідентичного правового акта радянського зразка, зокрема у документі існує низка хиб технічного характеру.

Заповнити вакуум необхідності регулювання провадження в адміністративній справі за скаргою на індивідуальний адміністра­тивний акт покликаний Адміністративно-процедурний кодекс, який, на думку В. Б. Авер’янова, має логічну структуру і прийнятне змістове наповнення. Водночас науковець визнає, що робота над цим законопроектом непроста, аргументуючи це малодосліджені - стю проблем адміністративної процедури вітчизняною правовою наукою та нерозробленістю багатьох питань на доктринальному рівні [4, 207].

Першочергове завдання, яке слід розв’язати до прийняття Адміністративно-процедурного кодексу, - це змістове наповнення та однозначне розуміння поняття “адміністративна процедура” та його співвідношення з поняттям “адміністративний процес”.

Для того, щоб краще зрозуміти ці поняття, їх варто розглянути з різних позицій або точок зору.

У лексичному плані “процедура” загалом визначається як будь - яка тривала, послідовна справа, порядок, обряд [5, 526], установлена, прийнята послідовність дій для здійснення або оформлення якоїсь справи [6, 543], офіційний порядок дій, виконання, обговорення чого - небудь [7, 577]. Незважаючи на термінологічну тавтологію, всі ці ви­значення мають спільні сутнісні риси, наприклад, низка послідовних дій, але вони спрямовані на досягнення певного результату (оформ­лення, виконання, здійснення, обговорення тощо якоїсь справи). Як­що ж ідеться про специфічну процедуру у сфері адміністративно - правового регулювання суспільних відносин, тобто про процедуру в її правовому значенні, то, на переконання авторів, послідовні дії, які становлять процедуру, повинні бути, по-перше, врегульовані норма­ми права, а по-друге, направлені на досягнення певного правового результату. Такий підхід до поняття “правова процедура”, що ґрунту­ється на значенні терміна “процедура”, дозволяє сформулювати нау­кове визначення цього поняття.

У загальному аспекті процедура визначається як певна сукупність дій чи операцій, за допомогою яких реалізується той чи інший про­цес або етап, стадія, що виражає зміст відповідної технології.

З правової точки зору процедура - це регламентований юридич­ною нормою порядок дій або регулювання відповідних суспільних відносин у сфері правозастосування.

Правова процедура характеризується такими ознаками:

> попередньо визначена модель її застосування у реальному жит­ті, через яку досягається необхідний результат;

^ юридична сила, тобто норми, що визначають процедурну ді­яльність, закріплені у законі, як і основні;

> межі регулятивного “впливу” процедурних норм. Процедурні норми не торкаються змістової (внутрішньої) сторони реалі­зації основних норм, лише передбачають зовнішній процес їх впровадження;

> синхронність, тобто з виникненням основної норми відразу приймається процедурна. Це забезпечує нерозривність право - творчості та правореалізації, теорії та практики;

^ законність - відповідність процедури нормативній моделі, за­кріпленій у нормативно-правовому акті;

^ ознака демократизму правової процедури стосується тільки тих, які є шляхом до реалізації владних відносин.

Ця характеристика розкриває ознаки процедури, які прийнятні та можуть застосовуватись до всіх галузей права, зокрема і до адмі­ністративної. Тому постає необхідність визначення самого поняття “адміністративна процедура”, щодо якого немає однозначної думки, як це не парадоксально, адже впродовж значного часу науковці опе­рують цим поняттям, використовуючи його у підручниках, моногра­фіях, статтях, але уніфікованого підходу ще не вироблено.

Таким чином, для того щоб зрозуміти, яка позиція є найбільш об’єктивно правильною і відповідає сучасним тенденціям розвитку адміністративної науки, а також для змістовного і глибокого дослі­дження цього питання, на переконання авторів, його слід проводити з використанням етимологічного та історичного методів, які допомо­жуть розглянути дискусійне поняття.

До середини XX ст. виконавчо-розпорядчі відносини між держав­ною адміністрацією та громадянами не регулювались на законодав­чому рівні. Це, на нашу думку, пояснює початкову тенденційність ви­значення загального поняття “процес” як порядку розгляду судових справ, а причиною цього є асоціювання адміністративного процесу виключно із судовим провадженням.

Наступний аспект дослідження стосується розгляду адміністра­тивного процесу у широкому або вузькому значенні та визначення місця адміністративної процедури в адміністративно-процесуальній діяльності.

Адміністративний процес визначався як виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління, які під час її здійснення керувалися критеріями політичної доцільності, а не правовою регла­ментацією. Найбільша роль в реалізації управлінської волі держави належить виконавчо-розпорядчим органам державної влади (орга­нам державного управління) [8, 15]. Відповідно закон як правовий акт вищої юридичної сили ставився на один щабель із підзаконними нормативно-правовими актами. Потреби як такої щодо законодав­чого визначення адміністративної процедури не було, адже держава акумулювала “у своїх руках ” усі сфери суспільного життя і рішення, зрозуміло, приймались нею самостійно.

З огляду на викладене, доцільно звернутися до теорії “публічної адміністрації”, згідно з якою, на думку професора В. Б. Авер’янова, управління з боку держави, яке домінувало у всіх сферах за радян­ських часів, тепер не є настільки визначальним. Відповідно до цього він пропонує виокремлення нового суб’єкта - “публічної адміністра­ції” у вигляді органів виконавчої влади та виконавчих органів місце­вого самоврядування [9, 117]. Тобто фактично відбувається ротація методів управління на методи регулювання, що характерні для право­вої держави.

Крім того, суттєвою хибою правової системи радянської доби бу­ла відсутність права на судове оскарження рішень органів виконавчої влади.

Дискусія навколо визначення поняття адміністративного процесу триває й досі, наука не знає єдиного, уніфікованого підходу до ви­рішення цього питання. Як зазначає Н. Г. Саліщева, “одні з них ви­знають процесуальний порядок як засіб реалізації норм матеріально - адміністративного права, інші обмежують адміністративний процес порядком здійснення адміністративної юрисдикції з індивідуальних справ, треті припускають співіснування обох видів” [10, 7-23].

Фактично можна говорити про три основні сфери застосування цього поняття: 1) порядок розгляду справ в адміністративних судах (тобто адміністративне судочинство); 2) порядок реалізації повнова­жень органів виконавчої влади з підготовки та прийняття норматив­них й індивідуальних адміністративних актів; 3) нарешті, порядок застосування до відповідальних суб’єктів заходів адміністративного примусу [11, 8].

Таким чином, у вузькому тлумаченні адміністративний процес - це діяльність уповноважених органів влади щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення та застосування заходів адміністра­тивного примусу, так званий юрисдикційний процес.

У широкому розумінні - це вид юридичного процесу, який ре­гламентує порядок розгляду і вирішення конкретних адміністратив­них справ, діяльність, що ґрунтується на нормах адміністративно- процесуального права, виконавчих органів влади та їх посадових осіб, а також інших уповноважених на те суб’єктів щодо реалізації норм матеріального адміністративного права, а в низці випадків - і матеріальних норм інших галузей права [12, 12; 13, 49].

З огляду на вищевикладене, постає питання: яке визначення слід використовувати для розкриття поняття адміністративного процесу, які пояснення найбільш раціонально, логічно обґрунтовують пози­цію вузького чи широкого розуміння. Відповідь - насамперед у необ­хідності розмежування поняття “адміністративний процес” та “адмі­ністративна процедура” (провадження). Аргументами на користь цієї точки зору є неможливість поєднання юрисдикційного та позитивно­го процесу в одному понятті. Пояснюється це з таких позицій:

1) відповідно до теорії Ш. Л. Монтеск’є та конституційного прин­ципу, зазначеного у ст. 6 Основного Закону, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та су­дову. Широке визначення адміністративного процесу фактично по­єднує дві окремі, незалежні гілки виконавчої та судової влади, чим порушує засадні принципи побудови правової держави.

Адже юрисдикційний процес, який охоплює провадження у спра­вах про адміністративні правопорушення щодо розгляду скарг на дії чи бездіяльність посадових осіб органів виконавчої влади та міс­цевого самоврядування, дисциплінарні провадження щодо держав­них службовців, передбачає, за певних обставин, наявність такого суб’єкта, як суд. На противагу юрисдикційному, позитивний процес унеможливлює подібну присутність суду у реалізації проваджень, суб’єктами яких є адміністративні органи. Відповідно й поєднання юрисдикційного та позитивного процесу в одному понятті є непра­вильним;

2) щодо предмета регулювання нещодавно прийнятого Кодексу адміністративного судочинства України у ст. 1 зазначається, що цей нормативно-правовий акт встановлює повноваження та компетенцію адміністративного суду, порядок звернення до нього і порядок адмі­ністративного судочинства. Таким чином, наявний підхід до широ­кого визначення поняття “адміністративний процес” є неузгодженим у методологічному аспекті. Адже загальне поняття застосовується до визначення окремого явища, судового розгляду адміністративно - правових спорів;

3) юрисдикційний та позитивний процес, тобто судове вирішення адміністративних спорів і розгляд органами виконавчої влади індиві­дуальних адміністративних справ, мають різну мету, завдання, склад та статус учасників, принципи тощо.

Наприклад, статус виконавчого органу влади у розгляді адміні­стративних справ, з якою звернувся громадянин у неюрисдикційному та юрисдикційному процесі, - відмінний, тобто в адміністративній процедурі він є “лідером” провадження, скеровує розгляд справи, ви­носить необхідне рішення тощо, а в суді виступає рівною стороною.

При здійсненні судового провадження справи застосовуються певні принципи, не характерні для адміністративної процедури. Од­ним із них є принцип змагальності сторін судового процесу під час розгляду та вирішення справ у адміністративних судах, характерний виключно для юрисдикційного процесу. Принцип ефективності адмі­ністративної процедури, що означає використання найпростіших та найефективніших засобів для розгляду та вирішення справи, в тако­му розумінні характерний для позитивного процесу, адже суд переві­ряє справу на відповідність законності, а не вирішує її, тобто він не може підмінити адміністративний орган [14].

Рішення адміністративного органу може бути оскаржене як у суді, так і у вищому у порядку підпорядкованості адміністративному орга­ні відносно того, який прийняв адміністративний акт. Судове рішення оскаржується лише в апеляційній або касаційній судовій інстанції.

Склад учасників юрисдикційного процесу у багатьох випадках пе­редбачає наявність такого суб’єкта відносин, як суд, що для позитив­ного процесу не характерне;

4) розуміння “процесу” в класичних галузях права, тобто в кри­мінальному та цивільному процесі, характеризується такими озна­ками, як наявність спору між сторонами та вирішення його судом. Широке визначення адміністративного процесу суперечить такому розумінню, що є неприпустимим, зважаючи на системність та узго­дженість правової науки, а також однозначність розуміння загальних понять.

Слід зазначити і те, що деякі науковці співвідносять поняття “про­цес” і “процедура” як рід і вид, тобто наділяють їх родо-видовими ознаками та родо-видовою субординацією. На думку авторів, така позиція загального і часткового є невиправданою з огляду на закон логіки оберненого співвідношення, а саме: ознаки виду належать до більш широкого поняття роду і повністю ним охоплюються; обира­ючи зворотний напрям від роду до виду, відповідно до зазначеного закону зміст роду відображається у змісті кожного виду, виділеного за одним критерієм.

Таким чином, характеристики процесу і процедури, які хоч і ма­ють фактично однакове значення й етимологічно споріднені, через накладання цієї абстракції є неправильними [15, 292].

5) справи адміністративно-процедурної діяльності мають безспір- ний характер, тобто у них відсутній спір, на противагу адміністративно- юрисдикційному процесові, у якому така ознака існує;

6) при вирішенні справ адміністративної юрисдикції можливий результат, що полягає у застосуванні заходів примусу, тобто винні притягаються до адміністративної відповідальності, на них накла­даються відповідні стягнення. Така ситуація не є характерною для адміністративних процедур, через які вирішуються інші цілі управ­лінської діяльності;

7) правова оцінка поведінки учасників управлінських відносин є обов’язковою в адміністративно-юрисдикційній діяльності, щодо адміністративно-процедурної - вона може і не здійснюватись, якщо цього не вимагає порядок виконання процедури, наприклад, підго­товка управлінських рішень.

Цікавою з приводу розмежування адміністративно-процедурної діяльності є також думка О. Кузьменко. Вона вважає, що “у проце­дурі відсутня головна детермінанта процесу - подовженість у часо­вому вимірі, тобто процес наділяється такими ознаками, як динамі­ка, безперервний рух, що виражається в послідовних переходах від одного до іншого стану, а процедура визначається як дискретність такого руху” [16, 29].

Утім, існують інші аргументи для розгляду адміністративного процесу у вузькому розумінні. На думку П. Г. Перепелюка, необхідно користуватися категоріями “управлінський адміністративний про­цес” або “адміністративний процес” як еквівалент “управлінського процесу”, і “адміністративного судочинства” [17, 39]. Основним об­ґрунтуванням такої точки зору є розуміння того, що розгляд адміні­стративної справи набуває процесуальної форми лише тоді, коли він не зводиться тільки до стадії вирішення справи, а охоплює також дії щодо контролю за збиранням доказового матеріалу у справі, форму­вання юридичних позицій сторін тощо [17, 40-44].

Зважаючи на вищевикладене, доцільно виокремити, як зазначає Ю. М. Козлов, два варіанти адміністративно-процесуальної діяль­ності: адміністративно-процедурну та адміністративно-юрисдик - ційну [18, 305]. Тобто розкриття адміністративного процесу у вузькому визначенні відповідає сучасному стану адміністративної науки та європейським тенденціям розвитку. Наприклад, у Німеч­чині зміст поняття “адміністративний процес” містить лише судове провадження, тобто порядок вирішення адміністративно-правових спорів у суді, а поняття “адміністративної процедури” охоплює ді­яльність органів виконавчої влади щодо розгляду і розв’ язання ін­дивідуальних справ [4, 198].

Таким чином, визначившись із місцем адміністративної процеду­ри в адміністративно-процесуальній діяльності, необхідно з’ясувати її зміст, тобто сформулювати поняття.

Проект Адміністративно-процедурного кодексу наводить таку де­фініцію адміністративної процедури, під якою слід розуміти визна­чений законодавством порядок провадження в індивідуальних адмі­ністративних справах.

Для повного розуміння фабули дискусійного поняття доцільно на­вести визначення індивідуальної адміністративної справи, під якою в проекті Адміністративно-процедурного кодексу України мається на увазі справа, що стосується конкретної фізичної або юридичної особи, яка розглядається органом виконавчої влади або місцевого са­моврядування, їх посадовими особами та вирішується шляхом при­йняття індивідуального адміністративного акта.

Таким чином, для проваджень із підготовки й ухвалення нормативно-правових актів; із діловодства; для установчого прова­дження не є характерною ознака “ індивідуальності” адміністративної справи, тобто до суб’єктивного складу цих проваджень не належать фізичні та юридичні особи, адже відносини щодо реалізації цих про­цедур мають внутрішньоорганізаційну властивість, тобто здійсню­ються безпосередньо в управлінській системі. Тому співвідношення адміністративної процедури при такому її змістовому наповненні та позитивного процесу є неправильним.

Вихід з цієї ситуації має два напрями:

^ для характеристики проваджень, у яких відсутня властивість “індивідуальності”, необхідно використовувати інше поняття, яке розведе провадження позитивного процесу, за цією озна­кою, за різними категоріями. Подібним поняттям може бути, наприклад, організаційно-управлінський або управлінський процес, хоча етимологія слова “управляти” походить від ла - тинського “administrare”, тобто адміністративний, тому вико­ристання цього терміна має певні філологічні неузгодженості з поняттям “адміністративний процес”;

^ необхідно змінити формулювання адміністративної процедури (мається на увазі її зміст), який міститиме одночасно всі про­вадження позитивного процесу.

Таким чином, дуалізм цієї проблеми полягає у виборі одного із запропонованих варіантів (використання нового терміна або інше змістове наповнення існуючого поняття) для вирішення цього пи­тання.

Отже, враховуючи вищевикладене та проведений системний ана­ліз змісту поняття “адміністративна процедура”, можна дійти вис­новку, що під цією категорією слід розуміти встановлений законом порядок розгляду та вирішення індивідуальних справ органами вико­навчої влади та місцевого самоврядування, який закінчується прий­няттям адміністративного акта або укладанням адміністративного договору.

Список використаних джерел

1. Зілер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порів­няльний аналіз: пер. з фр. В. Ховхуна. - К.: Основи, 1996. - 316 с.

2. Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної ре­форми в Україні: Указ Президента України від 22.07.1998 // Концеп­ція адміністративної реформи в Україні. - 1998. - С. 2-11.

3. Про звернення громадян: Закон України від 02.10.1996 // Відо­мості Верховної Ради України. - 1996. - № 47. - С.7-28.

4. Авер’янов В. Б. Державне управління: проблеми адміністратив­но-правової теорії та практики. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 338 с.

5. Даль В. М. Толковый словарь живого великого русского языка: в

4 т. - М.: Русский язык, 1980. - Т. 3. - 588 с.

6. Евгеньева А. П. Словарь русского языка: в 4 т. - 2-е изд. испр. и доп. - М.: Русский язык, 1984. - 614 с.

7. Ожегов С. И. Словарь русского языка. - М.: Сов. энциклопедия, 1973. - 404 с.

8. Юсупов В. А. Теория административного права.- М.: Юрид. ли­тература, 1985. - 198 с.

9. Авер’янов В. Б. Реформування українського адміністративного права: ґрунтовний підхід для теоретичної дискусії // Право України. - 2003. - № 5. - С. 114-119.

10. Салищева Н. Г. Гражданин и административная юрисдикция в СССР. - М.: Наука, 1970. - 234 с.

11. Авер’янов В. Б. Реформування українського адміністративного права: необхідність переосмислення теоретичних постулатів // Акту­альні проблеми держави і права: зб. наук. праць. - О.: Юрид. літера­тура, 2003. - Вип. 19. - С. 6-28.

12. Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процес. - К.: Літера ЛТД, 2002. - 424 с.

13. Лазарев И. М. Административные процедуры в сфере взаимо­отношений граждан и их организаций с органами исполнительной власти в Российской Федерации: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.14. - М., 2002. - 356 с.

14. Проект Адміністративно-процедурного кодексу України // У кн. В. П. Тимощук Адміністративна процедура та адміністративні по­слуги. - К., 2003. - 262 с.

15. Шлоер Б., Сойко І. Німецько-українсько-російський коменто­ваний словник з адміністративного права / за заг. ред. Б. Шлоера та Ю. Зайцева. - К.: Укр. центр правничих студій, 2003. - 368 с.

16. Кузьменко О. Логіко-методологічні аспекти детермінації адмі­ністративної процедури // Право України. - 2005. - № 1. - С. 22-36.

17. Перепелюк В. П. Адміністративний процес. - Чернівці: Рута, 2001. - 298 с.

18. Козлов Ю. М., Попов Л. Л. Административное право: учеб. - М.: Юристъ, 2000. - 412 с.

Стаття надійшла 19.12.2008.