joomla
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА У СФЕРІ ПРОТИДІЇ ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

УДК 351.741+352.075.0

Володимир Грохольський

Доктор юридичних наук, професор, начальник кафедри теорії та прак­тики управління ОВС Академії управління МВС

Розглянуто окремі організаційно-правові питання міжнародного спів­робітництва у сфері протидії торгівлі людьми організованими злочинни­ми формуваннями.

Рассмотрены отдельные организационно-правовые вопросы между­народного сотрудничества в сфере противодействия торговле людьми организованными преступными формированиями.

The particular organizational - legal issues of international cooperation in combating trafficking in human beings by organized criminal groups are considered in the article.

Ключові слова: торгівля людьми, організована злочинність, міжна­родне співробітництво.

Ключевые слова: торговля людьми, организованная преступность, международное сотрудничество.

Keywords: trafficking in human beings, organized crime, international cooperation.

У сучасному світі торгівля людьми є одним з найбільш бруталь­них та масових порушень прав і свобод людини, яка включає в себе торгівлю дітьми з метою їх протиправного усиновлення, жінками - з метою їх сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, чоловіків - з метою їх використання в різного роду збройних кон­фліктах, експлуатації їх праці, а також найбільш небезпечний вид ці­єї діяльності - торгівля людьми з метою трансплантації органів та тканин, насильницького донорства.

За неофіційними даними, у світі щороку близько 4 млн. осіб пере­правляються через кордони держав для використання у підневільній праці [3]. За свідченнями міжнародних експертів, торгівля людьми за розміром прибутків посідає третє місце після торгівлі наркотиками та зброєю [4]. Тому не дивно, що таким прибутковим бізнесом займа­ється організована злочинність, для якої немає кордонів. Масштаби такої злочинності становлять реальну загрозу державі і суспільству. Через корумповані зв’язки вона все більше проникає в економічну і фінансову системи, законодавчу та державну владу, правоохоронні органи.

Окремі міжнародні кримінальні організації не тільки проводять спільні злочинні акції, але й у низці випадків економічно консоліду­ються, створюючи єдині “чорні каси” і загальні способи “відмиван­ня” незаконних прибутків. В Україну та інші країни відповідно про­никають і легалізують нелегальні капітали, що без сумніву вимагає розробки правового механізму конфіскації або вилучення цього май­на чи капіталу. Для цього потрібні спеціальні міждержавні угоди не відомчого, а загальнодержавного характеру і відповідне коригування національного законодавства. Зволікання з розробкою зазначених ак­тів, несвоєчасний початок їхньої реалізації негативно позначаються на практиці боротьби з міжнародними злочинними угрупованнями. При цьому слід враховувати, що державна співпраця у цій сфері по­винна ґрунтуватися на системі певних критеріїв, стандартів, тобто міжнародних принципах та формах співпраці, які потребують науко­вого дослідження.

Деяким аспектам зазначеної проблеми присвячені наукові праці М. І. Ануфрієва, О. М. Бандурки, Г. М. Бирюкова, В. Л. Грохольського,

H. О. Гуторової, О. Ф. Долженкова, О. О. Дульського, Р. А. Калюжного,

I. П. Козаченка, Я. Ю. Кондратьєва, М. В. Корнієнка, І. В. Сервецько - го, О. П. Снігерьова та багатьох інших, але наявності цих досліджень для ефективного міжнародного співробітництва у протидії торгів­лі людьми недостатньо. Сьогодні назріла необхідність дослідити організаційно-правові засади міжнародного співробітництва у цій сфері.

Обов’язок співпраці держав безпосередньо випливає зі Статуту ООН. Зокрема, ч. 3 ст. і, статей 55 та 56, де йдеться про обов’язок співробітництва в галузі соціальних проблем. Торгівля людьми - явище соціальне, тому співробітництво держав у галузі протидії ор­ганізованій злочинності є однією зі спеціальних форм соціального партнерства, що має свої визначені особливості. Норми, що регулю­ють зазначені питання, утворюють окрему галузь міжнародного пра­ва - міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю. З цією метою держави укладають багатосторонні міжнародні угоди, що ви­значають взаємні права й обов’ язки учасників, умови, за яких насту­пають ці правові обов’язки. Потім починає працювати національне законодавство або державно-правова система. За допомогою інсти­туту ратифікації міжнародних договорів і угод міжнародно-правовий акт набуває обов’язкового характеру у державно-правовій системі і стає чинним на території держави, що його ратифікувала. Відповідно до ст. 9 Конституції України та Закону України “Про міжнародні до­говори України” від 29 червня 2004 р., міжнародні договори й угоди, укладені і належним чином ратифіковані, становлять невід’ємну час­тину національного законодавства.

За останнє десятиріччя в Україні сформувалися деякі напрями міжнародної співпраці у сфері боротьби з організованою злочинніс­тю та протидії торгівлі людьми. Насамперед це діяльність у межах: багатостороннього співробітництва; на рівні двосторонніх угод; у рамках юридичних неурядових міжнародних організацій.

Для посилення боротьби з міжнародною злочинністю, Україна створила розгалужену договірно-правову базу безпосереднього спів­робітництва з більшістю потенційних партнерів близького та далеко­го зарубіжжя [5, 5].

Аналіз наявної оперативної інформації, оперативно-розшукових, кримінальних справ щодо міжнародних злочинних груп дозволяє ді­йти висновку, що успіх якісної реалізації отриманих матеріалів і сиг­налів забезпечується тільки за наявності тісної взаємодії, довгостро­кових ділових зв’язків МВС України з правоохоронними органами інших держав.

Але нині міждержавний правовий простір формується вкрай повільно і не зовсім послідовно. Ще не визначено до кінця, в яких формах необхідно налагоджувати і здійснювати взаємодію у сфері боротьби з організованою злочинністю. У двосторонніх та багато­сторонніх угодах його суб’єктів як основні форми співробітництва вказуються:

> виконання запитів і прохань у кримінальних справах;

> обмін відповідною оперативно-пошуковою, довідковою і кри­міналістичною інформацією;

> сприяння у проведенні оперативно-пошукових заходів і проце­суальних дій;

^ забезпечення криміналістичною технікою тощо.

Конкретно ж про можливі спільні форми боротьби з міжнародною організованою злочинністю в цих угодах нічого не зазначено.

Позитивною формою взаємодії правоохоронних органів є розви­ток двостороннього співробітництва. Двосторонні угоди дозволяють повніше враховувати характер відносин між державами, їхні інтереси у кожній конкретній проблемі. Міжурядові угоди, як правило, супро­воджуються міжвідомчими, в яких конкретизується співробітництво окремих відомств, детальніше визначаються їхні завдання, порядок вирішення питань, що входять до їх компетенції. Двостороннє спів­робітництво з його поступовим підходом має певні реальні переваги. Перш за все, - це гнучка стратегія, яка може розвиватися з урахуван­ням інтересів держав, що взаємодіють.

Разом з тим, у цій формі співпраці є певні недоліки. Серед них можна виділити те, що вона часто має нерегулярний характер, що у свою чергу призводить до низької ефективності, поганої координації і дублювання зусиль, якщо розглядати всю діяльність загалом. Також потрібно відмітити, що двостороннє співробітництво допускає до­даткову затрату часу, сил і ресурсів.

Але незважаючи на певні недоліки, вважаємо, що систему дво­стороннього співробітництва в Україні потрібно і далі розвивати, що вимагає її доповнення різними формами багатосторонньої співпраці. Перевагою останньої є те, що держава усуває необхідність розробки окремих двосторонніх договорів.

У боротьбі зі злочинністю, зокрема з торгівлею людьми, велике значення має збір та обмін різною інформацією, надання й отриман­ня іншої правової допомоги. Сьогодні це найкраще можна здійсню­вати за допомогою Інтерполу. З цією метою постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. № 220 у системі МВС було утворено НЦБ Інтерполу, яке зараз вже налагодило контакти з право­охоронними органами більше 60 країн світу.

Сучасне устаткування, яке має Інтерпол у штаб-квартирі в Ліоні, доступне для всіх країн-членів цієї організації. Швидкий і надійний зв’язок між правоохоронними органами, повністю комп ’ютеризована міжнародна база даних дозволяють встановлювати наявність зв’язку між окремими фігурантами, а також між окремими злочинами за по­дібністю способів їх учинення тощо.

Оперативність обміну інформацією, досить надійна система за­хисту конфіденційності повідомлень, що забезпечуються в рамках Інтерполу, часто є ефективним інструментом у викритті організова­них міжнародних злочинних організацій.

Об’ єктивну необхідність удосконалення міжнародної співпраці викликає як стан договірно-правової бази, так і практика виконання Україною, як і багатьма іншими державами, зобов’язань, що випли­вають з міжнародних договорів у кримінально-правовій сфері. Це обумовлено низкою проблемних ситуацій, серед яких можна виділи­ти такі:

А) велика кількість договорів, конвенцій і угод, їх різний рівень. Причому велику частину (близько 80 %) цього масиву становлять двосторонні угоди й угоди, підписані не тільки на міждержавному і міжурядовому рівнях, але й між правоохоронними відомствами. До­тримуючись суворих критеріїв, міжвідомчі угоди до категорії міжна­родних договорів зараховувати не слід, оскільки вони покликані ре­гламентувати лише технічні сторони співпраці [6, 8; 7, 12-13]. Тому заслуговує на увагу пропозиція про укрупнення деяких міжнародних договорів. На наш погляд, назріла необхідність систематизації й уні­фікації договірно-правової основи міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю.

Б) невідповідність і в деяких випадках протиріччя окремих поло­жень міжнародних договорів один одному. Наприклад, видача осіб для виконання вироку здійснюється: за Європейською конвенцією (1957 р.) при покаранні у вигляді позбавлення волі на термін не мен­ше 4 місяців (ст. 2); за Конвенцією СНД (1993 р.) - за аналогічного покарання на термін не менше 6 місяців (ст. 56). Виходом з таких ко­лізій, на наш погляд, є дотримання під час розробки договорів прин­ципу системності, визначеної ієрархії, тобто підпорядкованості дво­сторонніх угод - регіональним, а регіональних - глобальним. Деякі міжнародно-правові акти вже зараз виходять з такого принципу, але передбачають це не досить послідовно, з численними застереження­ми. Так, наприклад, ст. 28 Європейської конвенції про видачу (1957 р.) передбачає: “1. Дійсна Конвенція відносно тих країн, до яких во­на застосовується, заміняє собою положення будь-яких двосторонніх умов, конвенцій чи угод, що регулюють видачу правопорушників між будь-якими двома Договірними сторонами. 2. Договірні сторони мо­жуть укласти між собою двосторонні чи багатосторонні угоди тільки для того, щоб доповнити положення дійсної Конвенції чи полегшити застосування принципів, що містяться в ній” [8, 290-291].

Водночас зазначається, що в тих випадках, коли між двома чи більше договірними сторонами видача здійснюється на основі одна­кових норм, сторони вільні регулювати взаємовідносини з видачі ви­нятково відповідно до такої системи незалежно від положень дійсної конвенції. Той же принцип застосовується й у відносинах між двома і більше договірними сторонами, кожна з яких має чинний закон, що передбачає виконання на її території ордерів на арешт, виданих на території іншої сторони чи сторін [9].

В) залежність виконання міжнародних договорів від повноти, якос­ті своєчасності трансформації (імплементації) положень цих догово­рів у національне законодавство України, як і інших країн-учасниць відповідних конвенцій і угод. Це було яскраво продемонстровано під час прийняття законів України “Про запобігання та протидію легалі­зації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” (2002 р.), “Про боротьбу з корупцією” (1995 р.), внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України про відміну смертної кари тощо.

Виникає концептуальне питання: що має бути первинним - рати­фікована конвенція і необхідність приведення у відповідність до неї внутрішнього (національного) законодавства або стан і готовність правової системи держави до підписання відповідної конвенції? Од­нозначно на це питання відповісти складно, оскільки обидва підходи взаємозалежні і взаємопов’язані. З одного боку, удосконалення вну­трішнього законодавства повинне ґрунтуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права та міждержавних догово­рах, з іншого - відповідати внутрішньодержавним кримінологічним і правовим реаліям. Здається, що в подібних ситуаціях необхідно ви­ходити з національних інтересів держави з максимальним урахуван­ням міжнародно-правових стандартів і рекомендацій.

Г) непідготовленість працівників правоохоронних органів України до безпосереднього застосування положень міжнародних договорів, що обумовлено:

> поганою інформованістю про наявність і зміст конвенцій;

^ недостатньою професійною підготовкою;

> психологічною неготовністю до такої форми правозастосовчої і правоохоронної діяльності;

^ відсутністю практики і досвіду безпосереднього застосування міжнародно-правових норм у повсякденній практичній роботі.

Відомо, що для успішної реалізації міжнародного партнерства у боротьбі з транснаціональною злочинністю необхідне її органі­заційне забезпечення, що передбачає організаційно-структурний, інформаційно-аналітичний, методичний, ресурсний аспекти, з якими тісно пов’язані прогнозування, планування і програмування заходів для реалізації політики у згаданій сфері, включаючи міжнародне партнерство у протидії торгівлі людьми.

Удосконалення організаційного забезпечення є важливою умовою ефективності діяльності системи міжнародної кримінальної юстиції, яка повинна гнучко і вчасно реагувати на нові умови і завдання, що виникають у галузі протидії міжнародній злочинності, і водночас за­лишатись досить стабільною за загальними цілями, формами і мето­дами своєї діяльності.

Проблема удосконалення організаційного забезпечення міжна­родного співробітництва в боротьбі з організованою злочинністю актуалізується й через те, що нині безсумнівним фактом є нездат­ність світового співтовариства створити комплексний та інтегрова­ний тип взаємин, що міг би виробити нові форми співробітництва, одночасно дотримуючись норм і стандартів міжнародно визначених прав і свобод людини. Крім того, процеси економічної глобалізації спричиняють корінну трансформацію системи міжнародних відно­син, яка стає все менш керованою, непередбачуваною, зменшують владу національних урядів усередині країн і на міжнародній арені, оскільки транснаціональні суб’єкти - неурядові корпорації - пере­шкоджають цьому. Руйнуються блокові системи, слабшає роль ООН та інших міжнародних організацій, пов’язаних з існуючою міжна­родною системою. У результаті система нинішнього світопорядку втрачає керованість, а непередбачуваність і хаотичність процесів посилюються.

Удосконалюючи організаційне забезпечення співробітництва в боротьбі з організованою злочинністю, варто виходити з того, що відповідні зміни в міжнародній системі можуть досягатися шляхом демократизації держав і норм, що регулюють міжнародні відносини, в умовах взаємодії, взаємопроникнення правових систем. Саме в та­ких умовах модифікується поняття і роль держави, визрівають нові наддержавні, міждержавні і державні утворення, виявляються їхні нові якості і можливості [10, 2-9]. Причому взаємодія міжнародної і внутрішніх правових систем здійснюється на всіх рівнях, включаючи організаційно-правові механізми [11, 93-114].

Значний інтерес з метою вивчення досвіду й оцінки можливих перспектив для України має організаційне забезпечення у країнах - учасницях Європейського Союзу співробітництва в боротьбі зі зло­чинністю. Насамперед це співпраця поліції і судових органів у ме­жах Шенгенських угод. Дуже примітним тут є практична відсутність яких-небудь спеціалізованих структур, що відповідають за органі­зацію цієї діяльності. Водночас досить докладно обговорені широ­кі повноваження поліцейських органів, які отримали можливість за певних умов переслідувати злочинців за межами власної держави. Для вироблення єдиної практики боротьби зі злочинністю підготов­лений проект регламенту про створення загальної комп’ютерної бази даних відбитків пальців “Євродак” (Еиі^ас) для осіб, що вчинили злочини та інші правопорушення на території Євросоюзу [12, 32-33, 90-136].

Оскільки в межах Ради Європи співпраця держав у боротьбі зі зло­чинністю переважно здійснюється в договірно-правовій формі, то її удосконалення не торкається повною мірою організаційних питань. Єдиною структурою, що здійснює організаційну діяльність у цій сфері, є Європейський комітет Ради Європи з проблем злочиннос­ті, на який покладена функція координатора з врегулювання спірних питань, які виникають під час виконання європейських конвенцій. З розширенням кола учасників згаданих конвенцій і збільшенням об­сягу діяльності, роль комітету зростатиме, що потребуватиме зміц­нення й удосконалення діяльності зазначеної структури.

Аналізуючи організаційно-правові заходи міжнародного співробіт­ництва у сфері протидії торгівлі людьми і боротьби з організованою злочинністю, можна дійти висновку, що за останні роки практично на всіх рівнях (від ООН до СНД) порушується питання про необхідність розробки і прийняття комплексних міждержавних програм боротьби зі злочинністю. Так, експерти і члени Комісії ООН із запобігання зло­чинності і кримінального правосуддя вважають, що створення такої програми - це практично єдино доцільний підхід до вирішення про­блеми боротьби зі злочинністю на міжнародному рівні [13, 178-181].

Розробка такої програми повинна ґрунтуватися на прийнятті за­гальної міжнародної конвенції з боротьби зі злочинністю, що мож­ливо лише за умови узгоджених колективних дій держав як на між­урядовому, так і міжвідомчому рівні.

Список використаних джерел

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Про міжнародні договори України: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 50. - Ст. 540.

3. Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод лю­дини в Україні: перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К., 2000. - 378 с.

4. Гуторова Н. О. Проблеми кримінальної відповідальності за тор­гівлю жінками, вчинену організованими групами. Боротьба з торгів­лею жінками: проблеми вдосконалення законодавства та завдання органів внутрішніх справ України // Вісник Університету внутрішніх справ. - Х., 1999. - С. 26-28.

5. Правові основи міжнародної діяльності МВС України: збірник міжнародно-правових документів у 2-х томах. - К., 1997. - 346 с.

6. Лукашук И. И. Нормы международного права в правовой систе­ме России. - М., 1997. - 415 с.

7. Слюсарь Н. Б. Реализация международных обязательств Рос­сийской Федерации в уголовном законодательстве России: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - М., 2000. - 28 с.

8. Сборник документов Совета Европы в области защиты прав че­ловека и борьбы с преступностью. - М., 2000. - 451 с.

9. Лосицкая Л. Применение конвенций “О взаимной правовой по­мощи по уголовным делам” и “О выдаче” // Российская юстиция. -

2000. - № 12. - С. 8-10.

10. Кочетов Э. Г. Геоэкономика. - М., 1999. - 208 с.

11. Поленина С. В. Взаимодействие международной и внутригосу­дарственных правовых систем // Правовая система социализма: в 2-х кн., кн. 2. Функционирование и развитие. - М., 1987. - 315 с.

12. Шенгенские соглашения. - М., 2000. - 160 с.

13. Основные сведения об Организации Объединенных Наций. - М., 1995. - 245 с.

Стаття надійшла 16.11.2008.