joomla
ЗАХИСТ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ В УКРАЇНІ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

Валерій Брижко -

Заступник начальника НДЦ пра­вової інформатики АПрН України, кандидат юридичних наук, стар­ший науковий співробітник

Анотація. Розглядаються проблеми захисту персональних даних як складової частини загальної соціально-політичної та економічної про­блеми побудови інформаційного суспільства.

Annotation. The problems of defence of the personal information are exam­ined as component part of general socio-political and economic issue of construc­tion of informative society.

Проблема законодавчого захисту персональних даних в Укра­їні понад 10 років залишається поза увагою, особливо в аспекті нормативно-правового й організаційного її вирішення.

Тим часом інформація з безлічі баз персональних даних (приклад див. [1, 45-48]) вільно потрапляє до рук злочинців, використовується у нелегальному бізнесі, протиправній приватизації тощо.

Чи багато людей погодиться на свідоме розголошення своїх пас­портних даних, сімейних стосунків, звичок, кола знайомих, маршрутів подорожей, а також стану сімейних відносин, маршрутів пересуван­ня, особистих медичних відомостей та ін.? Усі сфери життєдіяльнос­ті людини, суспільства та держави мають взаємний зв’язок (навіть кореляцію) з персональними даними.

Природно, що там, де йдеться про прибуток, відразу виникає й ак­тивно розвивається відповідна комерція, а поряд з нею і злочинність. Збирання, зберігання та продаж персональних даних, звичайно, не виняток. Купуючи товари в електронному магазині або отримуючи дисконтні картки, споживач змушений повідомляти свої персональні дані. Власники таких підприємств з одного боку зацікавлені у інфор­мації про стан попиту на ринку, а з іншого - не завжди дбають про захист персональних даних, навіть вдаються до їх окремого збирання та продажу, без диверсифікації щодо номенклатури продукції. Остан­нє в умовах ринку - потужний важіль у конкурентній боротьбі та га­рантія від розорення.

Процес отримання персональних даних перетворюється на окре­мий бізнес, метою якого є лише збирання, обробка та поширення персональних даних на комерційних засадах. Відомості про люди­ну, її матеріальне становище, особисте життя “відбираються” з бази даних (далі - БД) та реалізуються на дисках або розміщуються у Ін- тернеті. Коштує така БД від 10 (дрібний продаж) - до 1500 (продаж через Інтернет) доларів США. За оцінками експертів, світовий ринок персональних даних сягає 3 мільярдів доларів США [2]. Наприклад, у Росії - 20 - 24 мільйонів, за іншими даними 100 мільйонів доларів США на рік [3; 4]. Збиток, завданий, наприклад, британській економі­ці розкраданнями ідентифікаційних даних у 2006 році, - 1,8 мільярда фунтів стерлінгів, а 2010 року ця цифра може сягнути 3,8 мільярда внаслідок суттєвого зростання злочинності у електронному серед­овищі [5, 6].

З іншого боку, конституційні норми фактично не діють через брак правових механізмів. Юридично власника бази персональних даних не існує, немає закону про службову таємницю, а державної таємниці персональні дані, звичайно, не містять. Конституційні гарантії недо­торканності особистого життя та принцип прямої дії її норм право­охоронні органи вважають недостатніми для заведення справи: немає предмета справи, механізмів захисту персональних даних, виробле­них світовою історією та практикою. Фіскальна політика держави по суті ігнорує податкову діяльність у сфері персональних даних.

У ситуації, коли немає відповідного механізму, системи, у яких об­робляються персональні дані, функціонують на розсуд їхніх власни­ків. Від такої “комерції” бюджет держави взагалі нічого не одержує. І все це на тлі ілюзорності правового захисту персональних даних, що прикривається заявами на кшталт: порядній людині нічого прихову­вати. Щоб боротися з тероризмом, треба відмовитися від захисту приватного життя.

Фундаментальне право на захист персональних даних продовжує залишатися нереалізованим, попри наявність у законодавстві низки відповідних норм. Це пояснюється істотними вадами:

> невизначеність і суперечливість понять у сфері захисту персо­нальних даних;

^ невідповідність вітчизняного законодавства принципам євро­пейських стандартів;

^ брак організаційно-правової системи (механізму) захисту пер­сональних даних;

> головний недолік - брак базового закону та чіткого і зрозумі­лого правового механізму забезпечення регуляції дій з персо­нальними даними [6-11]. Без цього немає правового захисту, оскільки правове регулювання відносин - це регулювання дій з обробки даних.

За більше ніж 10 років проект Закону України від 10.01.2003 р. № 2618 “Про захист персональних даних” неодноразово проходив правову експертизу у міністерствах, комітетах Верховної Ради Укра­їни (офіційно узгоджений керівниками), громадських організаціях, дістав вагому підтримку вчених, отримав позитивний висновок го­ловного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України.

У березні 2005 року був прийнятий Верховною Радою України в першому читанні, а через рік як Закон.

Незважаючи на зазначене вище, Президенту України були надані чергові зауваження до Закону і 11 квітня 2006 року він повернув його до Верховної Ради України на доопрацювання.

Призначення законопроекту:

> забезпечення ратифікації Конвенції Ради Європи від 28 січ­ня 1981 року № 108;

^ упорядкування інформаційних відносин у сфері захисту пер­сональних даних згідно з принципами і нормами європейських стандартів на базі рамкового закону;

^ створення механізму захисту персональних даних, який має ґрунтуватись на пріоритеті прав людини відносно інтересів держави, тобто запровадження юридичної категорії “право власності людини на свої персональні дані” (загально відомо, що в діяльності всіх підприємств, установ, організацій, фірм, інших структур використовуються персональні дані громадян, порядок збирання та використання яких не визначено).

Основні організаційні складові механізму: уповноважений орган із захисту даних і державний реєстр інформаційних систем обробки персональних даних, державний реєстр зберігаються основні відо­мості про особу (прізвище, ім’я, по батькові, стать, дата та місце на­родження). Всі інші дані повинні зберігатися в розподілених галузе­вих БД. Обробка даних і доступ до них мають бути чітко обмежені згідно з базовим законом, норми якого деталізуються у галузевих за­конах та підзаконних актах.

Водночас до проекту існує кілька зауважень.

По-перше, стверджується, що людина не може мати права влас­ності на свої персональні дані.

Однак у ст. 30 Закону України “Про інформацію” йдеться про те, що “конфіденційна інформація - це відомості, які знаходяться у во­лодінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юри­дичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передба­чених ними умов”. Тобто з погляду букви закону відповідна правова формула однозначно визначає “конфіденційну інформацію” як тріаду повноважень права власності.

Персональні дані - конфіденційна інформація, а це передбачає на­явність права власності особи на свої персональні дані.

По-друге, на підставі твердження, що “персональні дані - це осо­бисті немайнові права”, заперечується їх економічний зміст (хоча, ні в Конституції, ні в Цивільному Кодексі України (далі - ЦКУ) поняття “персональні дані” взагалі не вживається).

Звернемо увагу на два цікаві моменти у запереченні появи в юри­спруденції нової у світі категорії “право власності людини на свої персональні дані”, що фактично з’явилась в Україні.

Перший стосується юридичного аспекту ставлення до нових знань, тлумачення норм і розуміння юриспруденції окремими особами, які сьогодні наділені повноваженнями здійснювати правову експертизу.

“Право”, “закон”, “кодекс” - різні за гносеологією поняття. Право існує об’єктивно, не зникає і передається. Відповідно до соціально - економічної формації держава визначає види права та впроваджує їх у Конституцію у вигляді відповідних. Виникає суб’єктивне право, на базі якого створюються закони, що правовими нормами визнача­ють сферу (головна мета закону - обмеження) суспільних відносин. Причому Ф. Бекон розумів, що усі закони - імітація реальності, але вважав, що закон можна вважати якісним, якщо його зміст точний, вимоги справедливі і він формує чесність у громадян”.

ЦКУ (чи будь-який інший збірник норм) визначає однорідну сферу суспільних відносин. Він спирається та визначає “право”, що перед­бачає формулювання відповідних декларацій та загальну правову ре­гламентацію. “Особисті немайнові права” - це “права”, а не “норми” правового регулювання [12]. Норми правового регулювання (право­ві формули) визначаються законом, у якому завжди є об’єкт права. Згідно зі ст. 8 Закону України “Про інформацію” таким об’єктом є інформація. А відповідно до ст. 38 того самого закону інформація мо­же бути об’єктом права власності. Тобто не можна ототожнювати по­няття “право” (право на життя, на свободу, на власність, на недотор­канність, на охорону здоров’я тощо), яке не має економічного змісту (не має грошової оцінки та можливості включення у господарський обіг), з поняттям “об’єкт права” (інформація, відомості, персональні дані, інформаційні ресурси), що має економічний зміст, може мати грошову оцінку та можливість введення в господарський обіг. Отже, персональні дані людини у визначених законом межах можуть бути об’єктом права власності.

Зауважимо, що система права (суспільних відносин теж) є дина­мічною, вона постійно змінюється та розвивається. Наприклад, з ци­вільного права виокремились у самостійні сфери відносин такі галу­зі, як господарське, житлове право тощо. Виникло екологічне, атомне та космічне право. На черзі - інформаційне, яке повинно визначи­ти суспільні відносини щодо “інформації”, “відомостей”, “даних”, “інформаційних ресурсів”, “охорони, захисту, безпеки даних”, ЗМІ, “інтелектуальної власності”, “системної інформатизації” тощо. Пер­ші кроки зроблені. Постановою Президії Вищої атестаційної комісії України від 21 травня 2003 року № 26-11/5 затверджено паспорт но­вої спеціальності 12.00.07 - теорія управління; адміністративне пра­во і процес; фінансове право; інформаційне право (юридичні науки). Є спроби здійснити кодифікацію інформаційного законодавства.

Звернемо увагу також на міжнародне та національне законодав­ство про авторські права. Правове упорядкування відносин у цій сфері передбачає наявність механізму підтримання прав автора на ім’я, не перекручення тексту та механізму підтримання права на ви­користання об’єкта інтелектуальної власності, що дозволяє юридич­но вводити його в господарський обіг. Тобто одночасно співіснують і співпрацюють два інститути права - на ім’я та на використання.

Другий момент щодо заперечення проти введення у юриспруден­цію України нової у світі юридичної категорії “право власності люди­ни на свої персональні дані”.

Постає питання: кому вигідно створювати перепони нової юри­дичної категорії, що отримала підтримку найкваліфікованіших юрис­тів, а гальмується чиновниками?

Ми ще раз надали на усі зауваження детально аргументовані по­яснення та пропонували:

> подолати вето Президента України на Закон України “Про за­хист персональних даних”, який був прийнятий Верховною Ра­дою України в цілому 16 березня 2006 року.

> зобов’язати Кабінет Міністрів України забезпечити створення умов для запровадження в Україні єдиного правового механіз­му захисту персональних даних, основною частиною якого є уповноважений орган із захисту даних в Україні.

З метою оцінки пояснень та пропозицій було створено робочу гру­пу, але ніякої оцінки пояснень не було. Існувало “програмування” у напрямі - мови про право власності людини на свої персональні дані не має; персональні дані належать до “особистих немайнових прав”.

Надалі ми запропонували (у письмовій формі) внести до тексту закону зміни, пов’язані з поділом поняття “суб’єкт персональних да­них” на дві категорії:

^ власник персональних даних (людина як носій природних прав);

> громадянин - суб’єкт персональних даних (громадянин як но­сій конституційних прав).

З цією метою текст закону рекомендувалось доповнити Преамбу­лою, що надається, а також внести зміни до формулювання поняття “суб’єкт персональних даних” у такій редакції:

^ Верховна Рада України, керуючись Актом проголошення неза­лежності України, виходячи з положень Конституції України, Загальної декларації прав людини, Європейської Конвенції з прав людини (від 4 грудня 1950 року), Європейської Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персо­нальних даних;

> вважаючи, що слід забезпечити права людини та основополож­ні свободи громадянина в частині захисту персональних даних в умовах розвитку інформаційно-комп’ютерних технологій та телекомунікаційних мереж згідно з принципами європейсько­го права;

^ прагнучи підсилити рівень захисту природного права людини на свої персональні дані та, одночасно, виконання її конститу­ційних обов’язків як громадянина перед суспільством і держа­вою щодо забезпечення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

> визнаючи необхідність поєднання захисту персональних да­них зі свободою поширення інформації в суспільстві, за умов забезпечення балансу прав людини, суспільства і держави, утвердження суспільної злагоди і політичної стабільності, за­безпечення єдності держави, української нації і зміцнення української державності.

Стаття 2. Визначення термінів.

Суб’єкт персональних даних - людина (фізична особа), яка має право власності на персональні дані про себе (далі - власник персо­нальних даних) та, одночасно є громадянином або особою без грома­дянства, зобов’язаною сприяти діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо надання персональних даних згідно із чинним законодавством (далі за текстом Закону Укра­їни від 16 травня 2006 року, прийнятого Верховною Радою України в цілому).

При цьому зауважимо, що у 2006 році у Мін’юсті створили групу, якій поставили завдання - розробити інший, але однойменний про­ект закону. Мета, на наш погляд, - за будь-яку ціну зняти з розгляду Верховної Ради України проект Закону України від 10 січня 2003 ро­ку № 2618 “Про захист персональних даних”.

І знову Президенту України запропонували чергові зауваження до закону і він 30 січня 2007 року повертає його до Верховної Ради України. Пояснення насамперед стосуються невідповідності закону положенням ст. 32 Конституції та міжнародно-правовим актам [13].

Зробимо деякі узагальнення.

Питання захисту персональних даних є складником загальної соціально-політичної та економічної проблеми побудови інформа­ційного суспільства. У правовій соціальній державі ця проблема по­требує уваги до двох взаємопов’язаних аспектів стосовно наявності механізму правового регулювання соціальних та економічних сус­пільних інформаційних відносин. Зазначене регулювання не мож­на обмежувати тільки нормами Конституції та окремими, не надто пов’язаними між собою статтями деяких законів. Необхідний базовий закон у сфері захисту персональних даних. Його принципи мають бу­ти деталізовані в законодавстві за галузями господарства. Складова економічного аспекту має спрямовуватись в інтересах розвитку со­ціальної (духовної) складової суспільства та держави.

Узагальнюючи стан захисту персональних даних у контексті елек­тронного бізнесу, можна помітити, що між ними існує суперечність, зумовлена пріоритетністю вирішення питань економіки та вторинною роллю захисту даних та знань. Сучасні інформаційно-комп’ютерні засоби використання інформаційних ресурсів поглибили цю супереч­ність, оскільки правові норми “реального” простору не завжди здатні врегулювати суспільні відносини у подібному на лабіринт електро­нному середовищі.

Однією з пріоритетних для вирішення є проблема стягнення по­датків у зв’язку зі створенням та використанням електронних баз персональних даних, що не розв’язується з 1992 року (див. ст. 31 За­кону України “Про інформацію”).

Через те, що законодавство відстає від розвитку інформаційних технологій, а корпоративні засоби захисту персональних даних не завжди відповідають принципам європейських стандартів, захист прав людини у сфері персональних даних вимагає визначення по­вноважень із нагляду за діяльністю різних суб’єктів Уповноваженим

Із захисту персональних даних в Україні, незалежним від владних структур (хоча це досить проблематично). Його функціональне при­значення має служити головній меті - створенню максимальних умов недоторканності приватного життя з урахуванням державних і сус­пільних інтересів щодо розвитку економіки.

На виконання європейських принципів захисту персональних да­них деякі бізнес-структури вдаються до самостійних кроків, напри­клад, застосовуючи корпоративні кодекси поведінки. Один із най­важливіших з принципів захисту - персональні дані ні за яких умов не повинні потрапляти (розміщатися) у загальнодоступних інформа­ційних ресурсах (базах даних). Саме звідси випливає ідея організа­ційного розмежування діяльності з інформацією та поява відповід­них посад у державах-членах Ради Європи та Європейського Союзу (Комісар РЄ та Європейський наглядач ЄС із захисту даних). Однак практика свідчить, що порушення загальних принципів продовжуєть­ся. Правоохоронці стверджують - у зв’язку з поєднанням загальних інформаційних ресурсів та персональних даних в одній базі даних предмета порушення немає, тому й справу відкрити проблематично.

Мережа Інтернет і захист персональних даних - один із сучасних аспектів протистояння інтересів держави та прав людини.

З одного боку, апарат держави бажає знати про людину якнайбіль­ше. З іншого, Інтернет - це потоки даних, де мають місце розголо­шення таємниці приватного життя, комерційної таємниці, плагіат, шахрайство тощо. Закордонні компанії, незважаючи на закони про захист даних, активно здійснюють маркетингові дослідження, що пе­редбачають збирання і використання персональних даних спожива­чів і конкурентів, звичайно, без їх згоди.

Сьогодні немає ефективних методів відстеження діяльності в Ін - тернеті. У разі активного впровадження електронних грошей держа­ва не в змозі надійно контролювати фінансові потоки. Проблемним є справляння податків, наприклад, у випадку, якщо громадянин Украї­ни придбав товар в українському інтернет-магазині, що працює через сервер, розташований у Польщі, а контора, яка відвантажує товар, - в Угорщині. Це питання потребує вирішення на рівні Світової органі­зації торгівлі (ГАТТ/СОТ), з враховування європейських стандартів щодо принципів захисту прав людини у сфері персональних даних.

Про стан “упорядкування” відносин щодо права власності на ін­формацію у ЦКУ.

Законодавець у ЦКУ надав визначення поняття інформації - це документовані або публічно оголошені відомості про події та яви­ща, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколиш­ньому середовищі” (ст. 200). При цьому не визначено в якості якого предмета матеріального світу може бути представлена інформація. Використовуючи норми ЦКУ, неможливо логічно замкнути зв’язок: інформація - річ - право майнової власності. Таким чином, на пер­ший погляд, відповідно до ЦКУ, інформація не може бути об’єктом права власності.

Однак ЦКУ містить багато норм, що свідчать про протилежне.

У ст. 303 ЦКУ зазначається, що у власності фізичної особи можуть бути особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші запи­си, особисті архівні матеріали тощо), тобто, інформація про особу. Відповідно до ст. 178 об’єкти цивільних прав, зокрема й інформація, можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до ін­шої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обігу. Законодавець у ст. 969 ви­знає документи як окрему форму інформації, в якості цінностей, які можуть бути передані до банку на зберігання.

Більш того, у ст. 1010 ЦКУ до майна довірителя віднесено його документи. Відповідно до Глави 62 ЦКУ до результатів виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, що має право використовувати замовник, належать наукові до­слідження та конструкторська документація конкретних організацій­них форм інформації.

Як бачимо, українське законодавство досить суперечливе у ви­значенні права власності на інформацію. Це суттєво гальмує процес введення інформації в цивільний обіг, унеможливлює захист прав суб’єктів інформаційних відносин.

Проте ЦКУ надає принципову змогу виправити це негативне ста­новище. Відповідно до ст. 200 порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом, тому доцільно ввести до інформаційного законодавства правові норми, які дозволять ви­користовувати всі механізми цивільного права щодо введення інфор­мації в цивільний обіг. Зміст цих правових норм потребує встановити наступне:

^ інформація в певних організаційних формах має бути віднесе­на до об’єктів права власності;

^ інформація у вигляді інформаційних продуктів (документи, книги, бази даних, ілюстрації, фотографії, голограми, кіно-, ві - деофільми тощо) має бути визнана предметом матеріального світу, тобто віднесена до речей.

Саме нерозривний зв’язок інформації та її носія дозволяє визна­ти її предметом матеріального світу. Проте така інформація повинна мати назву “дані”.

Щодо наполегливості опонентів Закону України “Про захист пер­сональних даних” у запровадженні для персональних даних режиму “особистих немайнових прав”, замість запропонованої у проекті за­кону категорії “право власності людини на свої персональні дані”.

По-перше. Вже зазначалось, що ні у Конституції, ні у ЦКУ по­няття “персональні дані” не вживається. Тому може постати питання: наскільки легітимним є посилання на ЦКУ (тим більше, у ст. 200 ви­значено, що це прерогатива закону)? Адже, з погляду уявлень юри­спруденції, правова експертиза зобов’язана керуватись з буквою за­кону, зважати на легітимно визначені поняття та підтримувати межі законодавства, визначеного Конституцією.

По-друге. Ніяка інформація так не важлива для людини, як її пер­сональні дані. Вони відображають особистість, приватне життя, стан здоров’я, стосунки людини, яку можна знищити, зокрема, за допо­могою створення та поширення так званого “викривленого портрету особи”.

Якщо захист прав та свобод людини не обмежується деклараці­ями, то ця інформація повинна мати механізм практичної реалізації щодо її унікального та виняткового статусу - статусу “майнових та немайнових прав” залежно від певних умов її обробки та застосу­вання.

А слово “особистих”, пристосовано у ЦКУ до “немайнових прав”, взагалі зайве. Зазначене поняття сприймається як “масло-масляне” та сприяє підтримці “системи”, яка в умовах електронного середовища може працювати лише формально та адміністративно-суб’єктивно.

По-третє. Людство увійшло в епоху інформаційних війн, завдяки яким матеріальних зруйнувань не дуже видно, але мета стара, як світ

- економічна експансія. Інформаційна війна - це відкриті та прихова­ні цілеспрямовані інформаційні дії щодо нав’язування супротивнику небажаної інформації для зміни його поведінки через зміну мислення або для самознищення з метою отримання здобутків у матеріальній сфері.

Сьогодні жодні кіберсистеми не в змозі передбачити, яку потен­ційну загрозу несуть ті чи інші дані, до яких пристосована інфор­мація (крім того, дані можуть бути небажаними підпрограмами - вірусами, так ще сама інформація невідомо як подіє на свідомість та підсвідомість людини). Вони просто обробляють вхідні дані та надають висновки чи пропозиції. Це може сприйматись як нові знання, порушуючи такі складні інформаційні системи як людина (суспільство та держава в свою чергу теж), завдяки, насамперед, ви­користання найважливішої для життєдіяльності людини інформації

- її персональних даних, та здійснюючи “економічну та духовну ін­тервенцію”.

У наш час електронні засоби беруть активну участь в інформацій­ній експансії (зокрема, у політичній сфері, де ведуться інформацій­ні війни із поневолення інших держав), пропаганді способу життя, перепрограмуванні світогляду і “зомбування” суспільної свідомості, мета яких - встановлення духовної та економічної влади. Тому, за наявності здавалося б загальновизнаних сучасних прав людини і сво­бод громадянина, головною проблемою, як вважається, залишається проблема ефективності захисту прав людини на її персональні дані та захисту інформаційних ресурсів, які складають нові знання, що забезпечують захист інтелекту, підсвідомості та свідомості людини. На нашу думку зазначені питання є вкрай актуальними для люди­ни, суспільства та держави і мають бути визначені окремим законом України про інформаційні ресурси.

Список використаних джерел

1. Про економічний аспект захисту персональних даних у контек­сті права власності на інформацію // Правова інформатика. - 2006.

- № 1 (9).

2. Цена персональных данных - Ел. ресур.: < http: // Www. i2r. ru/ artide. shtml? id=1384>.

3. Проблема правовой защиты персональных данных - Ел. ресур.: < http:// Www. kiev-security. org. ua. bo.4.136.shtml>.

4. Законспирированный оборот - Ел. ресур.: < htth: //Www. privasi. hro. org. risk. data. index.

5. Киберпреступность сильнее полиции // Обзор. - 2006. - № 103 (128).

6. Інформаційне право та правова інформатика у сфері захисту персональних даних: Монографія / В. Брижко, М. Гуцалюк, В. Цим- балюк, М. Швець; за ред. д. е. н., професора, члена-кореспондента Академії правових наук України М. Швеця - К.: НДППІ АПрН Укра­їни, 2006.

7. Права человека и защита персональных данных. - Х.: Фолио - ХПГ, 2000.

8. Правовий механізм захисту персональних даних: Монографія / За ред. д. е. н., професора М. Я. Швеця та д. ю. н. професора Р. А. Ка­люжного. - К.: Парламентське видавництво, 2003.

9. Про зняття з розгляду Верховною Радою України законопроекту “Про інформацію персонального характеру” // Правова інформати­ка. - 2005. - № 2 (6).

10. Про прийняття Верховною Радою України в цілому Закону України “Про захист персональних даних” // Правова інформатика - 2006. - № 3 (11).

11. Упорядкування суспільних відносин у сфері захисту персо­нальних даних // Правова інформатика. -2003. - № 1.

12. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В. М. Косака. - К.: Істина, 2004.

13. Див.: Ел. ресур.:<Http://gska2.rada. gov. ua/pls/zweb_n/ webproc4_1?id= &pf3511=27270>.

Стаття надійшла до друку 13.03.2007р.