joomla
ІСТ0РИК0-ПРАВ0ВИЙАНАЛ ІЗ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ПОСТАЧАННЯ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХСПРАВ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

W351.74:061.1(100) Михайло ІЛЬНИЦЬКИЙ

Кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційно­го, міжнародного та адміністратив­ного права Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника

У статті розкриваються особливості фінансовогозабезпечення та матеріально-технічного постачання органів внутрішніх справ (українськоїміліції (поліції)); перша чверть XVIII cm. - 80-ті pp. XX cm.; вказуються як позитивні, так і негативні риси цього процесу.

The features of the financial providing and material and technical supply support of bodies of internal affairs (Ukrainian militia (police)) are opened up in the article; the first fourth of XVI11 c. - 80th of XX c.; specified as positive so subzero lines of this process.

Ключові слова: органи внутрішніх справ, міліція, поліція, бюд­жет, фінансування, матеріально-технічне постачання.

Keywords: bodies of internal affairs; militia; police; budget; financing; material and technical supply.

Загострення криміногенної обстановки і зростаючі вимоги сус­пільства до діяльності органів внутрішніх справ України в умовах побудови демократичної правової держави диктують нагальну по­требу приведення системи МВС до стану, який дозволяє забезпе­чити надійний захист особи, суспільства і держави від злочинних посягань. У світлі цього важливого значення набувають історичні дослідження, які відображають різноманітний соціальний досвід минулого, у тому числі - діяльності правоохоронних органів.

Актуальність історико-юридичних досліджень суттєво зростає на сучасному етапі розвитку суспільства і держави, коли звернення до спадщини минулих років і десятиліть обумовлено ще й на­гальними потребами глибинної державно-правової реформи, запо­чаткованої в Україні. З огляду на вищенаведене правомірним і ко­рисним видається здійснення історико-правовош аналізу фінансо­вого та матеріально-технічного забезпечення діяльності органів охорони громадського порядку, починаючи з поліцейських органів Російської держави, які діяли на території України. Звичайно, прак­тика поліції за часів царизму неоднозначна, поруч з безумовно ре­акційними моментами в ній можна знайти і досить прогресивні по­чинання. Проте в інтересах розвитку науки потрібно однаковою мірою дослідити як негативні, так і позитивні аспекти цієї практи­ки.

Варто зауважити, що на даний час не було спеціальних моно­графічних робіт, присвячених історико-правовому аналізу саме фінансового та матеріально-технічного забезпечення поліції (нині

- міліції) на території України. Окремі напрямки діяльності радянсь­кої міліції досліджувалася в період 50-90-х рр. XX століття, серед авторів наукових робіт, що з'явилися в цей період, особливо слід відмітити: І. С. Карпікова, Н. Н. Карташова, С. І. Кузьміна, В. Н. Куріцина, П. Ю. Кучерова, В. В. Макєєва, А. Я. Малигина, В. П. Портнова, М. М. Славіна, Л. А. Смірнова, В. М. Шамарова. Виз­наючи певну історичну цінність наукових розробок зазначених вче­них, слід підкреслити, що вони лише фрагментарно розглядали про­блеми фінансового забезпечення та матеріально-технічного поста­чання української міліції (поліції) та не були узагальнювальнош ха­рактеру.

У першій чверті ХУШ ст., під час реформ Петра І і Північної війни 1700-1721 рр., бюджет Російської імперії був напруженим, 2/3 витрат становили потреби армії, флоту й оборони країни. Це, природно, відобразилося на коштах, відпущених на утримання пол­іцейських органів. У Російській імперії для позначення державних витрат існували дві системи: реальна (по предметах призначення кредитів) і міністерська (по відомствах). Перші кроки щодо впо­рядкування кошторисного витратного розкладу слід віднести до 1734 р., коли витрати почали заноситися по відомствах відповідно до загального щорічного фінансового плану. Так, видатки на утри­мання правоохоронних органів складали 9 748 крб [9] - сума, на наш погляд, надто невелика порівняно з витратами за іншими стат­тями державного бюджету.

За часів імператора Олександра П в державі посилився конт­роль за фінансами, особливо за грошовими витратами: з 1862 p., діяли більш суворі бюджетні правила, з'явилася єдина система обліку і звітності. Саме в період буржуазних реформ, на початку 60-х p. p. XIX в. були розроблені основні принципи побудови дер­жавного бюджету Росії. Розподіл доходів виявився нагальною про­блемою, яка стояла перед державою, причому найбільша частина витрат в зазначений час виділялася на утримання міністерств: шляхів сполучення, фінансів (в 1897 р. - 29,2 %; 17,4 %; 15,7 % відповідно), морське і військове, значно менша - на Міністерство внутрішніх справ (МВС). Щорічно від 20 % до ЗО % бюджету краї­ни спрямовувалися на погашення державного боргу, а на вирішен­ня решти питань державного функціонування країни залишалося лише близько 20 % державних коштів, з них на витрати МВС і Міністерства юстиції відводилося близько 40 %, а в 90-ті роки - майже 50 %. В уряді достатньо бурхливо обговорювалося питан­ня вдосконалення діяльності цих структур, ключовим чинником якого було фінансування зазначених відомств [1].

У зв'язку з наведеними фактами, а також недостатністю пол­іцейських штатів та перевантаженістю невластивими їм функція­ми, постала необхідність реформування поліції. На той час, крім загальних недоліків, поліція найбільше страждала від мізерних ок­ладів її чинів, кошти на утримання чинів міської поліції були значно меншими, ніж земської.

Поліцейське законодавство Російської імперії другої половини XLX - початку XX ст. ґрунтувалося таким чином: 1) по відношен­ню до організації поліції - на "Тимчасових правилах про устрій поліції в містах та повітах губерній" 1862 р.; 2) по відношенню до предметів відання - на "Положенні про земську поліцію" і "Наказі чинам та служителям земської поліції" 1837 p., але останні були видозміненні внаслідок здійснення судової та земської реформ, коли поліцейські органи буїш звільнені від судових та господарчих функцій.

На підставі виданих 25 грудня 1862 р. "Тимчасових правил"

МВС склало структуру, детальний розпис штатів повітових та міських управлінь, визначило компетенцію поліції та порядок її фінан­сування, однак норми вказаного правового документа фактично діяли понад півстоліття: нової реформи нижчих органів поліції так і не відбулося [2].

Одночасно були затверджені "нормальні штати" поліцейських управлінь, у зв'язку з чим встановлені розміри грошового утри­мання поліцейських чинів. Наприклад, отримували на рік сріблом: земський справник - 422 крб, становий пристав - 280 крб, город­ничі або поліцмейстери - 280 крб, поліцейські пристави - 57 крб, квартальні наглядачі - 36 крб. Усі посадові особи повітової поліції, крім соцьких і десяцьких, одержували утримання за рахунок дер­жавної скарбниці. Соцькі і десяцькі, які обиралися на ці посади са­мим населенням, виконували свої обов'язки без оплати. У випадку найму на зазначені посади сторонніх осіб вони одержували винаго­родження за рахунок самооподаткування населення [13]. Але ці заходи виявилися неефективними, про що свідчить досвід функці­онування київської поліції. Так, наприклад, нові штати поліції м. Києва не відповідали ні нагальним потребам міста, ні коштам, які мала на той час міська поліція. Відтоді до 1875 р. МВС Російської імперії чотири рази пропонувало ввести нові штати, але ці пропозиції щодо збільшення міської поліції не отримали у свій час належного зат­вердження лише за фінансових труднощів.

Особливий інтерес викликає практика щодо фінансування поліції з бюджетів міст: так, згідно зі ст. 139 "Міського положення" 1870 р. міста повинні були приймати участь у витратах по утриманню чинів поліції, надавати приміщення міським поліцейським управлінням з опаленням та освітленням, видавати кошти на утримання квартир чинам поліції, які не мали житла, постачати міській поліції продук­ти харчування, амуніцію та забезпечувати поліцейських службовців медичним обслуговуванням [10].

Рівень грошового утримання чинів поліції був значно нижчим, ніж у пожежних командах та інших державних установах, що вкрай негативно впливало на якісний добір кадрів. У зв'язку з цими об­ставинами місцева влада вишукувала шляхи фінансової підтримки особового складу поліції: вводилися контрактна система, грошові заохочення, допомога на дітей нижчих чинів поліції тощо. Урядни­ки отримували коней, але за розсудом Міністра внутрішніх справ частина їх могла нести службу пішими. Озброєння урядника скла­далося з шаблі і, крім того, їм надавалося право мати власну вог­непальну зброю. Урядник одержував: плату - не більше 200 крб на рік, на обмундирування - 50 крб на рік, на утримання коня - 100 крб на рік, на ремонт шаблі - 55 коп на рік [4].

Тільки після російсько-японської війни і революції 1905-1907 рр. намітився стійкий приріст державного бюджету в цілому (дохідна частина звичайного бюджету за 1900-1913 рр. збільшилася в 2 рази), проте в структурі державних доходів переважали надходження від казенної винної монополії, що свідчило про слабкість бюджетної політики уряду і давало підставу сучасникам оцінити російський бюджет як "п'яний". Видаткова частина бюджету протягом 1900- 1913 рр. також збільшилася майже вдвічі: 60 % припадало на не­продуктивні витрати держави: військові, за державним боргом, на утримання поліцейсько-адміністративного апарату тощо.

Міністр внутрішніх справ широко використовував надане йому законом від 2 червня 1900 р. право затверджувати клопотання при­ватних осіб щодо формування на їхні кошти поліцейських команд. Після введення інституту поліцейських урядників широкого роз­повсюдження набула практика заснування посад урядників на при­ватні кошти [6].

У другій половині XIX ст. в Росії відбувався бурхливий процес зростання загальнокримінальної злочинності (за кількістю зареє­строваних злочинів вона посідала одне з перших місць у світі), але наявних сил та засобів протидії криміналізації суспільства в дослі­джуваний період у країні було недостатньо. Наслідком цього стало створення у 80-90 рр. окремих поліцейських підрозділів - розшуко - вої поліції, яка безпосередньо спеціалізувалися на попередженні, зупиненні та розкритті злочинів. Грошове утримання розшукової поліції, наприклад у Києві, в розмірі 4740 крб щорічно здійснювало­ся за рахунок міського бюджету. Чиновники з особливих доручень знаходилися на державній службі, а агенти та інформатори наби­ралися за вільним наймом, для більшості з яких поліція знаходила казенну або приватну службу і тим самим винагороджувала за агентурну роботу. Але, попри позитивні показники та цікавий набу­тий досвід, цей підрозділу 1874 р. було скасовано через припинен­ня його фінансування міською думою [3, с. 74].

За прийнятим у російському законодавстві правилом, витрати на грошове утримання поліцейських чинів повинні були покривати­ся з державного казначейства, а участь міст у цих витратах доз­волялася за наявністю в міських бюджетах достатньої кількості коштів. Однак, користуючись розпливчастим змістом ст. 139 "Міського положення", Міністерство внутрішніх справ намагалося покласти на міста не участь у витратах державного казначейства на поліцію, а повне утримання міських поліцейських установ. Бе­зумовно, що така політика викликала негативну реакцію з боку органів міського самоврядування.

У зазначений період для службовців поліції та жандармерії місце­вою владою були встановлені наступні види постачання: грошове, речове, провіантське, приварювальне, чайне, шляхове, а також оз­броєння, опалення і освітлення приміщень. Грошове утримання було недостатнім для переважної більшості чинів поліції: для нижніх чинів воно складалося з окладу, приварювальних (порціонних) грошей, квартирних грошей по розрядах місцевостей (або надання кварти­ри), грошей на обмундирування і, як особливе заохочення, - гро­шової допомоги. Також могли виплачуватися додаткові гроші (за­лежно від місця і характеру служби) і гроші на перевезення речей та родини при переїздах до нового місця служби.

У XIX ст. поступово склалася струнка система грошових вип­лат на потреби поліції, з них призначалися разові, щорічні, до свят Різдва і Великодня, на виховання дітей тощо. Крім грошових вип­лат "від щедрот монархових", видавалися витрати з шефської суми і секретного фонду (фонд МВС). При цьому, для включення у до­повідь губернатору щодо призначення виплат для поліції проводи­лася спеціальна перевірка, в ході якої вивчалися матеріальне ста­новище особового складу, житлові умови, колишні заслуги і раніше виплачені матеріальні виплати. Проте слід зазначити, що вкрай важкі побутові та житлові умови нижніх чинів поліції не сприяли престижності професії поліцейського. Розрив між окладами нижніх чинів поліції (300-500 крб) і вищих класних чинів був досить вели­кий саме за рахунок одержання останніми додаткових грошей і утримання.

У 1892 р. були запроваджені правила про переваги служби у 169 містах імперії: 1) надбавка до зарплати в розмірі 1/3 окладу горо­довим, які прослужили бездоганно та безперервно в одній команді 7 років; городовим, які прослужили на викладених підставах 5 років після одержання першої надбавки до плати, призначалася така сама надбавка: 2) одноразова допомога в розмірі 250 крб за 20 років служби; 3) призначення щорічної пенсії в розмірі 96 крб за ЗО років служби; 4) призначення щорічної пенсії у розмірі 36 крб вдовам городових, які вислужили пенсійний строк. Чисельність городових, які могли скористатися такими перевагами, обмежувалася 1/5 штатного складу поліцейської команди кожного міста. Розгляд прав городових на утримання надбавок до плати покладався на губер­наторів, при цьому видача городовим надбавок до зарплати, одно­разової допомоги та пенсій здійснювалася з бюджетів міст [11].

Аналіз фінансового становища Російської держави в другій по­ловині XIX ст. та заходів, проведених щодо реформування пол­іцейських органів, дозволяє зробити висновки, що уряд намагався приділяти увагу своїм поліцейським силам. Проте фінансове за­безпечення поліцейських органів було недостатнім, що не дозво­лило сформувати серйозну правоохоронну систему. На відміну від європейських країн, обмеженість коштів визначала чисельний склад поліцейських сил Росії, яких бракувало для того, щоб ефективно боротися із злочинністю в державі.

Удосконалення правової основи організації та діяльності підрозділів поліції, що діяли на українських землях наприкінці XIX

- початку XX сторіччя нерозривно пов'язане з процесами соціаль - но-економічного і політичного розвитку, які проходили в російсько­му суспільстві в цей період. На початку XX сторіччя царським урядом були прийняті значні заходи щодо розвитку політичної і за­гальної поліції, чим остаточно було завершено перехід від феодаль­них до буржуазних принципів організації поліції. Реформа, що готу­валася, була покликана сприяти подальшому розвитку процесів централізації і спеціалізації поліцейських органів. Урядом держави були вжиті певні заходи щодо удосконалення структури апарату загальної поліції, збільшення його штатної чисельності, поліпшення матеріального забезпечення поліцейських чинів, але ці всі заходи були недостатніми і не усували притаманних поліції принципових недоліків, тому "вербування свіжих сил" до роботи в органах пра­вопорядку надзвичайно ускладнювалося за причини низького рівня матеріального забезпечення їх працівників порівняно з іншими ка­тегоріями зайнятого населення. Останній із вказаних негативних фактів з особливою гостротою проявлявся протягом багатьох років, тому що утримання поліцейських органів було передано місцевим бюджетам [6, с. 12]. На цей період і без того складне фінансове і матеріальне становище поліцейських в переважній кількості регі­онів значно погіршилося, оскільки через гострий дефіцит бюджетів місцеві органи були не в змозі задовольнити їх потреби. При цьому існувала значна різниця в ставках зарплати поліцейських однако­вих категорій сусідніх губерній і, навіть, сусідніх повітів однієї гу­бернії. В той же час виникла і зберігалася в майбутньому велика різниця в ставках зарплати поліцейських та інших державних служ­бовців, а також осіб, зайнятих на виробництві; повсюдно спостері­галася невчасна видача обмундирування, затримка зарплати, пайків, недостатнє технічне забезпечення.

У результаті поліцейської реформи 60-х років XIX ст. система органів загальної (загальногромадської) поліції, що функціонувала в Російській імперії, до складу якої входили українські губернії, в питаннях виконання службової діяльності підпорядковувалася місцевій адміністрації (губернській владі). В той же час матері­альне забезпечення поліції, необхідне для виконання службових завдань, знаходилося в компетенції місцевого самоврядування [10]. В результаті такої системи управління окружний справник повинен був, виконуючи розпорядження губернатора, взаємодіяти з міською управою з питань збільшення чисельності поліцейської команди, забезпечення її обмундируванням, озброєнням і житлом. Міська влада реагувала на розпорядження губернатора у випадках загро­зи безпеці міста і населення (епідемії, стихійні лиха тощо), але в питаннях, які вимагали додаткових витрат і не були невідкладни­ми, могли відхиляти клопотання губернатора, що пояснювалося відсутністю коштів, необхідністю створення комісії для вирішення того чи іншого питання або комітету для ухвалення рішення і т. і. Все це бюрократизовувало правоохоронний процес, а в ряді випадків

- гальмувало оперативні дії поліції і самим негативним чином по­значалося на вирішенні питань правового забезпечення життєді­яльності міста.

Міністерство внутрішніх справ на початку XX ст. піддавалося тиску щодо скорочення витрат: під час обговорення бюджету на 1908 р. на першій сесії Державної Думи третього скликання у до­повіді бюджетної комісії з розгляду розпису доходів і видатків Міністерства внутрішніх справ відзначалося, що в кошторисі Міністерства доходи складають 14 154 156 крб, а видатки - 94 956 371 крб; крім того, відзначалися надзвичайні витрати в сумі 7 732

0 крб. У доповіді обґрунтовувалося необхідність значного зни­ження видаткової статті. Зокрема, пропонувалося зменшити ви­датки на утримання місцевих загальноадміністративних та пол­іцейських установ, а також - навчальних закладів відомства [5].

Під час обговорення видатків бюджету МВС депутати відзна­чали, що дуже багато коштів витрачається на посилення поліції, каральні експедиції, заходи військового і надзвичайного характеру. Порівняльний аналіз змін у видатках по основних статтях загаль­ної частини кошторису Міністерства внутрішніх справ за період 1907-1912 р. свідчить, що найбільш значними видатками Міністер­ства внутрішніх справ були асигнування на утримання місцевих поліцейських установ.

Після вступу Росії в першу світову війну уряд, здійснюючи за­конодавчу владу відповідно до 87-ї статті основних законів, припи­нив скликання Державної Думи, згідно з чим збільшилися видатки на утримання поліцейського апарату, причому видаткова частина бюджету МВС зростала значно швидше від дохідної. Досить час­то Міністерство внутрішніх справ припускало перевитрати понад кошторису або довільно перекладало кошти з одного його пара­графу до іншого: у 1908-1909 pp. незаконно змінилося призначення 4-6 % коштів.

Друга Державна Дума, обговорюючи бюджет, вилучила значні суми із заявлених міністерствами, в деяких міністерствах таких було більше 50 %, по Міністерству внутрішніх справ ця цифра склала

81 % [7] від заявлених сум.

У 1916 р. Рада Міністрів прийняла ухвалу "Про посилення поліції в 50 губерніях Імперії і про поліпшення службового і матеріального положення чинів поліції". Це передбачало розширення штатів роз - гнукових відділень, збільшення окладів співробітникам та агентам, деякі структурні зміни складу розшукових підрозділів. Проте в умовах політичної кризи всіх сфер суспільного життя Російської імперії ці заходи до кінця так і не були реалізовані [8].

Після Жовтневої революції 1917 р. Радянська держава створи­ла народну міліцію, яка була покликана забезпечувати захист інте­ресів трудящих і охорону революційного порядку. В цей період в Україні були відсутні будь-які нормативно-правові акти щодо по­рядку формування, організації та фінансування органів народної міліції. Це все знайшло відображення у декреті "Про робочу міліцію", прийнятому 10 листопада 1917 р., проте цей нормативний право­вий акт носив лише декларативний характер і не закріпив організа - ційно-правових форм діяльності міліції. Для того, щоб утримати в міліції хоча б певну частину працівників, місцеві органи влади пішли шляхом скорочення штатної чисельності міліції, які перебували в повній залежності від неї, підвищуючи за рахунок цього оклади тим, хто залишився на службі.

У 20-х рр. XX ст. у виснаженій війнами Україні, в економіці якої домінував аграрний сектор, із бюджетною і податковою політи­кою, орієнтованою на якнайшвидше відновлення народного госпо­дарства, бюджети переважної більшості регіонів виявилися неспро­можними задовільно забезпечувати існування переданих на їх ба­ланс державних органів. Крім органів внутрішніх справ, на місце­вий бюджет переводилися органи соціального забезпечення, осві­ти, охорони здоров'я та інші. Наслідки передачі утримання органів внутрішніх справ на місцевий бюджет були більш ніж негативни­ми, загальна штатна чисельність міліції протягом 20-х років по­слідовно зменшувалася.

В обстановці, за якою не було позитивно вирішене питання щодо переведення утримання органів міліції на загальнодержавний бюд­жет (а це всіма зацікавленими сторонами визнавалося головною умовою вирішення кадрової проблеми), керівництво наркомату внутрішніх справ знаходило інші шляхи і засоби зміцнення кадрів. Одним із найбільш поширених прийомів були "партійні мобілізації", які використовувалися до того часу, поки комуністична партія за­лишалася правлячою.

У роки проведення нової економічної політики не вдалося по­вернутися до дореволюційного стану міжгалузевої диференціації заробітної плати. Д ля працівників ОВС при зберіганні більш-менш вираженого централізованого регулювання заробітної плати це оз­начало, що оплата їхньої праці здійснюється не відповідно до соц­іальної оцінки, а на засадах суб'єктивних уявлень керівників відпо­відного рівня про значимість виконуваних тим або іншим органом функцій. У зовнішніх формах реалізації принципу соціальної спра­ведливості відбилося ставлення до міліції як "органу підсобного" [11, с. 206].

У 1940-50-ті pp. державний бюджет СРСР, якому був підпо­рядкований бюджет УРСР, мав на меті вирішення найважливі­шого завдання - ліквідація наслідків Великої Вітчизняної війни і відновлення зруйнованого господарства країни. Видатки держав­ного бюджету СРСР за 1950 р. збільшилися в 2,4 разів порівняно з 1940 p., і хоча видатки на утримання органів внутрішніх справ у 1950 р. теж зросли, але порівняно з іншими - були найменшими.

Так як на конституційному рівні був закріплений принцип єдності державного бюджету (п. 5 ст. 73 Конституції СРСР 1977 p.), пи­тання про те, хто саме фінансує той або інший орган державного управління, не виникало. Проте розкритий вище підхід до побудови системи органів внутрішніх справ України був наслідком й іншого, більш політизованого підходу, запропонованого в проекті закону СРСР від 06.03.91 "Про радянську міліцію", де зазначалося: "Міліція підрозділяється на союзну і республіканську", "Міліція входить до системи Міністерства внутрішніх справ СРСР", "Ради народних депутатів здійснюють контроль за роботою міліції, за винятком кримінально-процесуальної, адміністративно-юрисдикційної та опе - ративно-розшукової діяльності міліції". При цьому одним з основ­них завдань союзної міліції була координація діяльності республі­канської міліції шляхом розробки і фінансування міжреспублікансь­ких програм щодо боротьби із злочинністю та охорони громадсь­кого порядку [11].

У 80-х роках XX ст. відбулися серйозні зміни в економічному устрої СРСР, що проходили на тлі загальної лібералізації суспільного життя в процесі якого деформувалися, зникали інтереси та стимули в діяльності адміністративної системи управління. Суспільні пере­творення призвели до змін і корінного оновлення як умов діяльності, так і чинників функціонування міліції, а отже - механізмів її фінансо­вого та матеріально-технічного забезпечення. З державного і, відпо­відно, республіканського бюджету на утримання ОВС, як і раніше, виділялися мізерні суми порівняно з іншими статтями видатків.

Процес фінансового та матеріально-технічного забезпечен­ня ОВС України у 1970-80-х рр. був схожим з типовим циклом, який мав місце в 1950-60-х рр., і до певної міри нагадував пол­ітику держави в зазначеній сфері у 1930-х рр. Подібний цикл характеризується збільшенням обсягів капітальних вкладень, наростанням бюджетних диспропорцій, зростанням зовнішньої і внутрішньої заборгованості держави, посиленням соціальної на­пруги в суспільстві, подальшим скороченням витрат бюджету МВС.

Аналіз історико-правового розвитку органів внутрішніх справ України свідчить про те, що держава, по-перше, кожного разу, якщо сувора централізація управління системою фінансового та матері­ально-технічного забезпечення заважала її гнучкості, перешкод­жала раціональному використовуванню можливостей економічної бази, яка постійно змінювалася, знижувала рівень ефективності діяльності правоохоронців, вдавалася до змішаного варіанту забез­печення, заснованого на територіальному принципі розміщення органів внутрішніх справ [4; 6; 8; 11; 12; 14]. По-друге, реальні про­цеси загубили логічний характер у зв'язку із змінами, яких зазна­вали ОВС, що дає підставу стверджувати про їх вихід за межі про­цесу, який називається реформою. По-третє, циклічна рецесія і трансформаційний спад, викликаний перехідними процесами в еко­номіці країни, безпосередньо впливають на ефективність діяльності органів внутрішніх справ.

Слід відмітити, що загальна спрямованість процесів фінансово­го та матеріально-технічного забезпечення органів внутрішніх справ

України в різні періоди досить схожа, відрізняються лише терміни: перехід до забезпечення за територіальним принципом, централі­зованому та децентралізованому засобам забезпечення. При цьо­му головним індикатором такої спрямованості процесів виступає зростаюча роль ринку в регулюванні економіки держави та питома вага потреб фінансового і матеріально-технічного забезпечення ОВС, яка в процесі їх розвитку постійно зростає.

Список використаних джерел

1. Андрианов С. А Министерство внутренних дел. Исторический очерк / С. А. Адрианов. - СПб., 1904.

2. Анучин Е. Н. Исторический обзор развития административно-по- лицейских учреждений в России с учреждения о губерниях 1775 г до пос­леднего времени / Е. Н. Анучин. - СПб. : Тип. МВД, 1872. - 872 с.

3. Антология сыска: от полиции к внешней разведке : [ в 14 т. ] / отв. ред.

: Ю. И. Римаренко, В. И. Кушерец. - К.: Знания Украины, 2006. - Т. 1: Уголов­ный сыск: документы и материалы (XI - нач. XX ст.) / сост. : Ю. И. Римаренко, Е. М. Моисеев, В. Н. Чисников. -612 с.

4. Демин В. А. Очерки истории органов внутренних дел Российскою государства / Демин В. А, Иванов В. Е., Лучинин А В., Ляушин В. П. - Екатеринбург: Издательство Уральского юридического института МВД Рос­сии, 2001.-48 с.

5. Доклады бюджетной комиссии по рассмотрению государственной розписи доходов и расходов на 1908 г, с примечаниями: третий созыв. Сессия первая. 1907-1908 р. - СПб., 1908. -245 с.

6. История полиции и милиции России: хрестоматия / сост. М. Ю. Гребенкин, Б. И. Кофман, С. Н. Миронов. - Казань : Казанский юридический институт МВД России, 2001 .-187с.

7. Коркунов Н. М. Русское государственное право / Н. М. Коркунов. - Т.

2. - СПб., 1913.-248 с.

8. КоцанТ. Д. Міліція Харківщини у 1917-1930 рр. :дис.... канд. юрид. наук : 12.00.01. /I. Д. Коцан. - Харків : Національний університет внутрішніх справ, 2003. - 190 с.

9. Соловьев С. М. Сочинения / С. М. Соловйов: в 18 кн. / [Кн. X: Исто­рия России с древнейшихвремен].-Т. 19-20/отв. ред.: И. Д. Ковальченко, С. С. Дмитриев. - М.: Мысль, 1993. - 751 с.

10. Репешко И. В. Летопись харьковской милиции / Репешко И. В., Ищен­ко О. В. - Харьков: Тип. "СИМ", 2006. -207 с.

11. Фомичев А Ю. Проблемы реформирования в системе органов внут - реннихдел: историяисовременность: монография/Фомичев А Ю. - Орел: Орловский юридический институт МВД России, 2004. - 230 с.

12. Федоров К. Г. История полициидореволюционнойРоссии/. Федо­ров К. Г.,Ярмыш А. Н. -Ростов-на-Дону, 1976. -245 с.

13.Холод Ю. А. Загальна поліція російської імперії в Україні в 1862-1905 рр. : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01./Ю. А. Холод.-X. :, Національний університет внутрішніх справ. - 209 с.

14.ЯрмышА Н. ПолитическаяполицияРоссийскойимперии (1883- 1904гг): авгореф. дис... канд. юрид. нате: 12.00.01./АНЯрмыш.-X.:Харьк. юрид. ин-т, 1978. -214с.

Стаття надійшла 01.03.2010.