joomla
ДО ПИТАННЯ ОХОРОНИ ОБ'ЄКТІВ І ЗАХИСТУ ПРАВ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

УДК 341.934

Валерій БРИЖКО

Кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник науково-дослідного центру правової інформатики Академії правових наук України, заслужений винахідник України

Розглянуто стан та перспективи українського законодавства у сфері інтелектуальної власності в контексті захисту персональних даних і міжнародного права.

Рассмотрены состояние и перспективы украинского законода­тельства в сфере интеллектуальной собственности в контексте защиты персональных данных и международного права.

The state and prospects of the Ukrainian legislation in the field of intellectual property are examined in the context of the personal data protection and international law.

Ключові слова: інформаційне право, інтелектуальна власність, за­хист персональних даних.

Ключевые слова: информационное право, интеллектуальная соб­ственность, защита персональных данных.

Keywords: information law, intellectual property, personal data protection.

Термін «інтелектуальна власність» змінив дефініцію «духовна власність» і був запроваджений для задоволення, насамперед, еко­номічних потреб. Вживання цього поняття правомірне, якщо поста­витися до нього як до умовної категорії, що має економічний зміст, предметом правового регулювання якого є дії щодо створення та ви­користання нематеріальних об’єктів - нових знань, які одержують юридичну оболонку охороноздатності.

Згідно зі статтею 2 (VIII) Конвенції, що заснувала Всесвітню ор­ганізацію інтелектуальної власності (Стокгольм, 1967, дипломатич­на конференція держав - членів Паризької (1893) і Бернської (1896) конвенцій), «інтелектуальна власність включає права, що належать до літературних, художніх і наукових творів, виконавчої діяльності, звукозапису, радіо - й телевізійних передач, винаходів, наукових від­криттів, промислових зразків, товарних знаків, знаків обслуговуван­ня, фірмових найменувань і комерційних позначень, а також до за­хисту від недобросовісної конкуренції» [1]. У ширшому розумінні інтелектуальна власність означає: «закріплені законом права, які є результатом інтелектуальної діяльності людини в промисловій, на­уковій, літературній і художній сферах» [2]. Обсяг зазначених прав (виключних або невиключних) визначає сферу і час використан­ня об’єкта творчості, що отримав від держави охоронний документ (патент, свідоцтво). Для контролю господарського обігу результатів творчості застосовують територіальні юридичні норми, що закрі­плюються національним і міжнародним законодавством за видами правового регулювання.

Варто зазначити, що єдиної міжнародної конвенції з охорони ін­телектуальної власності немає. З ХІХ ст. ці інститути не піддаються уніфікації, і єдина конвенція навряд чи буде вироблена.

Зауважимо, що в юридичній літературі й досі тривають дискусії щодо співвідношення таких суміжних понять, як «захист прав» та «охорона прав».

На думку М. Лапчинського, головним змістом будь-якого права є охорона політичних, економічних та інших провідних у суспільстві інтересів. Термін «охорона» розуміється та вживається прихильни­ками такої позиції у широкому соціальному змісті, що передбачає «і закріплення, і сприяння розвитку, і регулювання» [3].

Дослідник А. Ларін вважає, що захист полягає у протидії незакон­ним порушенням і обмеженням прав та свобод, їхньому запобіганні, а також відшкодуванні збитку [4, 169-171]. Це синонім до слів обо­рона, охорона, юридична допомога, усунення небезпеки.

Розмежовуючи поняття «захист» та «охорона» прав, І. Ігонін про­понує порівняльний аналіз їхнього змісту. Отож, охорона прав - це складова частина їхнього забезпечення, яка містить: адекватне зако­нодавче закріплення правомочності суб’єктів права; процесуальний порядок реалізації правомочності. Захист передбачає: заходи що­до виявлення, розкриття та припинення правопорушень, що пося - гають на права особи; юридичну відповідальність; компенсаційно - відновлювальні заходи, пов’язані з відшкодуванням майнової та моральної шкоди, яка завдана суб’єкту в результаті порушень його прав [5, 13-14].

Охорона суб’єктивних прав - це юридична форма забезпечення їхнього захисту. Захист - змістовніше, динамічніше та практичніше поняття, що містить у собі поняття «охорона» з відповідною їй ста­тичною та функціонально-юридичною сутністю. Підтвердженням цього є принципи та їхня реалізація у нормах міжнародного права щодо патентознавства, згідно з якими охорона розглядається як на­дання відповідних прав у обсязі юридичного документа - патенту чи свідоцтва на результати інтелектуальної діяльності особи.

Дискусія про економіку інтелектуальної власності почалася за­довго до появи інформаційно-комп’ютерних технологій і мереж (е-середовище).

Вважається, що власністю можуть бути тільки речі, власність - це «продовження тіла» людини. Результат інтелектуальної праці - це «продовження людської душі», він - нематеріальний. Інформацію, знання не відчуєш на дотик, вони не обмежені в просторі. Отже, не­матеріальні об’єкти не можуть бути власністю. Вони є предметом ви­ключного або невиключного права використання, зокрема тиражу­вання, і можуть одночасно використовуватися необмеженим колом осіб, які й не підозрюють про спільне застосування.

Виокремлюють два основні види правового регулювання відно­син, пов’язаних з об’єктами інтелектуальної власності: авторське право та право промислової власності (або патентне право). Обидва види ґрунтуються на результатах розумової праці, вони регулю­ють різні правовідносини. Коло об’єктів їхньої охорони близьке, але не тотожне. Авторське право регулює відносини, що виникають у зв’язку з використанням творів літератури, мистецтва та науки, зокрема, комп’ютерних програм і баз даних. Охорона (видання сві­доцтва) поширюється на певні види й форми інформації. Правове регулювання авторських прав передбачає наявність механізму підтрим­ки особистих немайнових прав автора - права на ім’ я, неперекру - чування тексту та механізму підтримки його майнових прав, тобто права на виключне використання об’ єкта інтелектуальної власнос­ті, що дозволяє юридично вводити в господарський обіг результат творчості.

Право промислової власності було закріплене законодавчо в Ан­глії у 1623 р. (перший патентний закон - «Статут про монополії» - розробив учений, лорд-канцлер Ф. Бекон разом з юристом Е. Ко­хом). Це значно раніше, ніж було визначено законом авторське пра­во (перший закон про авторські права - «Статут королеви Анни», 1709), і з того часу передбачає регулювання відносин, пов’язаних з об’єктами винаходів, корисних моделей, промислових зразків, се­лекційних досягнень, що мають містити новизну наукового (вина­хідницького) рівня й промислового застосування [6, 7]. Охорона (видача патенту або свідоцтва) поширюється на зміст інформації, обсяг якої визначається формулою - короткою словесною характе­ристикою, що зумовлює сутність новації, рівень її відмінності від уже відомого.

До об’єктів промислової власності належать також засоби інди­відуалізації: товарні знаки та торгові марки, знаки фірмових найме­нувань і найменування місць походження товарів, що оцінюються певною сумою коштів. Прикладом такого засобу індивідуалізації, як електронна адреса окремої особи, є його мережний відповідник - до­менне ім’ я.

Нині наростають суперечності між системою індивідуалізації у формі товарного знака, торгової марки, фірмового найменування і системою індивідуалізації у вигляді доменних імен, які не дають га­рантій захисту від недобросовісної комерційної діяльності. Нові ка­тегорії правопорушників реєструють чужі товарні знаки як назву до­мену і відмовляються від прав на них тільки в обмін на певні ви­плати значних коштів від вартості об’єкта охорони з боку законного власника товарного знака (наприклад, вартість знака фірми «Кока - кола» - 10 тис. дол., фірми «Джип» - 60 тис. дол.). Власник відо­мої корпорації Аді Даслер неодноразово звертався з позовом до су­ду на електронних конкурентів, аби захистити свої права на товар­ний знак «Adidas» [8]. Так, є веб-сторінка Www. adidas. spb. ru. Суфікс spb. ru означає стандартне позначення для Санкт-Петербурзького ре­гіону. Товарний знак «Adidas» належним чином зареєстрований у Російській Федерації. Будь-який відвідувач мережі вважає, що при­дбати товар цієї фірми в Санкт-Петербурзі значно дешевше. Він на­бирає домен, а насправді ця сторінка не має нічого спільного з ві­домою фірмою. Тобто, фірма «Adidas» має реального електронного конкурента-шахрая, який порушує законодавство Росії про товарні знаки і знаки обслуговування.

За кордоном зазначені дії правопорушника визначають делікт що­до законодавства про товарні знаки і знаки обслуговування, законо­давства про припинення недобросовісної конкуренції та законодав­ства про захист персональних даних. У деяких країнах (наприклад, Великій Британії, Канаді, Німеччині, Італії) несанкціоноване вико­ристання імені, тобто персональних даних, є предметом розгляду в суді не тільки згідно з законодавством «Про захист персональних да­них», а й «Про припинення недобросовісної конкуренції» [9].

У Росії судової практики у справах, пов’язаних із порушенням ав­торських прав у мережі Інтернет, практично немає, кількість судових розглядів незначна, рішення суперечливі та не досить логічні [10]. Так, на підставі рішення Арбітражного суду, «основна мета найме­нування домену (адреси) в мережі Інтернет - відрізнити одну галузь інформаційного простору від іншої. Домен не є ні товаром, ні по­слугою» [11]. Корпорації «Кодак» було відмовлено в позовній вимо­зі про заборону використання назви веб-сторінки (домену), яка збі­галася з назвою її товарного знака.

Сформована мережна практика полягає в тому, що одержати вже наявне доменне ім’я можна в разі згоди зацікавлених сторін. До­менне ім’я, хоча й «безтілесне», але містить елементи традиційних об’ єктів інтелектуальної власності. Вони схожі з грошима й цінними паперами, що оформлюються в електронному вигляді: контроль за їх використанням може забезпечити спеціальна електронна система. Використовувати чуже доменне ім’я, не вносячи зміни до DNS (реє­стру), неможливо. DNS контролюють треті особи, яких не цікавлять проблеми інтелектуальної власності та захисту даних.

Компанії-провайдери, які реєструють назви, надають на певний проміжок часу право на її використання, після закінчення якого по­трібно сплатити за продовження послуги. Якщо оплата не здійснена, то обрана назва відразу надходить у відкритий продаж і впродовж кількох годин її власником може стати інша особа.

З 1998 р. за пропозицією уряду США Всесвітня організація інте­лектуальної власності (ВОІВ) проводить консультації із зазначених проблем. ВОІВ вважає за необхідне розробити рекомендації для ор­ганізації, яка несе відповідальність за надання доменних імен в усьо­му світі, - ICANN («Інтернет-корпорація з надання імен і номерів»). У 1999 р. було прийняте рішення про зобов’язання ICANN запрова­дити процедуру вирішення спорів у зв’язку з використанням домен­них імен у всіх доменах першого рівня: будь-який заявник, який ба­жає зареєструвати доменне ім’я, має давати згоду на застосування до нього цієї процедури в разі, якщо виникне спір із власником загаль­новідомого товарного знака [12]. Крім того, ВОІВ займається питан­нями врегулювання спорів відносно доменних імен, що знаходяться в таких доменах першого рівня: .com, .net, .org, .nu. Досі не передба­чені зазначені процедури щодо врегулювання спорів щодо імен в ін­ших доменах (російських - .ru, українських - .ua).

Інша проблема пов’язана з літературною, аудіовізуальною про­дукцією тощо.

Вважається, що подання інформації в е-середовищі є результатом інтелектуальної праці. Навіть та інформація, що не відповідає нор­мам охороноздатності, в мережах набуває характеру об’єктів інте­лектуальної власності - в неї вкладена творча праця. Тож подібна інформація має охоронятися згідно із законодавством про інтелек­туальну власність. Невідомо, як ставитися до правового регулюван­ня прав на гіпертекстову сторінку, що використовує велику кількість елементів: текст, малюнок, товарний знак, промисловий зразок, знак найменування, аудіозапис, дизайн, фото тощо. Результати інтелекту­альної праці можуть бути легко об’ єднані в єдиний продукт, напри­клад, на CD-ROM. Це призводить до розмивання меж між різними типами і рівнями інтелектуальності робіт, тобто стирання меж між видами правової охорони. Отже, все зосереджується на проблемі за­безпечення доказу протиправних дій в умовах нестабільності даних (інформації в електронному вигляді). У мережах вони не підлягають індивідуалізації або ж потребують великих витрат і зусиль. Немає правових формул, що забезпечують регуляцію суспільних інформа­ційних відносин, пов’язаних із використанням у мережах об’єктів інтелектуальної власності. Від відповідей на поставлені питання за­лежать можливості реального захисту авторських і патентних прав у міжнародному масштабі.

Головне, що з розвитком інформаційно-комп ’ютерних техноло­гій, дигіталізації інформації (перетворення на цифрову форму) і ви­никненням мереж, що не визнають національних кордонів, наочно демонструється криза (штучність) традиційних юридичних уявлень про регулювання прав на результати інтелектуальної діяльності лю­дини. Отже, в майбутньому реалізація права авторів на контроль за поширенням інформаційних продуктів їхньої творчості в мережах буде існувати лише в юридичних текстах. Законодавством будь-якої країни не передбачений державний моніторинг порушення прав у сфері інтелектуальної власності. Ця проблема стосується осіб, заці­кавлених у пошуках делікту.

Авторське право передбачає охорону майнових і немайнових прав. До немайнових належить право на авторство, ім’я, оприлюд­нення, захист репутації автора. Відповідно до майнових прав автор має виключне право на використання об’єкта інтелектуальної влас­ності, а саме: право на відтворення, поширення, публічне виконання, переклад, перероблення і продаж (введення господарського обігу). Так виникло узагальнене поняття авторського права як права авто­ра на тиражування, тобто «копірайт» (від англ. - copyright). Це пра­во діє тільки тоді, коли робота зафіксована в письмовій або іншій об’ єктивно вираженій формі, тобто розміщена на матеріальному но­сієві.

Автор може тиражувати об’єкт права сам або передавати власні права на тиражування іншим особам безкоштовно або за оплату. Пе­редача прав здійснюється на підставі ліцензійного договору, в якому узгоджується обсяг прав (увесь об’єкт інтелектуальної власності або його частини, час і територія використання тощо).

Більшість конфліктів щодо обмеження прав авторів стосуються винагороди або втрати ними вигоди. Автори правомірно наполяга­ють на необхідності вказувати їхнє ім’я і недопустимості перекру­чування змісту твору. Рідше виникають питання і вимоги щодо до­тримання прав авторів на публічне виконання творів. Це пов’язано з тим, що в цьому разі значно складніше притягти порушника прав до відповідальності, довести факт провини, її обсяг.

Традиційно об’єктами авторського права не є офіційні докумен­ти (зокрема законодавство), державні символи і знаки, твори народ­ної творчості, повідомлення про події й факти, що всім відомі. Та­кож власник цікавих інформаційних повідомлень, що зберігаються в цифровому вигляді та зведені в базу даних, можуть вимагати не тіль­ки їхньої охорони, а й захисту. Нині рівень технічних можливостей не завжди дозволяє скопіювати з мережі базу даних, тому не вини­кає й особливих проблем із її захистом. Проблеми можуть виникну­ти тільки із захистом від копіювання окремих творів, що знаходять­ся в базі даних.

Законодавство й досі доопрацьовується і затверджується людьми, які розглядають інститут інтелектуальної власності з позицій папе­рового документообігу, реальності існування і можливості контролю використання матеріальних носіїв. Утім не звертається увага на те, що в е-середовищі інформаційні відносини не відповідають зафіксо­ваним на папері правилам. Взагалі, порушення існують і будуть існу­вати. У мережах їх складно ідентифікувати з відповідними особами, відстежити навіть цілком легальну роботу людини, яка не хоче зро­бити щось протиправне. Вона працює, але анонімно. її вчинки мо­жуть бути доказом протиправних дій. Виникає цікавий момент - по­рушень немає, оскільки немає правових конструкцій, здатних регу­лювати суспільні відносини. Тобто, створено новий світ, відмінний від реального, - світ електронно-інформаційного простору, що вима­гає нетрадиційних рішень у правовому регулюванні діяльності сус­пільства і громадського життя. Для майнових прав автора розвиток Інтернету несе загибель. Право авторів обмежувати доступ до інфор­мації, що знаходиться на чужих носіях, у тих правових формулах, у яких воно зараз існує, поступово буде відходити в минуле.

Нині веб-сайти вже прирівняні до творів літератури, науки (у то­му числі комп’ютерні програми) або мистецтва. Згідно з п. 3 ст. 9 За­кону України «Про авторське право і суміжні права» перед публіка­цією веб-сайта варто одержати свідоцтво на володіння авторськими правами або подати заявку на реєстрацію. Реєстрація визнається су­дом як юридична презумпція авторства, тобто вважається дійсною, якщо в судовому порядку не буде доведено протилежне. Для охорони авторських прав на програму або веб-дизайн необхідно роздрукува - ти на папері букво-графічний код програми (файл, написаний мовою ИТМЬ) в обсязі, що дозволяє його ідентифікувати і відрізнити від інших інформаційних продуктів. Також необхідно надати на депо­нування магнітний носій, що містить інформаційний продукт. Про­те легкість отримання інформаційних текстів з допомогою сучасних комп’ютерних засобів, інформаційних технологій і мереж роблять усі зусилля утримати владу над нематеріальним марними. Мож­на зробити доступ до тексту платним, однак відразу в е-середовищі з’явиться той самий текст, але безкоштовно.

Традиційно під час поліграфічного виготовлення нового твору об’ єкт авторського права захищається завдяки матеріальному носіє­ві, а його копіювання є трудомісткою справою. Сучасні інформацій­ні технології копіювання дають змогу робити це просто, швидко і де­шево. Через дешевше електронне копіювання люди частіше спілку­ються з допомогою мережі, тому складніше помічати використан­ня інтелектуальної власності. Наприклад, у США неправомірно ви­користовується до 35 % ліцензійного програмного забезпечення, в Україні - понад 90 %.

Тому потрібно змінювати закони, оскільки неможливо всіх вироб­ників компакт-дисків, виконавців фонограм тощо вважати злочин­цями. Більшість людей купують неліцензійну касету з фільмом або відсилають друзям файл із книгою. Взагалі, розповідь по телефону про зміст фільму, що сподобався, або наспівування популярної пісні є предметом порушення авторського права. Отже, право відстає від технологій. Безкоштовна книга - це книга, за яку хтось заплатив.

В Україні більшість громадян не вірить в охорону (тим більше - в захист) авторських прав, а меншість намагається зберегти і нав’язати традиційне розуміння авторського права більшості за допомогою си­лових структур і «асфальтових катків».

У 1995 р. Європейський Союз розробив рекомендації БОТОРОЬ про законний моніторинг мереж, що є обов’ язковим для країн - чле­нів ЄС. Документ обумовлює необхідність розроблення національ­ної нормативно-правової бази, що відповідає його спільним поло­женням і регламентує методи та способи моніторингу телекомуніка­ції. Проте й досі є проблеми в застосуванні національних законів під час міжнародного інформаційного обміну, який потребує уніфікова­ної нормативно-правової бази. Щодо України, то законодавчі пропо­зиції надавалися з кінця 1990 рр., але до цього часу країна так і не має відповідного закону.

Зі збільшенням числа відвідувачів концепцію «копірайта» витіс­няє загальновживаний «копілефт». Люди згодні дотримуватися де­яких інтересів автора: не спотворювати твір, не забувати вказувати його ім’я. Однак концепція «копілефта» (англ. - copyleft) визнає не - майнові права автора, але ігнорує його майнові права.

Засоби сучасної криптографії, зокрема е-підпису, дозволяють тех­нологічно захистити більшість із авторських прав. Підписаний твір можна копіювати, але зміни вносити не можна.

З’явилася нова, але дуже важлива концепція, яка обмежує рух да­них, - privacy, що стосується прав і свобод людини, її приватного життя, а не тільки охорони й захисту прав на інтелектуальну влас­ність. У будь-якої новації, тобто нової інформації, є автор (власник, володілець), що має персональні дані, які є його власністю. Вико­ристання відомостей про автора має здійснюватися тільки з його до­зволу. Використовувати зміст приватного листа з подробицями на підставі того, що ім’ я автора і текст листа не перекручені, можна тільки з дозволу авторів. Використовувати відомості щодо винахо­ду можна тільки з дозволу автора (власника), який має відповідні персональні дані, захист яких передбачений міжнародним правом. Тобто, є два інститути права, що можуть функціонувати одночасно,

- право інтелектуальної власності та право власності на персональ­ні дані. Вони підкріплюють і посилюють один одного. Щоб указані інститути запрацювали, слід легалізувати відповідний правовий ме­ханізм [13], запровадження якого нині потребує тільки політичних зусиль, - приєднання України до Конвенції Ради Європи «Про за­хист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних да­них» № 108 (Страсбург, 1981) [14] та прийняття національного базо­вого закону «Про захист персональних даних» [15].

Проект Закону України «Про захист персональних даних» від

10.01.2003 № 2618 розроблявся та узгоджувався з міністерствами і комітетами понад 10 років. Він пройшов правову експертизу юристів міністерств, комітетів (був офіційно узгоджений керівниками), на­родних депутатів України, громадських організацій. Безпосередньо його підтримали 18 докторів та 19 кандидатів наук. Враховано по­над 600 зауважень і пропозицій. Головне науково-експертне управ­ління Апарату Верховної Ради України надало про нього позитив­ний висновок.

Проте вже понад 10 років Україна не в змозі ратифікувати Кон­венцію Ради Європи «Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних» від 28.01.1981 № 108 і запровадити відповідний базовий закон, передбачений європейськими стандарта­ми [17, 121-129].

Зазначимо, що немає необхідності закликати до негайного пере­ходу до «посткопірайтної» системи. Адже система авторського пра­ва в майбутньому не зможе забезпечити життя автора на ренту від результатів його інтелектуальної праці. Творча особа має забути про моделі поведінки епохи «копірайта».

Оплата за авторську працю відбуватиметься так: поки автор пра­цюватиме та пропонуватиме свої новації, він одержуватиме гроші. Аби заробити на творчості, автор має виконувати замовлення за до­говором. Найпопулярніші автори (письменники, журналісти, ком­позитори, скульптори) давно одержують від видавництв замовлен­ня, оскільки ринкові відносини в інформаційній сфері зобов’язують представляти конкретні результати (інформаційні продукти), плата за які має відбуватися лише раз.

Сучасний законодавець продовжує дотримуватися традиційно­го підходу до регулювання авторських прав у е-середовищі за та­ким принципом: норми авторського права реального світу поширю­ються на суспільні відносини у віртуальному просторі. Проте Інтер­нет створювався як мережа для вільного поширення й одержання ко­рисних для суспільства даних, з урахуванням норм права й етичних принципів, що забезпечують соціальну справедливість і рух у на­прямку до свободи. Тобто, Інтернет активно сприяє історичному пе­реходу категорій «право» (у тому числі - «інформаційне право») та «правова держава» від поняття «справедливість» до поняття «свобо­да».

Конституція України 1996 р. законодавчо затвердила право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29) і неприпустимість зби­рання, зберігання, використання та поширення інформації про особу без її згоди (ст. 32), крім випадків, визначених законом, і тільки в ін­тересах національної безпеки, економічного добробуту та прав лю­дини. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ст. 34).

Норми, наведені в законодавстві, не достатньо конкретизовані та не мають відповідного механізму щодо чинних норм права. Прийня­тий у 1992 р. Закон України «Про інформацію» повністю не визна­чає систему захисту прав громадян на недоторканність приватного життя у сфері захисту персональних даних. Це свідчить про відсут­ність дієвої нормативної бази у сфері захисту персональних даних, незважаючи на наявність загальних норм конституційного і цивіль­ного права. Це підтверджено рішенням Конституційного Суду Украї­ни від 30 жовтня 1997 р. щодо офіційного тлумачення ст. 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» і ст. 12 Закону України «Про прокуратуру».

Порівняно з відповідними міжнародними стандартами, україн­ські засоби організаційно-правового захисту персональних даних незадовільні.

Основними причинами цього є суб’єктивно насторожене ставлен­ня до проблеми захисту прав людини з боку окремих представників органів державної влади та недостатнє розуміння в суспільстві важ­ливості її вирішення.

Формування е-середовища, що створює умови оперативного і безмежного руху інформаційних ресурсів щодо товарів, капіта­лів і послуг, велика активність у формуванні баз даних (політично­го, економічного, фінансового, банківського, технологічного, еколо­гічного, освітянського, культурного, інформаційного, виробничого, правоохоронного та іншого змісту) викликає необхідність не тіль­ки захисту персональних даних, а й їх вільного руху для співробіт­ництва в усіх сферах життя. Організаційно-правове впорядкування суспільних інформаційних відносин у зв’язку із захистом персональ­них даних, гармонізація з міжнародними стандартами захисту прав та основоположних свобод має важливе значення як необхідна пере­думова входження країни у світове е-середовище, що сприяє ство­ренню громадянського суспільства.

Приблизна оцінка ситуації із захистом персональних даних ви­магає активності в політичному вирішенні питання про ратифікацію Україною Конвенції Ради Європи «Про захист осіб у зв’язку з ав­томатизованою обробкою персональних даних» № 108 і приведен­ня всієї законодавчої бази у відповідність з положеннями міжнарод­них стандартів згідно з базовим Законом України «Про захист пер­сональних даних». Це сприятиме не тільки підвищенню рівня охоро­ни об’єктів інтелектуальної власності, а й створенню умов забезпе­чення захисту прав із погляду використання механізмів захисту пер­сональних даних.

Список використаних джерел

1. Минков А. М. Международная охрана интеллектуальной соб­ственности. - СПб.: Питер, 2001. - 720 с.: ил. - (Серия «Закон и прак­тика»).

2. Основи інтелектуальної власності. - К.: Вид. Дім «Ін Юре», 1999. - 578 с.

3. Лапчинский М. В. Некоторые аспекты исследования понятия «юридические средства охраны гражданских прав» // Государство и право. - 2003. - № 5. - С. 88-90.

4. Общая теория прав человека / под ред. Е. А. Лукашевой. - М., 1996. - 341 с.

5. Игонин С. В. Институт личной неприкосновенности работников правоохранительных органов в законодательстве современной Рос­сии: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - М., 2000. - 22 с.

6. Патентное право капиталистических и развивающихся стран. - М.: ВНИИПИ НПО «Поиск», 1981. - 129 с.

7. Дахно И. И. Патентоведение. - Х.: Ксилон, 1997. - 313 с.

8. Упорядкування суспільних інформаційних відносин у сфері захис­ту персональних даних // Правова інформатика. - 2003. - № 1. - С. 38.

9. Еременко В. И. Законодательство о пресечении недобросовест­ной конкуренции капиталистических стран. - М.: ВНИИПИ НПО «Поиск», 1991. - 171 с.

10. Семенов Г. И. Авторские права в Интернете: подход к решению проблемы. - [Электронный ресурс]: Www. medialaw. ru/publications/ books/wb-tele/ch3.html#5

11. Трегубов А. А. Свобода информации. Тренинговое пособие для должностных лиц. - [Электронный ресурс]: Www. vic. spb. ru/law/ caces/case_tm_domain_kodak. htm

12. Запровадження процедури вирішення спорів у зв’язку з вико­ристанням доменних імен. - [Електронний ресурс]: Www. icannorg/ udrpZudrp-polscy-24oct99.htm

13. До питання економічного аспекту захисту персональних да­них у контексті права власності на інформацію // Правова інформати­ка. - 2006. - № 1 (9). - С. 45-54.

14. Конвенція Ради Європи «Про захист осіб у зв’язку з авто­матизованою обробкою персональних даних» № 108 (Страсбург, 28.01.1981) // Правова інформатика. - 2006. - № 2. - С. 77-83.

15. Порівняльно-правове дослідження відповідності законодав­ства України законодавству ЄС у сфері захисту персональних даних: монографія / В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець; за ред. М. Шве - ця. - К.: НДЦПІ АПрН України, 2006. - 205 с.

16. Про прийняття за основу проекту Закону України «Про за­хист персональних даних»: Постанова Верховної Ради України від

15.05.2003 № 784-ІУ.

17. Брижко В. М., Швець М. Я., Цимбалюк В. С. е-боротьба в ін­формаційних війнах та інформаційне право: монографія // за ред. М. Швеця. - К.: НДЦПІ АПрН України, 2007 р. - 317 с.

Стаття надійшла 25.09.2009.