joomla
ВІДОМЧИЙ КОНТРОЛЬЗА ДОКАЗУВАННЯМ НА Д0СУД0В0МУ ПРОВАДЖЕННІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

УДК 343.1 Петро ПІДЮКОВ

Кандидат юридичних наук, доцент, проректор - начальник ННІ підготовки управлінського персоналу ОВС Академії управління МВС, заслужений юрист України;

Яна КОНЮШЕНКО викладач кафедри кримінально-правових дисциплін та профілактики злочинів Академіїуправління МВС

Розглянуто актуальні питання забезпечення відомчого контро - люзадоказуванням на досудових стадіях кримінального судочинства. Запропоновано авторське бачення щодо шляхів удосконалення крим­інал ьно-проц есуального законодавства.

Рассмотрены актуальные вопросы обеспечения ведомственного контроля за доказыванием на досудебных стадиях уголовного судо­производства. Предложено авторское видение путей усовершенство­вания уголовно-процессуального законодательства.

At the article attention is paid to actual questions connected with inner control over the process of proving at the precourt periods of criminal justice. The author's view concerning the improvement of criminal procedures legislation is given.

Ключові слова: відомчий контроль, начальник слідчого відділу, начальник органу дізнання, керівник (старший) слідчої чи слідчо-опе - ративноїгрупи, погодження, рішення, процесуальний акт, криміналь - но-процесуальнадіяльність, досудовепровадження, процесдоказуван- ня.

Ключевые слова: ведомственный контроль, начальник след­ственного отдела, начальник органа дознания, руководитель (стар­ший) следственной или следственно-оперативной группы, согласо­вание, решения, процессуальный акт, уголовно-процессуальная дея­тельность, досудебное производство, процесс доказывания.

Keywords: inner control, chief of investigation department, chief ofpolice investigation on department, chiefofdetectiveordetective-investigation unit correlation of thedecision, procedure act, criminal procedure activity, precourt investigation, theprocess of proving.

Забезпечення законності з тим, щоб кожен, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був пока­раний, є головним завданням кримінального процесу (ст. 2 Кримі­нально-процесуального кодексу України). Це вимога є головною і у сфері кримінально-процесуального доказування.

Кримінально-процесуальний кодекс України (далі - КПК) (ст. 22) зобов'язує прокурора, слідчого й особу, яка провадить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічно­го, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, вияви­ти (довести) обставини, що викривають чи виправдовують обви­нуваченого, пом'якшують чи обтяжують його відповідальність. Чинним законодавством передбачені також і певні механізми, спрямовані на забезпечення реалізації переліченими суб'єктами вказаних вимог.

Науковому аналізу зазначених механізмів присвячено низку досліджень відомих учених-процесуалістів як дореволюційної епо­хи (С. В. Вікторський, А. А. Квачевський, В. Д. Спасович, В. К. Случевський, В. Д. Тальберг, І. Я. Фойницький та ін.), так і сучасності (Г. А. Абдумаджидова, В. Д. Арсеньев, P. С. Бєлкін, М. І. Гапанович, П. С. Елькінд, С. П. Єфімічев, Л. М. Карнєєва, П. А. Лупинська, І. М. Петрухін, М. С. Строгович, Ф. Н. Фаткулін, О. О. Чувільов, С. А. Шейфер та ін), у тому числі вітчизняних науковців (М. І. Бажанов, В. П. Бахін, Т. В. Варфоломеева,

В. І. Галаган, В. Г. Гончаренко, В. Я. Горбачевський, Ю. М. Гро­шовий, А. Я. Дубинський, В. С. Зеленецький, А. В. Іщенко, М. В. Костицький, В. С. Кузьмічов, В. К. Лисиченко, Є. Д. Лук'ян- чиков, В. Т. Маляренко, Г. А. Матусовький, М. М. Михеєнко, О. Р. Михайленко, В. Т. Нор, М. А. Погорецький, І. В. Сервецький,

С. М. Стахівський, В. М. Тертишник, Г. І. Чангулі, Л. Д. Удалова, М. Є. Шумило, О. М. Юрченко та ін.).

Водночас ряд важливих питань, пов'язаних із забезпеченням відомчого контролю за доказуванням у кримінальних справах, зок­рема на досудових стадіях судочинства, потребують ще глибшого теоретичного осмислення, узагальнення і систематизації наукових підходів, пропозицій та висновків, розроблення на цій основі законо­давчих новел, удосконалення практики кримінально-процесуального доказування.

Окреслені аспекти зумовили такі напрями наукового аналізу, викладені в цій публікації.

Як вбачається зі змісту ст. 66 КПК, законодавець, здається, помилково не визначив серед суб'єктів доказування орган дізнан­ня та начальника слідчого підрозділу, а серед суб'єктів, які зобов­'язані досліджувати всі обставини кримінальної справи (ст. 22 КПК), здійснюючи доказування, - ще й суд.

На користь цієї позиції свідчить низка аргументів.

По-перше, ряд слідчих дій і процесуальних рішень під час провад­ження дізнання є прерогативою не особи, яка його провадить, а саме органу дізнання (ст. 4,23,23-1,25,31,52-1,52-4,53-1,53-2,70,72,79,97, 98,98-2,99,99-1,104,106,110,118,156,165,165-1,165-2таін.).

По-друге, відповідно до ч. 2 ст. 114-1 КПК, начальник слідчого відділу має право брати участь у провадженні досудового слідства, тобто і в доказуванні, яке здійснюється слідчим чи іншими суб'єктами судочинства.

По-третє, суд теж зобов'язаний вживати всіх передбачених за­коном заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин, здійснюючи доказування, наприклад, у справах приват­ного обвинувачення (ст. 27 КПК).

Крім цього, не можна не помітити, що за своїм змістом і терм­інологією згадані вище ст. ст. 22 і 66 КПК нібито не стосуються першої стадії кримінального процесу.

Але ж навряд чи можна ставити під сумнів необхідність повно­го, всебічного й об'єктивного дослідження всіх обставин по мате­ріалах перевірки заяви чи повідомлення про злочини для прийнят­тя законного рішення про порушення кримінальної справи чи про відмову в цьому

Уже давно минули часи, шли в юридичній літературі висловлю­валася й обґрунтовувалася позиція, згідно з якою кримінально-про­цесуальне доказування розпочинається лише після порушення кри­мінальної справи. Навпаки, понад тридцять років висновок про те, що діяльність уповноважених державою органів і посадових осіб у процесі перевірки заяви та повідомлень про злочини є процесуаль­на діяльність, а підстави для порушення чи відмови в порушенні кримінальної справи встановлюються ними саме в процесі дока­зування, є панівним у теорії кримінального процесу й практиці його застосування, тобто таким, що не піддається жодним сумнівам [1, с.14; 2, с. 54; З, с. 12-13], про це неодноразово наголошувалося раніше і в наших публікаціях [4,323-324].

Отже, ми вважаємо за доцільне доопрацювати належним чи­ном зміст ст. ст. 22 і 66 КПК, виклавши його більш точно і лаконіч­но в редакції, яка відповідала б указаним вимогам. Це сприяло б і оптимізації діяльності уповноважених державою органів і посадо­вих осіб, відповідальних за здійснення процесуального нагляду і контролю за доказуванням, зокрема на досудових стадіях кримі­нального процесу.

Процесуальний контроль за доказуванням на досудовому про­вадженні кримінального судочинства здійснюється судовими орга­нами, начальниками слідчих відділів, керівниками органів дізнання та підрозділів дізнання ОВС, старшими слідчих і керівниками слідчо-оперативних груп.

Галузевий відомчий контроль за доказуванням на досудовому провадженні кримінального судочинства здійснюють:

- начальник слідчого відділу - за організацією роботи та проце­суальною діяльністю слідчих;

- начальник органу дізнання - за організацією роботи та проце­суальною діяльністю всіх підрозділів органу внутрішніх справ і по­садових осіб, які здійснюють дізнання;

- керівник (старший) слідчої чи слідчо-оперативної групи - за організацією роботи та процесуальною діяльністю слідчих і праці­вників оперативних підрозділів, які входять до їх складу (відповід­но до Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загальнокримінальної спрямо - ваності (п. 2.6.), затвердженого наказом МВС України від

30.04.2004 № 458, організація оперативно-розшуковихзаходів та керування членами слідчо-оперативної групи (за винятком слідчих) покладається також, як правило, на заступника начальника - на­чальника кримінальної міліції ГУ МВС, УМВС, УМВСТ, міськрай- ліноргану) [7].

Стаття 114-1 КПК наділяє начальника слідчого відділу відпо­відними повноваженнями щодо здійснення контролю за своєчасн­істю дій слідчого з розкриття злочинів і запобігання їм, вжиття заходів для найбільш повного, всебічного й об'єктивного провад­ження до судового слідства в кримінальних справах.

Як правило, ці повноваження здійснюються ним на стадії досу - дового слідства, оскільки на практиці в ролі суб'єкта з перевірки заяв і повідомлень про злочини слідчі майже не перебувають.

Здійснюючи контроль за діяльністю слідчого, в тому числі у сфері доказування на досудовому слідстві, начальник слідчого відділу має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження до судового слідства, притягнення як обвинуваченого, направлення справи, провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого іншому, доручати розс­лідування справ декільком слідчим, а також брати участь у про­вадженні досудового слідства й особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.

Оскарження цих вказівок можливе лише до прокурора, але таке оскарження не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, перед­бачених ч. 2 ст. 114 КПК.

Кримінально-процесуальний кодекс (ст. 119) передбачає також суб'єктом відомчого контролю керівника слідчої групи, коли роз­слідування особливо складної справи доручається кільком слідчим і один із них визначається старшим. Старший слідчої групи прий­має справу до свого провадження та безпосередньо керує (і в орга­нізаційному, і в процесуальному аспекті, в тому числі у сфері дока­зування) діями інших слідчих.

Про створення такої групи КПК вимагає зазначити в постанові про порушення кримінальної справи або в окремо винесеній поста­нові.

Вважаємо, що в таких випадках доцільніше приймати окрему постанову відповідного прокурора, особливо у випадках створення міжрегіональних, міжвідомчих слідчих груп. Такий підхід відпові­дає також вимогам ст. 98 КПК, яка регламентує порядок пору­шення кримінальної справи.

Кримінально-процесуальним законодавством не регламентуєть­ся порядок і механізм здійснення відомчого контролю за кримі­нально-процесуальною діяльністю, в тому числі у сфері доказу­вання, начальниками органів і підрозділів дізнання, керівниками слідчо-оперативних груп. Це визначається відомчими норматив­ними актами.

Наприклад, контроль за організацією роботи і процесуальною діяльністю дізнавачів регламентується наказом МВС України "Про вдосконалення діяльності підрозділів дізнання органів внутрішніх справ України" від 02.09.2008 № 422 [6]; механізм здійснення відом­чого контролю начальниками ГУМВС, УМВС, УМВСТ, міськрай - лінорганів визначається Положенням про основи організації розк­риття органами внутрішніх справ України злочинів загальнокримі - нальної спрямованості, затвердженим наказом МВС України від

30.04.2004 №458 [7], та ін.

Слід зазначити, що відносини, які виникають у процесі здійснен­ня відомчого контролю з боку визначених вище посадових осіб за доказуванням на досудовому провадженні кримінального судочин­ства, що провадиться дізнавачами й особами, які здійснюють дізнання, носять переважно процесуальний характер. Тому регла­ментація цих взаємовідносин між ними повинна, на наш погляд, знайти регламентацію в чинному кримінально-процесуальному за­конодавстві.

На сторінках юридичних видань і в наукових статтях вислов­люють пропозиції щодо надання начальникам слідчого відділу і органу дізнання права скасовувати незаконні рішення слідчих, дізна - вачів і осіб, які здійснюють дізнання, в тому числі у разі виявлення фактів фальсифікації доказів.

Внесення таких пропозицій є передчасним, а стосовно рішень слідчого - зовсім безпідставним.

Згідно з чинним законодавством, висновок особи, яка здійснює дізнання, по певному матеріалу перевірки заяви (повідомлення) про злочин або в тій чи іншій кримінальній справі без його затверд­ження начальником органу дізнання не має ніякого процесуального значення. Якщо вказана особа прийшла до висновку про те, що, наприклад, по матеріалах, що ним розглядаються, необхідно пору­шити кримінальну справу (чи відмовити в її порушенні) або в крим­інальній справі, яка знаходиться в його провадженні, слід затрима­ти підозрювану особу тощо, - вона готує від свого імені і за своїм підписом проект відповідної постанови (протоколу), який допові­дається разом з усіма матеріалами перевірки чи кримінальної спра­ви начальникові органу дізнання (у разі його відсутності - особі, що його заміщує). Останній вивчає всі матері-али, з'ясовує дос­татність, повноту, наявність необхідних доказів тощо і, погоджую­чись із запропонованим рішенням, затверджує його, а в разі незго­ди - приймає інше рішення, яке є остаточним.

Навряд чи є сенс наділяти посадову особу правом скасовувати власні рішення. Можливо, таким правом доцільніше було б наді­лити керівника вищого органу дізнання, але така пропозиція потре­бує ще додаткового аналізу та досліджень.

Водночас перевантаженість прокурорів виконанням саме цих обов'язків вимагає вжиття невідкладних заходів, які розв'язали б проблему.

З огляду на це вважаємо доцільною зміну підходів безпосеред­ньо до поняття "орган дізнання". Аналіз практики свідчить, що на­чальники невеликих міськрайорганів внутрішніх справ мають пев­ну реальну можливість особисто аналізувати і затверджувати кожне рішення чи процесуальний акт, видання якого знаходиться в ком­петенції органу дізнання. Керівники ж міськрайвідцілів великих ре­гіонів, ГУ, УМВС в областях і на залізничному транспорті, тим більше Міністр внутрішніх справ України (а він теж є начальником органу дізнання), фізично не спроможні щодня вивчати велику кількість матеріалів і кримінальних справ, у яких приймаються рішення, що ними мають затверджуватися. Тому часто це відбу­вається формально. Водночас у структурі органів дізнання між його начальником і безпосереднім виконавцем (особою, яка провадить дізнання) є ще заступники начальника ОВС, керівники середньої ланки (начальники структурних підрозділів та їхні заступники тощо), через яких зазвичай безпосередньому виконавцю доручається розгляд заяви чи повідомлення про злочин або дізнання в кримі­нальній справі. Останнім часом поширеною є практика попереднь­ого погодження рішень, які підлягають за- твердженню керівни­ком органу дізнання, вказаними вище прямими начальниками без­посередніх їх виконавців (начальники відділів і відділень карного розшуку, ДСБЕЗ і т. ін.). Але ж така практика не ґрунтується на законодавчій базі, нерідко це відбувається "для перестрахування" і, знову-таки, формально. Разом з тим, у такій практиці ми вбачаємо раціональне зерно для розв'язання згаданої проблеми. У КПК Ук­раїни (ст. 101) належало б зазначити, що органами дізнання є не міліція, а органи внутрішніх справ (як у тексті цієї норми визначені органи державної безпеки). Тоді відповідний наказ МВС України визначив би, що такими органами можна вважати галузеві служ­би: карного розшуку ДСБЕЗ, БНОН, БОЗ, ДАІ тощо. За такого підходу можна було б прогнозувати й на-ділення начальників міськрайлінорганів, ГУ, УМВС, УМВСТ правом скасовувати не­законні рішення органів дізнання.

Щодо повноважень наступних суб'єктів відомчого контролю за доказуванням на досуцовому провадженні - начальників підрозділів дізнання та керівників слідчо-оперативних груп - слід зазначити, що такий контроль має певні особливості як органі-заційного, так і процесуального характеру.

Перша особливість полягає в тому, що він забезпечується сто­совно дізнавачів і членів слідчо-оперативної групи (слідчих та опе­ративних працівників, які включені до складу СОГ), як правило, лише на стадії досудового розслідування.

Наступна особливість такого контролю полягає в тому, що він має опосередкований характер, оскільки над керівником підрозд­ілу дізнання є начальник органу дізнання, а над керівником слідчо - оперативної групи - начальник слідчого підрозділу, тож їхні ви­щезазначені повноваження за доказуванням на досудовому про­вадженні кримінального судочинства залишаються незмінними.

Отже, врахування пропозицій, що містяться в цій науковій статті, у законотворенні та практиці застосування кримінально-процесу­ального законодавства, зокрема на досудовому провадженні, сприятиме оптимізації, підвищенню якості діяльності його суб'єктів щодо встановлення об'єктивної істини по кожному матеріалу пе­ревірки заяви чи повідомлення про злочин або кримінальній справі, підтвердженої належними документами. Тобто, такими відомос­тями про факти, отримані в установленому законом порядку орга­нами дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду для підтвердження чи спростування події злочину, з'ясування, відтво­рення та доведення обставин, що мають значення для встанов­лення істини та зумовлюють прийняття ними законних і обґрун­тованих рішень. Провідними в цьому контексті є роль і місце суб'єктів процесуального нагляду та контролю за доказуванням на досудовому провадженні кримінального судочинства.

Список використаних джерел

1. Карнеева Л. М. Доказывание при отказе в возбуждении уголовного дела/ Л. М. Карнеева// Сов. юстиция. - 1973. -№21. - С. 14-19

2. Ларин А. М. От следственной версии к истине / А. М. Ларин. - М., 1976,-199 с.

3. Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроиз­водстве/М. М. Михеенко. - К, 1984. - 138 с.

4. Підюков П. П. Удосконалення процедури початку кримінального судочинства в контексті реформування чинного кримінально-проце­суального законодавства як складової частини судово-правової рефор­ми в Україні / Підюков П. П., Конюшенко Я. Ю., Устименко Б. М. // Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозас - то сов ній діяльності: тези наук.-практ. конф., присвяч. па - м'яті проф. А. Я. Дубинського (м. Київ, 3 квіт. 2009 р.).-К.: Атіка, 2009 - 832 с.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України. Офіційний текст. - К: Атіка, 2009. - 21 б с.

6. Про вдосконалення діяльності підрозділів дізнання органів внутрішніх

Справ України: наказ МВС України від 02.09.2008 № 422.

7. Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загальнокримінальної спрямованості, затвердже­не наказом МВС України від ЗО. 04.2004 № 45 8.

8. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність : наказ Гене­рального прокурора України від 19.09.2005 № 4/1 гн.

9. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досуцове слідство: наказ Генерального прокурора України від 19.09.2005 № 4 гн.

Стаття надійшла 03.02.2010.