joomla
ОСОБЛИВОСТІ ЮРИДИЧНОГО ЗМІСТУ ТЕРМІНІВ "ЗАХИСТ" ТА "ОХОРОНА" У МЕХАНІЗМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

УДК 351.75

Володимир Темченко -

Кандидат юридичних наук, доцент кафедри державно-правових дис­циплін та дотримання прав людини Академії управління МВС

У статті розглянуто проблеми правозахисної діяльності та забезпе­чення прав людини в аспекті мовного та спеціально-юридичного аналізів змісту юридичних конструкцій та окремих термінів.

The article deals with the problems of legal protection activities and human rights guarantee in the aspect of language and special legal terms analysis of the content of legal constructions and proper terms.

Забезпечення основних конституційних прав і свобод людини в Україні характеризується активізацією правозахисної діяльності у національних і міжнародних інституціях та імплементацією між­народних стандартів у національне законодавство та юридичну практику. Проблема правозахисної діяльності у соціальному меха­нізмі забезпечення прав людини і основних свобод має низку галу­зевих напрямів наукового дослідження: соціологічний, економічний, юридичний, філософській тощо. Водночас, сучасні наукові дослі­дження вимагають з’ясування цієї проблеми у напрямі мовного та спеціально-юридичного аналізу змісту юридичних конструкцій та окремих термінів, що використовуються у національному законодав­стві та міжнародних правових актах з прав людини. Особливого зна­чення ця проблема набуває у зв’язку із необхідністю приведення у відповідність тлумачення юридичної термінології у національному законодавстві з огляду на особливості значення цих термінів у між­народних актах мовою оригіналу (англійською).

У зв’язку із необхідністю з’ясування таких понять як: “правоохо­ронна діяльність”, “правозахисна діяльність”, “правоохоронні орга­ни”, “правозахисні організації” та інших подібних термінологічних конструкцій виникає потреба у визначенні змісту та співвідношення юридичних термінів “охорона” та “захист”. Визначення змісту щодо конституційного їх закріплення і доктринального тлумачення Кон­ституції України являє головну мету цієї роботи.

У низці статей Конституції України вживаються терміни “захист” та “охорона”, які у перекладі англійською мовою здебільшого відо­бражаються одним терміном “protection”. Ці терміни використову­ються у різних юридичних термінологічних конструкціях для по­значення деяких нормативних категорій та понять, що потребують наукового тлумачення змісту і відповідного практичного використан­ня. З’ясування цих термінів має особливу актуальність з огляду на не­обхідність визначення: поняття та структури соціального механізму забезпечення прав людини і основних свобод; поняття правоохорон­ної системи; поняття правозахисної чи правоохоронної діяльності; поняття правоохоронних органів тощо.

Термін “захист” використовується в Конституції в юридичних конструкціях, що, зокрема, позначають:

^ юридичний обов’язок держави чи інших зобов’язаних суб’єктів правовідносин із захисту прав і свобод людини;

> можливості особи реалізувати власне суб’єктивне процесуаль­не право на захист у випадку порушення її права:

Юридичні термінологічні конструкції Конституції, що познача­ють юридичний обов’язок держави чи інших зобов’язаних суб’єктів із захисту прав і свобод людини : права суб’єктів права власності і господарювання (ст. 13); конкуренції у підприємницькій діяльності (ст. 42); суверенітету і територіальної цілісності (ст. 17); соціального захисту (ст. 17, 46, 47); захисту громадян, які перебувають за її меж­ами (стаття 25); від незаконного звільнення та своєчасне одержання винагороди (стаття 43); російської та інших мов національних мен­шин (стаття 10); інтелектуальної власності, авторських прав, мораль­них і матеріальних інтересів (стаття 54); державних символів (стаття 92); право на захист професійних інтересів суддів (стаття 127) тощо.

У цьому контексті юридичний обов’язок розуміється як міра юри­дично необхідної поведінки, встановлена Конституцією для задо­волення інтересів уповноваженої особи і забезпечена можливістю державного примусу. Загальна теоретична структура юридичного обов’язку включає: необхідність певним чином діяти або утримува­тися від них; необхідність відреагувати на звернені до зобов’язаного законні вимоги уповноваженого; необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на котре той має право; необ­хідність зобов’язаного нести юридичну відповідальність за невико­нання цих вимог.

Зазначений обов’язок може бути реалізований у формі виконання, дотримання чи застосування відповідними зобов’язаними суб’єктами права. Держава, зокрема, здійснює цей обов’язок шляхом: створення реальних дієвих законодавчих та правозастосовних механізмів за­хисту; забезпечення економічних, політичних, етико-правових, со­ціальних та гуманітарних гарантій; підтримання демократичного конституційного режиму, матеріальних чи духовних передумов; при­тягнення до відповідальності винних осіб за скоєне правопорушення тощо.

Обов’язки держави можна проілюструвати на прикладах безпо­середнього викладу нормативного матеріалу у Конституції та їх док­тринального тлумачення. Так, у ч. 2 ст. 47 Конституції безпосередньо встановлюються позитивні обов’язки держави щодо соціального за­хисту громадян: “громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону”. Відповідно до ч. 3 ст. 25 Конституція гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. У зв’язку із цим у науково-практичному коментарі Конституції роз’яснюється, що дер­жава зобов’язана забезпечити здійснення особою своїх прав у повно­му обсязі і, особливо, захистити ці права, коли виникає загроза життю та здоров’ю громадян шляхом надання юридичної, фінансової та ма­теріальної допомоги, а також у випадку порушення прав українських громадян вжити заходів, спрямованих на їх поновлення [1, 128].

Юридичні термінологічні конструкції Конституції, що позначають певні можливості особи реалізувати власне суб’єктивне процесуаль­не право на захист (відновлення, компенсації тощо) у випадку пору­шення її права за допомогою відповідних державних та недержавних механізмів, інституцій, заходів, методів, порядку, інструментів тощо. До них належать: право на звернення (петицію) до суду для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції (ст. 8); судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію (ст. 32); право на свободу об’єднання (у політичні партії, громадські організації, професійні спілки) для захисту своїх прав (ст. 36); пра­во на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44); право звертатися за захистом своїх прав до суду, Уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини, міжнародних судових установ, міжнародних організацій (ст. 55) тощо.

Слід зазначити, що конституційне право людини на судовий за­хист відповідно до ст. 8 Конституції стосується будь-яких прав і сво­бод зазначених у Конституції. Причому, це право може бути викорис­тане безпосередньо на підставі норм Конституції, як норм прямої дії та у відповідності до принципу верховенства права, встановленого коментованою статтею. Крім того, у ч. 2 ст. 55 Конституції кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадо­вих і службових осіб.

Таким чином термін “захист” у єдності термінологічних кон­струкцій, що позначають певні суб’єктивні процесуальні можливості (право) особи щодо захисту порушених прав, стосується будь-якого конституційного права чи свободи, незалежно від буквального вжи­вання цього терміну безпосередньо у тексті норм Конституції. Це право логічно вичленується відповідно до теоретичного поняття суб’єктивного права та його структури в якому структура складається із наступних загальновизнаних теоретичною наукою елементів: пра­во особи на власні фактичні чи юридичні дії - право-поведінка; пра­во вимагати від іншої сторони виконання обов’язків - право-вимога; можливість звертатися за захистом до компетентних державних ор­ганів - право-домагання; можливість користуватися певним соціаль­ним благом, цінністю - право-користування.

Термін “охорона” використовується в Конституції в юридичних конструкціях, що позначають: державна охорона землі (ст. 14); спеці­альні заходи охорони праці і здоров’я жінок (ст. 24); охорона здоров’я (ст. 49); державна охорона сім’ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51); охорона природи (ст. 116); охорона курортів, охорона і ви­користання пам’яток історії, сприяння охороні правопорядку та гро­мадської безпеки (ст. 138) тощо.

Особливістю застосування терміну “охорона” є те, що у низці юридичних конструкцій цей термін по забезпеченню прав і свобод людини. Наприклад, у ст. 14 Конституції встановлюється особливий обов’язок держави з охорони землі як основного національного ба­гатства. У зв’язку із цим у науково-практичному коментарі Конститу­ції роз’яснюється, що у процесі здійснення правової охорони земель держава реалізує регулюючу, стимулюючу, контрольну і каральну функції [1, 175]. Таким чином, поняття “охорона землі” пов’язується із здійсненням державою заходів різного характеру, зокрема, й ка­ральних, пов’язаних із притягнення до юридичної відповідальності у випадку порушення певного права.

Частина 3 статті 51 Конституції встановлює обов’язок держави охороняти сім’ю, дитинство, материнство і батьківство. У науково- практичному коментарі коментованої частини ст. 51 термін “охоро­на” використовується як синонім терміну “захист”. Зокрема, наголо­шується, що “захист сім’ї державою - важливий соціально-правовий інститут, який впливає на стабільність і міцність сімейних відносин і включає проведення широкого кола економічних, соціальних і пра­вових заходів”. Сім’я захищається державою як природний і осно­вний осередок суспільства. Звертається увага також на те, що поряд із обов’язком держави щодо створення пологових будинків, дитячих садків, встановлення пільг, державної допомоги та інших заходів пі­клування, законодавством передбачено кримінальну відповідальність за вчинення злочину проти дитини (ст. 137, 148, 150, 155, 156, 164, 166, 169 тощо) [1, 260-261].

Захист дитини від насильства та експлуатації передбачено і у ч. 2 ст. 52 Конституції, в якій законодавець встановив, що будь-яке на­сильство над дитиною та її експлуатація переслідується законом, зо­крема, Законом України “Про попередження насильства в сім’ї” від 15 листопада 2001 року.

Отже, термін “охорона” у термінологічних словосполученнях Кон­ституції, вживається для позначення достатньо широкого кола повно­важень державних органів, що передбачають, зокрема, запобігання правопорушенням, їх недопущення та відновлення прав і свобод у випадку їх порушення а також притягнення винних до юридичної відповідальності. Головною особливістю вживання цього терміна у Конституції є його вживання зі значенням, аналогічним терміну “за­хист” як обов’язку держави та інших зобов’язаних суб’єктів до дій щодо забезпечення прав і свобод людини.

До такого висновку прийшов автор і у результаті аналізу змісту низки міжнародних актів з прав людини та національних нормативно - правових актів [2]. Так, у проаналізованих нами назвах нормативно- правових актів України (більше 150 законів, разом з тими, що вносять зміни у чинні) термін “захист” вживається у таких термінологічних словосполученнях (юридичних конструкціях): захист прав (спожи­вачів, переселенців); захист (інвестицій, інформації, таємної інфор­мації, секретної інформації, рослин, технологій); соціальний захист (ветеранів праці та осіб похилого віку, війни, трудящих-мігрантів, постраждалих від чорнобильської катастрофи, журналістів, військо­вослужбовців); захист населення (від впливу шуму, інфекційних хво­роб); цивільний захист; захист честі і гідності та ділової репутації; захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного тощо.

Термін “охорона” вживається у назвах законів (біля 50 законів, ра­зом з тими, що вносять зміни у чинні) у таких словосполученнях: охорона державної таємниці, охорона прав на знаки для товарів і по­слуг, охорона прав на промислові зразки, охорона праці, охорона на­вколишнього природного середовища, охорона культурної спадщини, охорона інтелектуальної власності, охорона земель, охорона здоров’я тощо.

Спеціально-юридичний та мовний способи тлумачення змісту цих юридичних конструкцій у текстах нормативно-правових актів дає підставу для висновку, що терміни “охорона” і “захист” вживаються як синоніми чи схожі за значенням поняття [2].

Проведений нами аналіз змісту Декларації про право й обов’язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати і захищати за­гальновизнані права людини й основні свободи, Європейської кон­венції про захист прав людини і основних свобод та Загальної декла­рації прав людини 1948 році дає підставу стверджувати, що юридичне тлумачення терміну “protection” (охорона, захист) відображає певне багатофункціональне явище і використовується для позначення ді­яльності державних чи не урядових організацій та окремих осіб і здійснюється за допомогою законодавчих, адміністративних й інших мір, які можуть виявитися необхідними для забезпечення ефектив­них гарантій прав і свобод [3;4;5;6;7;8].

Таким чином, аналіз Конституції України, національного законо­давства та міжнародних актів з прав людини дає підставу зробити ви­сновок, що терміни “захист” та “охорона” у нормативному контексті вживаються як синоніми чи схожі за значенням поняття щодо мети, завдань, методів та суб’єктів забезпечення прав, тому можуть вико­ристовуватись у практиці як ідентичні поняття.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Науково-практичний коментар / В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін.; Ред. кол. В. Я. Та - цій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. - Х.: Видавництво “Право”; К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003.

2. Темченко В. І. Поняття та зміст форм забезпечення прав людини і основних свобод в міжнародних та національних правових актах // Підприємництво господарство і право. - 2005. - № 8.

3. Декларація про право й обов’язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати і захищати загальновизнані права людини й основні свободи: Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 53/144 від 9 грудня 1998 року.

4. Declaration on the Right and Responsibility of Individuals 53/144 G. A. res.53/144 Declaration on the Right and Responsibility of Individuals, Groups and Organs of Society to Promote and Protect Universally Recognized Human Rights and Fundamental Freedoms, G. A. res.53/144, annex, 53 U. N. GAOR Supp., U. N. Doc. U. N. Doc. A/ RES/53/144 (1999).

5. Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 1, 4, 6, 7, 9, 10 та 11 до Конвенції (Рим, 4.XI.1950) // Офіц. вісн. України - 1998. - № 13.

6. European Convention on Human Rights: as amended by Protocol № 11. - Strasbourg : Council of Europe, 2001. - (European treaty series;

5).

7. Загальна декларація прав людини / М-во юстиції України. - К.: ЛОГОС, 1998.

8. Universal Declaration of Human Rights / UN; Department of Public Information. - New York: UN, 1998.

Стаття надійшла до друку 20.06.2007р.