joomla
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА САМОГУБСТВА В ЄВРОПІ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

Стаття надійшла до друку 02.10.2007р.

УДК 343.97+616.89-008.414.44

Людмила Шестопалова -

Кандидат юридичних наук, стар­ший науковий співробітник, вче­ний секретар секретаріату Вченої ради Академії управління МВС

Стаття містить дискурс щодо самогубства в Європі.

The article is about suicide in European history.

Понад десять років Конституція не лише декларує основні пра­ва та свободи людини і громадянина, але й стверджує норми пря­мої дії. Однак наша держава, перебуваючи тільки на самому початку свого розвитку, переживає черговий складний соціально-політичний період, а тому його статистичні показники, зокрема ті, що характе­ризують людський вимір, на жаль, є невтішними. Йдеться не лише про низький рівень життя населення, падіння рівня його освіченості, культури, психологічної витривалості, а й про такі їх наслідки, як ви­сокі кількісні показники смертності населення, в тому числі непри­родну смерть.

Особливе місце серед чинників смертності з неприродних причин посідає самогубство. Воно, як соціально-правове явище, і буде пред­метом нашого дослідження в історичному контексті.

Самогубство вивчається дуже давно. Його досліджували й укра­їнські науковці: Ю. В. Александров, В. О. Глушков, В. Ф. Войцех, С. В. Жабокрицький, М. П. Мелентьєв, О. М. Моховіков, Г. Я. Пілягі - на, В. В. Сулицький, А. П. Тіщенко, А. П. Чупріков, В. О. Шаповалов, С І. Яковенко, Н. М. Ярмиш та ін. Проте дотепер воно залишається малодослідженим соціально-правовим явищем.

Ми ставимо мету з’ясувати еволюцію його оцінки з тим, щоб у по­дальшому випрацювати конструктивні підходи до мінімізації цього явища.

Самогубство з’явилось дуже давно, очевидно, навіть раніше від злочину. Адже людина усвідомила себе смертною раніше, ніж усві­домила себе особистістю, звільнившись від родових зв’язків, у свою чергу заснувавши власну свободу на приватній власності і відноси­нах обміну товарами та діяльністю. Про надто раннє історичне існу­вання самогубства свідчать згадки в давніх літературних пам’ятках.

Погляди на самогубство відбилися також у фольклорі практично всіх народів, першоджерелом якого було синкретичне прамистецтво давніх людей. Воно поєднувало в собі начала одразу кількох майбут­ніх мистецтв - літератури, танцю, театру, співу, і в ньому прадавні самовиражалися та самостверджувалися, потребуючи визнання своєї сили в змаганні з природою.

Різні народи в різні історичні періоди оцінювали самогубство нео­днаково - від схвалення за певних обставин до різкої заборони.

Здебільшого народне ставлення до самогубства було негативним, безглузде вчинення самогубства не схвалювалося і вважалося амо­ральним навіть на Давньому Сході (дотепер на Заході помилково вва­жається, що Схід найглибше розуміє самогубство та розуміється на ньому).

Невипадково в фольклорі європейських країн збереглися міфіч­ні персонажі - духи померлих самогубців. Нижчій міфології народів Європи відомий образ вампіра - мерця, який ночами встає з могили чи з’являється в образі кажана, висмоктує людську кров, жахає, зво­дить з розуму.

Вампірами (упирями), за народними віруваннями, стають “нечис­ті” покійники - самогубці, злодії [1].

У слов’янській міфології вампіру відповідає упир. До речі, по­стійно втручається в життя людей також чорт (образ дохристиянсько­го походження), він провокує на непристойні, некрасиві, негативні вчинки, в тому числі спонукає до вчинення самогубства.

С. В. Максимов, вивчаючи народне ставлення українців і росіян до самогубців, понад сто років тому занотував, що “на тому світі” сатана використовує душі самогубців, які йому прислужують [2, 22]. Центральне місце в народних уявленнях про самогубство посідало не християнське поняття про смертний гріх, а почуття небезпеки, в язичницькій свідомості пов’язане з самогубцями, як людьми, які померли неприродною чи неправильною смертю. У цьому випадку самогубець - частина цілої групи істот, яких називали “заставними покійниками” (це жертви самогубств, убивств, нещасних випадків і померлих за невідомих обставин). У фольклорі збереглися відгуки про те, що самогубці діють як агенти темних сил, завдають шкоди та хаосу.

Звичайно, фольклор і нині має певний вплив на сучасні мораль і ставлення до самогубства. Зокрема, в ньому відбивається табу щодо цього вчинку та явища - заборона, що тісно пов’язана з українською ментальністю.

Обережно-негативне ставлення до самогубства пояснює, чому в народному побуті важливу роль відігравали ритуали, пов’язані з ті­лами самогубців. На Русі навіть у перші віки християнства рекомен­дувалося за язичницьким звичаєм залишати тіла самогубців без по­ховання. Тим більше сама церква висловлювалася проти поховання самогубців на цвинтарі. Тіла самогубців приписували ховати в так званому лімінальному просторі, чим позначався пограничний статус самогубця між світом живих і світом мертвих, - біля дороги, на роз­доріжжі, край поля, в лісі, болоті чи яру. Тіл самогубців боялися і, щоб відвернути їх вплив, у народі використовували захисні ритуали: шпигали тіла самогубців кілками, засипали могили сіном, камінням, завалювали деревами. Так народ виражав своє негативне ставлення до вчинення самогубства та намагався відвернути його вплив на ро­дини.

Отже, на ранніх історичних стадіях народне ставлення до само­губства та самогубців було переважно негативним. Лише за певних обставин до самогубства ставилися з розумінням.

Так, за релігійними поглядами давніх германців, жінка, на відміну від чоловіка-воїна, може потрапити в рай лише за умови, якщо покін­чить життя самогубством. Так само вважалося й норманами, венеда­ми, іншими північними народами та племенами. Там удова традицій­но здійснювала самогубство.

Давні кельти за традицією боялися померти від природного ста­ріння організму. Вони вірили, що стара людина, яка кидається зі скелі в море, здобуде безсмертя. Вважалося: ліпше себе вбити, ніж здатися в полон ворогу, адже стати рабом було величезною ганьбою.

Там, де умови життя були занадто суворими, де громада балансу­вала на межі голодної смерті та животіння, існував звичай позбавля­тися своїх членів, які стали некорисними для громади через каліцтво, немічність або старість. Зазвичай такі люди йшли з життя добровіль­но. У Давній Європі (данці, готи) цей ритуал зберігався аж до хрис­тиянської доби. У вестготів була так звана “скеля пращурів”, з якої кидалися в море літні люди, які не бажали бути тягарем для своїх рідних. Такий самий звичай описано в іспанських кельтів. Так само сприймали самогубство і народи Крайньої Півночі. Наприклад, старі ескімоси йшли в тундру й замерзали там. Інші відпливали в море на крижаній брилі.

Звичай вчинювати самогубство був розповсюджений і в Давній Греції та Римі[4]. Так, на острові Кеос старі люди, не чекаючи при­родної смерті, після святкового обряду випивали смертельну отру­ту - цикуту [2]. Давньогрецький філософ Діоген Синопський по­кінчив життя самогубством, зупинивши дихання. Старий римський філософ-епікуреєць Луцій Аннека Сенека і його сучасник Петроній зробили собі розтин вен. Отруїв себе і Сократ. Римський імператор Нерон після поразки в боротьбі за владу кинувся на встромлений в землю меч. “Хорошою” вважалася смерть героя, який вбиває себе холодною зброєю [3].

Філософи-стоїки виправдовували самогубство, сприймали йо­го як доброчинність. Стоїки обирали самогубство і тоді, коли було неможливо чесно виконати обов’язок або він був непосильний. Так вчинили Зенон і Клеанф. А громадянин, якого звинуватили в злочині, міг уникнути покарання та очистити заплямовану честь, вчинивши саморозправу [3].

Слід зауважити, що самогубство в певні періоди в античному світі дозволялося тільки вільним громадянам. Античні держави мали так званий подвійний правовий стандарт для вільних громадян і рабів. Отож самогубство раба у Давній Греції тягло за собою показові акції, спрямовані на залякування інших рабів і недопущення нових само­губств. Раб не був людиною, а являв собою товар. Тому його самогуб­ство розглядалося як псування (пошкодження чи знищення) товару. Під час продажу рабів надавався навіть “гарантійний термін” - шість місяців - для того, щоб покупець міг повернути гроші, якщо купле­ний ним раб накладав на себе руки.

І хоча в певні відтинки часу, коли за законами Аттики самогубцю відрубували руку та ховали її окремо від тіла, навіть у періоди забо­рони самогубства для вільних громадян в окремих випадках у Сенату можна було дістати дозвіл на його вчинення. То була складна адмі­ністративна процедура, однак самогубець і його родина звільнялися від негативних юридичних наслідків, які спричиняло самогубство, вчинене без високого дозволу.

Таке становище справ зберігалось лише до набуття християнством статусу офіційної релігії. Та необхідно сказати, що на початку свого становлення альтруїстичне самогубство-мучеництво (заради віри Христової) заохочувалося.

Отож, античне законодавство з питань самогубства постійно за­знавало змін. Самогубство сприймалося і як злочин проти держави, власності, моралі, релігії (тоді тіла всіх самогубців належало викида­ти диким тваринам, а не ховати за усталеними звичаями), і як особли­вий вчинок (тоді закон карав лише родини тих самогубців, які своїми діями завдали шкоди державі чи посягали на її інтереси). У Давньо­римській імперії законодавчі санкції за вчинення “mors voluntaria” (добровільної смерті) та щодо самогубців і їх родин посилилися. За часів правління імператорів Адріана й Антоніона закон не розрізняв самогубство та злочин. Згодом відповідні правові норми було закрі­плено й у візантійському законодавстві.

Так, за Кодексом Адріана (ІІ ст. н. е.) за спробу покінчити життя самогубством карали на смерть навіть легіонерів. Проте в законі пе­редбачалися й пом’якшувальні обставини, що діяли, якщо до такого вчинку спонукало горе, скорбота, хвороба, втома від життя, безум­ство чи сором. От і виходить, що за часів Адріана преторське право ставилося до самогубців гуманніше від європейського законодавства ХІХ ст., визнаючи наявність підстав, які виправдовували суїцид. “Ді - гести” Юстиніана - класична збірка римського права (VI ст. н. е.) - осуджує лише самогубство “без причини” [2]. Однак спробу само­губства воїна Кодекс Юстиніана розцінював як дезертирство.

Надалі в Європі було започатковано уніфікацію правових норм. Зважаючи на розподіл “предметів” відання, духовна влада намагала­ся впливати на душу, “життя після смерті”, а світська - могла впли­нути лише на фізичне тіло. У Середні віки світське законодавство, тісно пов’язане з церковно-канонічним, прирівнювало самогубство смертельному гріхові. Воно ототожнювало самогубство зі злочином, таким, як убивство, вбачаючи в ньому крайній вияв самоуправства людини. Цей погляд підтвердили церковні собори: Арльський 452 р., Орлеанський 533 р., Бразькі 563 р., 613 р., Толедський 693 р. та ін.

Людина не була вільна розпоряджатися ні своїм тілом, ні душею. Церква розподілила владу над людиною, віддавши тіло земним воло­дарям (“кесарю кесареве”), а душу - неземному володінню (“Богові - Боже”). Десятки віків церква методично боролася з бісом самогуб­ства. До позбавлення себе життя служителі церкви ставилися більш непримиренно, ніж до позбавлення життя іншої людини - вбивства. Вважали, що самогубець, посягнувши на право Бога, не має шансу бути прощеним, а вбивця - адже він залишився жити - ще може роз­каятися у своїх гріхах і здобути прощення. За тих часів безумство не пом’якшувало вини самогубця, бо вважалося, що в душах розу­мово хворих поселяється диявол. Заборона вчиняти самогубство об­ґрунтовувалася не тільки релігійними мотивами. Самогубство мало і юридичне значення, оскільки тягло за собою фінансові та (або) мате­ріальні санкції. За законом самогубці та їх спадкоємці позбавлялися майна, яке переходило до держави, громади, барона, церкви. Над тру­пом самогубця глумилися, викидали диким тваринам, хижим птахам, віддавали для препарування в анатомічних театрах.

За часів Ренесансу ставлення до самогубців дещо пом’якшилося. Гуманістичні концепції Відродження почали дослухатися до природ­них прав людини і громадянина. Дедалі частіше лунали ще не досить переконливі доводи на користь права кожної людини розпоряджатися власним життям, яке має бути людським.

За Нових часів право на благородне самогубство першим захис­тив Монтень. Майже через сто років його думки розвинув диякон лондонського собору Св. Павла Дж. Донн. Юридичні ж аргументи, які похитнули правові норми щодо заборони вчинення самогубства, вперше висунув кримінолог Ч. Бекаріа. Не схвалюючи самогубство, він проте свідомо ігнорував принципи християнської моралі щодо нього у своєму трактаті “Про злочини та покарання” (1764). Так, Бе - каріа аргументував, що самогубство - це злочин без покарання, адже покарання не можна застосувати проти невинних - родичів, спадко­ємців самогубця, а також проти бездушного мертвого тіла. Далі Бе - каріа уподібнив право на самогубство праву на еміграцію, останнє ж закон визнає. При цьому він зазначав, що самогубець завдає менше шкоди державі ніж емігрант, адже “втікає” без нічого і залишає своє майно на батьківщині.

У 1777 р. Д. Юм у праці “Про самогубство” намагався поверну­ти людині право розпоряджатися своїм життям, свободу вітального вибору, якої її було позбавлено. У XVIII ст. конституції провідних країн світу закріпили право людини і громадянина на життя. А про заборону права на самогубство в жодній із них не йшлося. Проте норми кримінального права зберігали негативні приписи щодо само­губства та самогубців. Знадобилося ще понад сто років, аби узгодити положення основного закону з положеннями закону кримінального, оскільки репресивна політика проти самогубців здійснювалася в Єв­ропі впродовж багатьох століть. Революційна Франція 1790 р. пер­шою відмовилася від законів, які карали за вчинення самогубства. Однак французьке законодавство аж до 1938 р. передбачало утри­мання будь-якої особи, небезпечної для себе, в психіатричній лікарні (в соціалістичних країнах подібні рекомендації містилися в медико- правових “циркулярах”).

Слід визнати, що ставлення до самогубства, зокрема офіційне, за­вжди орієнтувалося на релігійні приписи, а також відповідні норми. Світові релігії поширюють свій вплив не лише на громадську думку, мораль, але й на ухвалення законів щодо самогубства та самогуб­ців. До антисуїцидальних конфесій належать християнство, іслам та іудаїзм. Одна з причин непримиренного ставлення церкви до само­губства полягає не лише в тому, що життя є святим, оскільки даро­ване Творцем. Церква не хоче допустити, аби людина розпоряджала­ся своїм життям сама, адже тоді людині буде дозволено все, людина уподібниться Творцю, чого вона недостойна.

Християнство безпосередньо не забороняє самогубство. Проте Бі­блія передвіщає вічні муки тим, хто накладе на себе руки. Книга книг зафіксувала найважливіше первинне право людини, без якого всі ін­ші права, оскільки вони є похідними, втрачають сенс. Йдеться про право на життя та заповідь “Не вбивай!”, адже людина - найцінніше з-поміж усього, створеного Богом. Відповідно до норм церковного права в багатьох католицьких країнах самогубство і нині розглядають як гріх, який має бути покараний: самогубцю відмовляють у христи­янському похованні, якщо не доведено, що він був психічно хворою людиною. Православна ж церква нині поступово виказує дещо біль­ше розуміння та гуманізму щодо зазначених питань.

Негативно ставиться до самогубства й іудаїзм. Однак ця релігія не використовує залякування щодо самогубців, як християнство. Тал­муд також прямо не осуджує самогубство. Тільки трактат про смерть і траур “Семахот” характеризує його як найтяжчий з гріхів, адже са­могубець відхиляє Божий суд і нехтує правом на вічне життя після смерті. В євреїв самогубство належало лише до релігійної сфери впливу та не каралося світською владою. За спробу самогубства ка­рали побиттям. Родичі самогубця не позбавлялися ніяких майнових чи немайнових прав, їм співчували. Релігійні віровчення настільки глибоко проникли в менталітет євреїв, що самогубства серед них бу­ли і залишаються поодинокими випадками. Жодна з релігій так запо­взято і послідовно не захищала кожне людське життя і водночас не ставилася з таким глибоким співчуттям до самогубців і їх родичів, як іудейська. Найменший сумнів щодо суїцидального наміру тлумачив­ся на користь померлого та його родичів. Талмуд, проте, дозволяє єв­рею вбити себе за особливих обставин, щоб не вчинити соціально не схвалюваних і релігійно заборонених вчинків, внаслідок яких іудей може стати ідолопоклонником, вдатися в гріх убивства чи перелюбу.

Зауважимо також, що до злочинів самогубства неповнолітніх, пси­хічно хворих і несамовитих ці релігійні віровчення не відносили.

Пом’якшувальні обставини щодо вчинення самогубства визнає й іслам. У ньому релігійна заборона самогубства (інтіхар) спирається не на священий текст Корана, а на судження тлумачників і віровчи - телів. У реальному житті в мусульманських країнах до самогубства ставляться терпимо, проте самогубство тут більш рідке явище, ніж у країнах з християнською культурою.

ГШ. Чхарташвілі вдало підмітив, що головна відмінність схід­них (буддизму й індуїзму) релігій від західних (християнства, ісла­му, іудаїзму) щодо погляду на вчинення самогубства полягає у тому, що для перших воно не має стигми гріховності. Це серйозний аргу­мент проти морального закону, який нехтує самогубством чи навіть заперечує право на його вчинення [2].

Повертаючись до нашої власної історії, зазначимо, що в Київській Русі також переважно негативно ставилися до “безпричинних” са­могубців, відбиток на неприйняття самогубства накладали народні вірування та дохристиянські обряди. Але згодом це ставлення дещо змінилося. М. М. Карамзін у книзі “История государства Российско­го” писав, що слов’янки не хотіли переживати своїх чоловіків і то­му добровільно спалювалися на вогнищі разом із трупами чоловіків. Жива вдова ганьбила родину. Цей звичай самоспалення слов’янських удів описано й арабським купцем Ібн Фадланом [4]. Держава ж не втручалася в цю сферу.

Практично до XVIII ст. самогубство перебувало у віданні церкви, відносини щодо нього регулювалися релігійними нормами. Світські закони не переймалися самогубством і самогубцями.

Перші документальні згадки про самогубство в російській історії датовано Середніми віками [5], коли воно поступово ставало предме­том канонічного права. Православна церква, так само, як і католиць­ка, осуджувала його[5]. Офіційне ставлення до самогубства в Росій­ській імперії аж до XVII ст. мало суто негативний характер.

Наприкінці XVII ст. у Росії відбувалися масові релігійні самогуб­ства розкольників. Самоспалювання (“гарі”) були колективним вияв­ленням релігійних почуттів. Упродовж двадцяти років (1675-1695) їх було зареєстровано близько сорока. У вогні загинуло майже 20 тис. старообрядців. Тут слід визнати, що масові релігійні самогубства ха­рактерні для послідовників певних віровчень і ніяк не пов’язані з на­ціональною належністю[6].

Лише на початку XVIII ст. (під час реформ Петра I) - значно піз­ніше, ніж в законодавстві західноєвропейських країн - самогубство стало предметом уваги державної влади. З підпорядкуванням церк­ви державі за Петра відносини щодо вчинення самогубства та щодо самогубців стали регулюватися нормами цивільного законодавства. Військовий устав 1716 р. зобов’язував закопувати тіла самогубців по­за цвинтарем, а перед тим ще й ганьбити їх, тягнучи вулицями. Пе­редбачалося також усіляко карати за спробу вчинити самогубство, аж до застосування смертної кари. Морський устав 1720 р. також при­рівнював самогубство вбивству [5].

Ці положення стали основою всіх наступних законів Росії щодо самогубства та самогубців [6]. Дійсно, прямим джерелом Петров - ських законів було законодавство Саксонії, однак загальні правові принципи сягали римського права [5], відповідно до норм якого осо­бливий статус особи, наприклад, солдата чи раба, “.давав іншому або державі право на її життя” [9]. Спеціальний декрет Петра по­ширював норми військового законодавства на цивільне населення. Статус цивільного громадянина прирівнювався солдатському, право на життя якого належало суверену. За спробу вчинити самогубство позбавляли права на цивільну службу [5]. У Росію західні моделі са­могубства (вчинення самогубства не тільки з релігійних мотивів чи як слідування жінки за померлим чоловіком, але й через інші мотиви) проникли наприкінці XVIII ст.[7]

Перший офіційно прийнятий законопроект з часів петровських кодексів “Свод законов Российской империи” (1835 р.) запозичив звідти статтю про самогубство, виключивши з неї тільки наругу над тілом самогубця: “347. Самоубийца лишается Xристианского погре­бения, если доказано будет, что он лишил себя жизни не в безумии и не в беспамятстве” [5]. За цим формулюванням - уявлення про те, що не всі самогубці є психічно хворими, а також якщо суб’єкт є без­умним, то він сам та його тіло після смерті не підлягають судовому переслідуванню (юридичний принцип, прийнятий у багатьох країнах Західної Європи).

Юридичний припис, що слід робити з тілами самогубців, містив “Устав врачебный”, який входив до 13-го тому “Свода законов Рос­сийской империи”, закріплюючи юрисдикцію держави щодо охорони здоров’я. Починаючи з видання 1835 р. “Устав врачебный” (Ч. 2: Устав медичної поліції) приписував кату тіло самогубця закопати у безчес­ному місці. У виданні 1842 р. “Свод законов” (ст. 380) визначав спро­бу самогубства як злочин, вчинений у “безумному стані” і припису­вав таким особам примусове лікування [5]. У 1845 р. законодавство Росії було реформовано під керівництвом графа Дм. Блудова (і у такій редакції мало силу до революції 1917 р.). Перелік пом’якшувальних обставин зник із законодавства. Починаючи з 1845 р. і впродовж на­ступних 72 років законодавство Росії проголошувало:

“1943. Лишивший себя жизни с намерением и не в безумии, су­масшествии или временном от каких-либо болезненных припадков беспамятстве признается не имевшим права делать предсмертные распоряжения, и потому как духовное завещание его, так и вообще всякая каким бы то ни было образом в отношении к детям, воспитан­никам, служителям, имуществу или к чему-либо иному изъявленная им воля не приводятся в исполнение и считаюся ничтожными. Если самоубийца принадлежал к одному из христианских вероисповеда­ний, то он лишается Xристианского погребения. 1944. Изобличенный в покушении лишить себя жизни также не в безумии, сумасшествии или временном от какой-либо болезни припадке беспамятства, ког­да исполнение его намерения остановлено посторонними, не зави­севшими от него обстоятельствами, предается, если он Xристианин, церковному покаянию по распоряжению своего духовного началь­ства” [5].

Передбачаючи церковні та цивільні наслідки самогубства, а не кримінальну відповідальність, “Свод законов” декриміналізував са­могубство. Проте законодавець підтвердив норму про розв’язання справ про самогубство у віданні церкви. Відповідну статтю також було збережено в кримінальному законодавстві, що лише закріпило авторитет держави в сфері релігійних норм і підтвердило превалю­вання її повноважень над церковними.

У 1860-1880-ті рр. у Росії точилася боротьба за розподіл основних сфер впливу. Відбувалося перезакріплення правового та релігійно - морального авторитетів, поділ органів влади (церковної, законодавчої, адміністративної) та галузей права (кримінального та цивільного). Судова реформа встановила судово-виконавчі процедури, кодифіко­вані 1864 р. в Уставі кримінального судочинства. Проте реформи не вплинули на норми щодо самогубства. У 1860-ті рр. в Росії самогуб­ством стала цікавитися громадськість. Публіцисти вбачали в ньому знамення епохи. Вони почали описувати та досліджувати окремі ви­падки. Газети писали, що, незважаючи на те, що самогубство є ду­же давнім явищем, саме у XIX ст. воно перетворилося на епідемічну хворобу всіх цивілізованих народів.

Таким чином, уперше в Росії інформація про самогубства стала набутком суспільства. Політика так званої гласності відкрила загалу соціальні механізми приватного життя пересічної людини [5]. Тер­пимість до самогубців поступово зростала. Сприйняття суїциду так само, як убивства, послаблювалося. Водночас їх кількість зростала. Явище сприймалося сучасниками як ознака та неминучі наслідки століття, а в останній його чверті збільшення кількісних показників пов’язувалося вже з поширенням атеїзму.

Новий “Устав уголовного судопроизводства” 1870 р. (ст. 16) при­писував, що судове переслідування належить припиняти зі смертю обвинуваченого. Це положення суперечило ст. 1472 “Уложения о наказаниях уголовных и исправительных” про судове пересліду­вання самогубців, яке зберігало силу й після реформи судочинства. У судовій практиці складно розв’язувались і питання щодо спроб вчинити самогубство, адже вони одночасно належали до різної юрисдикції[8].

Отже, впродовж XIX ст. у Росії законодавчі погляди на самогуб­ство поступово зазнавали змін. Список виняткових умов, за яких самогубці звільнялися від юридичної відповідальності, то скорочу­вався, то розширювався. Самогубство, вчинене через тяжкі податки, досаду, сором, безпам’ятство, меланхолію, закон не карав.

Дореволюційна Росія початку XX ст. переживала нову епідемію самогубств. ^формацію про самогубства до 1913 р. збирала поліція; потім вона зосереджувалася в Центральному Статистичному коміте­ті МВС. В окремих великих містах (Москва, Петербург, Одеса, Рига) видавалися статистичні щорічники, що містили відповідні зведення. Дані також лтримували військове й освітнє відомства, органи місько­го самоуправління та товариства швидкої медичної допомоги. Вони ж здійснювали моніторинг явища, який, проте, не мав системного характеру. На початку XX ст. “из жуткого, табуированного призна­ка... суицид превращается в мощное, многокомпонентное явление, в котором сочетались кризис религии, изменение мироощущения лич­ности, социальный кризис, распад патриархальной семьи... ” [2, 33]. Після революції 1905 р., коли політичні лозунги дещо втратили свою актуальність, газети знову повернулись до теми самогубств, яка по­ряд з вбивствами, цікавила читачів аж до 1914 р.

У 1900-ті роки увагу сучасників привертала регулярність вчинен­ня самогубств. Цю тему висвітлювала, звичайно, художня література (роман М. Арцибашева “У последней черты”, наприклад)[9]. Практич­но кожен поет, письменник, драматург у своїх творах згадував са­могубство. Факти суїциду мали місце і в їх найближчому оточенні, серед самих літераторів. Проте слід зауважити, що для українських письменників, з огляду на притаманні лише їх творчості особливий романтизм і віру у світле майбутнє, вчинення самогубств не було за­кономірним.

Ставлення ж російського законодавства до самогубства впродовж десятків років не змінювалося. В останньому варіанті проекту Уго­ловного уложення 1903 р. укладачі пропонували визнати самогуб­ство некараним, але нові норми так і не було схвалено. Аж до 1917 р. у Російській імперії діяло Уложення 1885 р. Воно передбачало жор­стоке покарання за вчинення самогубства, яке полягало в таких за­боронах:

“1)непризнании права сознательного самоубийцы делать предсмертные распоряжения, отчего завещания таких лиц по­читались не имеющими законной силы;

2) покушавшемуся полагалось тюремное заключение сроком от полугода до года;

3) погибший лишался церковного погребения;

4) на покушавшегося накладывалось церковное покаяние.” [5, 64].

Відповідно до ст. 1474 Уложення не каралися за самогубство осо­би, які його вчинили: а) з патріотичних міркувань заради збереження державної таємниці; б) щоб зберегти свою жіночу недоторканість, честь.

Відповідальність за доведення до самогубства (вона виходила від заборони чинити самогубство) вперше було встановлено в “Уложе­нии о наказаниях уголовных и исправительных” 1885 р. (ст. 1476). Проте Уголовне уложення 1903 р. вже не мало такої норми [5, 3]. От­же, відповідальність за вчинення самогубства покладалася лише на самогубця, а перелік пом’якшувальних обставин щодо самогубців, їх честі і майна було чітко окреслено законодавцем.

Революція 1917 р. скоректувала ставлення до самогубства. КК РРСФР 1922 р. не вважав спробу самогубства злочином, а доведення до самогубства не розглядав як спеціальний склад злочину. Проте цей кодекс містив ст. 148, яка передбачала відповідальність за допомогу у вчиненні самогубства чи підмову до нього неповнолітньої або нео­судної особи [7, 134]. Розробники кодексу сприйняли досягнення до­революційної криміналістичної науки, та законодавцю знадобилося лише чотири роки, щоб удосконалити цю норму. Уже в 1926 р. новий КК РРСФР у ст. 141 передбачав поряд із пособництвом і підмовлян­ням до вчинення самогубства новий склад злочину - доведення до самогубства:

“Доведение лица, находящегося в материальной или иной зависи­мости от другого лица, жестоким обращением последнего или иным подобным путем до самоубийства или покушения на него - лишение свободы на срок до пяти лет.

Содействие или подговор к самоубийству несовершеннолетнего или лица, заведомо не способного понимать свойства или значение им совершаемого или руководить своими поступками, если самоу­бийство или покушение на него последовали, - лишение свободы на срок до трех лет” [7, 282].

Після революції 1917 р. кількість самогубств почала зростати. Далі статистичні показники щодо вчинення самогубства мали спо­радичний характер: разом із запровадженням НЕПу та перших при­вілеїв для номенклатури суїцид поширився серед більшовиків, які вважали, що ідеї революції зраджено; зі скасуванням НЕПу - серед “нових” промисловців і комерсантів; різко зросла кількість само­губств на побутовому ґрунті та серед безробітних. До 1934 р. рівень самогубств зріс приблизно вдвічі порівняно з 1917 р. Наприкінці 20-х рр. статистика набула настільки тривожного вигляду, що керівні органи її засекретили. Влада не хотіла афішувати свої “негативні ха­рактеристики” [2, 112; 5, 143]. Однак випадки смерті внаслідок само­губств мали обліковуватись, тому їх реєстрували як нещасні випадки чи природну смерть. З огляду на політику більшовиків обговорення проблеми суїциду у наукових виданнях і на шпальтах часописів, на­віть у газетах, унеможливлювалось. Соціалізм вилучив самогубство та право на нього з-поміж моральних вчинків, суспільство не лише не виявило розуміння, але наклало на саму тему жорстке табу. Розпо­чалися й переслідування кримінологів. Так тривало десятки років.

У 50-60-ті рр. XXст. в СРСР особа, яка, перебуваючи у виправній установі, вчиняла спробу самогубства, каралася додатковим строком позбавлення волі за намагання ухилитися від суспільно корисної пра­ці. А за здійснення спроби самогубства на волі громадянин направ­лявся на примусове обстеження до психіатричної лікарні[10]. Проте не дивує той факт, що за свідченнями художньої та мемуарної літерату­ри (інших даних за той період не існує) у добу сталінських репресій кількість самогубств, ймовірно, була найвищою.

Перші зміни почались за часів “відлиги”. Кримінальні кодекси союзних республік, прийняті впродовж 1959-1961 рр., скасували кримінальну відповідальність за сприяння самогубству та підмову до його вчинення, але передбачили відповідальність за доведення до самогубства. Стан справ нині не змінився11. До певної міри вірогідна статистика самогубств поновилась у 80 - х рр. минулого століття. Дані було відкрито для широкого загалу. На цей період також при­падає швидке зростання абсолютних показників самогубства в СРСР, зумовлене загальною кризою розвинутого соціалізму та радянського суспільства.

Суїцидними республіками у 80-х рр. ставали по черзі Естонія, Комі АРСР і Удмуртія. На самому початку перебудови СРСР пере­творився навіть на суїцидну “наддержаву”. Оптимістичні очікування населення за часів президентства М. Горбачова скоротили кількість самогубств. Однак після спаду політичної ейфорії показники вкотре підвищилися. У 90-х р. найбільше самогубців у світі розмовляли са­ме російською мовою (цей показник можна було порівнювати хіба що з даними, які надходили з КНР).

Розпад СРСР не додав позитиву. Статистичні показники знову методично почали зростати в хаосі будівництва нових держав і сус­пільств, відновленні народної автентичності, пошуках історичних коренів і шляхів розбудови нової, раніше не відомої цивілізації (не імперіалістичної і, тим більш, не соціалістичної). Зазначені тенденції цілком були притаманні й Україні.

Завершуючи наш дискурс, зауважимо, що самогубство виникло тоді, коли людина усвідомила себе смертною, відчувши себе люди- ною,_яка_може_власноруч регулювати тривалість свого життя залеж-

11 Церковних діячів часів реформ 60-80-х рр. XIX ст. непокоїв перерозподіл влади між церк­вою та наукою (медициною зокрема). Тіло та душа самогубця стали об’єктом боротьби за владу. С. В. Булгаков у “Настольной книге для священоцерковнослужителей” попереджав священни­ків про те, що відповідно до цивільних законів самогубці не можуть бути поховані без попе­реднього слідства поліцейської і медичної влади. Як служитель церкви він наполягав на тому, що самогубець, який встиг покаятися та прийняти перед смертю святе причастя, може бути по­хований за християнським обрядом [6, 1250]. Таким чином, акт каяття, підтверджений причас­тям, повертав самогубця від цивільного підпорядкування до юрисдикції церкви. Тільки щодо одного питання служителі церкви сумнівалися: чи є рішення про церковне поховання само­губця (якого визнано божевільним), ухвалене цивільною владою, обов’язковим для священос - лужителя? Духовне керівництво закликало священників робити власні висновки про фізичний і духовний стан парафіян, яких вони знали багато років і які сповідували їх. Проте, коли факт безумства було встановлено на підставі розтину тіла самогубця (анатомо-антропологічний під­хід), церква цілком виконувала припис цивільного закону щодо церковного обряду поховання. Отож, священнослужителі підкорялися авторитету науки (медицини) повністю, оскільки на її захисті стояла держава. Довіряючи патологоанатомам, вони думали, що розтин тіла самогубця давав інформацію про стан його психічного здоров’я.

Но від свого бажання та з власної волі з огляду на значущі саме для неї, конкретної особистості, зовнішні та внутрішні спонуки.

Біля витоків цивілізації, адже вчинення самогубства за певних об­ставин полегшувало життя племені (смерть літніх або хворих людей тощо), ставлення до самогубства мало заохочувальний характер.

У цілому ж соціально-історична тенденція виглядає таким чином: з виникненням і розвитком класів та держави суспільство почало ста­витись до самогубства дедалі суворіше. Ытереси держави вимагали обмеження приватної волі. До механізму управління особистістю як ознака недемократичної влади неминуче було включено головну га­лузь людської волі - життя. Тому ставлення до самогубства набуло стримувального характеру, а офіційно його почали прирівнювати до вбивства. Влада перебрала на себе право розпоряджатися життям своїх громадян. На початку XVIII ст. у Російській імперії почалася кодифікація заборонних норм щодо вчинення самогубства. Нерівно­мірний розвиток законодавства впродовж багатьох віків призвів до того, що суперечливі та здебільшого застарілі положення співіснува­ли поруч. I лише на початку XX ст. самогубство було декриміналізо- ване, а його статистика характеризувалася спорадичним зростанням з огляду на соціально-політичні періоди розвитку історії та низку інших чинників. Проте ставлення до нього дотепер залишається зде­більшого негативним.

Залишаючись на індивідуальному рівні табуйованим через свою інтимність, нині самогубство сприймається загалом як негативне моральне явище, адже людські втрати не можна виправдати. Це ні­би розуміють і серед широкого загалу, і в державних колах. Проте проблема мінімізації самогубства в Україні дотепер нерозв’язана, а останніми роками (в XXI ст.) взагалі, крім психіатрів і психологів, майже нікого не цікавить. Явище існує ніби окремо від суспільства та держави, що не може не викликати тривоги.

Список використаних джерел

1. Мифологический словарь / Гл. ред. Е. М. Мелетинский. - М.: Сов. Энциклопедия, 1991.

2. Чхарташвили Г. Ш. Писатель и самоубийство. - М.: Нов. лит. обозрение, 1999.

3. Лаврин А. П. Xроники Xарона. - М., 1993.

4. Кармазин Н. М. Предания веков. - М.: Правда, 1988.

5. Паперно И. Самоубийство как культурный институт. - М.: Но­вое лит. обозрение, 1999.

6. Российское законодательство X-XX веков. - Т. 8. - Судебная реформа. - М.: Юрид. лит., 1991.

7. Уголовный кодекс РСФСР в редакции 1922, 1926 гг. // Сб. до­кументов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР. 1917-1952 / Под ред. И. Т. Голякова. - М.: Юрид. лит., 1953.

8. Дорожкин Э., Ефимова А. Вялотекущее ЧП // Московские ново­сти. - 1996. - 1-8 сент. - № 35.

Стаття надійшла до друку 15.06.2007р.