joomla
ДИДАКТИЧНА КУЛЬТУРА ВИКЛАДАЧА ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ МВС У ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ: ПРОБЛЕМНИЙ АСПЕКТ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

УДК 371. 24:34

Володимир КЛАЧКО

Кандидат педагогічних наук, до­цент, начальник кафедри роботи з персоналом, юридичної психо­логії, педагогіки та політології Академії управління МВС; Андрій ПЛАКСІН начальник навчального відділу Навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служ­би Київського національного університету внутрішніх справ

Запропоновано визначення поняття дидактичної культури у структурі педагогічної культури викладача, зокрема викладача ВНЗ МВС, розкривається сутність і зміст цього поняття, проаналізовано його трактування провідними вченими - педагогами, психологами та філософами.

Предлагается определение понятия дидактической культуры в структуре педагогической культуры преподавателя, в часности препо­давателя вуза МВД, раскрывается сущность и содержание этого поня­тия, анализируются его трактовки известными учеными - педагогами, психологами и философами.

In article importance of definition of concept didactic culture in structure of pedagogical culture of the teacher and directly teacher Higher educational Institution of the Ministry of Internal Affairs, its essence, the maintenance reveals, sights and definitions of this concept by known scientific - teachers, psychologists and philosophers are analyzed.

Ключові слова: освіта, культура, відомча освіта, педагогічна культу­ра, дидактична культура, суспільство, особа, особистість, навчальний процес, інноваційне середовище.

Ключевые слова: образование, культура, ведомственное образова­ние, педагогическая культура, дидактическая культура, личность, обще­ство, личность преподавателя, учебный процесс, инновационная среда.

Keywords: éducation, culture, departmental formation, pedagogical culture, didactic culture, the person, a society, educational process, the innovative environment.

Наприкінці ХХ століття у світовій філософії поширилася дум­ка, що майбутній розвиток цивілізації безпосередньо залежить від того, якими здібностями володітимуть люди, які здобувають осві­ту нині.

В Україні, як і в усьому світі, початок третього тисячоліття став епохою змін у всіх сферах діяльності суспільства, змін, які вимага­ють кваліфікованих фахівців нового, значно вищого рівня підготов­ки. Сфера освіти, і відомча освіта зокрема, не є винятком, тому що саме розвиток системи освіти є дієвим фактором підвищення освіт­нього рівня суспільства.

Термін «освіта» має два значення: по-перше, це процес, по­друге - результат. Основні аспекти складної взаємодії особи і су­спільства, формуючись у просторі культури, знаходять своє відобра­ження в таких освітніх аспектах:

> освіта як процес формування особистості, система уявлень і понять, яка вміщена в суб’єктивному просторі психіки людини та формує її поведінку;

> освіта як процес залучення особистості до культури;

> освіта як процес взаємодії особистості та всього культурного середовища;

> освіта як спеціальний соціальний інститут (система освіти), один зі складників культурного оточення особистості, який розробляє та застосовує на практиці систему заходів, що орга­нізовують залучення особистості до культури [4, 10].

Термін «культура» широко використовують, його по-різному тлу­мачать залежно від того, до якої галузі знань чи практичної діяль­ності він належить. У загальнофілософському плані поняття «куль­тура» розглядають учені К. Абульханова-Славська, А. Арнольдов, М. Бахтін, В. Біблер, Л. Коган та інші.

На сучасному етапі сформувалися два основні напрями дослі­дження культури: перший - культура суспільства, другий - культура особистості, між якими відбувається постійний діалектичний зв’язок.

Представники першого напряму (Е. Макарян) досліджують адап­таційну функцію культури, яка полягає в самозбереженні та розви­тку суспільства й освітніх процесів у ньому.

Представники другого напряму (В. Межуєв), вивчаючи осо - бистісні аспекти культури, фокусують свою увагу на людині як на суб’єкті діяльності та спілкування, на її теоретичній активності, ви­значають культуру як спосіб самовдосконалення особистості.

Основна мета цієї статті - розглянути історичні передумови та сучасний стан розвитку поняття дидактичної культури викладача, здійснити аналіз її наукових засад і запропонувати базове визначен­ня дидактичної культури викладача ВНЗ МВС.

У педагогічній науці останнім часом намітилася тенденція куль­турологічного аналізу педагогічної дійсності (Е. Бондаревська, М. Левіна, А. Мудрик, І. Ісаєв, Н. Шеховська). Саме культуроло­гічний підхід дає можливість розглядати педагогічні явища в ши­рокому соціокультурному просторі, передбачає вивчення найзагаль - ніших закономірностей розвитку культури особистості й соціуму, принципи їх функціонування, взаємозв’язку та взаємозалежності.

Культура особистості та культура соціуму взаємозалежні, оскіль­ки доповнюють і збагачують одна одну. Рівень культури особис­тості залежить від культури соціуму, яку визначає культура інди­відів, що в нього входять. Учений Л. Коган, підкреслюючи діалек­тичний зв’язок і взаємозумовленість суб’єктів - носіїв культури, ба­чить у цьому зв’язку механізм саморозвитку суспільства та заува­жує, що криза культури починається там і тоді, де й коли загаль­ні норми культури пригнічують і перешкоджають розвитку індиві­дуальності, перетворюють людину на «стадного» індивіда, конфор­міста [7, 777].

На думку Е. Гусинського, об’єкт дидактичної теорії освіти визна­чається як спеціально організована взаємодія особистості з культу­рою, що відбувається в рамках системи освіти, а предмет - як систе­ма заходів, які організують та впорядковують цю взаємодію. Однак усередині самої системи освіти відбувається взаємодія таких при­родних і надскладних систем, як особистість і культура [1, 25].

Педагогічну діяльність у таких умовах ми розглядаємо як куль­турну та культуротворчу, а культуру освіти - як педагогічну куль­туру в її особистісному та соціальному виявах. Оскільки початком професійної діяльності є навчання, доцільно використовувати тер­мін «дидактична культура».

Історично проблему формування педагогічної культури виклада­ча та її дидактичного компонента пов’язували з визначенням вимог до нього. Серед проблем сутності дидактичного складника активно розробляють такі з них: педагогічні здібності викладача, проблеми спілкування, питання професійної підготовки викладача, підвищен­ня його педагогічної майстерності тощо.

Так, Я. Коменський стверджував, що душею всього педагогічно­го процесу є викладач, що важливішої і благороднішої за його спра­ву немає. Учений вважав, що у процесі навчання викладач має, по - перше, зацікавити учнів та привернути їхню увагу до виконання за­вдань; по-друге, доступно пояснити матеріал; по-третє, організува­ти роботу з літературою, вислухати відповіді, зробити виправлення й дати вказівки, проконтролювати рівень знань учнів тощо [6].

Запровадження Я. Коменським класно-урочної системи дало змо­гу визначити завдання й алгоритм проведення заняття викладачем. Це були перші в історії педагогіки рекомендації щодо проведення за­няття.

Учений А. Дістеверг, не використовуючи термін «дидактична культура», дослідив окремі аспекти його змісту: справжнє навчання, на його думку, має поєднувати любов до справи, любов до суб’єкта, на якого спрямовані педагогічні дії, наявність розвинених пізнаваль­них здібностей, а також досконале знання навчального матеріалу, змісту, форми, сутності й методу викладання [3, 358]. Велике зна­чення німецький педагог надавав високому інтелектуальному рів­ню викладача, його ґрунтовній базовій освіті. У своєму «Керівни­цтві» він справедливо зазначив, що не можна дати іншому того, чого не маєш сам, як не можна розвивати та навчати інших, якщо ти сам нерозвинений, невихований і не маєш належного рівня освіти. На­вчальний процес слід будувати на засадах поєднання теорії та прак­тики [2].

На наш погляд, це одне з перших серйозних згадувань про дидак­тичний складник педагогічної культури.

Дослідники Я. Коменський [6] та А. Дістервег [3] вважали, що вчитель повинен стати ідеалом для учнів, має з повагою ставитися до них, тому що, лише поважаючи особистість в учневі, можна вихо­вати з нього справжню людину, яка ставитиметься з повагою до ін­ших. Такі вимоги до викладача висували у своїх педагогічних пра­цях А. Герцен, Н. Добролюбов, М. Чернишевський.

Вітчизняний педагог К. Ушинський важливу роль в особистості викладача відводив вихованню таких рис педагога, як освіченість, висока моральність, знання своєї справи, бажання всебічно вивча­ти того, кого навчаєш. Він вважав, що: «...у вихованні все повинно базуватися на особистості вихователя. Жодні правила та програми, ніякий штучний організм установи, яким би він не був хитрим, не спроможні замінити особистості в справі виховання.» [10]. Ушин­ський довів, що для викладача недостатньо знати, чого навчати, не­одмінно потрібно знати, як навчати, однак цього недостатньо, адже слід уміти застосовувати ці знання на практиці. Вміння виховувати, як і вміння лікувати, потребує тривалого спеціального теоретично­го та практичного підготування, оскільки не може базуватися лише на особистому досвіді. Учений зауважував, що, набуваючи нави­чок мистецтва навчати та виховувати, викладач повинен остерігати­ся стану застою, тобто такого стану, який перетворює живу і творчу справу викладання на штамп.

У працях К. Ушинського не трапляються терміни «педагогіч­на культура» та «дидактична культура», однак його можна вважати одним з основоположників культурних засад педагогічної діяльно­сті [9, 125].

Також слід звернути увагу на погляди Х. Чеботарьова. У розрізі цієї проблеми він зауважував, що щасливими треба вважати тих, чиї вчителі не були суворими, а були ласкавими, вправними в тому, чо­го збираються навчати інших, доступно й виразно тлумачили науку, яку викладають, і мали тверде бажання не тільки навчати, а й вихо­вувати [12].

Вагомим внеском у поступ педагогіки стали розроблені Д. Тихо - мировим методи бесід, розповідей і пояснень. Він конкретизував ви­моги до запитань, які використовують викладачі під час проведення бесід, обґрунтував методику їх формулювання.

Досліджував проблеми дидактичної підготовки викладача і В. Сухомлинський. Він розробив конкретні поради викладачам що­до того, як потрібно готуватися до заняття, навів основні вимоги до його проведення, визначив особливості його аналізу. Під час ана­лізу заняття В. Сухомлинський пропонував розглядати, як визначе­на й чи досягнута мета, як перевірено знання, як викладач активізує мислення учнів, як дає завдання. Наголошуючи на важливості під­готування викладача до проведення заняття, він писав: «Заняття - це дзеркало загальної педагогічної культури викладача, вимірювач йо­го інтелектуального багатства, показник його світогляду й ерудиції».

Цікавими є дослідження дидактичного складника педагогічної культури в роботах Ф. Гонобліна, В. Крутенького, А. Щербакова, присвячені, зокрема, вивченню дидактичних здібностей.

На думку А. Щербакова, дидактичні здібності викладача ґрун­туються на вмінні «на засадах розуміння загальних закономірно­стей навчання успішно розробляти методи передачі знань та нави­чок учням». Змістовним, на нашу думку, є визначення дидактичних здібностей, запропоноване Ф. Гоноболіним і В. Крутеньким.

«Спостереження показують, - відзначав Ф. Гоноболін, - що най­важливішою якістю викладача є здатність робити матеріал доступ­ним, доносити його зрозуміло і просто».

На наш погляд, у дослідженнях зазначених учених вказані окремі елементи та компоненти дидактичної культури, однак цілісного уяв­лення про цей феномен вони не дають, а є лише теоретичною пере­думовою для його осмислення. Так вони й були використані дослід­никами в другій половині ХХ століття.

Як наукове поняття термін «дидактична культура» введений

І. Ісаєвим [5, 124], а як вид професійно-педагогічної культури ви­кладача закріплений Н. Фатьяновою [11]. Дидактичну культуру дослідниця тарктує як властивість особистості, що представлена єдністю мотиваційно-ціннісного, інноваційно-технологічного й ін­дивідуально-творчого компонентів, які забезпечують продуктив­ну дидактичну діяльність і творчу самореалізацію педагога. Це ви­значення можна застосовувати в умовах загальноосвітньої устано­ви, оскільки виділено два основні компоненти поняття - продуктив­ність професійної діяльності та самореалізація викладача.

Дослідження науково-педагогічної літератури показало, що, на відміну від педагогічної культури, феномен дидактичної культу­ри викладача відомчого вищого навчального закладу є практично не вивченим. Вирішення цього завдання вимагає іншого підходу й до рівня діяльності самого викладача, і до організації дидактично­го процесу.

У зв’язку з цим актуальним є вивчення феномену дидактичної культури - одного з найважливіших складників педагогічної культу­ри загалом і професійно-педагогічної культури зокрема.

Реформування таких освітніх установ, як вищі навчальні заклади МВС, у системі реформування вищої освіти, а також розроблення но­вих технологій навчання, запровадження елементів дослідницької ді­яльності в роботу викладача вказують на необхідність удосконалюва­ти його дидактичну культуру й наукове осмислення цього феномену.

Виокремлення цієї проблеми зумовлено такими специфічними рисами вищого навчального закладу МВС: а) значна частина викла­дачів, які є фахівцями в певній сфері, не мають спеціальної педа­гогічної підготовки; б) традиційно приділяють недостатньо уваги педагогічно ефективним методам реалізації завдань професійної освіти, головним з яких є формування культури професійної діяль­ності; в) досвід дидактичної діяльності викладачів формується, як правило, безсистемно.

Разом з тим вищий навчальний заклад МВС як освітня устано­ва реалізує освітні програми підвищеного рівня, вирішуючи завдан­ня підготування кваліфікованих правоохоронців, котрі становлять основу правового потенціалу країни. Формуючи в них культуру про­фесійної діяльності, такий навчальний заклад забезпечує умови для їхнього особистісного зростання і прогресу суспільства загалом.

Відповідно до традиційного змісту освіти фахівець засвоює ін­формацію, частина якої ще до закінчення навчання стає морально за­старілою. Вона або просто виявляється непотрібною в його профе­сійній діяльності, або гальмує розвиток правової, матеріальної та ду­ховної діяльності суспільства в напрямі підвищення освітнього рівня та створення умов для подальшого його розвитку й удосконалення.

Отже, підготування фахівця має ґрунтуватися на ретельному ана­лізі тих завдань, які ставить суспільство, і відображати внутрішню структуру професійної діяльності. На думку І. Котової та Е. Шияно - ва, культура фахівця - це його здатність до розвитку й удосконален­ня своїх творчих здібностей у вирішенні нестандартних завдань під час виконання своїх професійних обов’язків [8, 61].

Зміст освіти завжди дещо консервативний, тому можна спосте­рігати тенденцію відставання змісту від завдань, які ставить перед ним суспільство. Складність взаємозв’язку потреб суспільства та педагогічної культури полягає в тому, що в часи змін педагогічна система відображає культуру сьогодення, а суспільство прагне отри­мувати результати для майбутнього, тобто формувати картину світу з випередженням, тому що воно пов’язує педагогічні системи із за­планованими цілями свого розвитку.

Саме тому справедливим є твердження, що педагоги, які працю­ють творчо, - це потужна сила прогресу людства. Вони просувають педагогічну думку, збагачують педагогічну культуру, створюючи но­ві концепції й технології їх реалізації в освітньому процесі. Суспіль­ство, визначаючи напрями педагогічної діяльності, «підтягує» за со­бою педагогічний процес, прагне встановити відповідність між на­явними умовами життя та освітнім середовищем.

Отже, з теоретичного аналізу проблеми формування дидактичної культури викладачів можна зробити висновок, що нині в науці немає чіткого визначення поняття «дидактична культура викладача вищого навчального закладу МВС».

Це поняття вживають автори побіжно у значенні якісної профе­сійної характеристика викладача або одного з показників рівня його компетентності, педагогічної майстерності. Характеризуючи осо­бисті риси викладача, необхідні для процесу навчання, науковці описують його дидактичні здібності, знання, вміння, технології на­вчання, сутність педагогічної творчості.

Спеціальних досліджень дидактичної культури викладача відо­мчого вищого навчального закладу як феномена не проводили, вче­ні концентрували увагу лише на окремих аспектах цієї проблеми.

Дидактична культура викладача вищого навчального закладу МВС визначена нами як інтегральна властивість особистості педа­гога, що забезпечує ефективну педагогічну діяльність щодо форму­вання професійної культури майбутнього фахівця і сприяє створен­ню та освоєнню викладачем нових педагогічних цінностей і техно­логій, саморозвитку його особистості, дидактичній культуротвор - чості. Дидактична культура при цьому є складником педагогічної культури як суспільного явища.

Дидактична культура викладача вищого навчального закладу МВС ґрунтується на чітких і вичерпних знаннях викладача з дисци­пліни, яку він викладає, професійній компетентності, гуманістичній системі цінностей і переконань, сучасному педагогічному мисленні, дидактичній культуротворчості.

Особистісна позиція «Я - професіонал» є твердою основою пе­дагогічної діяльності та структуротворчим чинником дидактичної культури.

Отже, в нових соціально-економічних умовах потрібно долати нівелювання особистості у процесі виховання та професійного на­вчання, необхідно створити методики навчання, які сприятимуть розвиткові індивідуальної професійної культури. А це можливо ли­ше за умов розвитку культури на засадах єдності матеріального й духовного. Відповідно викладач має перейти на якісно новий рівень дидактичної культури.

Тому важливо не лише зберегти наявний досвід дидактичної ді­яльності викладача вищого навчального закладу МВС, а й забезпе­чити умови для підвищення рівня його дидактичної культури.

Подальше дослідження визначеної проблеми необхідно спряму­вати на визначення змісту та структури дидактичної культури викла­дача вищого навчального закладу МВС.

Список використаних джерел

1. Гусинський Е. Побудова теорії навчання на засадах міждисци­плінарного системного підходу. - М., 1994. - 184 с.

2. Дістервег А. Посібник до навчання німецьких вчителів // Діс - тервег А. Вибрані педагогічні твори; пер. з нім. - М., 1956. - 214 с.

3. Дістервег А. Що повинен вчитель остерігатися в даний час та чого завжди дотримуватися? // Дістервег А. Вибрані педагогічні тво­ри; пер. з нім. - М., 1956. - 374 с.

4. Здравосмислов А. Потреби. Інтереси. Цінності. - М., 1986. - 160 с.

5. Ісаєв І. Теорія і практика формування професійно-педагогічної культури викладача вищої школи. - М. - Білгород, 1993. - 219 с.

6. Коменський Я. Вибрані педагогічні твори: у 2 т. - М., 1982 - 656 с.

7. Коган Л. Мета та зміст життя людини. - М., 1984. - 147 с.

8. Котова І. Б., Шиянов Е. Н. Професія і особистість. - Ростов-н/Д., 1997. - 143 с.

9. Сластенин В. Формирование профессиональной культуры учи­теля. - М., 1993. - 110 с.

10. Ушинський К. Собрание сочинений: у 6 т. - М., 1984. - Т. 1. - 376 с.

11. Фатьянова Н. Формування дидактичної культури вчителя ба - гатопрофільної гімназії: дис. ... канд. пед. наук. - Білгород, 1999. - 274 с.

12. Хрестоматия по истории школы и педагогики в Росии. - М., 1986. - 429 с.

Стаття надійшла 22.05.2009.