joomla
ІСТОРИКО-ПРАВОВА КОНЦЕПЦІЯ М. ЧУБАТОГО ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОВОЇ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Юриспруденція теорія і практика

Лобода Ю. П.,

Доцент кафедри господарсько-правових дисциплін Львівського державного

Університету внутрішніх справ, к. ю.н.



Правовій традиції, зокрема методології її дослідження, присвячено праці таких вчених, як М. Гримич, П. Рабінович, О. Кіс - тяківський, М. Іванішев, М. Собестіансь - кий, В. С.Лозовий, Ю. Присяжнюк та ін.

Метою даної статті є висвітлення особ­ливостей правової традиції українського народу з точки зору М. Чубатого.

М. Чубатий так визначає поняття історії права: "Історія права є то проте наука, що подає нам розвій правних по­нять у якогось народу, а кождому стає ясно, що научне трактовання позитивно­го права вимагає конечно знання його історичного розвитку" [1, с. 8 вступу]. Цей учений зазначає, що історія права як наука виникла лише у першій поло­вині XIX ст.

З огляду на предмет нашого досліджен­ня важливо як М. Чубатий визначав істо­рію українського права як науку: "В по­няття історії українського права входять три складові поняття: історії, права і по­няття український... Та нам в науці істо­рії права не ходить о історію українських правних норм або історію правних норм серед українського. Се послідне поняття слова український може бути у сім примі- ненню двояко зрозуміле. Можна думати тут про історію права, що обовязувала на Україні, а історію тих правних норм, які створив сам український народ, отже про історію українського національного пра­ва. Ми маємо на думці сей другий спосіб понимання, а предметом наших студій бу­де якраз історія українського національ­ного права" [2, с. 9 вступу].

Вважаємо, що історія українського на­ціонального права як процес і є правовою традицією українського народу у широко­му значенні термінологічного словосполу­чення "правова традиція". Відтак треба розмежовувати історію державно-право­вих явищ на території сучасної України та власну правову традицію українського на­роду - процес становлення та розвитку правової реальності, невіддільний від ет­ногенезу українського народу. Наперед застережемо, що правова традиція ук­раїнського народу включає також і еле­менти, які ввійшли до неї органічно вна­слідок взаємодії з іншими етнічними спільнотами - як тими, що проживали на сусідніх територіях, так і тими, що про­живали на одній території з українським народом як етнічним цілим.


Для вирішення питання про діалек­тичні стадії становлення правової тра­диції українського народу важливою є первинна історична періодизація відповідного процесу. М. Чубатий виок­ремлює три доби: земська або княжа - до половини XIV ст.; литовсько-руська доба - по кінець XVI ст.; козацька доба - XVII-XVШ ст. ст. Останню, четверту добу, М. Чубатий пов'язував з "повстанням ук­раїнської держави 1917 р., а змістом її бу­ло б обовязуюче державне право на Ук­раїні в останніх роках і нині" [3, с. 10 вступу].

М. Чубатий з'ясовує і причини недос­татнього визнання правової культури ук­раїнського народу: "Коли однак на сім по­ли нічого не зроблено, коли доси немає у нас і одного хочби короткого, систематич­ного підручника історії права українсько­го - то причини лежать у сих обставинах, серед який доси жив наш нарід. Не було у нас своїх університетів, які плекали б нау­ку свого національного права, який то предмет на правничих виділах всіх універ­ситетів занимає передове місце" [4, с. 10 вступу].

Звернемо увагу на те, як М. Чубатий розкриває історико-правове значення інституту козакування: "Під кінець XVI в. за Баторого появляється в поняття польсь­кого державного права на українських землях інститут козакування або сума де­яких прав для людей, що "ходили в коза­ки". Узнаючи козакування правним інститутом підготовлювано нові публич - но-правні поняття, а життя підготовило і нову добу в історії українського права" [5, с. 11 вступу]; "Інститут козакування по польському публичному праву признавав деякі управнення навіть для панщизня - них селян-кріпаків, що робили погранич- ну військову службу. Переворот Хмель­ницького революційним шляхом поши­рив його на всю людність України. Сей інститут, що давав рівноте перед правом всій людности як козакам, став на початку сьої доби основою в організуванню козаць­кої держави" [6, с. 11-12 вступу].

Далі М. Чубатий вказує на занепад публічного права (ліквідація у 1784 р. Малоросійської колегії) та приватного права, зокрема припинення застосування норм Литовського статуту на початку ХІХ ст. Проте "українська правова куль­тура не маючи свого викладника у власній державі жиє як юридичний зви­чай у побуті українського народу" [7, с. 12 вступу].

Попри висвітлення у спеціальній нау­ковій літературі, зокрема з теорії та історії держави і права та порівняльного правоз­навства, розроблених теоретичних кон­цепцій звичаєвого права (правового зви­чаю) як джерела права, проаналізуємо від­повідні погляди М. Чубатого, оскільки йо­го теоретична модель адаптована до до­слідження правової історії саме українсь­кого народу з її конкретно-історичною специфікою.

Отже, за М. Чубатим, звичаєве право відрізняється від закону тим, що [8, с. 3] :

- "не має автора, бо се звичай. Хто його установив ніхто не знає; є воно отже неосо - бове";

- "не має початку і всі покладаються на його глибоку старину" - початок дії в часі норм, як і сам час їх дії чітко не визначе­ний;

- "звичаєвого права ніхто не санкціону­вав, воно є лиш висказом переконання за­галу і в цім його санкція" - цю ознаку вче­ний вважає найважливішою; зауважимо, що такий підхід відрізняється від погля­дів сучасних теоретиків права (П. М. Рабі - нович);

- звичаєве право не потребує оприлюд­нення - "публікації", на відміну від зако­ну;

- "звичаєве право не є списане, хоч се не становить сущної ріжниці закона, бо маємо случаї, де і закон не був списаний. Зате знаємо звичаєве право, яке є списане, як "Руська Правда", а мимо цього не пе­рестало воно бути лиш звичаєвим правом. Списані памятники права звичаєвого маємо у всіх народів... " [9, с. 3].

М. Чубатий порушує та робить спробу розв'язати також і проблему генези зви­чаєвого права: "Історики права займають­ся питанням, звідки походять засади зви­чаєвого права, який їх початок. Звичайно кажемо, що нарід покликав звичаєве пра­во до життя. Та нам як раз важно знати як і хто з народа, згл. звідки набралися ці пе­реконання в народі?" [10, с. 3].

Далі учений аналізує три підходи до вирішення проблеми генези звичаєвого права:

- "індивідуалістичний погляд": "по­чаток звичаєвого права треба приписати впливовим одиницям серед свого наро­ду" [11, с. 3-4]. Зокрема, прикладом є су­дові рішення, прийняті авторитетними особами, які згодом, внаслідок насліду­вання, перетворюються на юридичний звичай;

- "націоналістична школа": "початку звичаєвого права шукає в прикметах в ду­ші народу і яка каже, що в життю народу лежать причини повстання його звичаєво­го права. Нарід, котрий має дані прикмети і буде все так а так поступати, звідси по думці націоналістичної школи серед істо­риків права кождє звичаєве право є строго національне, носить прикмети нації, се­ред якої повстало";

- "об'єктивні обставини серед яких якесь звичаєве право повстало"; до таких "об'єктивних обставин", узагальнює М. Чубатий, зазвичай відносять: умови життя народу, його відносини з іншими народами, з вищим чи нижчим рівнем культури, власну культуру рільництва, скотарства, клімат тощо [12, с. 4].

М. Чубатий формулює власну по­зицію: "По нашій думці всі три погляди не суперечать собі, лише обявляють один

З етапів повстання звичаєвого права. Бо трафне вирішення якоїсь справи впливо­вою одиницею стає лиш тоді загально принятою нормою права, коли такий спосіб поступовання вповні відповідає і душі народа і обєктивним обставинам, се­ред яких якісь нарід живе. У противному случаю він не спопуляризується, не по­шириться та не набере сили юридичного звичаю. В цей спосіб підходимо до джере­ла звичаєвого права; воно повстає безпе­речно завдяки ініціятиві впливових серед народу одиниць, примінюється до національних прикмет народа і до обста­вин, серед яких нарід живе і в той спосіб доперва утревалюється як правний зви­чай" [13, с. 5].

Очевидно, що М. Чубатий розглядав поняття джерел права у різних смислах: і як причини права, і як форми права, і як пам'ятки права. За М. Чубатим, формами звичаєвого права є [14, с. 5-6]:

- юридичні символи: посадження кня­зя на столі, рукобиття на знак довершення контракту купівлі-продажу, польський звичай покори; М. Чубатий навіть форму­лює думку, що "звичаєве право є юридич­ним символом";

- юридичні прислів'я;

- акти здійснення практичного право­суддя, однак із застереженням: "Щоби на їх підставі сказати, яке було право му - ситься мати багато тих актів і тоді доперва можемо сказати, що така була засада, хоч не малибисьмо виразно записаної правної норми" [15, с. 6];

- збірники звичаєвого права, зокрема "Руська Правда";

- "звичаєве право і до сегодня живе в народі, особливо в околицях далеко від культури як в гірських околицях (Пінщи - на), де люди судяться між собою старим консервативним звичаєвим правом" [16, с. 6].

М. Чубатий виділяє й ознаки - "прик­мети" - звичаєвого права:

- повиннне бути "згідне з переконання­ми загалу і відповідати вимогам моральної натури чоловіка. Звичаєве право покри­вається часто з засадами релігійними і но­сить визначний характер релігійно-на­ціоналістичний (школа національна). Цей характер національний бачимо у назвах всіх збірників права звичаєвого "Руська Правда", "Сахсеншпігель";

- "звичаєве право є консервативне, а титулом старини вплив його сягає дале­ко...".

У межах свого дослідження, яке має характер історико-правового дискурсу, М. Чубатий розглядає іноетнічні впливи на вітчизняну правову традицію, зокрема у зв'язку з прийняттям християнства та рецепцією візантійського права: "Хрис - тіанство на полі права привело у нас вели­кий переворот. 1) Наше звичаєве право ма­ло багато понять, які стояли в суперечно - сти з христіанськими поняттями, як: роз­від, многоженьство, наложництво і тд. і прихід христіанства модифікував наше звичаєве права. 2) На Україні приходить духовеньство зі своїми церковними кано­нами і своїм окремим судівництвом і в ць­ому напрямі вони не хотіли підчинитися звичаєвому праву, але принесли зі собою готові свої збірники як церковного, так і світського права" [17, с. 20].

Наслідки рецепції М. Чубатий оцінює так: "Рецеповане візантійське право зба­гатило українське право новим правним поняттям, а через поширення по Україні чужих збірників права, право уодностай - нилося; бо треба піднести, що досі кожда земля мала своє звичаєве право, кождеплемя на Руси мало свій обичай, доперва введення чужих збірників а рівночасне поширення з ними "Руської Правди" як збірника українського права надало цілій київській державі право спільне для всіх земель. Все таки на заході рецепція чужо­го римського права оставила по собі глиб­ші сліди, чим у нас, прим. у Німеччині римське цивільне право зовсім виперло германське цивільне право... У нас рецеп­ція чужого права (візантійського) так сильно не зазначилася, а зміни були лиш незначні і то лиш конечні. Завдячити тре­ба сильному привязанню славянського елементу до свого звичаєвого права і кон - серватизмови українських племен" [18, с. 24].

Ми поділяємо позицію М. Чубатого щодо значення родової організації в істо­рії українського народу: "На початку історичного життя маємо на Україні ли­ше сліди родової організації, котра в пе­редісторичних часах була розвинена" [19, с. 41].

На підставі дослідження концепції М. Чубатого можна зробити висновок про діалектичну сутність двох підсистем пра­вової системи. Особливістю першої є домі­нування іноетнічних чинників, а друга підсистема зберігала власну неповтор­ність і самобутність. Іншими словами, діалектика першої та другої підсистем правової системи сприяла збереженню та розвитку правової традиції українського народу в умовах втрати власної держав­ності.

Визначивши, що з початку ХІХ ст. ук­раїнська правова культура існувала як юри­дичний звичай у побуті українського народу (абсолютну більшість якого тоді, як і ще сто років потому становили селяни), М. Чуба­тий характеризує звичай як джерело права. Вибудовування власної концепції щодо пра­вової традиції українського народу крізь призму концепцій інших вчених може бути подальшим напрямом у дослідженні.



Список використаних джерел:

1. Огляд історії українського права по записам за виглядами проф. др. М. Чубатого на Тайнім Українськім Університеті у Львові в 1920-1923 рр. II. Поширене видання // Історія джерел та державного права. - 1922. - Ч.1, 2. - 321 с.

2. Там само.

3. Там само.

4. Там само.

5. Там само.

6. Там само.

7. Там само.

8. Там само.

9. Там само.

10. Там само.

11. Там само.

12. Там само.

13. Там само.

14. Там само.

15. Там само.

16. Там само.

17. Там само.

18. Там само.

19. Там само.