joomla
ОНТОЛОГІЯ ПРАВОВОГО ЯК ПЕРЕДУМОВА ПОБУДОВИ КАТЕГОРІЇ ПРАВОВОЇ ТРАДИЦІЇ
Юриспруденція теорія і практика

Лобода Ю. П.,

Здобувач Одеської національної юридичної академії



Анотація

У даній статті автор зосередив свою увагу на визначенні власної інтерпре­тації категорії правового. Досліджено ка­тегорії права, зокрема: норми, пра­восвідомість та правовідносини, що відоб­ражають різні аспекти феномену права на одному рівні проникнення в його сутність. Автор доходить висновку, що сутність права - це ті суперечності, які виявляють себе якраз у нормах, і у пра­восвідомості, і у правовідносинах.

Ключові слова: категорія правового, природне право, позитивне право, інтерп­ретація категорії правового, праворо - зуміння, сутність права, правова куль­тура.

Метою даної статті є висвітлення ос­новних положень онтології для розуміння права.

На дослідженні даної проблематики зосе­редили свою увагу такі вчені, як С. С.Алек - сєєв, М. О. Ковальський, Ю. Т.Підлісний, П. М.Рабінович, С. П.Рабінович та ін.

За основу наших міркувань оберемо сферу онтологічного буття права, тобто те, в якому сегменті соціального буття, соціального простору у тих чи інших нап­рямах досліджень розташовують сферу правового.

Розглядаючи співвідношення "широ­кого" поняття "права" та поняття "при­родне право", С. С.Алексєєв зазначає: "Історичні передумови формування філо­софії права як самостійної науки свідчать: філософське осмислення правової реаль­ності розпочалося з розмежування права на природне і позитивне з того, що саме це розмежування зорієнтоване на пошук ос­нов права у природному житті людей, у "людській" суті їх буття" [1, с. 411].

Сутність природного права та діалек­тику його співвідношення з позитивним правом С. С.Алексєєв визначає так: "При­родне право - це первинна та відокремле­на від позитивного права сфера соціально­го життя; і водночас природне право за са­мою своєю природою мислиться тільки як щось таке, що "прагне" і повинно за кінце­вими своїми потенціями стати позитив­ним правом" [2, с. 421-422]. Тобто "праг­нення" природного права стати позитив­ним правом, передати йому свій зміст є істотною властивістю самого природного права!

С. С.Алексєєв застерігає проти надмір­ного захоплення природно-правовою аргу­ментацією, вказуючи і на недоліки самого природного права: "У реальних життєвих ситуаціях якраз і можливі випадки пря­мого насильства, сваволі, які ошляхетню - ються посиланнями на деяке природне право - дійсне, довільно витлумачене чи ілюзорне" [3, с. 422].

Як же у цьому ключі характеризується позитивне право? "Позитивне право - про­дукт людської цивілізації. І як усі феноме­ни цивілізації позитивне право несе на со­бі і тягар негативних потенцій (можли­вість підпорядкування права сваволі дер­жавної волі, вузькокласовим, груповим, етнічним чи доктринерським інтересам, крайній формалізм), і значні позитивні якості. При цьому саме такі позитивні якості, яким притаманна потужна уні­кальна сила і плюс, за прогресивних со­ціальних умов, на високих стадіях розвит­ку цивілізації - сила розуму, його ідей, виражених у природному праві" [4, с. 423].

На нашу думку, тут постає проблема філософсько-концептуального рівня: при­родне право щодо позитивного права - це його зовнішні причини чи власна сут­ність, яка розкривається у ньому (діалек­тичне становлення), включаючи при цьо­му його зовнішні зв'язки із середовищем. Постає проблема співвідношення та роз­межування категоріальних пар: "причи­на - наслідок" та "сутність - явище"; можливо, причина форми та причина субстанції.

Безпосередньою причиною явища у йо­го русі (явища поза рухом не існує) є бо­ротьба суперечностей, які становлять його сутність. Суперечність між сутністю та явищем - це теж елемент сутності, оскіль­ки вона не існує інакше як у, через та у формі явища. Тож чи є сутність у цьому розумінні "причиною" явища? Адже при - чинно-наслідковий зв'язок є більш суво­рою діалектичною закономірністю (відно­шенням між двома явищами - "причи­ною" та "наслідком"), ніж просте детермі­нування (вплив) одного явища (явищ) на інше. В останньому випадку може йтися також про умови, які, хоча і впливають на якісну, конкретно-історичну визначеність явища, однак не визначають його сут­ності.

О. В.Стовба власну концепцію праворо - зуміння будує на основі поняття правової ситуації. Виокремлюючи есенціальний та екзистенціальний підходи до правової си­туації, в основу їх розмежування він кладе різні формулювання проблеми природно­го права [5, с. 23]. Сутнісний підхід він ха­рактеризує так: "У межах сутнісного під­ходу вона традиційно ставилась як проб­лема співвідношення природного права та позитивного закону... За екзистенціально­го ж підходу основним питанням природ­ного права було те, чи є даний феномен зовнішнім щодо людини, укоріненим ли­ше у примусі (через природну необхід­ність, волю Бога тощо), або ж чи є право частиною буття людини" [6, с. 23].

Позиція О. В.Стовби збігається з на­шою і в частині постановки проблеми співвідношення сутності права та природ­ного права як такої: "Оскільки правова сутність існує лише через втілення у пози­тивне право, то не зрозуміло, як же існує право природне у тому випадку, коли воно не знаходить закріплення в законі. Крім того, оскільки природне та позитивне пра­во рівною мірою є сущим, то чи не логічніше буде припустити, що ці феноме­ни мають різну сутність? Сутність пози­тивного права як такого може бути вира­жена через його ознаки загальнообов'яз­кової нормативності, формальної визначе­ності, державної забезпеченості. Сутність же природного права може полягати, нап­риклад, у справедливості. Відповідно різною буде і специфіка їх буття" [7, с. 111].


Правову ситуацію О. В. Стовба інтерп­ретує на підставі принципу конкретно - історичності: "Можна дійти висновку, що, хоча екзистенціально-онтологічна струк­тура смислу правової ситуації незмінна, у кожному конкретному випадку вона може наповнюватись найрізноманітнішим кон­кретно-історичним змістом. Це зовсім не означає релятивізації права чи правової ситуації як таких. Посилання на істо­ричність правової ситуації покликане ли­ше вказати, що будь-яке змістово наповне­не діяння набуває смислу лише у кон­тексті "сучасного" йому розуміння тих конкретно-історичних умов можливості події, які покликані зберігати право. У по­зитивному випадку ми будемо вимушені говорити про "порушення трудових прав єгиптян, яких зігнали на будівництво пірамід" і подібні нісенітниці" [8, с. 161].

На нашу думку, загальне поняття пра­ва повинно відображати основні зако­номірності всіх без винятку відомих з історії правових систем незалежно від стадії діалектичного становлення та вирі­шення тих суперечностей, які змістово формують (визначають) такі закономір­ності.

Зазначене положення є одним з важ­ливих аргументів на користь поки що інтуїтивно розроблюваної нами власної концепції праворозуміння - праворозу - міння "для себе" (загальна проблема пра- ворозуміння виходить за досить вузькі межі цього дослідження, однак при цьо­му потребує формулювання основних по­ложень праворозуміння на рівні розроб­ки категоріально-методологічного апа­рату). Суть нашої концепції полягає у то­му, що категорії, які відображають відповідно природне та позитивне право, насправді відображають сутність та яви­ще права, тобто природне та позитивне право співвідносяться як сутність та яви­ще.

Це, однак, не означає, що природне та позитивне право, кожне окремо, як соціальні феномени, не мають власної сут­ності, тобто до їх пізнання не можна засто­совувати діалектичну пару категорій "сутність" та "явище" з усіма загально - діалектичними положеннями, що харак­теризують їхні взаємні зв'язки. Адже ві­домо, що категорії "сутність" та "явище", по-перше, існують лише в парі, і, по-дру­ге, їх виокремлення при аналізі об'єкта завжди є відносним: те, що є сутністю на одному рівні дискурсу, є явищем на більш високому рівні дискурсу. Однак при цьо­му не можна ігнорувати те, що при такому просуванні вглиб при пізнанні сутності досліджуваного об'єкта відбувається "ска­чок" - змінюється сам об'єкт досліджен­ня. Тобто діалектика природного та пози­тивного права дійсно можлива лише як об'єкт філософсько-правового рівня дис­курсу.

Ось що зазначають автори колективної праці: "Проблема сутності та існування пов'язана з питанням про те, як предмет себе виражає. Сутність є сукупністю внутрішньо необхідних сторін і зв'язків речі. Гегель визначив її як істину буття, як відповідність предмета "своєму понят­тю". Основним же способом функціону­вання, життєдіяльності предмета є існу­вання. Тому існування є способом вира­ження сутності за даних зовнішніх пара­метрів предмета. Проблема існування вис­тупає, передусім, як проблема людська, і кожна людина, усвідомлено чи неусвідом - лено, вирішує її для себе: як реалізувати себе, виявити свою родову сутність, як стати істинно необхідною істотою, осо­бистістю. І як людська проблема вона зна­ходить своє вираження у праві. Так, ідеї сутності права властиве прагнення до ре­алізації, об'єктивування у формах право­мірної поведінки особистості" [9, с. 214]. Не можна погодитися з тим, що категорії "сутність" та "існування" є основою аналі­зу структури права. Поняття "структура" призначене для іншого, значно нижчого за гносеологічним статусом рівня дискур­су і методологічно може функціонувати лише у теорії системи. Теорія ж системи чи системний підхід не призначені для розкриття сутності явища і за своїм рів­нем тяжіють до емпіричного узагальнен­ня, а не до виявлення глибинних супереч­ностей, які визначають рух явища. Обме­женість чи навіть непридатність систем­ного чи структурно-функціонального під­ходу у дослідженні сутності держави від­значав свого часу Л. І.Каск.

Отже, системний чи структурно-функ­ціональний підходи як методи мають об'єктивно зумовлені межі придатності для вирішення пізнавальних завдань на тому чи іншому рівні дискурсу, тобто не є універсальними. Системний підхід близь­кий до діалектики цілого та частини, а не діалектики сутності та явища.

В аналізованій колективній праці є та­кож окремий параграф "Форми буття пра­ва: ідея права, закон, правове життя", в якому зазначається: "Аналіз правової ре­альності дає змогу виділити у ній такі фор­ми буття права, котрі у сукупності вира­жають динаміку правової реальності:

А) світ ідей: ідея права; б) світ знакових форм: правові норми і закони; в) світ взаємодії між соціальними суб'єктами (правове життя)" [10, с. 214-215].

Проаналізуємо запропоновану теоре­тичну концепцію "форм права". Спільним для них усіх є те, що у кожній з них право виявляє себе тією чи іншою мірою. Однак також правда й те, що жодна з них не є са­модостатньою. Крім того, між ними, якщо придивитися уважніше, можна виявити логіко-діалектичний зв'язок: правові ідеї виявляють себе у правовому житті не без­посередньо, а через встановлення, застосу­вання та реалізацію правових норм; пра­вові норми та закони також є такими ли­ше тому, що хоча б іноді їх дотримуються суб'єкти суспільних відносин (а навіть як­що і не дотримуються, то тією чи іншою мірою враховують при моделюванні своєї поведінки, вирішуючи, по-перше, чи "цікавитися" наявністю або відсутністю відповідних правових норм, по-друге, чи таких норм дотримуватися).

Отже, проаналізована ієрархія "форм буття права" насправді є різними ступеня­ми проникнення у його сутність. Тому не­має нічого дивного в тому, що в кожній з них можна знайти вияв загальної сутності права, однак кінцевим способом (модусом) буття права є позитивне право, без якого не можна говорити про "правове життя як "світ взаємодії між соціальними суб'єкта­ми".

Наголосимо на неприпустимості інтуї­тивно "звуженого" тлумачення категорії "позитивного права". Адже відомо, що по­зитивне право - це не лише система норм, але і весь механізм правового регулюван­ня суспільних відносин, а також у най - ширшому розумінні - правова система як комплекс явищ, які забезпечують соціо- нормативне регулювання у суспільстві.

Тому логічними є такі положення: "Соціальні суб'єкти, а саме люди та їх об'єднання, є "важелями", завдяки яким ідея права знаходить своє здійснення і чи­нить вплив на життя. Формою такого здійснення виявляється правомірна по­ведінка. Здійснення права - це підсумкова його характеристика, що може бути вира­жена категорією правопорядку. На цьому рівні право як належне переходить у со­ціальне життя. Отже, найбільш конкрет­ною формою буття права є правильні дії та рішення у конкретній ситуації самого суб'єкта права" [11, с. 217-218].

На нашу думку, виокремлення норм, правосвідомості та правовідносин відбу­вається на рівні емпіричних узагальнень та втілює системний та структурно-фун­кціональний підходи до пізнання право­вої реальності. Однак для дотримання рівня дискурсу слід зробити два застере­ження:

- правовідносини в жодному разі не можна ототожнювати з реальною фізич­ною поведінкою їх суб'єктів з реалізації своїх прав та обов'язків;

- правосвідомість конкретних учас­ників суспільних відносин є партикуляр­ною, в цьому аспекті - індивідуальною навіть в разі колективних суб'єктів, яка протистоїть як частина цілому суспільній свідомості як об'єктивній щодо кожного окремого індивіда чи колективу. Радянсь­ка філософсько-правова наука на цьому рівні дискурсу право як феномен розгля­дала як елемент (форму) суспільної свідо­мості, оскільки все існуюче охоплювалося категоріальною парою "суспільне буття" (насамперед світ речей) та "суспільна сві­домість". Очевидно, що право як форма суспільної свідомості та правосвідомість як елемент правової реальності - це прик­лади, по-перше, різних значень терміна "свідомість", по-друге, свідчення існуван­ня двох різних категорій. З позицій вчен­ня про право як одну з форм суспільної свідомості (поряд з релігією, мораллю, мистецтвом) і норми, і правосвідомість, і правовідносини - це все елементи цієї "форми". Тобто у складеному терміні "правосвідомість" складова "свідомість" означає цілком інше як за змістом, так і за рівнем дискурсу поняття, ніж термін "свідомість" у термінологічному словоспо­лученні "суспільна свідомість", який поз­начає її як протиставлення всьому суспільному буттю.

Тому ми вважаємо, що всі три категорії (норми, правосвідомість та правовідноси­ни) відображають різні аспекти феномену права на одному рівні проникнення в його сутність, а не є різними стадіями вияву сутності права в явищі права. Відтак, сутність права - це ті суперечності, які ви­являють себе і у нормах, і у правосвідо­мості, і у правовідносинах, а не супереч­ності між ними, які характеризують фено­мен правового не на рівні явища, а на рівні сутності.

Проведений нами аналіз підходів і спо­собів розмежування позитивного та при­родного права дає підстави для таких вис­новків:

- категорія природного права вжи­вається у контексті його протиставлення позитивному праву;

- природне право протиставляється по­зитивному у двох аспектах: по-перше, як суб'єкт-об'єктна суперечність між об'єк­тивним, соціально-детермінованим зміс­том правових норм та суб'єктивним ха­рактером волевиявлення суб'єктів правот - ворчості; по-друге, як суперечність між найбільш глибинною сутністю права - за допомогою створення та реалізації со­ціальних норм фізичної (зовнішньої) пове­дінки переводити належне у суще у фено­менах соціальної реальності (не як ідеаль­ні образи правової свідомості!) та конкрет­но-історичними способами буття права. Останнє передбачає діалектичне станов­лення сутності у процесі історичного роз­витку права, сутністю якого на високому рівні дискурсу є логічна закономірність права;

- виокремлено два аспекти протистав­лення позитивного права та природного права перебувають на одному рівні про­никнення у сутність права (на одному рівні дискурсу), тобто є дійсно різноякіс­ними сторонами права, а не різними рів­нями буття, на яких виявляє себе загальна сутність права;

- одним з аргументів на користь остан­нього положення є нерозривний зв'язок між становленням та виявленням загаль­ної гуманістичної сутності права та підви­щенням ступеня відповідності змісту во­левиявлення (правових актів) суб'єктів правотворчості об'єктивним вимогам соціального середовища;

- іншим аргументом є абсурдність при­пущення про можливість розв'язання (зняття) однієї з суперечностей окремо від іншої, адже тоді глибинне значення розг­лядуваної суб'єкт-об'єктної суперечності виявиться зведеним до проблеми якості та ефективності механізму правового регу­лювання, його відповідності конкретно - історичним соціальним реаліям, що пе­редбачає розгляд проблеми на значно по - верховішому рівні дискурсу, ніж діалек­тична природа (сутність) суб'єкт-об'єктної суперечності, яка виявляє себе в обраному нами аспекті через феномен відчуження від права (зауважимо, що саме категорія відчуження є центральною при аналізі суб'єкт-об'єктних відносин у філософсь­кій літературі, а весь соціальний прогрес тією мірою, якою визнається факт його існування, розглядається як процес подо­лання відчуження людини від процесу, за­собів та умов її соціально-виробничої діяльності). Так, як завгодно досконала система римського цивільного права не змогла, по-перше, забезпечити реалізацію природних прав людини, які, за сучасни­ми уявленнями, належали рабам і, по-дру­ге, не змогла вберегти римське суспільс­тво від деградації, занепаду та розпаду;

На нашу думку, в аспекті онтології права зберігає актуальність фундамен­тальна теоретична стаття проф. А. Е.Крис - тера "Три ступені правоутворення" (1925). На початку своєї статті А. Е.Кристер заз­начає, що "правоутворення - це явище надто складне й багатобічне. Отож най­перше завдання дослідника в цьому пи­танні - це якнайточніше визначити саму проблему" [12, с. 54]. А. Е.Кристер пробле­му правоутворення розглядає теоретично широко, а порівняно з більшістю пошире­них сьогодні концепцій - вичерпно широ­ко: "Правоутворення можна трактувати в розумінні широкої, ба навіть безмежної проблеми про те, звідки взялося право. При цьому більше уваги можна звернути на вивчення тих правоутворюючих сил, тих чинників, під впливом яких з'яв­ляється право як соціальний феномен - під їх же впливом воно розвивається й далі. Ось соціологічне розуміння правоут - ворення, що може набувати різних нап­рямів" [13, с. 54].

А. Е.Кристер систематизує різні підхо­ди до вивчення правоутворення для того, щоб обґрунтувати той, який пропонується у його статті. Для нас цікавою є інтерпре­тація підходів, визнаних і сучасною пра­вовою наукою, тому ми розглянемо їх де­тальніше.

Генетичний: "Справді, можна висуну­ти на перший план суто генетичний пог­ляд і зробити спробу простежити, як відокремлювалося й виділялося право з інших, спершу нероз'єднаних явищ со­ціального життя - господарства, релігії, науки, техніки, вияснити їхні взаємовід­носини, встановити залежність і показати співвідношення права та сили на перших щаблях праворозвитку. Продовжуючи таке дослідження, можна зосередити всень­ку увагу на вивченні того, як складається конкретний зміст правних норм, які чин­ники впливають і визначають той чи ин - ший зміст правопорядку. В такій науковій роботі ми зближуватимемо соціологічний та історичний погляди, що логічним ха­рактером та суттю своєю надто близькі" [14, с. 54].

Психологічний: "А втім проблема пра- воутворення може набирати й психо­логічного ухилу - можна з'ясовувати пси­хологічні підвалини виникнення права взагалі або з'ясовувати співвідносини поміж людськими уявами та змістом прав - них норм. І ми вже маємо цілу низку нау­кових спроб дослідити джерела правної психології, вплив уяв про природу й лю­дину на розвиток і зміст права та процесу" [15, с. 54].

Логіко-критичний: "Поруч вивчення психологічних основ правоутворення, ме­тодологічно цілком припустимий й лого- критичний аналіз правоутворення. Воно, з одного боку, відокремлює в змісті право­порядку фактичні сили, що з ними право - утворення раз-у-раз примушено зустріча­тися на своєму шляху. Ці фактичні вели­чини такі - людина з усіма її фізичними й духовими властивостями, індивідуальни­ми й соціальними рисами та потребами, сили природи, нарешті, господарські умо­ви в різноманітних формах. З іншого боку, в правоутворенні бере участь і інший мо­гутній елемент - ідеї, вічні провідні зірки правоутворення, що тягнуть його до здійс­нення справедливості, до розумного упо­рядкування соціальних стосунків. В світлі цих етичних і логічних ідей, властивих правопорядкові, право постає перед нами не як фактична сила, що займає своє пев­не місце в соціальному процесі, а як фено­мен цінності. Отже, йому властива своє­рідна внутрішня викінченість і вартість, що вимагає здійснення та підпорядкуван­ня собі. Незалежно від свого походження та виконання право в цьому розумінні можна зближувати за його рисами до тво­рів мистецтва та культури" [16, с. 54-55].

Зовнішній (формальний) бік правоут - ворення: "Крім цього внутрішнього й ма­теріального боку правоутворення, є ще й зовнішній і формальний бік, бо хоч би який був зміст правопорядку, він завсіди втілюється у відповідну форму. Ця форма, ця зовнішня структура правоутворення, як неминучий сопутник усякого змісту - sine forma nulla materia consistere potest - властива усякому правопорядкові, хоч би в якій стадії розвитку ми його студіювали. Та, проте, зараз же можна відзначати, що форма втілення правних поглядів не ли­шається постійна, одноманітна й незмін­на. Формальний бік правоутворення під­лягає перетворенню так само, як і зміст. Звідси постає цікаве завдання - простежи­ти, як змінюються форми правоутворен - ня, визначити ступені правоутворення" [17, с. 55].

Р. Циппеліус робить спробу системати­зувати підходи до визначення природного права. Відтак він розрізняє поняття при­родного права у широкому та вузькому значеннях. У широкому значенні слова воно означає "такі принципи обов'язково­го порядку, які мають значення незалеж­но від людської згоди та установлень. От­же, незалежно від позитивного права. В цьому широкому значенні поняття при­родного права не обмежується лише тими принципами справедливості, які повинні бути дійсними для "всіх часів та народів". Цим поняттям слід також позначити й принципи справедливості, що змінюють­ся. Отже, у зазначеному розумінні йдеться про "природне право із змінюваним змістом". Водночас це поняття не дозво­ляє нам просунутися далі, оскільки воно охоплює весь той тематичний простір, який позначений тут поняттям "справед­ливість" [18, с. 92-93]. На відміну від ши­рокого, "більш широкі поняттєві можли­вості має вузьке розуміння природного права, яке наближається до його букваль­ного розуміння. Воно позначає ті принци­пи справедливості, які начебто виплива­ють з існуючого світового порядку, з при­роди речей або з природи самої людини. У цьому вузькому розумінні поняття при­родного права ми застосовуємо тому, що воно пристосоване для того, щоб дати спе­цифічне формулювання проблемі справед­ливості: чи у сущому (у природі) як тако­му закладені критерії правильного, міра повинності (того, що повинно бути. - Пер.). Ця позиція можлива лише за умови певного метафізичного припущення про те, що саме у дійсності закладений розум­ний, "поміркований" світовий порядок. Без цього припущення фактичні дані на­шого світу не можуть надати нам ніякого достатнього обґрунтування того, чи спра­ведливим, чи несправедливим є порядок спільного життя людей (у будь-якому ви­падку вони можуть надати нам пояснення стосовно фактичного походження нових уявлень про світ" [19, с. 93].

Для нашого дослідження, оскільки ми декларуємо його характер насамперед як конкретно-історичний, важливою є конс­татація історичних світоглядних засад, покладених в основу сучасної європейсь­кої правової культури: "Епоха світогляд­ної орієнтаційної впевненості, коли один загальний світогляд приймався як задана істина, дійшла свого кінця в Західній Європі в часи післясередньовічних релі­гійних війн. У час, коли різні, презенто­вані з претензією на абсолютність теоло­гічні та моральні "істини" вели до крива­вих сутичок, зародився скепсис стосовно будь-якої гетерономної моралі. Постало розуміння того, що під жодними прапора­ми не здійснювалося стільки жорстокос - тей, як під прапорами недоторканності істини та святині... Почали розуміти, що претензія на те, що добро, а що зло - гли­боких символів гріхопадіння - тяжіє та­кож і над історією людства. Крім цього, порівняння культур у Новий час відкрило громадській свідомості різноманітність можливих світоглядів, уявлень про спра­ведливість і правових систем. В результаті стало очевидним, що хоча фізичні або хімічні концепції є єдиними для всіх, все ж говорити про обов'язкові спільні світог­ляди або природно-правові системи не­можливо" [20, с. 79-80].

Одним із можливих напрямів непро­дуктивного застосування природно-право­вої парадигми до пізнання правових явищ є ігнорування: дихотомічної природи про­тиставлення категорій позитивного та природного права; діалектичного зв'язку між ними, суб'єкт-об'єктного за своєю природою; недостатньо повне розмежу­вання на рівні категорій та понять філо­софсько-правової науки загальної, універ­сальної сутності природного права, яка виявляє себе не інакше як через діалек­тичне становлення у процесі правового розвитку людства, та конкретно-історич­них форм (модусів, способів) буття при­родного права (зазвичай цю версію докт­рини природного права називають "при­родним правом із змінним конкретно-істо­ричним змістом", що, однак, не заперечує і підставності виділення як окремої кате­горії загального природного права, яка відображає найбільш глибинні зако­номірності та суперечності феномену пра­вового, які не можуть бути в принципі


Список використаних джерел:

1. Алексеев С. С. Право: азбука - теория - философия: Опыт комплексного исследования. - М.: Статут, 1999. - 712 с.

2. Там само.

3. Там само.

4. Там само

5. Стовба А. В. Правовая ситуация как исток бытия права. - Х., 2006. - 176 с.

6. Там само.

7. Там само

8. Там само.

9. Философия права: Учебник/ О. Г. Данильян, Л. Д. Байрачная, С. И. Максимов и др.; Под ред.

О. Г. Данильяна. - Х.: Прапор, 2005. - 384 с.

10. Там само.

11. Там само.

12. Кристер А. Е. Три ступені правоутворення // Українська академія наук. Збірник соціяльно - економічного відділу № 4. Праці Комісії для виучування звичаєвого права України / За ред. А. Е. Кристера, керівничого над працями Комісії. - 1925. - С. 54-63.

13. Там само.

14. Там само.

15. Там само.

16. Там само.

17. Там само.

18. Циппеліус Р. Філософія права: Підручник / Пер. з нім. - К.: Тандем, 2000. - 300 с.

19. Там само.

20. Там само.