joomla
ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ОБМЕЖЕННЯ ОСОБИСТОЇ СВОБОДИ ГРОМАДЯН ЗА АДМІНІСТРАТИВНИМ ПРАВОМ
Юрист України

О. І. Басалик

здобувач кафедри адміністративної діяль­ності ОВС ФПФМГБ Харківського націо­нального університету внутрішніх справ

У статті визначено загальні ознаки та форми обмеження особистої свободи громадян за адміністративним правом. У результаті автор формулює поняття останніх та визначає їх конкретні види.

Ключові слова: обмеження, правова заборона, особиста свобода, помилка у правозасто - суванні.

В статье определены общие признаки и формы ограничения личной свободы по административному праву. В результате автор формулирует понятие последних и определяет их конкретные виды.

Ключевые слова: ограничение, правовой запрет, личная свобода, ошибка в правопри­менении.

In this article general signs and forms of l of the personal freedom imitation are certain on an administrative law. As a result the author formulates their concept and determines their konkretiv groups.

Key words: limitation, legal prohibition, personal freedom, error in law using.



Правове регулювання свободи го­ловним чином полягає у гарантуванні, захисті особистої свободи. Утім це лише, з одного боку. Права і свободи не є абсо­лютними і користування ними пов’язане з можливими обмеженнями, обумовле­ними мірою і межами свободи, встанов­леними правом. Отже, реалізація прав і свобод у суспільному житті стикається з індивідуальними і публічними інтере­сами. Звідси, з іншого боку, виникає не­обхідність розмежування сфери свободи індивіда зі статусом інших власників прав і свобод, а також прав та інтересів держави і суспільства в цілому.

Питання обмежень прав і свобод лю­дини та громадянина, а також меж таких обмежень належить до числа істотних проблем у діяльності державних органів. Людство споконвіку вирішує проблему встановлення меж активності індивіда або групи осіб, коли вона йде на шкоду суспільству і суперечить спільним інте­ресам [1, с. 52].

Визначенню меж реалізації прав і свобод людини та громадянина, а також обмеженню останніх присвячено роботи із загальної теорії права (С. С. Алєксєєв, В. І. Гойман, М. М. Коркунов, О. В. Маль - ко, М. О. Нагорна, О. Ф. Скакун та ін.) та конституційного права (Б. С. Єбзєєв, В. Маклаков, Б. О. Страшун, Ю. М. То - дика). Однак у теорії адміністративного права дане питання не знайшло належ­ного висвітлення. Лише частково окрес­лені вище питання знайшли своє відо­браження у працях В. Б. Авер’янова, О. М. Бандурки, Д. М. Бахраха, Ю. П. Би - тяка, А. С. Васильєва, О. В. Джафарової,

B. В. Ківалова та деяких інших.

Отже, мета даної статті полягає у ви­діленні загальних ознак і формулюванні поняття обмеження особистої свободи громадян за адміністративним правом, визначенні їх конкретних видів.

У тлумачних словниках обмеження визначається як правило, настанова, що обмежує чиї-небудь права, дії або дія за значенням обмежити, яка, у свою чергу, сформульована таким чином: «установ­лювати певні межі чого-небудь; зв’язувати

щось обмежувальними умовами; не до­ пускати поширення чого-небудь.» [2, с. 643]. У наукових юридичних джерелах поняття «обмеження» вживається в різ­них значеннях. Перш за все його вико­ристовують стосовно права в цілому, кажучи про право як про обмежену сво­боду [1, с. 53]. Так, В. І. Гойман трактує обмеження права (свободи) як таке, що здійснюється відповідно до передбаче­них законом підстав і в установленому порядку звуження його обсягу [3, с. 26­

27] . М. О. Нагорна вказує, що обмеження права (свободи) є «зміна змісту або об­сягу дії норми права» [3, с. 36]. Б. С. Єб- зєєв дає визначення обмежень прав у конституційно-правовому сенсі: «.що відповідно допускаються Конституцією і встановлені законом вилучення з кон­ституційного статусу людини і громадя­нина» і, крім того, «як обмеження осно­вних прав може розглядатися також ви­лучення з кола повноважень, що станов­лять нормативний зміст основних прав і свобод» [3, с. 24].

Такий стан справ сприяв появі в юри­дичній літературі терміна «правові обме­ження», щодо розуміння якого також існує декілька підходів. Зміст, що вкладається в цей термін, визначається рядом авторів через співвідношення його з близьким за змістом поняттям «правова заборона». Так, зокрема, О. В. Малько зазначає, що будь-яка заборона є обмеженням, але не всяке обмеження у сфері права — забо­рона. Тобто заборона є лише певною формою правового обмеження [4, с. 62]. Іншими його формами О. В. Малько на­зиває призупинення, обов’язки та пока­рання. С. С. Алєксєєв також зазначає, що обмеження — це питання про обсяг ре­гулювання, межі наявних у осіб прав, які характеризують результат юридичного регулювання. Досягається ж такий ре­зультат шляхом звуження дозволів, но­вих заборон, додаткових позитивних зобов’язань [5, с. 67].

Іншу точку зору щодо терміна «об­меження» виклав О. Г. Братко. Учений стверджує, що заборони й обмеження — два різних способи правового регулю­вання. Основна відмінність їх полягає в тому, що заборони за своїм змістом вказують на юридичну неможливість певної поведінки, яка фактично можли­ва, в той час як правове обмеження є не тільки юридично, але й фактично немож­ливим варіантом поведінки. На відміну від заборони правове обмеження є об­меженням будь-якого суб’єктивного пра­ва, причому таке, яке забезпечується обов’язками відповідних посадових осіб [6, с. 17]. Тобто «обмеження» можна трактувати таким чином: суб’єктивне право, що існує, проголошено і належить індивіду, але в силу певних обставин не може бути реалізовано. Необхідність іс­нування подібних обмежень пояснюєть­ся тим, що в житті нерідко можуть тра­плятися випадки зіткнення індивідуаль­них та публічних інтересів. Наприклад, при вчиненні адміністративного право­порушення міліція (відповідно до поло­жень закону) зобов’язана вжити заходів для документування (фіксування) та роз­гляду такого факту. З цією метою вона наділена правом застосовувати відповід­ні обмеження до особи, підозрюваної у вчиненні адміністративного правопо­рушення. За такого підходу обмеження за своїм змістом є близьким до категорії «примус».

Як відмічає Д. М. Бахрах, примус можна розуміти як заперечення волі під­владного і зовнішній вплив на його по­ведінку. У наш час і найближчому май­бутньому примус є необхідним засобом охорони правопорядку, власності, прав та інтересів громадян і організацій, ство­рення нормальних умов для діяльності апарату публічної влади. Державний примус обмежує свободу людини (гро­мадянина) аж до того, що може позбави­ти її цієї свободи [7, с. 197-198].

Однією з визначальних ознак обме­ження права (свободи), що відзначають­ся переважною більшістю учених, є те, що обмеження — це завжди встановлена межа свободи людини (громадянина). Як вказує Н. І. Матузов, за відведені межі суб’єкт не може виходити, позаяк він ри­зикує зачепити чужі інтереси, також за­безпечені законом [8, с. 28]. У зв’язку з цим О. В. Малько відзначає, що право­ві обмеження ставлять дії індивідів у ви­значені рамки, звужують їх можливості до юридично і соціально необхідного стану [9, с. 4]. М. І. Байтін підкреслює, що права (свободи) та їх обмеження, будучи опосередковані правом, гарантовані їм, складають зміст юридичної свободи як системи правових меж свободи волі і по­ведінки людини та громадянина в сус­пільстві і державі. Право властивими йому специфічними прийомами і засо­бами встановлює однакову для кожної особи можливість здійснювати свої права і свободи, не завдаючи шкоди іншим осо­бам та суспільству в цілому [1, с. 57].

Що стосується цілей обмежень, то в науковій літературі вони визначаються по-різному: стримування протизаконно­го діяння з метою захисту суспільних відносин [4, с. 35] (О. В. Малько); захист суспільства, прав і свобод (інтересів) ін­ших осіб від свавілля правокористувача [3, с. 26] (В. І. Гойман); необхідність по­ваги прав і свобод інших людей і нор­мальне функціонування суспільства і держави [10, с. 119] (В. В. Маклаков, Б. О. Страшун).

Форми обмеження прав і свобод та­кож можуть бути різними. Узагальнюю­чи висновки та позиції провідних вчених - юристів [9, с. 21-23; 11, с. 418], до них варто віднести: а) заборона на певний варіант реалізації права чи свободи, тоб­то встановлення поведінки (відносна за­борона), б) заборона на реалізацію права (свободи) в цілому (абсолютна заборо­на), в) втручання (вторгнення) в право (свободу) уповноважених державних ор­ганів (характеризується активними дія­ми державних органів і пасивною пове­дінкою особистості); г ) обов’язок; д) відповідальність.

З цього можна зробити такий висно­вок: правові обмеження — це юридичні інструменти (засоби), за допомогою яких забезпечується досягнення деяких цілей правового регулювання. Вони можуть бути різними, але в кінцевому результа­ті зводяться до справедливої впорядко­ваності суспільних відносин шляхом встановлення певних кордонів, що об­межують допустимість поведінки. У ци­вілізованому світі саме правове обме­ження є одним із головних інструментів, здатних забезпечити організованість життя та нормальне функціонування всього суспільного організму [1, с. 59].

Характер правових обмежень, їх при­рода і специфіка надають відповідну спе­цифіку праву як особливому соціально­му регулятору. Правові обмеження своєю дією висвітлюють можливості права, його потенціал щодо врегулювання сус­пільних відносин, задоволення різно­планових правомірних і, навпаки, в не­допущенні протиправних інтересів інди­відуальних та колективних суб’єктів, у тому числі й держави.

У зв’язку з цим О. В. Малько вказує на особливе місце правових обмежень у конституційному праві, адже саме тут вони наближаються до теоретичної кон­струкції, набувають надгалузевих (у тому числі адміністративно-правових) ознак, які згодом конкретизуються в окремих законодавчих актах. Такі обмеження ви­ступають специфічним індикатором, що дозволяє визначити ступінь свободи і за­хищеності особистості. Саме комплекс конкретно встановлених у Конституції обмежень найбільшою мірою характери­зує собою взаємини між державою і лю­диною, представляє специфічне, так би мовити, «лезо» між законністю і свавіл­лям, багато в чому зумовлює загальну концепцію Основного закону [4, с. 57].

У чинній Конституції України [12] безпосередньо термін «обмеження» по відношенню до прав і свобод людини та громадянина у тому чи іншому забарвлен­ні зустрічається у статтях: 17, 29, 30-36, 39, 41, 44, 63, 64, 121, 157. Варто відзна­чити, що будь-яке конституційне обме­ження по відношенню до індивідуальної свободи пов’язано із зіткненням ціннос­тей, які підлягають захисту, а тому таке обмеження необхідно визначати як пра­вове. Цей принцип є універсальним: об­меження направлено на досягнення ра­ціонального, тобто адекватного балансу конституційно-правових цінностей.

Проведене вище дослідження стосу­валося обмеження прав і свобод особи (громадянина) як соціально необхідного явища. Однак права громадян можуть бути обмежені і внаслідок зловживання посадовими повноваженнями, їх переви­щенням або помилками, що допускають­ся особами, які безпосередньо застосо­вують нормативно-правові приписи. На жаль, подібні факти непоодинокі в ді­яльності правоохоронних органів [13]. Досить часто правозастосування здій­снюється відповідно до порядку, що встановлюється відомчими нормативни­ми актами. Як показує практика, останні є часто важко доступні для громадян, що представляє собою певну складність у ході реалізації їхніх прав.

Крім того, існування численних під - законних нормативних актів щодо від­носин і питань, які врегульовані або по­винні бути врегульовані законами, не­минуче веде до протиріччя чи підміни законів актами нижчої юридичної сили, внаслідок чого закони вільно чи мимо­волі знецінюються, обмежується їх пряма дія, послаблюються засади законності і соціальної справедливості.

Нерідко прийняття відомчих норма­тивних актів, не кажучи вже про акти застосування права, обумовлюється сьо­гочасною доцільністю. Як справедливо зазначив П. П. Баранов, правова доціль­ність, як і раніше, залишається основою правової ідеології працівників органів внутрішніх справ, найближче стоїть до предмета безпосередньої діяльності і за­ступає собою інші правові ідеї, концепції, теорії [14, с. 9]. Очевидно, що в порушен­ні закону не може бути доцільності, адже дійсний чи гаданий результат, який може бути досягнутий таким порушенням, не йде ні в яке порівняння з великими втра­тами в правовій суспільній свідомості. Це викликає неповагу до права, в резуль­таті чого викривляється і свідомість пра­цівників правоохоронних органів.

Обмеження прав людини та громадя­нина можливе також внаслідок помилок, що допускаються особами, які здійсню­ють правозастосування. Помилка — це неправильність у вчинках, діях та ін.; не­правильна думка, хибне уявлення про когось чи щось; некоректність результа­ту яких-небудь дій; дія, яка призводить до некоректного результату [2, с. 855]. Помилка у праві (правова помилка) — неадекватне, алогічне уявлення дієздат­ної особи про характер і наслідки своєї поведінки. Правова помилка полягає у неправильному усвідомленні юридич­них властивостей діяння та його наслід­ків [15, с. 654].

Таким чином, під помилкою у право - застосуванні (правозастосовною помил­кою), на нашу думку, слід розуміти невід­повідний нормам матеріального чи про­цесуального права та такий, що не до­сягає істинних цілей правового регулю­вання, результат владної діяльності спеціальних суб’єктів правозастосуван - ня. Припускаючись помилок, правозас - тосовники спотворюють владну держав­ну волю, що закріплена нормативними актами, при переведенні її в площину конкретних правових рішень, які є ре­зультатом правозастосовної діяльності. Тим самим знижується правозабезпечу - вальна можливість правових приписів, точність їх дії в кожному окремому ви­падку.

У такому розумінні обмеження осо­бистої свободи громадян у найзагальні - шому вигляді можна поділити на право­ві і неправові.

До правових слід віднести заходи, за­стосування яких здійснюється на основі закону і відповідає вимогам Конституції України та міжнародних правових актів правозахисного характеру. Неправовими обмеженнями особистої свободи грома­дян можуть виступати:

а) прийняття не заснованих на при­писах законів нормативно-правових ак­тів підзаконного та відомчого характеру (наприклад, постанова Кабінету Міні­стрів України, наказ МВС України);

б) помилка у правозастосуванні:

- застосування неправових приписів нормативно-правових актів (наприклад, застосування законодавчого акта чи під - законного нормативно-правового акта, який суперечить положенням Конститу­ції України та міжнародних правових актів);

- застосування приписів норма­тивно-правових актів з порушенням за­кріплених ними норм (наприклад, за­стосування будь-якого адміністративно - примусового заходу (затримання, до - ставлення, адміністративне стягнення) до громадян за відсутності підстав його застосування, визначеного чинним за­конодавством).

Обмеження особистої свободи за умови помилки у правозастосуванні може мати місце як з необережності, так і умисно. У першому випадку працівник правоохоронного органу підлягає дис­циплінарній відповідальності або звіль­няється від неї через відсутність вини у складі правопорушення. Умисне ж по­рушення правових приписів, що спри­чинило обмеження особистої свободи громадян, тягне для правозастосовника кримі нальну відповідальність.

Таким чином, теоретичний підхід до дослідження категорії «обмеження осо­бистої свободи громадян в адміністра­тивному праві», враховуючи викладене вище, дозволяє виділити наступні озна­ки таких обмежень: вони являють собою зовнішній прояв впливу певного суб’єкта на поведінку конкретного громадянина; це перешкоджаючий фактор, тобто та­кий, що встановлює перешкоди реаліза­ції суб’єктивних прав громадян, що зменшує обсяг їх прав та можливостей; полягають у застосуванні заходів нега­тивного для конкретного індивіда харак­теру; полягають у застосуванні незалеж­но від бажання та волевиявлення особи примусових заходів, підкріплених силою держави; існування обмежень зумовлене необхідністю захисту визначених зако­ном цінностей та забезпечення необхід­ного балансу між інтересами особистос­ті, суспільства і держави; суб’єктом, який застосовує обмеження особистої свобо­ди, можуть бути суди (судді) і посадові особи уповноважених на те органів дер­жави.

Таким чином, виходячи з визначень понять «правові обмеження» та «обме­ження права (свободи)» та поділяючи загалом висновки та позиції С. С. Алєк - сєєва, М. І. Байтіна, М. М. Коркунова, О. В. Малька, Н. І. Матузова, В. В. Макла - кова, Б. О. Страшуна, можна сформулю­вати наступне визначення поняття «об­меження особистої свободи громадян за адміністративним правом», а саме: це встановлені адміністративно-правовими нормами межі реалізації фізичною осо­бою прав (свобод), що виражаються в за­боронах, вторгненнях, обов’язках, відпо­відальності, існування яких зумовлене необхідністю захисту визначених зако­ном цінностей та забезпечення необхід­ного балансу між інтересами особистос­ті, суспільства і держави.

Підсумовуючи викладене, відзначи­мо, що правові обмеження як засоби правового регулювання застосовуються в різних галузях українського права. Безсумнівно, що важлива роль право­вим обмеженням відведена в конститу­ційному праві, адже саме в Конституції України встановлюються підстави та загальні правила обмеження основних прав і свобод людини та громадянина. У низці законів (джерел адміністратив­ного права), зокрема Кодексі України про адміністративні правопорушення, законах «Про міліцію», «Службу без­пеки України», та деяких інших обме­ження виступають як необхідна умова діяльності правоохоронних органів, по­кликаних охороняти права і свободи всіх громадян. Разом з тим не можна забувати, що такі закони, абсолютно необхідні в інтересах більшості грома­дян, одночасно приховують небезпеку зловживань ними з боку окремих пра­цівників правоохоронних органів.


Література ____________________________________________________________

1. Тархов А. В. Административные наказания, ограничивающие личную свободу : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.14 / Тархов Александр Викторович. - М., 2004. - 192 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. - К. ; Ірпінь : ВТФ Перун, 2003. - 1440 с.

3. Принципы, пределы, основания ограничения прав и свобод человека по российскому законода­тельству и международному праву : материалы «круглого стола» // Государство и право - 1998. - № 7. - 148 с.

4. Малько А. В. Стимулы и ограничения в праве: теоретический аспект : [монография] / А. В. Маль - ко. - Саратов : Изд-во СГУ, 1994. - 184 с.

5. Алексеев С. С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве / С. С. Алексеев ; ред. Л. А. Пле­ханова. - М. : Юрид. лит., 1989. - 287 с.

6. Братко А. Г. Запреты в советском праве : [монография] / А. Г. Братко. - Саратов : Изд-во СГУ, 1979. - 92 с.

7. Бахрах Д. Н. Административное право : [учеб. для вузов] / Д. Н. Бахрах. - М. : БЕК, 1999. - 368 с.

8. Матузов Н. И. О категориях «субъективное право» и «юридическая обязанность» в свете совре­менного правового развития / Н. И. Матузов // Личность и власть (конституционные вопросы) : межвуз. сб. науч. работ, Ростов на Дону - Саратов, 1995 г. - Ростов н/Д : Рост. высш. шк. МВД РФ,

1995. - С. 26-29.

9. Малько А. В. Стимулы и ограничения в праве (теоретико-информационный аспект) : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 / А. В. Малько. - Саратов, 1996. - 35 с.

10.Конституционное (государственное) право зарубежных стран : [учебник : в 4 т.] / отв. ред. Б. А. Страшун. - М. : БЕК, 1993 - . - Т. 2. - 1995. - 448 с.

11. Тихонравов Ю. В. Основы философии права : [учеб. пособие] / Ю. В. Тихонравов. - М. : Вестник, 1997. - 296 с.

12. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верхов. Ради України 28 черв. 1996 р. // Відом. Вер­хов. Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

13. Токарев Г. Про заходи, спрямовані на запобігання незаконному насильству в ОВС [Електронний ресурс] / Г. Токарєв // Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів. - Режим доступу: http://umdpl. info/index. php? id=1256218515.

14. Баранов П. П. Профессиональное правосознание работников органов внутренних дел (практичес­кие проблемы) : [монография] / П. П. Баранов. - М. : Наука, 1991. - 189 с.

15. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. - К. : Укр. ен - цикл., 1998. - Т. 4 : Н-П. - 2002. - 720 с.