joomla
НАЦІОНАЛЬНО-РЕЛІГІЙНІ АВТОНОМІЇ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ НА ПРИКЛАДІ ТАВРІЙСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ
Юрист України

Б. В. Змерзлий

доктор історичних наук, професор кафедри історії і теорії держави і права ТНУ імені В. І. Вернадського

У роботі розглянуті основні приклади національно-релігійних автономних утворень, що діяли в Криму. Дається аналіз причин їх виникнення й існування.

Ключові слова: національно-релігійна автономія, Крим, держава.

В работе рассмотрены основные примеры национально-религиозных автономных образований, действовавших в Крыму. Дан анализ причин их возникновения и существо­вания.

Ключевые слова: национально-религиозная автономия, Крым, государство.

The basic examples of operating in Crimea nationally-religious autonomous educations are in-process considered. The analysis of reasons of their origin and existence is given.

Key words: nationally-religious autonomy, Crimea, state.



Актуальність теми дослідження об­умовлена складними процесами оптимі - зації державного устрою України, пошу­ками нових форм взаємовідносин цен­тральної й місцевої влади, уточненням форм і рамок місцевого самоврядування на різних його рівнях. Використання до­свіду державного будівництва, його ре­тельний аналіз і можливий в даному ви­падку синтез найбільш вдалих ідей і рі­шень обумовлює необхідність вивчення однієї з форм місцевого самоврядуван­ня — національно-релігійних автономій.

Складність шляхів розвитку держав­ності Росії впродовж її багатовікової іс­торії історично зумовило включення до її складу різних малих і великих народів, які почасти сповідували інші, іноді не визна­ні або ж «терпимі» на офіційному рівні в країні релігії. Крім того, Російська імпе­рія часто вводила до свого складу народи, що мали на різних етапах своєї історії пев­ні сталі форми державності. У процесі приєднання їх державний устрій не зав­жди руйнувався, а частіше включався до складу імперії практично в незмінному вигляді і лише поступово викорінювався © Змерзлий Б. В., 2011 шляхом впровадження загальноімпер - ських органів влади і управління. Так, до речі, було і з Україною. Органи ж релігій­ного самоврядування здебільшого продов­жували діяти незмінно або ж з незначни­ми змінами аж до 1917 р.

Загалом унітарна держава, Російська імперія впродовж свого існування праг­нула до уніфікації свого адміністративно - територіального устрою, централізації влади. Саме тому, як справедливо відзна­чає відомий російський дослідник про­блем автономізму О. О. Кутафін, у Росій­ській імперії не було утворень, офіційно визнаних автономією [1, с. 5]. Безумовно, вченим-юристам це офіційне визнання і не було потрібне — факт залишався фактом. Запеклі дискусії російських уче­них про необхідність автономії в імперії, можливих її формах, компетенції і межах тривали відносно недовго — з кінця XIX до початку ХХ ст., поки їх не зупи­нили події 1917 р.

Важливою віхою в історії російської державності стало включення і подальша інкорпорація багатомільйонних мусуль­манських народів. Найбільш активною фазою на цьому шляху стало приєднання Іваном Грозним Казанського та Астра­ханського ханств.

У XVIII ст. євразійський простір далі освоювався російською державою. Після знищення Петром I на початку 1710-х рр. татарських мурз Поволжя як стану «та­тар служивих» єдиною дещо привілейо­ваною групою залишаються дипломати (політичні агенти) і торговці, використо­вувані для відносин із мусульманським Сходом.

Ураховуючи всю важливість цих від­носин, татари Сеїтова посаду (Каргали) у 1745 р. першими отримують права кор­порації, включаючи свободу віроспові­дання і звільнення від рекрутської по­винності, за умови участі всіх членів кор­порації в торгівлі з мусульманським Схо­дом. Було дано дозвіл на розміщення там тільки двохсот сімей. Каргала отримував права посаду, і там створюється ратуша. Майбутній муфтій Різа Фахретдін відзна­чав, що вперше після падіння Казанського ханства «відроджувалося офіційно визна­не національно-релігійне життя татар».

Таким чином, наприкінці XVIII ст. було досягнуто історичного компромісу між татарською елітою і російською державою. Перш за все визнано офіційний статус іс­ламу. Мусульмани Внутрішньої Росії і Си­біру отримали релігійну автономію у вель­ми усіченому вигляді. Головним досягнен­ням була структуризація всіх мусульман Росії, окрім мусульман Криму, в єдину ад­міністративну одиницю — міллет.

Трохи інакше складалися націо­нально-релігійні автономії на півдні Укра­їни. Так, наприкінці XVIII ст., після Кучук - канаджійського миру, духовним і громад­ським главою православного християн­ства півострова був митрополит Ігнатій, а вірмено-григоріанського — архімандрит Петро Маргос. Саме при них було про­ведено виведення всіх християн із Криму. Тоді ж були закладені основи їх майбут­ньої автономії. Необхідно також згадати, що для здійснення даної акції кримські християни різних сповідань висунули ряд вимог до російського уряду. Серед них, зокрема, «для судових розправ і власного розпорядження бути над ними начальни­ком, обраним з них же за вільними голо­сами, які дають у всьому звіт губернії, перебуваючи під захистом оної від всякої образи їх достоїнств і персон».

Крім того, було висловлено прохання виконувати релігійні обряди за старим звичаєм, тобто в сукупності з іншими про­ханнями йшлося про певну автономію кримських християн, хоча Ігнатій і мусив надалі підкорятися Синоду [6, с. 58-61; 7, с. 185]. Ці умови були виконані в 1779 р. у вигляді грамоти від цариці від 21 травня за № 14.879 («Дарована Грамота Христия­нам Грецького закону, що вийшли з Криму в Азовську Губернію на поселення»).

У ній, зокрема, вказувалося, що «Пре­освященному Ігнатію, Митрополитові Готському і Кафійському і всьому суспіль­ству Кримських Християн... для купецтва

ж, майстрових і промисловців признача­ємо до проживання їх тієї Губернії міста Катеринослав і Маріамполь», далі мови­лося про серйозні податкові пільги на 10 років. «4. Преосвященному Митрополи­тові Ігнатію по смерть його Всемилості - вейше доручаємо паству всіх цих з ним поселян, що вийшли і надалі виходять з Криму, якому і полягати безпосередньо під Нашим Святійшим Синодом».

«5. Суд і розправу і всю внутрішню Поліцію мати, на підставі генеральних в Державі Нашому узаконень, обраними з вас же за вільними голосами Начальни­ками, яким і користуватися чинами і платнею по штату Азовської Губернії і бути під апеляцією Намісницького Правління; у селах же. для захисту у всіх потрібних випадках визначаться особливі урядники з Російських, яким в судочинство цих поселян і ні в що не заважати, бути тільки охоронцями їх і за­ступати» [8, с. 824-825].

14 листопада 1779 р. за № 14.943 була видана «Дарована грамота Християнам Римсько-католицького закону, що ви­йшли з Криму, в Азовську Губернію на поселення». Починався даний документ словами «Вірному Нашому Патерові Іакову і всій громаді Кримських Християн Римсько-католицького закону всякого звання». За своєю структурою документ був близький до інших подібних законо­давчих актів, виданих імператрицею для греків або ж документа під №14.942. Від­мінними були лише наступні пункти: «2. Для зручного проживання вашого, за до­бровільним вашим обранням, відвести під забудову місця, в передмісті міста Ка­теринослава, де землею вигону користу­ватися вам взагалі з жителями того міста, без всяких у казну Нашу податків... 4. Па­терові Іакову по смерть його Всемилості - вейше доручаємо паству всіх, що цих ви­йшли з ним з Криму Римсько-католицького закону Вірмен, і дозволяємо їм будувати церкви і дзвіниці з вільним відправлен­ням в них за законом їх всіх церковних служб і духовних чиноположень, і поля­гати Патерові і іншим Римсько-като­лицького закону Духовним чинам в єди­ній владі Білоруського Біскупа. 5. Після поселення вашого заснувати Ратушу, яку назвати Католицьким Судом, і в нім про­водити суд і розправу з ваших прав і зви­чаїв, вибираними з вас же по долі началь­никами, яким і користуватися чинами і платнею по штату Азовської Губернії і бути під апеляцією Намісницького Прав­ління». Пункт 6 повторює інші, аналогічні вище вказаним документам даровані пра­ва [8]. Дані законодавчі акти зберігали свою силу до другої половини XIX ст., коли в процесі буржуазних реформ та уніфікації державного устрою були скасовані.

З приєднанням Кримського ханства до Російської імперії основоположним документом, який повинен був покласти початок новому релігійному самовряду­ванню мусульман регіону, став іменний указ Катерини II за № 17.174 від 23 січня 1794 р. «Про буття в Таврійській Області Магометанському Духовному Правлінню, під головуванням муфтія». У нім, зокрема, мовилося про призначення кадіаскера Сейту Мегмет Ефенді муфтієм у Таврій­ській області. У допомогу муфтію назна­чалися «Абдурагім Ефендія з п’ятьма ще Ефендіямі». В указі велілося «вибрати лю­дей випробуваних у вірності, лагідності і благомислії, які б, під головуванням муфтія складаючи Духовне Правління, мали належний нагляд над всім Духівни­цтвом Магометанським Області Таврій­ської» [9, с. 482]. У той же час указ не міс­тив точнішої регламентації роботи прав­ління, не окреслював коло його прав і обов’язків. Важливо також вказати, що із створенням Таврійської губернії, згідно з іменним указом від 8 жовтня за № 20.449 «Про поділ Новоросійської Губернії на три Губернії: на Миколаївську, Катерино­славську і Таврійську, і про устрій там Судових місць», йшлося про збереження суду для мусульман: «.установлений по особливому штату в 1794 р. Духовний Ма­гометанський Суд, якого перебування нині буде в Сімферополі (Акмечеть), по­винні залишитися на колишніх своїх по­ложеннях» [10, с. 290].

Проте тоді з різних причин Магоме­танське Духовне Правління, а разом з ним суд не були створені, у зв’язку з чим релі­гійне життя мусульман Криму опинилося в складному становищі, а вирішення різ­них спірних питань між ними мало від­буватися або в єдиних для всіх громадян державних установах, або, що було най­частіше, на підставі старих законів за учас­тю місцевих релігійних діячів — мулл.

У результаті остаточне рішення про створення спеціального духовного прав­ління для кримських мусульман було ухвалене тільки в 1831 р., коли 23 грудня було опубліковано «Положення про Тав­рійське Магометанське Духівництво і що підлягають веденню його справи» за № 5033. Так було створено тМдП, що володіло достатньо широкими правами не тільки у сфері релігійного самовряду­вання, але й у вирішенні питань власнос­ті, спадкоємства, освіти, шлюбно - сімейних справ тощо.

Представники інших релігій, що про­живали на півострові, також отримали певні форми національно-релігійного самоврядування, а отже, автономії.

Так, наприклад, для православних греків було створено Перекопське гу - бернське духовне грецьке правління Но­воросійської духовної консисторії. Воно діяло з 1799 по 1832 р. [2, с. 100].

Карасубазарське вірмено-григоріан - ське духовне правління існувало всього 6 років (з 1844 по 1849 р.) [2, с. 310]. Що сто­сується вірмен, прихильників римсько - католицького сповідання, то вони, зберіг - ши частково підпорядкування Католико­сові всіх вірмен, дістали можливість вирі­шувати деякі питання своєї національно- релігійної громади в Карасубазарському римсько-католицькому суді. Дана установа, хоч і служила місцем суду для римо - католиків, проте не була власне духовним судом. Цей Римсько-католицький суд був за своїми функціями чимсь більш близьким до магістратів і ратуш, тобто був у даному випадку органом місцевого самоврядуван­ня виключно для вірмен римо-католиків.

Інакше склалася історія діяльності духовного правління ще одного з малих народів Криму — караїмів. Таврійське і Одеське караїмське духовне правління Таврійського губернатора в м. Євпаторія діяло з 1837 по 1920 р. [2, с. 142].

Довгий час після приєднання Криму до Росії караїми були позбавлені можли­вості на офіційному рівні створити влас­ну діючу релігійну структуру. Можливо, частково це обумовлювалось складним ставленням Російської держави до євре­їв, до яких тривалий час тогочасні мож­новладці зараховували караїмів. Коли ж на ділі представники всіх конфесій, що існували на півострові, отримали право на створення і діяльність своїх духовних правлінь, караїми звернулися з клопо­танням про облаштування стану їх ду­хівництва «і про дарування йому деяких з тих прав, якими користується тамтеш­нє Магометанське духівництво».

3 березня 1837 р. за № 9991 було опу­бліковано «Положення про Таврійське Караїмське духівництво». У нім містили­ся положення про структуру, устрій ду­ховного правління і права караїмського духівництва. У документі вказувалося, що: караїмські духовні можуть бути по­збавлені свого звання за вчинки, не суміс­ні з їх духовними обов’язками, не інакше як внаслідок ясно доведеної вини, за роз­порядженням влади, від якої залежало їх затвердження (п. 19); караїмські духовні у всіх інших випадках і справах цивільних і кримінальних підлягають суду за загаль­ними законами Держави, нарівні з людь­ми, що належать до станів міських або сільських обивателів (п. 20). Як і пред­ставникам духовних правлінь інших кон­фесій, караїмам було доручено ведення метричних книг, укладати і розривати шлюби, самостійно вести господарське життя своїх Синагог. Справи в Таврій­ському караїмському духовному правлін­ні пропонувалися до слухання Гахамом. Згідно з п. 37, скарги на вирішення Гахама приймалися і розглядалися місцевим на­чальством, а якщо і йому важко було ухвалити остаточне рішення, то справа відправлялася до міністра внутрішніх справ, проте мала пройти через канцеля­рію Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора [3, с. 132-135].

Таким чином, створене в Євпаторії Таврійське і Одеське караїмське духовне правління Таврійського губернатора мало достатньо просту структуру, зна­ходилося на самофінансуванні караїмів, при цьому володіло і обмеженими пра­вами. Надалі відбулися деякі зміни, що стосувалися устрою і відомства Таврій­ського та Одеського караїмського ду­ховного правління Таврійського губер­натора. Так, наприклад, указом за № 24634 від 13 листопада 1850 р. «Про устрій ду­ховної частини у Караїмів Західних гу­берній» всіх караїмів, «поселених в За­хідних губерніях Імперії, зарахувати до відомства Таврійського Караїмського Ду­ховного Правління, з розповсюдженням на них у повній силі Високо затвердже­ного 5 березня 1837 р. (9991) Положення про Караїмське духівництво в Таврій­ській губернії» [4, с. 203-204].

З початком епохи реформ Олексан­дра II, розумінням необхідності рефор­мування релігійно-конфесійного устрою держави, зміни деяких орієнтирів у релі­гійній сфері були проведені наступні ре­формування у відомстві духовного прав­ління караїмів.

Так, 8 квітня 1863 р. вийшов указ «Про ухвали дотично прав Караїмів» (№ 39460). Його основні положення за­галом повторювали ті, що діяли з 1837 р., проте вводилися і нові, згідно з якими громадам караїмів після закінчення трьох років надавалось право рішенням 2/3 виборців клопотати про видалення духовної особи. Те ж право надавалося і губернському начальству, «якщо ці ду­ховні особи своїми діями не заслугову­ють повного схвалення».

У п. 21 уточнювалося, що «Караїмські духовні особи у всіх інших випадках, окрім зазначених в ст. 19, підлягають в справах, як цивільних, так і криміналь­них, суду за загальними законами імпе­рії». «Справи, що стосуються і в духов­ній, і цивільній частині, Гахам розглядає лише у відношенні духовному, надаючи все інше губернському начальству».

У третьому розділі «Про порядок управління духовними справами Караї­мів» указувалося, що «справи в Таврій­ському Караїмському Духовному Прав­лінні пропонуються до слухання Гаха - мом» (п. 34). Згідно з п. 37, скарги на рі­шення Гахама приймалися і розглядали­ся місцевим начальством, а якщо і йому важко було ухвалити остаточне рішення, то справа відправлялася міністрові внут­рішніх справ (п. 38) [5, с. 302-306]. Як бачимо, виключалося посередництво ін­ших структур, наприклад того ж самого Новоросійського і Бессарабського гене­рал-губернатора.

Таким чином, національно-релігійні автономії в Російській імперії були важ­ливою складовою державного устрою, багато в чому вимушеним елементом у ба­гатонаціональній і поліконфесійній дер­жаві. Не використовуючи термін «авто­номія», законодавець, проте, змушений був, зважаючи на специфіку держави і роль релігійного чинника, наділяти пред­ставників окремих конфесій і національ­ностей певними правами на самовряду­вання. Ці права визначалися окремо в кожному особливому випадку. На жаль, дослідники того часу, а зі зрозумілих при­чин і радянські учені, не дали визначення даному терміну, приймаючи його, проте, за фактом існування. Таким чином, не - врегульованість в юридичній науці термі­на «національно-релігійна автономія» обумовлена була швидше політичними причинами, небажанням влади вирішу­вати існуючі проблеми у цій сфері.

Перспективи подальшого досліджен­ня обумовлені необхідністю вироблення і пошуку оптимальних правових рамок і концепцій створення і діяльності авто­номій різних типів і форм, визначення їх направленості, ступеня самокерованості, меж місцевого нормоутворення.



Література ____________________________________________________________

1. Кутафин О. Е. Российская автономия : монография / О. Е. Кутафин. - М. : ТК Велби, Проспект, 2006. - 768 с.

2. Державний архів в Автономній Республіці Крим : анотований реєстр описів. Т. 1. Фонди дорадян - ського періоду. - Сімферополь : АнтіквА, 2007. - С. 388.

3. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗРИ). Собрание второе. Т. XII. Отд-ние первое. 1837. - СПб., 1838. - 822 с.

4. ПСЗРИ. Собрание второе. Т. XXV. 1850 г. - СПб., 1851. - 762 с.

5. ПСЗРИ. Собрание второе. Т. XXXVIII. Отд-ние первое. 1863 г. - СПб., 1866. - 940 с.

6. Хартахай К. Христианство в Крыму / К. Хартахай // Оттиск из кн.: Памятная книга Таврической губернии. Вып. 14 / под ред. К. В. Ханацкого. - Симферополь : Изд. Губерн. Статист. ком., 1867. - 70 с.

7. Сухарєв М. В. Становище православного населення Криму в 70-і - на початку 80-х рр. XVIII ст. / М. В. Сухарєв // Культура народів Причорномор’я. - 2004. - № 50. - Т. 2. - С. 184-186.

8. ПСЗРИ. С 1649 г. - СПб. : Печатано в Тип. 2 Отд-ния Собств. Его Император. Величества Канце­лярии, 1830. - Т. 20. Отд-ние 1-е. 1775-1780. - 1034 с.

9. ПСЗРИ. С 1649 г. Т. XXIII. С 1789 по 6 ноября 1796. - СПб., 1830. - 969 с.

10. ПСЗРИ. С 1649 г. Т. XXVII. 1802-1803. - СПб., 1830. - 1122 с.