joomla
ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЗА УРЯДОМ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ
Юрист України

С. А. Косінов

Визначальною ознакою, яка впливає на характер контрольної функції парламенту, визнається існуюча в державі форма правління. На основі аналізу світового досвіду встановлені найпоширеніші форми парламентського контролю за виконавчою владою: парламентські слухання, дні уряду, вотум недовіри, резолюція осуду, депутатські запити й звернення, парламентські розслідування, імпічмент, спеціальні допоміжні органи та ін.

Ключові слова: парламентський контроль, форма правління, виконавча влада, відповідальність уряду.

Определяющим признаком, влияющим на характер контрольной функции парламента, признается существующая в государстве форма правления. На основе анализа мирового опыта определены наиболее распространенные формы парламентского контроля за исполнительной властью: парламентские слушания, дни правительства, вотум недоверия, резолюция порицания, депутатские запросы и обращения, парламентские расследования, импичмент, специальные вспомогательные органы и т. п.

Ключевые слова: парламентский контроль, форма правления, исполнительная власть, ответственность правительства.

The current form of government as an important feature that affects the nature of the Parlia­mentary control is recognized. The most common form of parliamentary control over the executive power in the different states are identified: parliamentary hearing, government days, vote of no confidence, resolution of censure, parliamentary inquiries and requests, parliamentary investiga­tions, impeachment, special subsidiary bodies and others.

Keywords: parliamentary control, form of government, executive power, government’s respon­sibility.

Повнота реалізації парламентом сво­їх контрольних повноважень, систем­ність і послідовність їх здійснення визна­чають реальність впливу парламенту на державно-правовий розвиток [28, с. 12]. Значимість парламентського контролю великою мірою полягає в тому, що він має на меті досягнення більш ефективної діяльності уряду, забезпечення злагодже­ності у функціонуванні всього держав­ного механізму, запобігання різного роду зловживанням, порушенням прав люди­ни. Парламентський контроль в сучасно­му світі - необхідна умова і найважливі­ший елемент державно-правової (парла­ментської) відповідальності виконавчої влади [19, с. 16; 29, с. 94]. Це посилює ін­терес юридичної науки до вивчення до­свіду сформованих у країнах розвинутої демократії моделей реалізації парламент­ського контролю за діяльністю уряду.

Метою цієї статті є визначення через проведення порівняльно-правової ха­рактеристики основних форм здійснення парламентського контролю над виконав­чою гілкою влади, а також встановлення взаємозалежності між ними і формою державного правління.

Визначальною ознакою, яка впливає на характер контрольної функції парла­менту, є встановлена в державі форма правління [2, с. 54]. За вказаною озна­кою можна виділити такі види контро­лю: 1) парламентський контроль в парламентських республіках і конституцій­них монархіях; 2) парламентський конт­роль у президентських (напівпрезидент - ських) республіках [12, с. 144]. Залежно від форми державного правління - парла­ментської, президентської чи змішаної - та чи інша форма здійснення парламент­ського контролю стає пріоритетною:

- у парламентських державах полі­тична відповідальність уряду означає, як правило, його колективну відставку за умови висловлення вотуму недовіри;

- президентська форма правління передбачає підвищення ролі такої форми парламентського контролю, як слідча ді­яльність органів парламенту (комітетів, комісій тощо); контрольна діяльність парламенту посилена у зв’язку з тим, що виконавча влада позбавлена права роз­пускати парламент;

- за умови змішаної форми держав­ного правління парламентський конт­роль втрачає визначеність його форм, спостерігається використання парла­ментського контролю у формах, прита­манних як президентським, так і парла­ментським державам [10, с. 476].

Звернемося до досвіду окремих дер­жав з реалізації різних моделей парла­ментського контролю.

Так, у Великобританії діє принцип «відповідального правління» уряду, сформованого з числа членів парламенту, обов’язку його виходу у відставку в разі вотуму недовіри або резолюції осуду, ви­несених парламентом. Уряд несе колек­тивну відповідальність перед парламен­том в особі Палати громад. Крім того, Палата громад може проголосувати про­ти політики уряду з окремих питань або проти окремих заходів, запропонованих урядом. У цьому випадку опозицією про­понується резолюція осуду. Вона може бути прийнята, якщо частина депутатів від правлячої партії проголосує разом з опозицією.

Важливими видами парламентського контролю за урядом у Великобританії є запитання членів парламенту прем’єр - міністру та членам уряду. Для постанов­ки запитань до прем’єр-міністра відво­диться спеціальна година два рази на тиждень. Депутати також можуть звер­татися із запитаннями до будь-якого із міністрів. Усні відповіді заслуховуються щодня (крім п’ятниці) на початку парла­ментського засідання. Для відповідей на письмові запитання також виділяється спеціальний час, крім того, вони публі­куються в офіційних звітах про парла­ментських дебатах.

На відміну від Великобританії, у ФРН відповідальність перед парламентом несе тільки Федеральний канцлер, а уряд йде у відставку зі зміною канцлера у зв’язку з висловленням Бундестагом так званого конструктивного вотуму недовіри [23, с. 59]. Контроль за урядом з боку парламенту здійснюється Комітетом Бундестагу з пе­тицій. Кожен громадянин має право ін­дивідуально або в колективній формі письмово звертатися з проханнями чи скаргами до Бундестагу, який передає їх до Комітету з петицій для подальшого розгляду. Якщо скарги окремих грома­дян стосуються діяльності Федерального уряду, то петиція передається відповід­ному відомству. На свої засідання Комі­тет з петицій може запросити членів Фе­дерального уряду і вимагати від них усної чи письмової інформації. Комітет має право також заслуховувати свідків, експертів, заявників, звертатися за офі­ційною допомогою до судів і адміністра­тивних органів.

Важливим контрольним повноважен­ням Бундестагу є право ставити запитан­ня і направляти запити. У Бундестазі, як і в парламенті Великобританії, існує «го­дина запитань», коли уряд відповідає на усні запитання парламенту. Будь-який депутат має право поставити два питан­ня, кожне з яких може бути розділене на два підпитання. Запитання і відповіді ма­ють бути короткими і не містити в собі несуттєві положення або оцінки.

У ФРН Бундестаг має право, а за про­позицією четвертої частини його членів або відповідного процентного співвідно­шення членів комітету з оборони зобов’язаний утворити слідчий комітет. Цей інститут вперше з’явився у німець­кому конституційному праві в 1918 р. Чисельність слідчого комітету залежить від складності проблеми, що розгляда­ється і визначається самим парламентом. Як правило, комітет складається з 5­

7 членів. У ньому мають бути представ­лені всі фракції.

Взаємини польського парламенту та Уряду будуються на підставі чітко визна­ченого Конституцією принципу парла­ментської відповідальності Ради Міні­стрів. При цьому контроль за діяльністю Ради Міністрів здійснює тільки нижня палата парламенту - Сейм.

У Польщі існує два види відповідаль­ності уряду перед парламентом: колек­тивна (солідарна) - за діяльність Ради Міністрів, і індивідуальна - членів Уряду за справи, що підлягають їх компетенції або доручені їм Головою Ради Міністрів. Парламентська відповідальність уряду та його членів реалізується в першу чергу в процедурі вотуму недовіри. У Польщі, як і в ФРН, передбачено варіант кон­структивного вотуму недовіри (депутати повинні вказати ім’я кандидата в Голови Ради Міністрів), що визнається в юри­дичній науці як найбільш раціональний спосіб уникнути тривалих урядових криз. Сейм висловлює Раді Міністрів во­тум недовіри більшістю від встановлено­го числа депутатів. Якщо постанова про недовіру Уряду приймається, Президент приймає відставку і призначає обраного Сеймом нового Голову Ради Міністрів. За його пропозицією Президент призначає інших членів Ради Міністрів і приймає їх присягу. Конституція дозволяє ставити питання про вотум недовіри Уряду на голосування не раніше, ніж після закін­чення семи днів з дня його внесення. По­вторне внесення пропозиції про вотум недовіри Уряду можливо, але не раніше, ніж через три місяці з дня внесення по­передньої пропозиції. Право Сейму на вираз вотуму недовіри окремому міні­стру може бути реалізоване при пово­дженні з відповідною пропозицією не менш як 69 депутатів. Не раніше ніж че­рез сім днів після його внесення Сейм може прийняти постанову про відкли­кання міністра більшістю голосів від встановленого числа депутатів [13, с. 14; 25, с. 160].

У Польщі до числа найбільш широко використовуваних у парламентській практиці форм отримання інформації та здійснення контролю над виконавчою владою відносять депутатські інтерпеля­ції, запити і питання. Практика свідчить, що польські парламентарії активно ви­користовують належні їм права і на кож­ному засіданні Сейму звертаються до виконавчої влади в тій чи іншій формі.

У Франції однією з форм парламент­ського контролю за виконавчою владою виступають письмові та усні запитання до міністрів. Письмові запитання та від­повіді на них публікуються в «Journal Officiel». Відповідь на письмове питання має бути надана протягом місяця. В кра­їні парламентські розслідування здій­снюють тимчасові комісії з розслідуван­ня і контролю. Рішення про їх заснуван­ня приймається постійною комісією На­ціональних Зборів, а саме, Комісією конституційних законів. Керують робо­тою з розслідування бюро, що склада­ються з голови, двох віце-голів і двох секретарів, які обираються таємним го­лосуванням. Комісія призначає свого до­повідача. Він має право витребувати службові документи, що не мають се­кретного характеру, а також не містять відомостей про національну оборону, іноземні справи, внутрішню і зовнішню безпеку держави. Комісія може відряди­ти своїх членів для збору необхідної ін­формації як у Франції, так і за її межами, залучати експертів, вимагати від Рахун­кової палати проведення розслідування діяльності підконтрольних їй органів і служб.

Комісії правомочні викликати для надання свідчень будь-яку особу, яку ко­місія вважає корисним вислухати. Не­явка на виклик, відмова від присяги або від дачі показань, а також дача неправ­дивих показань чи підкуп свідка тягне за собою кримінальну відповідальність. Усі члени комісії з розслідування, а також особи, які в будь-якій якості беруть участь в їх роботі, зобов’язані не розго­лошувати відомості про діяльність комі­сії. Порушення цієї вимоги також є зло­чином.

Варто звернути увагу, що в більшос­ті країн, де існує інститут парламент­ських розслідувань, процедура їх про­ведення являє собою особливий вид процесуальної діяльності. На відміну від органів судової влади, комісія з роз­слідування, відповідно до принципу по­ділу влади, не встановлює винуватості осіб у скоєнні правопорушення, рішен­ня комісії не мають преюдиційного ха­рактеру. Повноваження комісій пере­важно відрізняються від повноважень органів обвинувачення у кримінально­му процесі [27, с. 63].

Основна складова парламентського розслідування - процес збирання, пере­вірки й оцінки інформації, що служить вихідним матеріалом для аналізу, уза­гальнення й наступного прийняття на їх підставі політичних рішень. Характер­ною рисою функціонування цього пар­ламентського інституту є розслідування різноманітних зловживань, перш за все у сфері виконавчої влади [15, с. 73].

Практика парламентських розсліду­вань отримала поширення у низці зару­біжних країн із розвинутими формами демократії. В цих країнах право парламен­ту почати розслідування логічно слідує з принципу, згідно з яким парламент може бути повністю поінформований з усіх пи­тань діяльності уряду. Це створює консти­туційно-правові передумови для того, щоб парламент в особі його комітетів або комісій брав участь не тільки в законодав­чому процесі, а й у вивченні політично складних, таких, що мають державне зна­чення, питань [9, с. 69].

Історії парламентаризму відомі ви­падки, коли результати парламентських розслідувань призводили до серйозних політичних наслідків. Наприклад, в Італії та Японії парламентські розслідування завершувались відставкою, а у подаль­шому судовим процесом над прем’єр - міністром, міністрами, щодо службової поведінки яких проводилось розсліду­вання. В Україні у 1998 р. парламентське розслідування призвело до відставки прем’єр-міністра і міністрів, у США в 1974 р. - до єдиної в історії відставки Президента США Ричарда Ніксона [27, с. 63].

Використання інституту парламент­ського розслідування передбачено і в рамках наднаціональних структур Євро­пейського співтовариства. Так, у догово­рі, що засновує Європейське співтовари­ство (ст. 193), передбачено, що під час виконання своїх обов’язків Європей­ський Парламент може, на вимогу чверті своїх членів, створити тимчасовий Слід­чий комітет без порушення повнова­жень, що їх цей Договір надає іншим інституціям чи органам, аби перевірити інкриміновані порушення чи неефектив­не адміністрування в застосуванні права Союзу, крім випадків, коли факти підо­зри розглядає суд та поки справа є пред­метом судового провадження. Тимчасо­вому Слідчому комітетові належить при­пинити існування одразу після подання доповіді. Докладні положення, що регу­люють здійснювання права на розсліду­вання, визначають за спільною згодою Європейський Парламент, Рада та Комі­сії [4, с. 196].

Як бачимо, у країнах зі сформованими демократичними традиціями є вже уста­лені механізми парламентського контролю. Відмінності форм останніх визначаються особливостями інститутів держави. У пар­ламентських республіках (ФРН, Італія тощо), а також конституційних монархіях отримала розвиток відповідальність уряду перед парламентом, обумовлена правом представницького органу формувати уряд і вимагати від нього звіт про свою діяль­ність. У президентських або напівпрези - дентських республіках парламенти зазна­чених вище повноважень не мають або володіють ними не в повному обсязі.

Отже, світовий досвід конституціо­налізму розробив і застосовує комплекс конституційно-правових форм здійснен­ня парламентами ефективного контролю за виконавчою владою. Незважаючи на всі відмінності в правовому статусі пар­ламентів, в обсязі їхніх повноважень та інші особливості, що обумовлені, зокре­ма, формами державного правління, в світовій конституційній практиці най­поширенішими з форм, у яких здійсню­ється контрольна функція парламентів, вважаються: парламентські слухання; дні уряду; вотум недовіри та резолюція осу­ду уряду; депутатські запити й звернен­ня; парламентські комітети; тимчасові слідчі комісії; імпічмент щодо президен­та; діяльність Уповноваженого з прав людини; діяльність Рахункової палати тощо. Крім того, в окремих державах ви­користовуються також такі форми пар­ламентського контролю, як контроль за делегованим законодавством (Німеччи­на, Франція, Іспанія, Італія, Португалія, Польща, Великобританія тощо), право на інтерпеляції (у країнах англосаксонської правової системи - право на пропозиції), право на парламентські розслідування та інші [24, с. 566; 26, с. 210].

Вивчення досвіду здійснення конт­рольної функції законодавчими орга­нами влади, накопиченого державами зі сформованими демократичними інститутами, представляє інтерес для України як держави, яка знаходиться на етапі становлення парламентаризму [18, с. 13]. Поєднання елементів парла­ментарної і президентської республік проявляється в тому, що використову­ються інститути парламентської відпо­відальності уряду і можливості розпус­ку парламенту; в той же час вираження недовіри уряду і розпуск парламенту президентом досить ускладнені й об­межені [1, с. 45].

Сьогодні в Україні переважно сфор­мована система суб’єктів парламентсько­го контролю - Верховна Рада України, народні депутати, парламентські коміте­ти, тимчасові спеціальні та слідчі комісії, спеціальні контрольні органи (Рахункова палата, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини тощо). Проте слід вказати, що Конституція України не дає чіткого визначення форм контролю, а лише вказує, що Верховна Рада «здій­снює парламентський контроль у межах, визначених цією Конституцією» [3, с. 8].

Серед усіх форм парламентського контролю парламентські слухання вважа­ються однією з найефективніших. Слід зауважити, що довгий час парламентські слухання як форма контролю Верховної Ради України ні Конституцією України, ні Законом України «Про Регламент Верхо­вної Ради України» не регулювалися. По­рядок їх проведення було встановлено на підзаконному рівні - постановою Верхов­ної Ради України від 11.12.2003 р. № 1385-^ «Про затвердження положень про про­ведення парламентських слухань у Вер­ховній Раді України та слухань у коміте­тах Верховної Ради України» [17, ст. 183]. На сьогодні порядку проведення парла­ментських слухань присвячено окрему 39 главу Регламенту Верховної Ради України, який затверджено Законом Укра­їни від 10 лютого 2010 р. № 1861^1 [8, ст. 565].

Так, Регламентом Верховної Ради України, зокрема, передбачено, що метою проведення парламентських слухань є вивчення питань, які становлять сус­пільний інтерес та потребують законо­давчого врегулювання (ч. 1 ст. 233). Як бачимо, предметом парламентських слу­хань можуть бути будь-які питання, що віднесені до компетенції Верховної Ради України, в чому проявляється універ­сальність цієї форми контролю. Значу­щість і дієвість цієї форми полягає в гнучкому зв»язку парламенту з громад­ськістю, можливості одержання досто­вірної інформації про стан справ у дер­жаві та суспільстві, наданні їй усебічної й об»єктивної оцінки, вироблення своє­часних рекомендації щодо створення механізмів, здатних реально підсилити дію законів, забезпечити втілення їх норм у життя, запобігти порушенням при здійсненні повноважень органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовцями, керів­ництвом підприємств, установ тощо.

За результатами парламентських слу­хань Верховна Рада на пленарному засі­данні приймає постанову Верховної Ради, якою схвалює відповідні рекомендації.

Таким чином, проведення парла­ментських слухань не тільки дозволяє парламенту як єдиному органу законо­давчої влади виявляти суспільні потреби щодо регулювання тих чи інших сфер соціальних відносин та реагувати на них, але й залучає інститути громадянського суспільства до участі у законотворчому процесі, підвищує політичну і правову культуру громадян, виступає передумо­вою легітимності державної влади за­вдяки прозорості і відкритості в обгово­ренні найбільш злободенних питань.

Окремою формою парламентського контролю є проведення слухань коміте­тами Верховної Ради України. Законодав­чі засади регулювання цього виду діяль­ності встановлено Законом України «Про комітети Верховної Ради України» в ре­дакції Закону від 22 грудня 2005 р. № 3277-ГУ [6, ст. 82].

Крім того, комітети можуть здійсню­вати внутрішній парламентський конт­роль. Так, наприклад, Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та орга­нізації роботи Верховної Ради України здійснює спеціалізований контроль щодо діяльності народних депутатів України, за формуванням та використанням Ко­шторису витрат на здійснення повнова­жень Верховної Ради України, а також за виконанням її Апаратом функцій щодо забезпечення діяльності парламенту та його органів [14, с. 9].

Конституцією України передбачено, що організація і порядок діяльності комі­тетів Верховної Ради України, її тимчасо­вих спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом. Проте Закон України «Про тимчасові слідчі ко­місії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної

Ради України» від 15 січня 2009 р. № 890^Г [7, ст. 311] було визнано за суто процедур­ними підставами неконституційним Рі­шенням Конституційного Суду України від 10 вересня 2009 р. № 20-рп/2009 [22, ст. 2488]. Тому сьогодні основою законо­давчого регулювання утворення і діяль­ності тимчасових спеціальних і тимчасо­вих слідчих комісій парламенту залиша­ється Закон України «Про Регламент Вер­ховної Ради України».

Однією з форм здійснення парламент­ського контролю за діяльністю виконавчої гілки влади є проведення в парламенті днів уряду. В Україні первісно використо­вувалась саме ця форма парламентського контролю - дні уряду. Нормативною ба­зою для цього заходу виступала постано­ва Верховної Ради України від 01.02.96 р. № 23/96-ВР [16, ст. 24], якою було затвер­джено Положення про «День Уряду Укра­їни» у Верховній Раді України». Втім, із прийняттям Закону України «Про Регла­мент Верховної Ради України» день Уряду було замінено на «годину запитань до Уряду». Так, згідно із ст. 229 Закону у дні проведення пленарних засідань щотижня у п»ятницю з 10 до 11 години відводиться час для запитань членам Кабінету Міні­стрів України («година запитань до Уря­ду»). Під час проведення «години запи­тань до Уряду» у засіданні Верховної Ради бере участь Кабінет Міністрів України в повному складі, крім тих його членів, які не можуть бути присутніми з поважних причин.

Чинне законодавство України перед­бачає таку форму контрольної діяльнос­ті, як депутатське звернення. Право на депутатське звернення є складовою по­вноважень народного депутата України. На відміну від запиту звернення - це ви­кладена у письмовій формі пропозиція народного депутата України зазначеним вище адресатам здійснити певні дії, дати офіційне роз’яснення чи викласти по­зицію з питань, віднесених до їх компе­тенції (абзац другий частини першої статті 16 Закону України «Про статус на­родного депутата України» [5, ст. 17]). За своїм змістом депутатське звернення не має імперативного характеру і заявля­ється народними депутатами України самостійно. Такі звернення можуть бути зумовлені скаргами та заявами виборців, а також стосуватися інших питань депу­татської діяльності, які ініціюються на­родним депутатом України. У разі над­ходження запитів або звернень, зміст яких не відповідає закону або виходить за межі компетенції адресата, останній не зобов’язаний задовольняти вимоги за­питу або приймати пропозицію, яка міс­титься у зверненні. Це випливає з поло­жень частини другої статті 19 Конституції України, за якими органи державної вла­ди та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та закона­ми України (рішення Конституційного Суду України у справі про звернення на­родних депутатів України до Національ­ного банку України від 5 березня 2003 р. № 5-рп/2003 [21, ст. 544]).

Такі форми контролю, як депутат­ський запит і депутатське звернення, від­різняються як за їх юридичною приро­дою, так і за правовими наслідками. Сут­ність депутатського запиту виявляється через категорію «вимога», тоді як депу­татське звернення являє собою пропо­зицію. Проте ефективність вказаних форм контролю не забезпечується відпо­відними процедурними механізмами. Так, чинне законодавство України не встановлює відповідальності за ненадан - ня відповіді на депутатський запит, на­дання відповіді не по суті поставленого запитання або з порушенням відведено­го законом на відповідь строку.

Як вказувалось вище, організаційно - правовою і процедурною основою реа­лізації парламентського контролю в усіх передбачених Конституцією формах є регламент парламенту. В Україні чин­ним є Закон Україні «Про Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого

2010 року № 1861-УІ. Слід зазначити, що довгий час залишалось дискусійним пи­тання щодо статусу Регламенту в систе­мі законодавства України, що переваж­но зумовлювалось затвердженням Ре­гламенту постановою парламенту. Так, зокрема, Конституційний Суд України 3 грудня 1998 р. прийняв рішення, яким визнав Регламент Верховної Ради Укра­їни нормативно-правовим актом, який має силу закону, проте за своєю формою не є законом. Це дозволяло виправдати відхилення Верховної Ради України від передбаченого Конституцією порядку внесення змін до законів у разі виник­нення необхідності змінити регламент. Проте згодом у справі про Регламент Верховної Ради України орган консти­туційної юрисдикції своїм рішенням від 1 квітня 2008 р. № 4-рп/2008 [20, ст. 904] визнав регламент Верховної Ради Укра­їни таким, що не відповідає Конституції України, саме у зв»язку з недотриман­ням конституційної вимоги щодо вста­новлення порядку здійснення парламен­том своїх повноважень на рівні закону, а не постанови Верховної Ради України. Затвердження Регламенту законом України вирішило цю суперечність.

Аналіз як вітчизняної практики здій­снення парламентського контролю, так і зарубіжної, дозволяє виділити такі основні контрольні повноваження за­конодавчого органу:

- право заслуховувати звіти та ін­формацію підконтрольних державних органів та посадових осіб, давати оцінку їхньої діяльності;

- право схвалювати рекомендації щодо покращення роботи відповідних державних органів і посадових осіб;

- право висловлювати згоду/незгоду щодо механізмів вирішення певних пи­тань, віднесених до компетенції іншого державного органу;

- право скасовувати акти підконт­рольних парламенту державних органів та посадових осіб.

Парламент може здійснювати свої контрольні повноваження як безпосе­редньо (наприклад, Верховна Рада Украї­ни шляхом заслуховування звітів Кабіне­ту Міністрів України, проведення «години запитань», парламентських слухань), так і через свої органи (комітети, тимчасові слідчі комісії), окремих народних депута­тів, а також органи зі спеціальною компе­тенцією (Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Рахункову па­лату).



Література ___________________________________________________________

1. Алебастрова И. Л. Конституционные модели исполнительной власти в странах Восточной Европы (обзор) / И. Л. Алебастрова // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. - Серия 4: Государство и право. - Рефератив. журн. - 1995. - № 1. - С. 42-54.

2. Бостан С. К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії, практики / С. К. Бостан. - Запоріжжя : Юрид. ін-т, 2005. - 540 с.

3. Бредлі Ф. Можливості вдосконалення парламентського контролю в світлі конституційної рефор­ми // Парламентський контроль: українські реалії та світовий досвід : матеріали наук.-практ. конф. - К. : Програма «Доброчесність на практиці: програма врядування», 2005. - С. 7-8.

4. Введение в право Европейского Союза / под ред. С. Ю. Кашкина. - М. : Юрид. лит., 2005. - 464 с.

5. Про статус народного депутата України : Закон України від 17 листопада 1992 р. № 2790-ХГГ // Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 3. - Ст. 17.

6. Про комітети Верховної Ради України : Закон України в редакції Закону від 22 грудня 2005 р. № 3277-ГУ // Офіц. вісн. України. - 2006. - № 3. - Ст. 82.

7. Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України : Закон України від 15 січня 2009 р. № 890-УГ // Відом. Верхов. Ради Укра­їни. - 2009. - № 25. - Ст. 311.

8. Про Регламент Верховної Ради України : Закон України від 10 лютого 2010 р. № 1861-УГ // Офіц. вісн. України. - 2010. - № 12. - Ст. 565.

9. Кваша Ю. Ф. Парламентское расследование / Ю. Ф. Кваша, К. В. Сурков // Юрид. мир. - 2005. - № 1. - С. 68-71.

10. Ківалов С. В. Парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади / С. В. Ківалов,

І. К. Залюбовська. - О. : Юрид. л-ра, 2004. - 152 с.

11. Ковачев Д. А. О разнообразии правовых норм, регулирующих парламентский контроль в иностранных государствах / Д. А. Ковачев // Институты конституционного права иностранных государств. - М. : Городец-издат, 2002. - 496 с.

12. Коврякова Е. В. Особенности парламентского контроля в парламентарной республике (на примере ФРГ) / Е. В. Коврякова // Журн. рос. права. - 2004. - № 6. - С. 143-150.

13. Марченко В. В. Конституційно-правовий статус уряду в країнах ЄС (на прикладі Франції, Федера­тивної Республіки Німеччини, Іспанії) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / В. В. Марчен­ко ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. - Х., 2008. - 19 с.

14. Матвеев В. Стан та актуальні проблеми парламентського контролю / В. Матвеев // Парламентський контроль: українські реалії та світовий досвід : матеріали наук.-практ. конференції. - К. : Програма «Доброчесність на практиці: програма врядування», 2005. - С. 9-12.

15. Муляев А. Г. Правовое регулирование парламентского расследования в России и за рубежом /

А. Г. Муляев // Вестн. Акад. Ген. прокуратуры Рос. Федерации. - 2008. - № 3-5. - С. 71-74.

16. Про затвердження Положення про «День Уряду України» у Верховній Раді України : Постанова Верхов. Ради України від 01.02.1996 р. № 23/96-Вр // Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 6. - Ст. 24.

17. Про затвердження положень про проведення парламентських слухань у Верховній Раді України та слухань у комітетах Верховної Ради України : Постанова Верховної Ради України від 11.12.2003 р. № 1385-ІУ // Відом. Верхов. Ради України. - 2004. - № 13. - Ст. 183.

18. Протасова В. Є. Парламентсько-президентська республіка: сутність, особливості, різновиди : авто­реф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / В. Є. Протасова ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Му­дрого. - Х., 2008. - 20 с.

19. Ракитская И. А. Конституционная ответственность правительства, министров и других должностных лиц в государствах Северной Европы / И. А. Ракитская // Право и управление. XXI век. - 2008. - № 2. - С. 15-23.

20. Рішення Конституційного Суду України «У справі за конституційним поданням 50 народних де­путатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України)» № 4-рп/2008 від 01.04.2008 р. // Офіц. вісн. України. - 2008. - № 28. - Ст. 904.


21. Рішення Конституційного Суду України «У справі за конституційним поданням Національного банку України про офіційне тлумачення положень статті 86, частини другої статті 89 Конституції України, частини другої статті 15, частини першої статті 16 Закону України «Про статус народного депутата України» (справа про звернення народних депутатів України до Національного банку України)» № 5-рп/2003 від 05.03.2003 р. // Офіц. вісн. України. - 2003. - № 12. - Ст. 544.

22. Рішення Конституційного Суду України «У справі за конституційним поданням Президента Укра­їни щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України»» № 20-рп/2009 від 10.09.2009 р. // Офіц. вісн. України. - 2009. - № 72. - Ст. 2488.

23. Стенина В. К. Парламентский контроль и парламентское расследование в президентских и полу - президентских республиках / В. К. Стенина // Юрид. мир. - 2007. - № 4. - С. 58-64.

24. Страшун Б. А. Иные специальные парламентские процедуры / Б. А. Страшун, В. А. Рыжов // Кон­ституционное (государственное) право зарубежных стран : в 4 т. Т. 1-2. Часть общая / отв. ред. Б. А. Страшун. - 3-е изд., обновл. и дораб. - М. : БЕК, 2000. - С. 560-578.

25. Тулаев А. Н. Особенности парламентского контроля за деятельностью правительства в странах Западной Европы / А. Н. Тулаев // Журн. рос. права. - 2004. - № 1. - С. 158-163.

26. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн / В. М. Шаповал. - К. : АртЕк; Вища шк., 1997. - 264 С.

27. Якимова Е. М. Институт парламентских расследований: общее и особенное в практике России и зарубежных странах / Е. М. Якимова // Сибир. юрид. вестн. - 2006. - № 2. - С. 61-65.

28. Ясенчук Ю. Аналіз практики здійснення парламентського контролю / Ю. Ясенчук // Парламентський контроль: українські реалії та світовий досвід : матеріали наук.-практ. конференції. - К. : Програма «Доброчесність на практиці: програма врядування», 2005. - С. 12-16.

29. Яценко О. В. Институт парламентского контроля как фактор формирования правового государ­ства / О. В. Яценко // Философия права. - 2010. - № 2. - С. 93-97.