joomla
ОБМЕЖЕННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ НА ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ
Юрист України

О. М. Доценко

ад’юнкт кафедри охорони інтелектуальної власності, цивільного права та процесу Хар­ківського національного університету вну­трішніх справ

Стаття присвячена визначенню сутності та умов обмежень права фізичної особи на особисте життя. Автор наводить перелік обставин, з настанням яких дане право може бути правомірно обмежене.

Ключові слова: особисте життя, інформація про особисте життя, здійснення суб’єктивного права, межі здійснення права, обмеження здійснення права.

Статья посвящена определению сущности и условий ограничений права физического лица на личную жизнь. Автор приводит перечень обстоятельств, с наступлением которых данное право может быть правомерно ограничено.

Ключевые слова: личная жизнь, информация о личной жизни, осуществление субъективного права, границы осуществления права, ограничения осуществления права.

The article is devoted to the determination of the essence and clauses of the right of the physi­cal person for the private life. The author gives the list of the circumstances with occurrence of which the present right can be lawfully abridged.

Key words: private life, information on private life of the physical person, exercise of the subjec­tive right, confines of the exercise of the right, abridgments of the exercise of the right.



Відомо, що учасники цивільних пра­вовідносин здійснюють свої суб’єктивні права вільно, на власний розсуд. Сказане стосується і права на особисте життя. Підтвердженням тому є ч. 2 ст. 301 ЦК України, де законодавець закріплює, що фізична особа сама визначає своє осо­бисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Проте така свобода не є безмежною. Так, ст. 13 ЦК України ви­значає загальні межі здійснення всіх суб’єктивних цивільних прав. Проте на­ряду зі встановленими межами суб’єк­тивні права, в т. ч. право на особисте жит­тя, можуть бути правомірно обмежені задля забезпечення прав та інтересів ін­ших осіб, суспільства та держави.

Для встановлення балансу інтересів особи, суб’єктивне право на особисте життя якої обмежується, та інтересів інших осіб, суспільства та держави, не­обхідно визначити сутність та умови обмежень права фізичної особи на осо­бисте життя. Саме це і становить мету даної статті.

У юридичній літературі зазначається, що межі права є більш загальним понят­тям у порівнянні з обмеженнями права, і саме усередині них можуть установлю­ватися різного роду обмеження права [1, с. 38]; межі здійснення суб’єктивного права пов’язані з мірою можливостей здійснення правомочностей, які надані особі законом; обмеження є регулятив­ним засобом стримування особи, який ускладнює можливості здійснення окремих суб’єктивних цивільних прав [2, с. 22-23].

Зважаючи на те, що здійснення суб’єктивних прав визначаються межами самого суб’єктивного права, то необхідно

погодитися з наведеними вище позиція­ми, а саме:

1) за допомогою меж встанов­люється загальна поведінка особи для невизначеного кола управомочених осіб;

2) обмеження встановлюються всередині визначених меж суб’єктивного права;

3) обмеження через ускладнення можли­востей здійснення суб’єктивного права звужують той обсяг загальної поведінки, яка первинно визначається межами суб’єк­тивного права.

І. М. Приходько наводить такі ознаки правових обмежень, як: вони є юридич­ними засобами забезпечення інтересів суб’єктів права; встановлюються держа­вою і забезпечуються її владною силою; спрямовані на подолання перешкод, які виникають на шляху задоволення право­мірних інтересів; слугують інтересам контрсуб’єкта; є стосовно суб’єкта зо­внішнім фактором впливу; виражають собою негативну мотивацію; є основним елементом правових режимів; мають ін­формаційний характер [3, с. 38].

У цілому погоджуючись з наведеною позицією, необхідно зазначити, що вона по відношенню до права на особисте життя потребує певного уточнення. Зо­крема, дійсно обмеження є юридичними засобами забезпечення інтересів всіх учасників правовідносин стосовно осо­бистого життя фізичної особи; вони встановлюються державою і забезпечу­ються її владною силою; спрямовані на подолання перешкод, які виникають на шляху задоволення правомірних інте­ресів третіх осіб, суспільства і держави; є стосовно суб’єкта зовнішнім фактором впливу.

Проте така ознака, як слугування ін­тересам контрсуб’єкта є за своєю суттю повторенням першої ознаки (юридичний засіб забезпечення інтересів учасників правовідносин). Заслуговують критич­ного ставлення й такі ознаки обмежень, які вказують, що вони виражають собою негативну мотивацію; є основним еле­ментом правових режимів; мають інфор­маційний характер. Обмеження є одним з елементів, а не основним елементом правового режиму, а інформаційний ха­рактер носять всі акти чинного законо­давства, тому виділення цієї ознаки як характерної лише для обмежень не є до­цільним.

Є. О. Мічурін, розглядаючи обмежен­ня майнових прав фізичних осіб, визна­чає обмеження як систему цивільно-пра­вових засобів, які втілюються в механіз­мі позитивного правового регулювання через правові норми, нормативні акти, а також акти застосування права, й на­правлені на ускладнення здійснення суб’єктивного цивільного права заради суспільних інтересів при здійсненні прав іншими управомоченими особами [2, с. 33]. Дане визначення, на нашу думку, найбільш повно описує поняття обме­жень здійснення суб’єктивних прав. Ра­зом з тим обмеження можуть встанов­люватись не тільки заради суспільних інтересів при здійсненні прав іншими управомоченими особами, а й для забез­печення інтересів держави та суспільства в цілому.

Отже, аналізуючи наведені вище по­зиції щодо розуміння обмежень здій­снення суб’єктивних цивільних прав, вважаємо, що під обмеженнями здій­снення суб’єктивного цивільного права на особисте життя слід розуміти систему цивільно-правових засобів, які втілю­ються у механізмі позитивного право­вого регулювання через правові норми, нормативні акти, а також акти застосу­вання права, й направлені на ускладнен­ня чи унеможливлення здійснення осо­бою повною мірою свого суб’єктивного цивільного права, заради суспільних інтересів при здійсненні прав іншими управомоченими особами та для забез­печення інтересів держави та суспільства в цілому.

За своєю суттю обмеження здійснен­ня права на особисте життя та права на інформацію про особисте життя фізич­ної особи (його таємницю) є випадками правомірного втручання у нього чи по­ширення інформації про нього. Слід за­значити, що випадки, в яких таке втру­чання є можливим, передбачені як між­народним, так і національним законодав­ством. Так, відповідно до ч. 2 ст. 29 За­гальної Декларації прав людини 1948 р. при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом ви­ключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог мора­лі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспіль­стві. Так само, у ч. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. закріплено, що органи державної влади не можуть втручатись у здійснення права на повагу до приват­ного життя, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із зако­ном і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання за­ворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У літературі положення ч. 2 ст. 8 Кон­венції про захист прав людини і осно­воположних свобод 1950 р. отримало назву обмежувальної клаузули, оскільки воно визначає умови допустимості об­меження права на особисте життя фізич­ної особи. Ними є: легальність - втручан­ня має підстави у національній правовій системі; доцільність - втручання захи­щає національну безпеку, громадський порядок або економічний добробут кра­їни, служить запобіганню заворушенням чи злочинам, забезпечує захист здоров’я чи моралі або прав і свобод інших осіб; необхідність - втручання захищає демо­кратичні цінності і свободи [4].

Указані умови допустимості обме­ження права на особисте життя фізичної особи знайшли своє відображення й у Рі­шенні Конституційного суду України від 20.01.2012 № 2-рп/2012 у справі № 1-9/2012 за конституційним поданням Жашків­ської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частини 1, 2 ст. 32, частини 2, 3 ст. 34 Кон­ституції України. У ньому зазначається, що інформація про особисте життя осіб, які займають посади, пов’язані з вико­нанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень є конфіден­ційною, збирання, зберігання, викорис­тання та поширення конфіденційної ін­формації про особу без її згоди держа­вою, органами місцевого самоврядуван­ня, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається ви­нятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини [5]. Таким чином, Конституційний суд у цьому рішенні відобразив легальність («у випадках, визначених законом»), до­цільність та необхідність («в інтересах національної безпеки, економічного до­бробуту та прав людини») такого втру­чання.

Аналіз чинного законодавства дозво­ляє дійти висновку, що обмеження права на особисте життя та права на інформа­цію про особисте життя (його таємницю) можуть встановлюватися у зв’язку з на­станням певних обставин (юридичних фактів), а саме:

1. У зв’язку із застосуванням до осо­би покарання у вигляді позбавлення волі за вчинення кримінального правопору­шення. Оскільки воно являє собою при­мусову ізоляцію засудженого від суспіль­ства та тримання його в спеціалізованій установі з певним режимом відбування, то у даному випадку особа може здійсню­вати лише частково своє право на осо­бисте життя, наприклад, шляхом ведення переписки чи під час побачень.

2. У зв’язку зі вступом на військову службу. Так, ст. 17 Закону України «Про Збройні Сили» від 06.12.1991 № 1934-ХІІ серед інших закріплює, що військово­службовці та працівники Збройних Сил України можуть бути обмежені у свободі пересування, вільному виборі місця про­живання та праві вільно залишати тери­торію України, праві на збирання, вико­ристання і поширення інформації. Зако­ном України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16.03.2000 № 1550-ІІІ передбачено заборону призо­вникам і військовозобов’язаним у разі введення надзвичайного стану змінюва­ти місце проживання без відома відпо­відного військового комісаріату, що, в свою чергу, обмежує їх право на віль­ний вибір місця проживання й право на особисте життя.

3. У зв’язку з набуттям статусу публіч­ної особи. Зауважимо, що у Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1998 р. № 1165 про право на приватність визначається, що публічні фігури - це особи, які займають державні посади і/чи використовують державний ресурс, а та­кож усі ті, хто відіграє певну роль у гро­мадському житті, чи то в галузі політики, економіки, мистецтва, соціальної сфери, спорту чи будь-якій іншій сфері [6].

Публічні особи перебувають на слуху та на виду у публіки, і таким чином час­тина їхнього особистого життя стає пу­блічною, хоча це не стосується всіх по­дробиць життя [7]. Вони служать орієн­тирами для прийняття або неприйняття тих або інших явищ і виступають у якос­ті позитивних і негативних прикладів. Саме цим пояснюється інтерес громад­ськості до їхнього особистого життя. Що стосується політичних діячів, то інтерес громадськості до них завжди вважався правомірним з точки зору прозорості й суспільного контролю [8].

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наголошує, що у гро­мадськості є право бути поінформова­ним про аспекти приватного життя пу­блічних осіб (справа Karhuvaara and Iltalehti v. Finland [9]). Публічні особи, особливо професійні політики, добро­вільно і свідомо «відкривають» кожне своє слово та кожен вчинок для прискі­пливого аналізу з боку журналістів та суспільства загалом (Porubova v. Russia

[10] ). Проте суд розрізняє повідомлення про факти, які можуть зробити внесок, наприклад, у дискусію в демократичному суспільстві щодо належного виконання політиками своїх функцій, та повідомлен­ня деталей їх особистого життя. Якщо у першому випадку йдеться про забезпе­чення суспільного контролю за публіч­ною владою та поширення суспільно важливої інформації, то в другому - ні. Якщо інформація стосується суто при­ватного життя особи і не може впливати на суспільні інтереси, то втручання у право на особисте життя чи поширен­ня інформації про особисте життя без згоди управомоченої особи не буде необ­хідним та допустимим (Von Hannover v. Germany [8]) [11, c. 140-141].

Таким чином, як бачимо, Європей­ський суд з прав людини пішов шляхом визнання відкритості інформації про публічних осіб з питань, що становлять суспільний інтерес.

Слід зазначити, що законодавець у ст. 29 Закону України «Про інформа­цію» від 02.10.1992 № 2657-XII відніс до інформації, що може становити суспіль­ний інтерес і відповідно обмежувати здій­снення права на особисте життя, інфор­мацію, яка свідчить про загрозу держав­ному суверенітету, територіальній ціліс­ності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні на­слідки діяльності (бездіяльності) фізич­них або юридичних осіб тощо.

Отже, обмеження особистого життя публічних осіб, а також поширення ін­формації про нього допускаються у тому випадку, коли вони мають вплив на сус­пільне життя, тобто існує суспільний ін­терес (потреба) суспільства знати певні факти особистого життя публічних осіб.

4. У зв’язку з введенням у країні ре­жиму надзвичайного стану. Відповідно до Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16.03.2000 № 1550-ІІІ у разі введення надзвичайно­го стану з метою запобігання заворушен­ням або злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод ін­ших людей на період надзвичайного ста­ну можуть запроваджуватися ряд захо­дів, що обмежують здійснення прав осіб. Наприклад, під час встановлення комен­дантської години фізична особа не може повною мірою вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку щодо особис­того життя, а також змінювати протікан­ня свого особистого життя.

5. У зв’язку з діяльністю правоохо­ронних органів щодо попередження, роз­криття та розслідування кримінальних правопорушень (ст. 11 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 № 565-ХІІ, ст. 8 Закону України «Про оперативно - розшукову діяльність» від 18.02.1992 № 2135-ХІІ, ст. 7 Закону України «Про за­ходи протидії незаконному обігу нарко­тичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», ст. 12, 15 Закону України «Про організа­ційно-правові основи боротьби з органі­зованою злочинністю» від 30.06.1993 № 3341-ХІІ, статті 258, 260, 261, 263, 264, 267, 269, 270 (втручання у приватне спіл­кування особи) КПК України тощо).

Так, КПК України до різновидів втру­чання в приватне спілкування, під яким відповідно до ст. 258 КПК України розу­міється доступ до змісту спілкування за умов, якщо учасники спілкування мають достатні підстави вважати, що спілку­вання є приватним, відносить: аудіо-, відеоконтроль особи; арешт, огляд і ви­їмку кореспонденції; зняття інформації з транспортних телекомунікаційних ме­реж; зняття інформації з електронних інформаційних систем.

Наприклад, згідно зі ст. 260 КПК України аудіо-, відеоконтроль особи про­водиться без відома особи на підставі ухвали слідчого судді, якщо є достатні підстави вважати, що розмови цієї особи або інші звуки, рухи, дії, пов’язані з її ді­яльністю або місцем перебування тощо, можуть містити відомості, які мають зна­чення для досудового розслідування. У даному випадку в результаті встанов­лення такого контролю за особою об­межується можливість особи вільно, на власний розсуд допускати до свого осо­бистого життя інших осіб, а також визна­чати коло осіб, яким дозволяти ознайом­люватися з обставинами свого особисто­го життя, можливість зберігати у таєм­ниці обставини свого особистого життя. Так, в результаті проведення даної слід­чої (розшукової) дії працівники право­охоронних органів, виконуючи свої про­фесійні обов’язки, можуть дізнатися, наприклад, що особа має «нетрадиційну сексуальну орієнтацію» та регулярно від­відує місця перебування сексуальних меншин у позаробочий час, проте така інформація поширюється всупереч ба­жанню та без надання згоди управомо - ченої особи на допуск сторонніх осіб до свого особистого життя.

Разом з наданням можливості право­мірно втручатися в особисте життя фі­зичної особи, законодавець визначає межі такого втручання, керуючись умо­вами легальності, доцільності, необхід­ності. Так, у Законі України «Про опера - тивно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 № 2135-ХІІ визначено, що під час здійснення оперативно-розшукової діяльності окремі обмеження цих прав і свобод можуть застосовуватись лише за рішенням слідчого судді з метою ви­явлення, попередження чи припинення тяжкого або особливо тяжкого злочину та у випадках, передбачених законодав­ством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства і мають винятковий і тимчасовий харак­тер. Одержані внаслідок оперативно-роз - шукової діяльності відомості, що стосу­ються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформа­ції про вчинення заборонених законом дій, розголошенню, зберіганню, передачі не підлягають і повинні бути знищені.

6. У зв’язку з притягненням особи до адміністративної, цивільної відповідаль­ності. Під час провадження по цих спра­вах та отримання й оцінки доказів певні відомості про особисте життя можуть ставати відомими без дозволу на те упра - вомоченої особи.

7. У зв’язку зі здійсненням різних ви­дів обліків (військового обліку; обліку осіб, які є носіями збудників інфекцій­них та інших небезпечних для населення захворювань; паспортного обліку; обліку, який здійснюється в межах дозвільної системи; обліку осіб, звільнених із місць позбавлення волі, тощо). У відповідних випадках ненадання таких відомостей може створювати склад правопорушен­ня. Так, умисне приховування хворими на венеричну хворобу джерела заражен­ня та осіб, які були у контакті з цими хворими, тягне адміністративну відпо­відальність згідно зі ст. 46 КУпАП.

8. У зв’язку з необхідністю отриман­ня відомостей про статки фізичних осіб. Так, наприклад, для осіб, що претенду­ють на зайняття посад державних служ­бовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, кандидатів у Президенти України, в народні депута­ти України, в голови і депутати місцевих рад; платників податків, митних декла­рацій; осіб, які приватизують майно дер­жавних підприємств; осіб, які виїжджа­ють із України у зв’язку зі зміною місця постійного проживання; осіб, які пре­тендують на одержання державної суб­сидії для відшкодування видатків на житлово-комунальні послуги тощо за­конодавством передбачено надання де­кларацій про їх доходи та статки (в пев­них випадках саме для їх оприлюднення).

Так, Законом України «Про засади запобігання та протидії корупції» від 07.04.2011, Податковим кодексом Укра­їни, Законом України «Про міліцію» від 20.12.1990 № 565-ХІІ передбачено осо­бисте декларування доходів, видатків та зобов’язань фінансового характеру осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та прирівняних до них.

Наприклад, Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (від­миванню) доходів, одержаних злочин­ним шляхом, або фінансуванню терориз­му» від 28.11.2002 № 249-^ встанов­лено, що суб’єктами фінансового моні­торингу фіксуються факти здійснення фінансових операцій публічних осіб та у разі виникнення підозри, що під час здійснення цих операцій публічним ді­ячем були використані кошти, які були одержані злочинним шляхом або невідо­мого походження, ця інформація повин­на передаватися правоохоронним орга­нам, які повинні встановлювати наяв­ність кримінального правопорушення чи зловживань. Крім того, запроваджено спеціальні перевірки відомостей щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій дер­жави або місцевого самоврядування.

Як бачимо, у переважній більшості випадків такі обмеження стосуються саме осіб, які обіймають певні посади в органах влади, оскільки суспільство має право знати про статки людей, яким воно делегувало владу з метою мініміза­ції корупційних ризиків.

Таким чином, обмеження здійснення права на особисте життя та права на ін­формацію про особисте життя (його та­ємницю) фізичної особи, являючи собою певну систему засобів позитивного пра­вового регулювання, певною мірою ускладнюють здійснення особою даного права заради суспільних інтересів при здійсненні прав іншими управомочени - ми особами, а також для забезпечення інтересів держави та суспільства в ціло­му. Умовами допустимості обмежень права на особисте життя фізичної особи та інформацію про особисте життя (його таємницю) є легальність, доцільність та необхідність.

Література ____________________________________________________________

1. Мечетина, Т. А. Ограничение права собственности: проблемы публичных и частных интересов : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Мечетина Татьяна Александрова. - М., 2001. - 182 с.

2. Мичурин, Е. А. Осуществление и ограничения имущественных прав : монография / Е. А. Мичурин ; авт. ред. - М. : Юрист, 2011. - 343 с.

3. Приходько, И. М. Ограничения в российском праве (проблемы теории и практики) : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Приходько Ирина Михайловна ; Сарат. гос. акад. права. - Саратов, 2001. - 195 с.

4. Мирний, М. Публічні люди: де закінчується «суспільний інтерес» і починається приватність [Елек­тронний ресурс] / Микола Мирний. - Режим доступу: http://www. edu. helsinki. org. ua/ru/node/6248.

5. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Жашківської ра­йонної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України [Електронний ресурс] : Рішення Конституційного Суду України від 20.01.2012 р. № 2-рп/2012 // Офіц. вісн. України. - 2012. - № 9.

- Стор. 106. - Ст. 332. - Код акта 60244/2012. - Режим доступу: http://zakon2.rada. gov. ua/laws/show/ v002p710-12.

6. Право на приватність [Електронний ресурс] : Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 26.08.1998 р. № 1165. - Режим доступу: http://www. medialaw. kiev. ua/laws/laws_international/52/.

7. Борисова, Л. Публічні люди: де закінчується «суспільний інтерес» і починається приватність? [Електронний ресурс] / Лана Борисова // Інформ.-аналіт. газ. «Контраст». - Січень 31, 2011. - Режим доступу: http://www. kontrast. org. ua/news/1294.html.

8. Фон Ганновер против Германии (Von Hannover v. Germany) [Електронний ресурс] : решение Евро­пейского суда по правам человека от 24.06.2004 г. / заявление 59320/00. - Режим доступа: http:// hudoc. echr. coe. int/sites/eng/pages/search. aspx? i=001-61853.

9. Karhuvaara and Iltalehti v. Finland [Електронний ресурс] : Decision of the European Court of Human Rights of 16.11.2004 / application no. 53678/00/ - Режим доступу: http://hudoc. echr. coe. int/sites/eng/ pages/search. aspx? i=001-67457.

10. Porubova v. Russia [Електронний ресурс] : Decision of the European Court of Human Rights of08.10.2009 / application no. 8237/03/ - Режим доступу: http://hudoc. echr. coe. int/sites/eng/pages/search. aspx? i=001-94840.

11. Закон України «Про доступ до публічної інформації». Науково-практичний коментар / Р. Головен­ко, Д. Котляр, О. Несторенко, Т Шевченко ; за заг. ред. Д. Котляр. - К., 2012. - 336 с.