joomla
ГЕНЕТИЧНІ ОЗНАКИ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ В СИСТЕМІ ЦИВІЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ
Юрист України

Д. М. Сібільов

кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного процесу Національного універ­ситету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Сібільов Д. М. Генетичні ознаки виконавчого провадження в системі цивільної юрисдикції

У статті аналізується правова природа виконавчого провадження в Україні, ознаки його процесуальної форми, тенденції його подальшого розвитку.

Ключові слова: виконавче провадження, процесуальна форма, цивільне виконавче право

Сибилев Д. М. Генетические признаки исполнительного производства в системе гражданской юрисдикции

В статье анализируется правовая природа исполнительного производства в Украине, признаки его процессуальной формы, тенденции его дальнейшего развития.

Ключевые слова: исполнительное производство, процессуальная форма, гражданское исполнительное право

Sibiliov D. Genetic signs of enforcement proceedings in civil jurisdiction system

Legal nature of enforcement proceedings in Ukraine, signs of its procedural form, trends of its further development are analyzed in the article.

Key words: enforcement proceedings, procedural form, civil enforcement law.


Більшу частину 1990-х років вико­навче провадження, тобто діяльність, пов’язана із виконанням рішень судів та інших юрисдикційних органів, відбува­лося згідно із нормами ЦПК України 1963 р. і розглядалося як діяльність органів судової влади. Виконавче провадження розглядалося як стадія цивільного про­цесу. Ситуація почала змінюватися на­прикінці 1990-х років. 24 березня 1998 р. Верховною Радою було прийнято Закон України «Про державну виконавчу служ­бу». Це був перший суттєвий крок на шляху реформування вітчизняного ви­конавчого законодавства. Цей Закон пе­редав функції, пов’язані із виконанням судових рішень та рішень інших юрис - дикційних органів, від органів судової влади до органів виконавчої влади, оскільки саме до виконавчої гілки влади було віднесено новостворену Державну виконавчу службу України. Керування органами державної виконавчої служби здійснює Міністерство юстиції України. Закон України «Про державну виконавчу службу» створив організаційні засади діяльності цієї служби, визначив її функ­ціональні обов’язки, визначив систему територіальних підрозділів цієї служби, визначив правовий статус державного виконавця, встановив вимоги до осіб, які можуть займати посаду державного ви­конавця або посади керівників відповід­них підрозділів державної виконавчої служби, надав певних гарантій діяльнос­ті державних виконавців, в т. ч. соціаль­них. У той же час прийняття цього За­кону хоча було і дуже важливим, але лише першим кроком у реформуванні інститутів виконавчого провадження. Система процедурних питань, пов’язаних із безпосереднім виконанням рішень су­дів та інших юрисдикційних органів, за­лишалася незмінною деякий час після прийняття Закону України «Про держав­ну виконавчу службу». 21 квітня 1999 ро­Подпись:

ку Верховною Радою було прийнято Закон України «Про виконавче прова­дження». Саме цей Закон і став головним процесуальним актом, який застосову­ється органами державної виконавчої служби під час здійснення виконавчих дій. Прийняття законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» ознаменувало зміну фундаментальних, базових підхо­дів до виконавчого провадження в сис­темі вітчизняного законодавства. Якщо раніше більшістю вчених-процесуалістів виконавче провадження розглядалося як стадія цивільного процесу, то з моменту утворення державної виконавчої служби та прийняття спеціального, окремого за­кону про виконавче провадження, під­ходи до оцінки виконавчого проваджен­ня почали змінюватися. Виконавче про­вадження з того часу розглядається не як стадія цивільного процесу, а як самостій­ний вид провадження. Більше того, зміна базових правовідносин у сфері виконав­чого провадження дозволяє багатьом ді­йти висновку про існування цивіль­ного виконавчого права як самостійної галузі права. Відносини, які складаються під час виконання рішень судів та інших органів, мають ознаки відносин адміні­стративних з боку державного виконав­ця до інших учасників виконавчого про­вадження. Вони, хоча і пов’язані певною мірою із судовою владою, спрямовані на виконання рішень судів (головним чи­ном) та рішень інших органів, не мають суд як обов’язкового учасника цих від­носин і не належать до цивільних про­цесуальних відносин як до таких, які складаються в результаті судової діяль­ності, пов’язаної із виконанням органами судової влади як правосудних, так і ін­ших, передбачених законодавством функцій. Крім того, специфікою законо­давства, яке регулює виконавче прова­дження в Україні, є те, що Закон України «Про виконавче провадження» регулює не лише питання, пов’язані із виконан­ням рішень судів, але встановлює під­стави для виконання рішень інших орга­нів. Згідно зі ст. 3 цього Закону органами державної виконавчої служби, крім судо­вих актів, можуть виконуватись приму­сово також виконавчі написи нотаріусів, посвідчення комісій по трудових спорах, постанови органів (посадових осіб), упо­вноважених розглядати справи про ад­міністративні правопорушення, рішення органів державної влади, прийняті з пи­тань володіння і користування культо­вими будівлями і майном, постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведен­ня виконавчих дій та накладення штра­фу, рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про ви­конання рішень та застосування практи­ки Європейського суду з прав людини» тощо. Таким чином, Закон України «Про виконавче провадження» застосовується під час виконання не лише рішень судів, а й виконання рішень інших органів, що дозволяє зробити висновок про те, що виконавче провадження спрямоване не лише на реалізацію судових актів, як ак­тів правосуддя, але й є правовим інстру­ментом кінцевої реалізації рішень інших органів, універсальним механізмом за­стосування державою владних повно­важень, спрямованих не лише на реалі­зацію правосудних функцій, а й на захист прав та свобод людини і громадянина у більш широкому контексті.

Закон України «Про виконавче про­вадження» містить набір універсальних процедур, які застосовуються як під час виконання судових рішень, так і рішень інших органів. Більшість процесуальних механізмів, які застосовуються держав­ним виконавцем під час виконання рі­шень суду, застосовуються і під час ви­конання рішень інших органів. Система виконавчих процедур, таким чином, має самостійний характер і не може розгля­датися як частина цивільних процесуаль­них відносин. У той же час зберігається зв’язок між виконавчим провадженням та цивільною юрисдикцією. Судова фор­ма захисту права існує поряд з іншими формами захисту прав. Захист цивільних прав може здійснюватись й іншими ор­ганами. Так, згідно із Законом України «Про третейські суди» захист прав, сво­бод та інтересів громадян і організацій може здійснюватись третейськими суда­ми. Згідно зі ст. 18 Цивільного кодексу України захист цивільних прав може здійснюватись нотаріусом шляхом учи­нення виконавчого напису. Трудове за­конодавство передбачає існування комі­сій по трудових спорах (КТС). Різні за­кони по-різному встановлюють процеду­ри, пов’язані із захистом прав. Не спів­падають механізми розгляду спорів, встановлені ЦПК України, Законом Укра­їни «Про третейські суди», Законом «Про міжнародний комерційний арбітраж» тощо. Але універсальним є механізм ви­конання рішень цих органів. Безумовним був і залишається зв’язок між органами судової влади і органами державної ви­конавчої служби, і полягає він у тому, що у більшості випадків саме виконанням рішень судових органів займаються дер­жавні виконавці. Суттєвим фактором цього зв’язку є й практика Європейсько­го суду з прав людини, який звертав ува­гу на те, що виконання судових рішень є частиною судових процедур, а їх неви­конання є невиконанням судовою владою своїх функцій щодо захисту прав, свобод та інтересів громадян, що є порушенням, поміж іншим, і міжнародно-право­вих зобов’язань України. Як зазначає В. В. Комаров, ключовим питанням для здійснення справедливого судочинства є і ефективність виконання судових рішень. Відповідно до чинного процесуального законодавства та прецедентної практики Європейського суду з прав людини ви­конання судових рішень є частиною су­дового розгляду. У зв’язку з цим, незва­жаючи на різні зміни у останні роки про­цесуального законодавства, законодав­ства про державну виконавчу службу та виконавче провадження, є актуальною проблема пошуку нових моделей вико­нання судових рішень та виконавчого провадження [1, с. 6]. До речі, саме під впливом цієї практики була змінена і ре­дакція ст. 1 Закону України «Про ви­конавче провадження», яка зараз визна­чає виконавче провадження як завер­шальну стадію судового провадження та примусове виконання рішень інших ор­ганів (посадових осіб) - редакція ст. 1 від 15.03.2006 р.

Закон України «Про виконавче про­вадження» неодноразово змінювався з часу його прийняття, процедури ви­конавчого провадження удосконалюва­лися, і на сьогодні вони є більш ефектив­ними, ніж це було первісно.

Слід зазначити, що Закон України «Про виконавче провадження», хоча і є основним законом, яким врегульовано процедуру здійснення виконавчих дій, не є єдиним джерелом норм, які застосову­ються державними виконавцями. Деякі норми, які регулюють виконавче прова­дження, містяться і в інших законах. Такі норми є в ЦПК України, в ГПК України, в КАС України тощо. Норми, які містять­ся в процесуальних законах, головним чином присвячені функціям суду у ви­конавчому провадженні. Ці функції мож­на поділити на допоміжні та контрольні. Вирішуються в цих Кодексах також пи­тання, пов’язані із поворотом виконання рішень і деякі інші. Існує низка підза - конних нормативних актів, які регулю­ють питання виконавчого провадження. Це, передусім, Інструкція про порядок вчинення виконавчих дій від 15.12.1999 р., Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реаліза­ції арештованого нерухомого майна від 27.10.1999 р. та ін.

Діяльність юрисдикційних органів, реалізація ними повноважень щодо за­хисту прав, свобод та інтересів громадян і організацій нерозривно пов’язана із ви­конанням їх рішень. Система цивільної юрисдикції включає в себе як структурні елементи судові органи, третейські суди, органи нотаріату, органи щодо розгляду трудових спорів тощо. Виконання рішень усіх цих органів відбувається за універ­сальними правилами виконавчих про­цедур, передбачених чинним законодав­ством. Існує взаємозв’язок між органами цивільної юрисдикції та органами ви­конання їх рішень. Як зазначає К. В. Гу­саров, під системою цивільної юрисдик­ції слід розуміти існуючи форми захисту цивільних прав та охоронюваних зако­ном інтересів. Діяльність органів цивіль­ної юрисдикції поділяється на таку, що здійснюється в рамках судової системи, і таку, що здійснюється поза нею (органи виконавчої влади та місцевого самовря­дування, Президент України, третейські суди, нотаріат) [2, с. 36]. Органи цивіль­ної юрисдикції, у свою чергу, передбача­ють наявність процедур виконавчого провадження, механізмів реалізації їх рішень. З іншого боку, виконавче про­вадження є органічним продовженням реалізації владної компетенції органами цивільної юрисдикції, без органів ци­вільної юрисдикції не може існувати і ви­конавче провадження, оскільки воно має похідний характер від їх діяльності і по­кликано бути свого роду кінцевим ін­струментом утілення їх рішень у життя. Такий взаємозв’язок між органами ци­вільної юрисдикції та органами, що здій­снюють виконавче провадження, дозво­ляє дійти висновку, що вони у своїй су­купності створюють певну систему і іс­нують нерозривно, хоча і відносно авто­номно. Вважаємо, що виконавче прова­дження в силу цих зв’язків є структурним елементом цивільної юрисдикції.

Можна сказати, що між виконавчим провадженням та цивільним процесом існують не лише функціональні, але й ге­нетичні зв’язки. Наявність функціональ­них зв’язків є беззаперечною і полягають вони в тому, що виконавче провадження забезпечує безпосередню реалізацію су­дових рішень. З генетичними зв’язками справа виглядає не настільки прозоро. Загальновизнаною є точка зору, що гене­тичний зв’язок притаманний цивільному процесу, кримінальному процесу, госпо­дарському та адміністративному про­цесам, оскільки всі вони пов’язані із про­цесуальною діяльністю судових органів, із здійсненням судами правосудних функцій, із наявністю багатьох спільних інститутів та близькою системою прин­ципів. Але виконавче провадження, в тому вигляді як воно сформувалося сьогодні, значною мірою нагадує про­цесуальну діяльність, притаманну судо­вій системі. Ця процесуальна діяльність має певну спорідненість із цивільною процесуальною формою, багато інститу­тів цивільного процесуального права зустрічаються і у виконавчому прова­дженні. Як указує В. В. Тертишніков, ци­вільна процесуальна форма характери­зується наявністю трьох ознак: прова­дження, стадій і процесуального режиму. Провадження - це система процесуаль­них дій, об’єднаних кінцевою процесу­альною метою. Стадія - це система ци­вільних процесуальних дій, об’єднаних найближчою процесуальною метою. Процесуальний режим - це ступінь уре - гульованості, ступінь напруженості про­цедури [3, с. 9-10]. Такі ознаки процесу­альної форми притаманні і виконавчому провадженню, оскільки у виконавчому провадженні існує певна система про­цесуальних дій, спрямованих на кінцеву мету, якою є належне і своєчасне вико­нання рішення суду чи іншого органу, виконавче провадження поділяється на стадії і має свій процесуальний режим. Існують також багато споріднених інсти­тутів. Так, інститут сторін у виконавчому провадженні має похідний характер від цього інституту в цивільних процесуаль­них правовідносинах, співучасть у ци­вільних процесуальних відносинах обу­мовлює співучасть у виконавчому про­вадженні, те ж стосується інституту правонаступництва. Прокурор, що ви­ступав ініціатором цивільної справи, може бути ініціатором і учасником ви­конавчого провадження. Такі процесу-


альні засоби подолання перешкод, які виникають під час здійснення виконав­чого провадження, як зупинення вико­навчого провадження, за підставами та наслідками їх застосування є спорідне­ними до інституту зупинення розгляду справи в суді. Деякі автори наголошують на спорідненості процесуальних функцій судді і державного виконавця в тому, що стосується дотримання ними об’єктивності та неупередженості, схожості інституту забезпечення позову судом з правом дер­жавного виконавця накладати арешт на майно боржника тощо [4, с. 125]. Таким чином, зв’язки між виконавчим прова­дженням та цивільним процесом пред­ставляються як функціональні та гене­тичні одночасно.

Можна зробити загальний висновок, що виконавче провадження на сьогодні фактично перетворюється на виконав­чий процес, оскільки діяльності, пов’язаної із виконанням рішень суду та інших органів, є притаманними багато інститутів, характерних для процесуаль­ної діяльності судових органів, виконав­чому провадженню притаманна така ознака процесуальної форми, як стадій­ність, система норм виконавчого про­вадження за ступенем урегульованості є вищою, ніж звичайна система процедур і тяжіє до системи процедур щодо розгляду справ, встановленої відповідним процесуальним законодавством. В. І. Тер - тишников та О. В. Шутенко пропонують називати виконавче провадження ци­вільним виконавчим правом. Як зазна­чають ці вчені, предметом правового регулювання цивільного виконавчого права є відносини щодо організації і по­рядку діяльності органів державної ви­конавчої служби. Особливість методу правового регулювання цієї галузі пра­ва полягає в спорідненості з методами цивільного процесуального і адміні­стративного процесуального права і зводиться в основному до влади і під­порядкування, особливим юридичним фактам і санкціям цивільно-процесу­ального і адміністративного характеру [5, с. 5].

Динамічний розвиток законодавства про виконавче провадження, значний досвід його застосування ставлять перед юридичною наукою багато питань, які потребують відповіді. Виконавче про­вадження повинно стати об’єктом комп­лексного наукового дослідження, з ме­тою його систематизації, упорядкування, визначення його місця в системі законо­давства, окреслення його рис як само­стійної галузі права, аналізу перспектив його подальшого розвитку та удоскона­ленню виконавчих процедур.



1. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства / за заг. ред. В. В. Комарова. - Х. : Харків юридичний, 2008.

2. Гусаров К. В. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядках/ К. В. Гусаров. - Х. : Право, 2010.

3. Тертышников В. И. Основы гражданского судопроизводства Украины / В. И. Тертышников. - Х. : СПД ФЛ Вапнярчук Н. Н., 2006.

4. Шупеня М. М. Виконавче провадження - завершальна стадія судового процесу. Процесуальні повноваження державного виконавця / М. М. Шупеня, Б. Я. Бачук, Л. П. Франків. - Бюлетень Мі­ністерства юстиції України. - 2005. - № 12(50).

5. Тертышников В. И. Основы исполнительного производства/ В. И. Тертышников, О. В. Шутенко - Х. : Консум, 2004.