joomla
ПАЛАТА ЛОРДІВ: ВІД ПОЯВИ ДО СЛАВНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1688 р
Юрист України

студентка 5 курсу 2 факультету 11 групи На­ціонального університету “Юридична ака­демія України імені Ярослава Мудрого”

У статті розглянута еволюція верхньої Палати Парламенту Об’єднаного Королівства (Палати Лордів) у Середні віки та на початку Нового часу. Проаналізовано зародження цього інституту, періоди його формування і становлення, укріплення позицій, а також змі­ни і кризи, викликані подіями Громадянської війни, Протекторату, відновлення монархії та Славної революції 1688 р.

Ключові слова: Палата Лордів, Вітенагемот, Суд графства, Королівська Рада, Англійський Парламент.

В статье рассмотрена эволюция верхней Палаты Парламента Соединенного Королевства (Палаты лордов) в Средние века и в начале Нового времени. Проанализовано зарождение этого института, периоды его формирования и становления, укрепления позиций, а также изменения и кризисы, вызванные событиями Гражданской войны, Протектората, восста­новления монархии и Славной революции 1688 г.

Ключевые слова: Палата Лордов, Витенагемот, Суд графства, Королевский Совет, Ан­глийский Парламент.

The article describes the evolution of the upper house of the Parliament of the United Kingdom (the House of Lords) in the Middle Ages and early Modern. The birth of this institution, the periods of its formation, strengthening the position, changes and crises caused by the events of the English Civil War, the Protectorate, the Restoration and the Glorious Revolution of 1688 are analyzed.

Keywords: the House of Lords, Vitenagemot, County Court, Curia Regis, the Parliament of England.



Еволюція Палати Лордів - верхньої Палати Парламенту Об’єднаного Коро­лівства - нерозривно пов’язана з розви­тком британського парламентаризму. Цей майже тисячолітній досвід є корис­ним для будь-якої демократичної держа­ви, в тому числі для України. Так, заслу­говує на сприйняття поміркованість і виваженість, з якими англійці проводять свої конституційно-правові реформи. Особливо яскравим в цьому аспекті є приклад Палати Лордів.

На нашу думку, в еволюції Палати Лордів до часів Славної революції можна виокремити кілька етапів.

Етап зародження (827 - 1265 рр.)

Перший етап бере початок з часу об’єднання на території майбутньої Ан­глії восьми королівств під владою короля Егберта І у 827 р. Відомо, що влада коро­© Дамірчієва К. С., 2012 ля Егберта не була абсолютною, оскільки мета первинного об’єднання носила ви­ключно воєнний і оборонний характер. При цьому окремі королівства зберегли за собою достатню долю самостійності. У Х ст. при королі Ателстані з королів­ствами об’єдналась датська держава. З цього часу західна і східна територія ост­рова стала називатись Англією, а король Ателстан став першим Королем єдиної Англійської держави [1, c. 271]. Саме в цей період починає формуватись Віте­нагемот, або Рада Короля, та Суд Граф­ства (Shire Moot), від яких бере свій по­чаток Палата Лордів.

Вітенагемот (Witenagemot) був зі­бранням вітанів (Witan) - радників Ко­роля - або, іншими словами, «асамблеєю мудрих людей» на землі. Термін «Вітена­гемот» з’явився лише в кінці першого


тисячоліття. В ХІ ст. він став офіційним терміном, що застосовувався для описан­ня асамблеї радників Короля [2, с. 55]. Вітенагемот скликався спочатку англо­саксонськими, а після злиття з датською державою - датськими Королями [1, с. 272]. Про склад цього органу можна су­дити із змісту хартій [2, с. 57], які вида­вались в той час. Хартії завжди склада­лись із основної частини і списку свідків. Свідками були особи, присутні на раді Короля. Список очолювався іменем са­мого Короля, потім йшли імена синів, якщо вони були, та Королеви. Після ко­ролівської сім’ї в хартії слідували імена представників церкви: архієпископів, єпископів і абатів [2, с. 57]. Висока частка представників духовенства в королів­ських радах була в Середні Віки прийня­тою для всіх держав Західної Європи. Деякою мірою це було результатом ви­знання їх священного становища, однак водночас відображало практичну необ­хідність одержання Сувереном поради в єдиного всесторонньо освіченого класу суспільства. Серед світських представ­ників числились імена графів, «знатних людей» («поЬіііз»), членів королівського суду («тішвШ») і «танів» - міністрів ко­роля [3, с. 61].

Вчені розходяться у думці відносно обсягу повноважень і ступеня демокра­тичності Вітенагемоту як органу, що іс­нував при Монарху. Одні вчені вважа­ють, що «цей орган не був ні в якій мірі демократичним інститутом, оскільки не покладав жодних «конституційних» об­межень на Короля, однак він був важли­вим [2, с. 60]. Вітанагемот вибирав Мо­нарха, складав закони про збір податків з народу. Але, якщо Вітенагемот встанов­лював закони, то Король приводив їх до виконання [4, с. 2]. При здійсненні суду над підлеглими у разі вагання Король звертався до вітанів. На основі цього, можна зробити висновок, що Вітенаге - мот являв собою певний законотворчий і дорадчий орган при Королі. Як вважа­ють з цього приводу деякі англійські вчені-конституціоналісти, вищу держав­ну владу представляє собою «Король в Вітенагемоті», Вітенагемот без Короля безсилий [2, с. 61].

Інші вчені відстоюють думку, що на­явність у Вітенагемоту права скидати Короля, визначати порядок спадкування престолу, обмежувати Короля у законот­ворчості можна сприймати в якості за­чатків конституційної монархії [2, с. 60]. Оскільки «Король свою владу правити народом отримував в силу народного зібрання, яке за звичайних обставин об­межувалось королівським домом; зібран­ня, яке якщо королівський дім не давав підходящої кандидатури, могло зупини­тись на гідному члені королівського дво­ру чи на мужі з народу, який користував­ся повагою, доброчесністю серед народу; зібрання, яке могло визначати порядок спадкування трону і мало скидати з тро­ну Суверена, який виявився неспромож­ним виконувати свої обов’язки» [2, с. 60]. «Якщо Вітенагемот встановлював зако­ни, то Король не міг цього робити. Жо­ден важливий акт Короля не мав сили без згоди Вітенагемоту» [4, с. 2]. Таким чи­ном, Вітенагемот являвся свого роду ор­ганом, який обмежував свавілля Монар­ха, та органом, який представляв його перед громадкістю. Тому ми погоджує­мось з другою точкою зору, згідно з якою Вітенагемоту характерні певні ознаки демократичного інституту.

Другим інститутом, який існував з середини ІХ ст. і деякими своїми рисами нагадує Палату Лордів, був Суд графства (Shire Moot або County Court). Суд граф­ства представляв собою багаточисельну асамблею, яка збиралась не менш як два рази в рік в кожному графстві. Ці зібран­ня проходили неодмінно під відкритим небом біля великого дубу [2, с. 62]. Суд графства міг складатись із 200 або 300 осіб. До його складу входили єпископи, лорди і групи представників від кожного села в графстві. Ці групи складались із головних магістратів, суддів, священика і чотирьох мужів [3, с. 63]. До компетен­ції Суду графства входило вирішення місцевих військових питань та питань, що стосувались грошових зборів; на ньо­го також покладалось здійснення судової функції. Головою судової системи був граф (лорд). Граф головував на засідан­нях Суду графства разом з єпископом, що забезпечувало дотримання церков­ного і священного права [2, c. 58].

Багато дослідників схиляються до думки, що саме Вітенагемот є праобра­зом верхньої Палати. «Палата Лордів не тільки походить від нього, вона і є най­давнішим Вітенагемотом. А спеціальна функція створення Палати Лордів, в яку перетворяться старі національні збори, функція Верхньої Палати не могла про­явитись поки рядом з нею не виникла друга Палата - Палата Общин, більш на­родного складу» [3, с. 71]. Суд графства, складовим елементом якого були пред­ставники від сіл, - це праобраз Палати Общин [S, c. 202].

На нашу думку, неможливо провести чітку диференціацію і точно визначити, яка Палата від чого походить. Це обумов­лено тим, що Вітенагемот і Суд графства представляють собою два інститути, які розвивались на різних рівнях: Вітенаге - мот - на загальнодержавному, а Суд графства на місцевому; рішення першого розповсюджувались на всю територію держави, а рішення другого діяли в меж­ах графства. Складові елементи інститу­тів теж подібні. Деяка відмінність існу­вала при здійсненні судової функції. Король, який уособлював в собі верхо­вного суддю, звертався до Вітенагемоту за порадою у разі вагання. При вирішен­ні справ на зібраннях суду графства граф (лорд) головував разом з єпископом і справа вирішувалась за участю всіх чле­нів суду графства. На основі цього мож­на зробити висновок, що витоками для формування основ Палати Лордів були як Вітенагемот, так і Суд графства.

Вітенагемот як орган при Королі про­існував до 10бб р. Після норманського завоювання він перетворився в Королів­ську Курію (Curia Regis) - Суд (Рада) Ко­роля - з аналогічним складом і функція­ми. Суди Короля Вільгельма Завойовни­ка відвідувались архієпископами, єпископами, абатами, баронами, іншими світськими магнатами та королівськими міністрами. Їх кількість і персональний склад постійно змінювались. Якщо при саксонських і датських Королях можна було прослідити появу принципу спад­ковості при формуванні Вітенагемоту, то після 1066 р. не було ніякої гарантії, що особа, яка раніше призивалась, буде при­звана знову.

З 1070 р. на характері ради чи Суду Короля прямим чином відображалась так звана норманізація земель і церкви. В раді повністю домінували нормандці і представники контингенту: в 1086 р. тільки 2 члени із 35 були англійцями [2, c. 67]. Суд Короля складався з іноземних радників іноземного Короля, який управ­ляв підданими. Причому управляючий і підвладні йому розмовляють різними мовами і не відчувають симпатії один до одного [2, c. 69].

З часу правління Вільгельма І бере свій початок традиція проведення свят­кової і пишної церемонії на першому за­сіданні скликаної Ради Короля.

На початку ХІІ ст. простежується процес злиття Суду Короля і Суду граф­ства в один орган. Реформи, проведені Генріхом ІІ, передбачили правило, згідно з яким графства зобов’язувались поси­лати своїх представників на засідання Суду Короля. Основною їх функцією було надання згоди для поповнення каз­ни через особливі ставки оподаткування. Кількість представників від графств у Королівському Суді з часом зростала, великі міста у графствах посилали по одному, іноді і по два представники. У 1265 р. Генріх ІІІ призвав на засідання у Парламенті лицарів від графств та пред­ставників від міст, що було певним уточ­ненням, оскільки раніше представника­ми графства могли бути як лицарі, так і інші знатні чи поважні люди. Коли пред­ставники знаходились на раді у Короля, їх називали «les communes». Поступово розширена форма Ради Короля стала на­зиватись Parliamentum, що означало міс­це для обговорення чи дискусій. Реформа Генріха ІІ передбачала також створення виїзних судів, які здійснювали право­суддя від імені Монарха і проводили по­літику центральної влади на місцях. Фак­тична потреба у наявності окремого суду у графствах відпала.

Таким чином, можна сказати, що пар­ламент як орган зі своєю особливою на­звою появився ще в середині ХІІ ст. Саме на 1265 р. закінчується перший етап ево­люції Палати Лордів.

Етап формування і становлення (1265-1485 рр.)

З 1265 року парламент не скликався 10 років. У 1275 р. Едвардом І був скли­каний «зразковий», або «модельний» Парламент. Він включав баронів, пред­ставників духовенства, два лицарі від кожного графства і два представники від кожного великого міста [2, c. 72]. Саме цим Парламентом було розглянуто та затверджено багато законодавчих актів, які ініціював Король: І, II, III Вестмін - стерські статути, Глосестерський статут 1278 р. і Quo Warranto 1290 р., Вінчестер - ський статут 1285 р. та ін. Однак осно­вним завданням, яке Монарх покладав на Парламент, було надання згоди на змі­ну ставки оподаткування та введення нових видів податків з метою поповне­ння державної казни.

У середині другого етапу почала складатись двопалатна структура та основні правила формування британсько­го Парламенту. У результаті відокрем­лення «les communes» від духовенства та світської знаті Парламент набув перших ознак двопалатної системи. У 1332 р. представники міст та лицарі графств по­чали зустрічатись і засідати окремо від духовенства, знаті та Короля. Вони об­рали свого Клерка, або Спікера, який ви­ступав і зустрічався з Монархом від іме­ні «les communes». Н. Алексеєв з цього приводу зазначає: «взагалі-то в цю епоху виробляються такі відносини між різни­ми елементами державної влади, при яких всі вони взаємно врівноважують один одного, і обидві частини британ­ського Парламенту отримують можли­вість розвинути, кожна зі свого боку, всю наявну в них силу» [2, c. 78]. Оскільки обидві частини Парламенту володіли од­наковими повноваженнями і функціями, можна зробити висновок, що їх правове становище відносно один одного було рівним. Для того, щоб прийняти певний законодавчий акт, запропонований Ко­ролем, необхідна була згода обох Палат. Несхвалення акту хоча б однією з Палат означало, що Парламент не схвалив його, а отже, акт не міг бути введений в дію. З 1400 р. Палати отримали право посилати петиції Королю, а пізніше і право зако­нодавчої ініціативи.

Після відокремлення «les communes» від духовенства і знаті обидві частини засідали в різних будівлях. Церемонія відкриття парламенту проходила спо­чатку в особистих апартаментах Коро­ля - в Painted Chamber в Вестмінстер - ському абатстві. Після церемонії духо­венство і знать переходили в суміжну White Chamber або в Chapter House (при­міщення капітула), а общини або зали­шались в Painted Chamber, або переміща­лись для проведення дебатів в трапезну Вестмінстерського Абатства. Згодом ці приміщення стали називатись the House of Lords («будинок лордів») і the House of Commons («будинок общин»).

Для засідання в Парламенті світські (Temporal Lords) і духовні (Spiritual Lords) Лорди скликались індивідуально Коро­лем спеціальними грамотами. Духовні лорди (архієпископи, єпископи, абати) скликались за їх віру і за їх любов («fide et dilectione») [6, c. 205]. Світські лорди - герцоги, монархи, графи і барони при­зивались за їх віру і за їх вірність («mon his faith and allegiance»). Зазвичай Мо­нарх призивав одних і тих же осіб. У силу цього до середини XV ст. у палаті Лордів сформувався принцип спадковості місць [2, c. 88].

У 1485 р. відбувається зміна динас­тій - престол займає династія Тюдорів. На цій події завершується другий етап розвитку Палати Лордів.

Етап зміцнення позицій (1485­1603 рр.)

У 1485 р. Король Генріх VII Тюдор, вступивши на престол завдяки підтримці багатих нових дворян і буржуазії, а також широких кругів середнього феодального дворянства («джентрі»), розпочав про­водити типову для англійського абсолю­тизму політику сильної королівської вла­ди. Зазначимо, що англійська модель аб­солютизму необхідно відрізняти від французького абсолютизму. Англійська модель будувалась на тому, що Королі не відмовлялись від інституту Парламенту, а спирались на нього, часом і вміло ним маніпулювали навіть на вершині своєї влади. «Найвища і абсолютна влада Коро­ля полягала в парламенті» [7, с. 205]. На той час Англії був потрібний сильний мо­нарх, який би зміг консолідувати державу і суспільство, зміцнити становище Англії в Європі, сприяти захопленню морських шляхів і іноземних ринків, і забезпечити інтереси англійської зовнішньої торгівлі. Для здійснення цього Королю був необ­хідний міцний і надійний Парламент, здатний прийняти відповідні закони і ви­конувати волю монарха.

Перемога династії Тюдорів відзна­чилась на особистому складі Палати Лор­дів. Генріх VII Тюдор виявляв небажання призивати в Палату представників старої знаті і вищого духовенства, які підтри­мували у війні династію Йорків, і попо­внював Палату Лордів відданими собі людьми - новими дворянами «джентрі». В зв’язку з цим Палату Лордів складав економічно багатий клас. Це давало змо­гу Лордам впливати на формування ниж­ньої Палати. «Засідаючи в верхній Пала­ті, лорди користуються великим впливом на спрямування справ в Парламенті, так як спричиняють тиск на вибори членів в Палату Общин, особливо за допомогою своїх озброєних сил і суспільного стано­вища. Один із Парламентів XV ст. отри­мав назву «палочного», оскільки діяв під загрозою насильства і підкупу зі сторони багатого економічного класу і великих феодалів» [2, с. 81].

В свою чергу, починаючи з XV ст., Палата Общин стає послідовно виража­ти економічний інтерес і представляти ту частину суспільства, яка концентру­валась в сфері матеріального виробни­цтва, в той час як Палата Лордів стає інститутом стримування радикалізму нижньої Палати, провідником політико - правової культури. В цей час починає видаватись офіційний журнал Палати Лордів.

У 1509 р. англійський престол за­йняв Генріх VIII Тюдор. «Парламент став перманентною силою в державі» [8, с. 104]. Король використовував його для того, щоб проводити через нього полі­тику Реформації і вирішувати свої осо­бисті справи. В результаті відмови Папи Клементія VII дати розлучення Королю Парламент дав виклик владі Риму. У 1534 р. був прийнятий Акт про супре - матію і у 1536 р. Акт проти папської вла­ди. Папське верховенство на території Англії відхилялось і проголошувалась національна католицька церква, Anglicana Eccelesia, яку очолював Ко­роль. Саме Палата Лордів ініціювала дані акти, які узаконили компетенцію Короля вирішувати питання з духовно­го права і дали можливість визнати шлюб недійсним.

З організаційно-правової точки зору офіційно Лорди були рівні з Палатою Общин, однак на практиці як в законот­ворчому, так і в соціальному і політич­ному впливі значно домінували над ниж­ньою Палатою. 42% законопроектів Лор­дів стали законами, в той час як Палати Общин тільки 18%. Лорди були також більш ефективною Палатою у порівнян­ні з Общинами. В Палату входила велика кількість вмілих і фахових людей того часу, а також правові консультанти. Крім цього Палата користувалась підтримкою Короля. Однак реформаторська політика Генріха VIII відзначилась на особистому складі верхньої Палати.

У 1536 р. Парламент приймає Акт про розпуск малих монастирів, а у 1539 р. - Акт про розпуск великих монастирів.

В силу цих актів уся земля, все майно, яким володіли монастирі, перейшло у власність Короля; всі абати і пріори, які засідали у Парламенті, виключались з нього. «Реформація знищила незалежні голоси 26 абатів, 2 пріорів. В Парламенті 1539 р. було всього 20 духовних перів при 41 світському» [2, c. 102]. У 1543 р. Ко­роль створив нові єпископства і призна­чив нових єпископів у порядку, визна­ченому у Актах 1536-1539 рр. У разі смер­ті єпископа відбувалася процедура заміни: про відкриття вакансії на посаду єпископа або архієпископа повідомля­лось деканом чи капітулом (dean and chapter) Короні. Корона на основі цього посилає їм conge’d’clire (королівський до­звіл капітулу провести вибори єпископа) разом з листом (letter missive). «Цей лист містив ім’я особи, яку Король бажає ба­чити обраним. Якщо протягом 12 днів єпископ не буде обраний, Корона при­значає єпископа патентом. Особа, яка обрана, повинна дати свою згоду перед нотаріусом і скласти присягу на вірність Королю» [6, c. 43]. Отже, Палату Лордів в середині XVII ст. складали представни­ки нової аристократії, 2 архієпископи та

24 єпископи.

Після смерті Генріха у 1538 р. Коро­левою Англії стала Єлизавета І - остан­ній представник від династії Тюдор. Іс­торики стверджують, що «Єлизавета не любила Парламент і не вважала його необхідністю» [6, c. 44]. Вона скликала Парламент тільки 13 раз за весь час її 45- літнього правління. Сесії Парламенту стали короткочасні, а основною функці­єю була функція санкціонування подат­ків. В результаті цього зростало незадо­волення Парламенту. Парламент уже не був тією опорою і вираженням волі Ко­роля. Все гостріше поставало питання про обмеження королівської влади. В 1603 р. Єлизавета І померла; не залишив­ши нащадків, тому англійський престол займає Яків І Стюарт. Саме на цій події закінчується третій етап розвитку Пала­ти Лордів і вона переходить в якісно но­вий етап своєї еволюції.

Етап змін і кризи (1603-1689 рр.)

Початок четвертого етапу пов’язаний з правлінням Якова І та його наступника Карла І, які характеризувались жорсто­кою боротьбою з Парламентом.

Боротьба між Монархом і Парламен­том розпочалася ще при Єлизаветі І. Парламент все більше прагнув незалеж­ності, що було логічним наслідком бурх­ливого розвитку промисловості, торгівлі, розквіту національної культури, що є свідченням тих поштовхів, які підводили державу до революційного зриву. Вже до кінця XVI ст. політика абсолютизму по­чала заважати передовим прошаркам суспільства. Абсолютна монархія як фор­ма правління, яку насильно старались зберегти і удосконалювати в післятюдо - ровській Англії перші Королі династії Стартів, була приречена. Небажання Стюартів відмовиться від частини своїх владних повноважень призвело до ви­никнення великої напруги в суспільстві та Громадянської війни.

Іншою причиною загострення від­носин між Королями династії Стюартів і Парламентом був релігійно-ідеологічний фактор. Яків І, будучи королем Шотлан­дії, володів незначною владою в цій дер­жаві, оскільки пресвітеріанська шотланд­ська церква змогла утвердити своє верхо­венство над Королем. У нього сформувались переконання про боже­ственне походження королівської влади, які він хотів реалізувати в Англійському королівстві. Однак в Англії він зіткнувся не тільки з католиками, які бажали влади Риму, але і з пуританами та кальвініста­ми, які вимагали змін як в церкві (очи­щення від католицизму), так і в державі. Більша частина Парламенту в ті часи від­носилась до пуритан, в зв’язку з цим між Королем і Парламентом розгортались численні конфлікти. Яків І заявляв «про недопустимість пуританства в його Ко­ролівстві через відкидання ними ієрархії в суспільстві, чого він не збирається до­пускати» [2, с. 124]. За твердженням пер­шого Стюарта, «абсолютна монархія є єдиною правильною формою, яка відпо­відає людській волі і природі, а ті права, на яких настоює Парламент - безбожне захоплення; народ не може вважатись джерелом влади, оскільки створює «не - упорядковану товпу» [6, с. 49].

Правління Якова починається з при­йняття ним в 1603 р. Декларації - «Іс­тинного закону вільної Монархії». В ній Король закріплював за собою право «життя і смерті над кожним жителем дер­жави» [9, с. 748]. «Тільки Богу належить душа і тіло, право судити всіх, давати життя і посилати смерть... подібною владою володіють і Королі... вони ні перед ким не відповідальні, крім Бога. Королю належить право душі і служби тіла його підданих» [2, с. 126]. В цій Де­кларації ясно підкреслювалась значи­мість Короля і його не відповідальність ні перед ким. Таким чином, Парламент повинен був підкорятись Королю за цим приписом і виконувати всі його поба­жання, оскільки Король «даний Богом».

За правління Якова І у Палаті Лордів збільшується кількість світських перів з 41 до 96. Однією із причин такого росту нових перів була відкрита продажа титу­лів Корони з метою підвищення своїх прибутків, оскільки Парламент все час­тіше відмовляв йому у санкціонуванні грошей. Так титул барона коштував 10 000 фунтів стерлінгів, титул віконта - 15 000, а титул графа - 20 000 [2, с. 128]. Другою причиною збільшення перів було дарування Королем титулу особі за осо­бисту симпатію з метою забезпечення для себе більшість у Палаті Лордів за ра­хунок взаємних послуг від таких осіб.

У 1628 р. Парламент у відповідь на Декларацію, проголошену Яковом І, при­ймає Петицію про права. Петиція була прийнята обома Палатами і передбачала скорочення королівської влади у чоти­рьох основних напрямках - розташуван­ня солдат, введення воєнного становища, оподаткування і взяття під варту. Фак­тично цей документ був прийнятий з метою офіційно закріпити за собою пра­вила, вироблені в силу звичаю. Під тис­ком Палат і приближення країни до ре­волюційної обстановки Король Карл І підписав Петицію, що було першим кро­ком до становлення конституційної мо­нархії у Англії. Однак Король не викону­вав вимог петиції і продовжував само­вільно збирати податки. Це викликало незадоволення Парламенту. В цьому ж році в силу небажання жодної з сторін піти на певні поступки, а значить немож­ливості вирішити проблему дипломатич­ним шляхом, в країні почалась Громадян­ська війна. Вона повинна була дати від­повідь на питання: хто має здійснювати управління державою: просто Король (абсолютна монархія) чи Король в Пар­ламенті (конституційна монархія).

Війна розділила суспільство на дві сторони - прихильників Короля - «кава­лерів» і прихильників Парламенту, а по суті нижньої Палати, - «круглоголових». Палата Лордів продемонструвала в цей момент свою твердість в принципіальних питаннях: відданість Королю і інституту спадковості. «Підраховано, що можливо У перів більш-менш активно підтриму­вали Короля, У підтримувала парламен­тарів, і ще одна У або не могла, або не бажала займати ту чи іншу сторону про­тистояння» [2, с. 136].

В 1646 р. Карл І втік в Шотландію. Громадянська війна завершилась пере­могою військ Парламенту на чолі з Олі- вером Кромвелем. Після цього військові вимагали суду на Королем. 1 січня 1649 р. Палата Общин прийняла ордонанс, який санкціонував судовий процес над Королем, а також резолюцію для ство­рення Суду комісарів з цією метою. При­йняті документи були направлені в Па­лату Лордів, яка складалась всього з 12 перів, однак ні один пер не підтримав ордонанс. Мабуть, це був останній шанс, наданий Палаті Лордів. До 1642 р. обидві Палати йшли паралельно одна одній в своїй історії (тобто скликались разом, розпускались разом, не скликались теж разом, оскільки всі дії, яка правило, за­стосовувались Монархом у відношенні до Парламенту як цілісного державного інституту, а не окремих його Палат). У період з 1642-1660 рр. Лорди знищили самі себе і синхронний шлях обох Палат в рамках Парламенту Англії був поруше­ний. Ті пери, які залишились в Вестмін - стері, не могли відігравати істотної ролі. Так як Палату Лордів розділилась на два табори, то у зв’язку з цим вона втратила свою легітимність і вплив як в політиці, так і в суспільстві.

Після того як Палата Лордів відхили­ла ордонанс про Суд над Королем Кар­лом І, пери оголосили тижневу перерву у своїй роботі з впевненістю, що Палата Общин не зможе прийняти ніяких важ­ливих рішень без участі верхньої Палати. Ця перерва стала наріжним каменем як в долі Монарха, так і самої Палати Лор­дів. Члени Палати Общин зрозуміли всю нікчемність і непотрібність подальшого звернення за згодою до верхньої Палати. Під час тижневого перериву Палата Об­щин прийняла Декларацію, в якій про­голошувала, що «ні згода Палати Лордів, ні Короля більше не потрібна для при­йняття законів» [2, с. 138]. Однак офіцій­на ліквідація Палати Лордів відбулась 19 березня 1649 р. Палата Общин постано­вила, що «Палата Лордів небезпечна і непотрібна. Нехай буде приписано і по­становлено цим Парламентом і його вла­дою, що віднині Палата Лордів в Парла­менті повністю ліквідується» [2, с. 138]. Наслідком цього рішення нижньої Пала­ти була ліквідація всіх привілеїв перів, а також їх законодавчих і судових функцій. Палата Лордів перестала існувати. Пар­ламент перетворився в однопалатний законодавчий орган республіки Англії під владою Кромвеля.

В 1660 р. Англія знову перетвори­лась в спадкову монархію на чолі з Кар­лом ІІ. Акт про ліквідацію Палати Лор­дів був оголошений недійсним. «В Англії відбувається відновлення старих арис­тократичних основ і закріплюються пе­реваги обмежених вищих кругів сус­пільства» [4, с. 248]. З відновленням монархії аристократія повністю взяла під свій контроль весь Парламент. За­сідаючи в верхній Палаті, вона здійсню­вала сильний вплив на формування нижньоЇ Палати: місця в Палаті Общин надавались так званим “гнилим містеч­кам” (малозаселеним територіям), які знаходились під контролем великих лендлордів. На цьому етапі всі дії і рі­шення Парламенту були спрямовані на посилення впливу аристократії і пред­ставників торгівлі. Відновлюється та­кож старий звичай, згідно якого король засідає в Палаті Лордів, що, без сумніву, підвищувало роль верхньої Палати.

Ставши королем, Карл ІІ пообіцяв правити разом з Парламентом і викону­вати обов’язки, покладені на нього Пе­тицією про права 1628 р. Однак на прак­тиці все було по-іншому. Монарх нама­гався бути максимально незалежним від Парламенту, намагався обходити його нижню Палату, і в той же час знаходив свою опору в Палаті Лордів. Палата Лор­дів повернула наявну їй колишню могут­ність. П’єри за Карла ІІ займали всі клю­чові пости в Таємній Раді, що була осо­бистою Радою короля, в Палаті появилась нова посада - церемоніймейстера - осо­би, яка слідкувала за додержанням пра­вильності всіх процедур і урочистостей, що проводились [10, с. 230].

У 1685 р. престол посів Яків ІІ, ярий прихильник католицизму. Протягом сво­го правління він намагався впровадити католицизм в протестантскій Англії. Ан­глійці, стурбовані такою політикою, під­няли питання про скинення Якова ІІ з престолу. Особливі старання в цьому належать Палаті Лордів, оскільки вклю­чені в її склад єпископи рішуче проти­вились ідеям релігійної модернізації і впровадження католицизму як офіційної релігії.

У 1689 р. Вільгельм Оранський скли­кає ассамблею, а пізніше - Нараду п’єрів і олдерменів Лондона, яка у січні 1689 р. проголосила Біль про права. 13 лютого 1689 р. корона була офіційно запропо­нована Вільгельму і Мері, оскільки «Яків

ІІ, порушивши Конституцію, відрікся від престолу, тому престол залишився ва­кантним» [2, с. 145].

Багато дослідників вважають, що всі акти Наради є недійсними - через те, що єдиним законним способом скликання Парламенту є припис корони, а Нарада, яка проголосила себе Парламентом, не володіла ніякими законотворчими функ­ціями. Однак події 1689 р. показали, по - перше, що давнє право скидати королів, наявне ще у Вітенагемоту, продовжило своє існування, і, по-друге, що баланс влади між королем і Парламентом змі­нився на користь останнього внаслідок проголошення Білля про права. Біль про права 1689 р. закріпив, що повноваження корони по зупинці або створенню зако­нів, по збору податків без згоди Парла­менту незаконні; вибори членів Парла­менту повинні бути вільними; для задо­волення скарг Парламент повинен скликатися часто.

Саме прийняттям такого конститу­ційно важливого акта, як Біль про права, логічно завершується Славна революція в Англії і четвертий етап еволюції Пала­ти Лордів. З цього часу в державі насту­пає період конституційної (обмеженої) монархії, а «маятник влади домінування назавжди хитнувся в сторону Парламен­ту» [2, с. 122]. Парламент офіційно за­кріпив за собою місце єдиного законо­давчого органу держави і органу, який обмежує владу монарха.



Література ____________________________________________________________

1. Беджгот В. Государственный строй Англии. - М.: Изд. М. и С. Сабашниковых, 1905.

2. Алексеев Н. А. Палата Лордов британского парламента. - М. : БЕК, 2003.

3. Еллинек Г. Общее учение о государстве.- С.-Пб. : Изд. юрид. маг. Мартынова Н. К., 1908.

4. Дженкс Э. Английское право.- М. : Юрид. изд. м-ва юстиции СССР, 1947.

5. Богдановская И. Ю. Законотворчество в Англии: от билля к закону // Советское гос. и право. - 1983. - № 5.

6. Энсон В. Английская Корона, ее конституционные законы и обычаи. - С.-Пб. : Изд. юрид. маг. Мартынова Н. К., 1914.

7. Иванова И. К. Палата Лордов на рубеже ХХІ века // Гос. и право. - 2000. - № 6. - С. 70-73.

8. Ковалевский М. М. От прямого народоправства к представительному и от патриархальной монар­хии к парламентаризму. - М. : Тип. т-ва И. Д. Сытина, 1906.

9. Амллер М. Парламенты: Сравнительное исследование структуры и деятельности представительных учреждений 55 стран мира. - М. : Прогресс, 1967.

10. Canton M. C. The House of Lords and precedent: A new depature // New Law Journal. - 1985. - № 6307, Vol. 137. - p. 491-493.