joomla
РЕЛІГІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ - САМОСТІИНИИ ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ВИД НЕПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Юрист України

© Борисова В. І

член-кореспондент НАПрН України, про­фесор, завідувач кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридич­на академія України ім. Ярослава Мудрого»

У статті розглядається правовий статус релігійних організацій як одного з функціональних видів непідприємницьких організацій і вносяться пропозиції по удосконаленню чинного законодавства. Обґрунтовується, що релігійні організації існують як юридичні особи приватного права, при цьому для окремих їх видів, зокрема, релігійних груп, юридична особа - це лише одна з можливих правових форм участі в цивільному обороті. Щодо релігійних об’єднань, то вони в цивільному обороті представлені своїми центрами (управліннями), яким надається статус юридичних осіб. Релігійна організація має спеціальну правоздатність, яка залежить від мети створення. Підприємницька діяльність, що не пов’язана за своїм характером з основною функціональною спрямованістю діяльності релігійної організації, може здійснюватися виключно створеними нею товариствами однієї особи, при заснуванні яких виникають відносини певної залежності.

Ключові слова: релігійна організація, непідприємницька організація, самостійний функціональний вид непідприємницьких організацій, підприємницька діяльність юридичної особи, спеціальна правоздатність, товариство однієї особи, відносини залежності.

В статье рассматривается правовой статус религиозных организаций как одного из функциональных видов непредпринимательских организаций и вносятся предложения по усовершенствованию действующего законодательства. Обосновывается, что религиозные организации - это юридические лица частного права, при этом для отдельных их видов, в частности религиозных групп, юридическое лицо - лишь одна из возможных правовых форм участия в гражданском обороте. Что же касается религиозных объединений, то в граж­данском обороте они представлены своими центрами (управлениями), которым и предо­ставляется статус юридических лиц. Религиозная организация имеет специальную право­способность, зависящую от цели ее создания. Предпринимательская деятельность, если она не связана по своему характеру с основной функциональной направленностью деятельности религиозной организации, может осуществляться исключительно учрежденными такой организацией обществами одного лица, при создании которых возникают отношения опре­деленной зависимости.

Ключевые слова: религиозная организация, самостоятельный функциональный вид непредпринимательских организаций, предпринимательская деятельность юридического лица, специальная правоспособность, товарищество одного лица, отношения зависимости.

The article deals with the legal status of religious organizations as one of the functional types of non-business organizations and makes suggestions to improve the current legislation. It is proved that the religious organization - is the legal entity of private law, and for their individual species, in particular, religious groups, a legal person, only one of the possible legal forms of participation in public circulation. As for religious groups, in public circulation, they are represented by their centers departments), and how have the status of legal persons. A religious organization has a special competence, depending on the purpose of its creation. Entrepreneurial activity, if it is not associated in nature with the main functional orientation of a religious organization, can be established only by an organization societies of one person, the creation of which there are certain relations of dependence.

Keywords: religious organization, independent functional form of non-business organizations, the business activities of a legal entity, a special legal capacity, a partnership of one party, the relationship of dependence.



В сучасних умовах одним із найваж­ливіших показників розвиненості грома­дянського суспільства визнається наяв­ність автономних, добровільних об’єднань громадян, які його консоліду­ють. Окреме місце в системі цих струк­тур займають релігійні організації, через створення і діяльність яких реалізується право людей на свободу совісті1 в його колективній формі.

Україна - поліконфесійна держава, в якій діє конституційно-правовий прин­цип відокремлення церкви від держави, а тому релігійні організації позбавлені права втручатися у справи держави, а держава в особі відповідного органу, що реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує проведення цієї полі­тики, не втручаючись у релігійну діяль­ність таких організацій при умові, що ті не порушують положень чинного зако­нодавства, не покладає на них виконання будь-яких державних функцій, не фінан­сує їх діяльність тощо. Таким чином, ре­лігійні організації не можуть існувати як юридичні особи публічного права, ді­яльність яких, хоча й по-різному, але за­вжди пов’язана з державною владою [2, с. 265, 81]. З цього приводу ще І. А. По - кровський зазначав, що питання про відокремлення церкви від держави, з юридичної точки зору, є не чим іншим, як питанням про перенесення всієї цієї сфери відносин із сфери права публічно­го в сферу права приватного: задоволен­ня релігійних потреб повинно бути на­дано приватним союзам віруючих, які будуть регулювати свої відносини шля­хом приватних домовленостей [3, с. 41].

З урахуванням вищевикладеного пропонується у законопроекті України «Про непідприємницькі організації»[50] у статті, присвяченій меті, з якою ство­рюються непідприємницькі організації, зазначити, що непідприємницькі органі­зації можуть створюватися для досягнен­ня не тільки соціальних, благодійних, культурних, освітніх, наукових і управ­лінських цілей, а й для задоволення духов­них та інших нематеріальних потреб громадян, а у статті, присвяченій видам непідприємницьких організацій, вказа­ти, що вони можуть створюватися і у формі релігійних організацій.

На рівні доктрини цивільного права на сьогодні потребують вирішення проблеми, пов»язані: з визначенням місця зазначених організацій у структурі юридичних осіб приватного права, враховуючи те, що по­няттям «релігійна організація» охоплю­ються різні за своїм функціональним при­значенням структури; поняття релігійної організації, її функціональних ознак; меха­нізм здійснення ними підприємницької діяльності, якщо вона не пов»язана за сво­їм характером з основною функціональ­ною спрямованістю діяльності релігійної організації тощо. До речі, і Закон України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції» (далі - Закон) [4], а також інші норма­тивно-правові акти, якими на сьогодні регулюється правовий статус релігійних організацій, також не дає відповіді на вка­зані проблеми.

Термін «релігійна організація» - це збірне поняття, оскільки він об’єднує різ-


ні за функціональністю здійснення релі­гійної діяльності організації. Традиційно в соціології релігії виділяють два види релігійної діяльності: культову і позакуль - тову. Культова діяльність - це сукупність релігійних (культових дій), пов’язаних з відношенням до надприродного: молит­ви, богослужіння, таїнства, обрядові, ри­туальні, магічні дії, а позакультова - це сукупність релігійно-зумовлених дій ві­руючих, релігійних інститутів, спрямова­них на задоволення духовних та практич­них потреб функціонування релігійних організацій: 1) духовна сфера - продуку­вання релігійних ідей, богословсько-тео­логічне їх обґрунтування, інтерпретація, систематизація; 2) практична сфера - про­паганда, поширення релігійних ідей, місі­онерська, доброчинна, релігійно-освітня, виробнича і господарська діяльність [5, с. 24]. Безумовно, підходи соціологів релігії мають значення і для юриспруденції, а тому залежно від тієї мети, яку має ство­рення певної релігійної організації, вони умовно класифікуються на: культові - ре­лігійні громади (релігійні групи) та монас­тирі; і некультові - релігійні управління (центри), духовні навчальні заклади, релі­гійні братства, місіонерські товариства. Умовність полягає в тому, що, наприклад, релігійні управління, як органи, що пред­ставляють релігійні об’єднання, фактично організують і культову, і позакультову ді­яльність. Звідси, на наш погляд, важко дати легальне визначення релігійної організації, оскільки, будь-яке визначення з урахуван­ням того, що ці організації підпорядкову­ється канонічним правилам, а ті визнача­ють не тільки внутрішню організаційну структуру релігійного об’єднання в цілому, а й місце кожного з видів релігійних орга­нізацій у цій структурі, підпорядкованість його внутрішнім настановам такого релі­гійного об’єднання тощо, буде страждати на нечіткість і неповноту визначення.

Закон закріплює лише виключний перелік видів релігійних організацій і відносить до них: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігій­ні братства, місіонерські товариства (мі­сії), духовні навчальні заклади, які наді­ляються правами юридичних осіб, а та­кож релігійні об’єднання, що складають­ся з вищезазначених релігійних органі­зацій, але не визнаються юридичними особами (ст. 7).

Таким чином, релігійні об’єднання (Українська Православна Церква в юрис­дикції Московського Патріархату (далі - УПЦ МП), Українська Православна Церк­ва Київського Патріархату (далі - УПЦ КП), Українська Автокефальна Право­славна Церква (далі - УАПЦ), Українська Греко-католицька Церква (далі - УГКЦ) та інші, що діють на території України) не є суб’єктами цивільного права, вони пред­ставлені своїми центрами або управлін­нями. Однак зазначений підхід до визна­чення статусу релігійних об’єднань за­стосовується не у всіх країнах. Так, у Ні­меччині Католицька та Євангельська Церкви мають статус корпорацій публіч­ного права, а інші релігійні громади пов­ністю відокремлені від держави і розгля­даються як приватні корпорації. Відповід­но до законодавства Російської Федерації (далі - РФ) централізована релігійна ор­ганізація - Руська Православна Церква визнана юридичною особою. Вважаємо підхід українського законодавця відносно вирішення проблеми правового положен­ня релігійних об’єднань більш виваже­ним, оскільки в правовому значен­ні релігійні об’єднання (церкви) - це управлінська система, яка об’єднує ре­лігійні організації, причому як ті, що ма­ють статус юридичної особи, так і ті, що його не мають (наприклад, окремі релігій­ні громади), має свій склад і устрій, сис­тему права - канонічне право, органи церковного управління, судові органи (церковний суд) тощо. Однак, ураховуючи те, що релігійні об’єднання потребують вирішення різних питань, зокрема і в ци­вільному обороті, до участі в якому до­пускаються тільки ті організації, які є юридичними особами, органам управ­ління релігійних об’єднань - управлінням (центрам) надається статус юридичних осіб і саме вони стають суб’єктами цивіль­ного права. Таким чином, законодавець знаходить релігійним об’єднанням для участі у цивільних відносинах заміну, за­стосувавши відому цивільному законо­давству модель представництва[51].

Аналіз чинного законодавства, а та­кож статутів релігійних організацій свід­чить про те, що релігійні організації - це непідприємницькі юридичні особи, яким притаманна загальна мета створення - спільне задоволення релігійних потреб громадян[52] чи сприяння цьому. При цьому релігійні громади формуються на засадах добровільності вступу до них учасників і нематеріального інтересу з боку остан­ніх, а звідси мають ознаки непідприєм - ницького товариства. Монастирі і релігій­ні братства, якщо вони утворюються у та­кому ж порядку, що й релігійні громади, з реєстрацією їх статутів (положень), та­кож мають ознаки непідприємницького товариства. Проте якщо вони будуть за­сновуватися релігійними управліннями або центрами, то як і місіонерське това­риство, вони будуть мати ознаки і непід - приємницького товариства, і установи. Релігійні управління (центри) та духовні навчальні заклади мають ознаки установи. Вищезазначене засвідчує, що релігійну ор­ганізацію не можна підвести під жодну з організаційно-правових форм юридич­них осіб приватного права[53], яка закріплена на рівні Цивільного кодексу України [7] (далі - ЦКУ), або виключно під товари­ство, або виключно під установу (ч. 1 ст. 83). І хоча юридичні особи можуть створюватися відповідно до чинного за­конодавства і в інших формах, встановле­них законом (ч. 1 ст. 83 ЦКУ), для релігій­них організацій цей шлях є непридатним, оскільки спеціальним законодавством таких організаційно-правових форм не передбачено.

Таким чином, не можна погодитись із тим, що релігійна організація - це само­стійна організаційно-правова форма юри­дичних осіб [6, с. 4, 9], оскільки, по-перше, хоча кожна з них і створюються з метою спільного задоволення релігійних потреб громадян (здійснення богослужінь, релі­гійних обрядів та церемоній, поширення релігійних переконань) чи сприяння цьо­му, але або поєднує в собі окремі ознаки різних організаційно-правових форм юридичних осіб (товариств і установ), або взагалі не отримує статус юридичної осо­би (релігійні об’єднання, окремі релігійні громади); по-друге, керуються в діяльнос­ті настановами своєї інституційної і ієрархічної структури, тобто нормами ка­нонічного права. Релігійні організації, за винятком релігійних об’єднань та окре­мих релігійних громад - це самостійний функціональний вид непідприємницьких організацій - юридичних осіб, як, напри­клад, і громадські організації, хоча вони можуть здійснювати підприємницьку діяльність з метою виконання своїх ста­тутних завдань для досягнення певних цілей.

Разом із тим для окремих видів релі­гійних організацій юридична особа - це лише одна з можливих форм участі їх в цивільному обороті, оскільки вони мо­жуть існувати і в іншому стані, що відпо­відає конституційному праву громадян на об’єднання за певними інтересами, для чого необов’язково отримувати статус юридичної особи. Наприклад, згідно з чинним законодавством, релігійні гро­мади можуть діяти без державної реєстра­ції і навіть необов’язково повинні повідом­ляти про своє заснування державні орга­ни (ч. 3. ст. 8 Закону). У такому випадку така організація не стає учасником ци­вільних відносин, а звідси намагання її діяти від свого імені позбавлені цивільно - правового значення, хоча згідно з норма­ми канонічного права це не впливає на її можливість здійснення богослужінь і ін­ших релігійних обрядів і церемоній.

Проте вимога «чистоти» понять по­требує розмежування релігійної грома­ди - юридичної особи і релігійної гро­мади, яка не набула статусу юридичної особи, що можна зробити, давши назву релігійним громадам - не юридичним особам, - релігійних груп. До того ж слід погодитись із правниками, які вважають обов’язковим повідомлення державних органів про виникнення релігійних груп [8], що, у свою чергу, дасть можливість відмежовувати їх існування від таких об’єднань громадян як секти, нові рухи, угруповання новітніх і нетрадиційних культів, які теж можуть створюватися без відповідної державної реєстрації, не наді­ляючись цивільною правосуб’єктністю.

Не можна погодитися з тими правни - ками, які вважають, що на відміну від ін­ших непідприємницьких організацій - не - підприємницьких товариств, конкретна мета яких визначається у засновницьких документах, мета діяльності релігійних ор­ганізацій визначена законом [6, с. 105]. У широкому розумінні мета створення будь-якої юридичної особи запрограмована і закріплена у спеціальному законодавстві, а потім вона уточнюється в установчих до­кументах з урахуванням сфери діяльності юридичної особи і наповнення конкретни­ми правами і обов’язками цього суб’єкта. Саме це характеризує і процес створення будь-якої релігійної організації, яка функ­ціонує на підставі відповідного статуту (цивільного статуту), але підкорюється, перш за все, канонічним настановам.

Релігійні організації створюються у нормативно-явочному порядку, тобто на тих умовах і за тими правилами, які передбачені в Законі, а відповідний дер­жавний орган лише контролює дотриман­ня законності створення засновниками цього суб’єкта і реєструє його статут (ци­вільний статут). Державна реєстрація на­дає статусу релігійної організації легітим - ності, свідчить про визнання останньої як самостійного і незалежного учасника ци­вільного обороту, оскільки саме з цим актом безпосередньо пов’язана право­здатність релігійної організації[54].

Релігійна організація визнається юри­дичною особою з дня її державної ре­єстрації. Вона набуває спеціальної пра­воздатності, оскільки здійснення нею правочинів, а також інших юридично - значущих дій обумовлено виключно ме­тою створення і не може їй суперечити, а межі діяльності визначаються не тільки Законом, а й статутом та внутрішніми канонічними настановами.

Правоздатність релігійних організа­цій проявляється в немайновій, в орга­нізаційній і в майновій сферах їх діяль­ності. У немайновій сфері - це можли­вість проведення богослужінь, різних релігійних обрядів та церемоній. Релігій­ні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця бого­служінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва). Богослужіння, ре­лігійні обряди, церемонії та процесії про­водяться в культових будівлях і на при­леглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кла­довищах, у місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках гро­мадян, а також в організаціях за ініціа­тивою трудових колективів і згодою ад­міністрації таких організацій.

Порядок використання храмів, ін­ших об’єктів культового призначення визначаються внутрішніми настанова­ми релігійних організацій, при додер­жанні обов’язкової умови - місця бого­служінь, релігійних зібрань чи інших релігійних заходів є вільно доступни­ми. Закритими можуть бути тільки ті зібрання віруючих громадян, на яких вирішуються внутрішні питання, тобто не пов’язані з відправленням культу.

Релігійним організаціям надано право встановлювати і підтримувати міжнарод­ні зв’язки, в тому числі в цілях паломни­цтва і місіонерства. Так, священнослужи­телі, проповідники, наставники, інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю, але лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони прибули при умові офіційного погодження його з відповідним органом (ст. 24 Закону). У даному випадку реаліза­ція суб’єктивних прав релігійних організа­цій залежить від здійснення ними певних дій, що встановлені в законодавстві.

Однак у немайновій сфері, прийма­ючи участь у громадському житті, релі­гійні організації, як вже зазначалося, по­збавлені права займатися політичною діяльністю.

В організаційній сфері прояв право­здатності релігійних організацій полягає в можливості засновувати видавничі (для видання богослужбової літератури), поліграфічні, відповідні структури для виробництва і предметів культового призначення, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші структури, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають пра­во юридичної особи. Прибуток від такої діяльності повинен спрямовуватися ви­ключно на розвиток і функціонування релігійної організації. Тільки в такому випадку від оподаткування звільняються доходи релігійних організацій, отримані у вигляді коштів або майна, які надхо­дять безоплатно або у вигляді безпово­ротної фінансової допомоги чи добро­вільних пожертвувань; будь-яких інших доходів від надання культових послуг, а також пасивних доходів. При цьому доходи або майно релігійних організацій не підлягають розподілу між їх заснов­никами або членами та не можуть ви­користовуватися для вигоди будь-якого окремого засновника або члена релігій­ної організації та її посадових осіб, крім оплати праці останніх та відрахувань на соціальні заходи (ст. 157 Податкового кодексу України [10])[55].

На сьогодні Закон України «Про під­приємства в Україні» [12], який вперше дозволив релігійним організаціям ство­рювати підприємства для здійснення ви­робничої і господарської діяльності, щодо майна яких ті були власниками (ст. 2), втратив чинність. Проте аналогіч­ні структури на практиці все ж створюють­ся і підставою для цього служить ст. 19 Закону, а також ст. 112 Господарського кодексу України (далі - ГК) [13], яка на­дає право релігійним організаціям засно­вувати підприємства (видавничі, полі­графічні, виробничі, реставраційно-бу­дівельні, сільськогосподарські та інші), що необхідні для забезпечення виробни­чої діяльності таких організацій. Зазна­чені підприємства є юридичною особою, діють на основі статуту і здійснюють свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання.

Однак з урахуванням того, що релі­гійні організації - юридичні особи при­ватного права, виникає питання чи мо­жуть вони засновувати структуру тієї організаційно-правової форми, яка не передбачена чинним цивільнім законо­давством? Якщо з поглядів представни­ків господарського права, то можуть [14], і це цілком зрозуміло, оскільки такий припис містить ГК України, який дійсно регулює порядок створення юридичних осіб, але публічного права, а тому й роз­глядає підприємство як самостійний суб’єкт господарювання, що створений компетентним органом державної влади, органом місцевого самоврядування або іншими суб’єктами для задоволення сус­пільних та особистих потреб (ч. 1 ст. 62).

ЦК України, безумовно, не може не враховувати існуючого порядку створен­ня публічних юридичних осіб, бо встанов­лює тільки порядок створення, організа­ційно-правові форми та правовий статус юридичних осіб приватного права (ч. 3 ст. 81). Тому, з урахуванням положень чинного ГК України, ЦК України і закрі­пив право держави на створення держав­них підприємств (ч. 2 ст. 167), і право те­риторіальних громад на створення кому­нальних підприємств (ч. 2 ст. 169), які є юридичними особами публічного права, чим і припускає функціонування останніх як суб’єктів права (ст. 82).

Тому вважаємо, що на сьогодні ре­дакція ст. 19 Закону увійшла у супереч­ність із ЦК України - основним актом цивільного законодавства України, який має особливу, підвищену юридичну силу у цій сфері. Юридичні особи приватного права згідно з ч. 1 ст. 83 ЦК України мо­жуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Саме ця вказівка на «інші фор­ми» разом із положеннями ст. 82 ЦК України, на наш погляд, і дала змогу гос­подарникам розглядати підприємство як одну з організаційних форм юридичної особи, тобто визнавати його суб’єктом права. Однак підприємства як організа­ційно-правової форми юридичних осіб приватного права на рівні ЦК України не передбачено, підприємство - це єдиний майновий комплекс, що використовуєть­ся для здійснення підприємницької ді­яльності і є об’єктом права.

Вважаємо, що підприємницька діяль­ність, яка не пов’язана за своїм характе­ром з основною функціональною спрямо­ваністю діяльності релігійної організації, може здійснюватися тільки заснованими нею підприємницькими товариствами, а саме товариствами однієї особи. У такій ситуації релігійна організація не буде власником майна товариства, оскільки будь-яка юридична особа приватного права, є власником майна, яке передаєть­ся їй засновником (засновниками). Релі­гійна організація буде мати тільки зобов’язальне право на свій вклад і не зможе розпоряджатися майном створе­ного нею товариства. Як і будь-яка інша юридична особа, це товариство буде мати і особливу волю, що відрізняється від волі засновника, і особливі інтереси. І хоча за­сновник фактично одноосібно формує органи управління цього товариства, а може і сам увійти до складу таких орга­нів (органу), що, безумовно, впливатиме на їх (його) діяльність, але в силу того, що воля його реалізується крізь ці органи (орган), вона неодмінно у чомусь змінить­ся і перетвориться на самостійну волю товариства - юридичної особи. Релігійна організація - учасник підкоряє свою ді­яльність інтересам товариства, меті його створення, реалізує інтерес самого това­риства. Що до повноважень загальних зборів товариства, то вони здійснюються учасником одноосібно. Рішення з питань, що належать до компетенції загальних зборів, оформляється учасником письмо­во (у формі наказу) та засвідчується пе­чаткою товариства або нотаріально.

Таким чином, при створенні товари­ства виникають відносини певної залеж­ності, оскільки релігійна організація, як єдиний його засновник, призначає орга­ни, визначає мету, межі його статутної діяльності. Звідси товариство релігійної організації буде мати спеціальну право­здатність, тобто здійснювати лише такі види діяльності, набувати лише таких прав, що заздалегідь визначені засновни­ком і делеговані йому. Релігійна органі­зація, перетворившись на єдиного учас­ника такого товариства, набуває право брати участь в його управлінні, у розпо­ділі отриманого товариством прибутку.

У майновій сфері правоздатність ре­лігійних організацій проявляється в юри­дичній забезпеченості виступати в май­нових відносинах як суб’єкт права.

Проте для кожного виду релігійних організацій прояв правоздатності буде залежати від мети її створення. Так, релі­гійні управління (центри) мають право створювати духовні навчальні заклади для здійснення тими культурно-освітньої діяльності, тобто діяльності, яка спрямо­вана на повідомлення інформації про зміст конкретного релігійного вчення з метою формування у її отримувачів пев­ного до нього відношення. Право на здій­снення такої діяльності передбачено ст. 23 Закону. Особливість правоздатності духовних навчальних закладів, як релігій­них установ, полягає в тому, що вони під­звітні в своїй діяльності релігійному цен­тру (управлінню), яке їх створило.

З огляду на вищевикладене, релігійна організація - самостійний функціональ­ний вид непідприємницьких організацій, яка створена громадянами або юридич­ними особами в цілях сповідування і по­ширення віри, в установленому законом порядку зареєстрована як юридична осо­ба приватного права, за винятком ви­падків, передбачених у законі, що діє від­повідно до своєї ієрархічної та інститу- ційної структури, обирає, призначає і замінює персонал згідно із своїми ста­тутами (положеннями).

Доходи або майно релігійних органі­зацій не підлягають розподілу між їх за­сновниками або членами та не можуть використовуватися для вигоди будь - якого окремого засновника або члена релігійної організації та її посадових осіб, крім оплати праці останніх та від­рахувань на соціальні заходи.

Релігійними організаціями в Україні, які входять до певного релігійного об’єднання, є релігійні громади, монасти­рі, релігійні братства, місіонерські това­риства (місії), духовні навчальні заклади, якщо це передбачено в їх Статутах.



Література ____________________________________________________________

1. Биков О. М. Конституційно-правове регулювання відносин у сфері реалізації права на свободу віросповідання в Україні : автореф. дис. д-ра юрид. наук : 12.00.02 - К. : Ін-т законодавства ВРУ, 2012.

2. Чиркин В. Е. Юридическое лицо публичного права / В. Е. Чиркин. - М. : Норма, 2007. - 352 с.

3. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права / И. А. Покровский. - М. : Статут, 1998. - 353 с. (Серия «Классика российской цивилистики»).

4. Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України від 23 квітня 1991 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 25. - Ст. 283.

5. Релігієзнавчий словник / за ред. професорів А. Колодного і Б. Ломовика, - К. : Четверта хвиля, 1996.

6. Кривенко, Ю. В. Цивільно-правовий статус релігійних організацій в України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Ю. В. Кривенко. - Одеса, 2007.

7. Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. № 435-ГУ // Відом. Верхов. Ради Украї­ни. - 2003. - № 40-44. - Ст. 356.

8. Піддубна В. Ф. Релігійні організації як суб’єкти цивільних правовідносин : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / В. Ф. Піддубна. - Х., 2008.

9. Стандарт надання адміністративної послуги з реєстрації статуту (положення) релігійної організа­ції та змін до нього : затв. наказом Мін-ва культури України 18.04.2012 № 366 // Офіц. вісн. Украї­ни. -2012. - № 66. - С. 127. - Ст. 2721.

10. Податковий кодекс України // Офіц. вісн. України. - 2010. -№ 92, т. 1. - С. 9. - Ст. 3248.

11. Положення про Реєстр неприбуткових установ та організацій : затв. Наказом Держ. податк. адмі­ністрації України 24.10.2011 № 37 // Офіц. вісн. України. - 2011. - № 12. - С. 157. - Ст. 541.

12. Про підприємства в Україні : Закон України від 27.03.1991 р. // Відом. Верхов. Ради УРСР - 1991. - № 24. - Ст. 272. (Втратив чинність у зв’язку з Прийняттям Господарського кодексу України. Див.: Відом. Верхов. Ради України (ВВР). - 2003. - № 18, 19-20, 21-22. - Ст. 144.

13. Господарський кодекс України // Відом. Верхов. Ради України. - 2003. - № 18. - Ст. 144.

14. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України. - К. : Юрінком Інтер, 2004.