joomla
ПРОБЛЕМИ ПОНЯТТЯ, СУТНОСТІ ТА ПРИРОДИ ПРАВА
Юрист України

Н. М. Оніщенко

член-кореспондент НАПрН України, заві­дувач відділу теорії держави і права Інститу­ту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

Оніщенко Н. М. Проблеми поняття, сутності та природи права

Стаття присвячена з’ясуванню поняття, сутності та природи права як державного регу­лятора суспільних відносин.

Ключові слова: призначення права, витоки права, постулати права, принципи права.

Онищенко Н. Н. Проблемы понятия, сущности и природы права

Статья посвящена выяснению понятия, сущности и природы права как государствен­ного регулятора общественных отношений.

Ключевые слова: назначение права, истоки права, постулаты права, принципы права.

Onishenko N. Problems of concept, essence and nature of law

The article is devoted to finding-out of concept, essence and nature of law as a state regulator of public relations.

Key words: law appointment, law sources, law postulates, law principles.



Ще від стародавніх часів осмислюють­ся та дискутуються проблеми, пов’язані із сутністю, природою, а особливо — призна­ченням права в суспільстві, суспільному розвиткові.

Неодноразово ці питання виникали, обговорювалися і дискутувалися у со­ціологічній, філософській та правовій думці.

Можна з упевненістю констатувати, що вони лишаються вельми актуальними і доволі складними сьогодні, у межах дії окремих правових систем та правових сімей. Причому слід констатувати, що в певних просторово-часових характе­ристиках домінує то одна, то інша риса права. Так, сутність права пов’язується в одних просторово-часових вимірах із суспільною волею, в інших — домінує воля окремого індивіда (громадянина, чоловіка, жінки тощо); доволі часто при­значення права пов’язується з його нор­мативністю, обов’язковістю, або регуля­тивною силою.

Аналіз тих чи інших ознак, рис, влас­тивостей права не може бути вичерпним не тільки в рамках однієї наукової статті, а й у межах окремої монографії, циклу монографій, що осмислюються вченими і усвідомлюються в певному суспільстві. Тому наша спроба дослідження тих чи інших характеристик права має на меті не стільки всеосяжний у кількісному ро­зумінні характер, скільки спробу виокре­мити ті з них, що можуть стати у при­годі для розуміння сутності, природи, функціональної ролі права в тому чи ін­шому суспільстві, у певних просторово - часових характеристиках.

Слід мати на увазі, що за нашим гли­боким переконанням право не може роз­глядатися як «єдиний взірець» навіть для країн однієї правової сім’ї.

Унаслідок розвитку загальних уяв­лень «про місію права» в життєдіяльнос­ті людей, формування загальних та спе­ціальних знань про право засобами як юридичної науки в цілому, так і загальної


теорії держави і права, в суспільній дум­ці формується уявлення про право як про деяку абстрактну категорію, а інколи навіть про певну сукупність теоретичних елементів, серед яких: система права, ін­ститут права, субінститут, підгалузь пра­ва тощо.

Не заперечуючи сам по собі абстракт­ний рівень і характер права, у цій статті маємо на меті окреслити такі його харак­теристики, що допоможуть в усвідомлен­ні і розумінні того, що це явище соціаль­ної дійсності не може розглядатися як стале, незмінне або як формат, однаковий для доволі різних держав, правових роз - витків у різних хронологічних рамках.

Річ у тім, що право — універсальний регулятор, але не універсальна константа. В одних правових системах домінують одні риси права, в інших більш рельєфними є інші. Для того щоб проаналізувати не стільки «всезагальність» найбільш дієвого регулятора суспільних відносин, скільки, навпаки, підкреслити своєрідність цього явища, пропонуємо розглянути:

1) витоки права (з урахуванням дії в тій чи іншій правовій системі);

2) постулати права (зв’язок із певни­ми моральними канонами суспільства);

3) принципи права (їх більшу або меншу «питому вагу», в тому чи іншому соціумі);

4) функції права (результативність та дієвість права).

Право внаслідок тих самих причин, що і держава, виникає під впливом еконо­мічних, політичних, соціальних та інших процесів. Що стосується первісних сус­пільств, то стосовно них мова йде про звичаї чи соціальні норми первісного суспільства, чи про мононорми. Під мо­нонормою (від гр. monos — один і від лат. nonna — правило) розуміли синкре­тизм соціальних норм, тобто єдність ре­лігійних, моральних, правових тощо норм. Ідею мононорми можна віднайти у вітчизняних дореволюційних право­знавців. Так, М. Коркунов писав: «Спо­чатку право, мораль, релігія, гідність — усе це об’єднувалося разом» [1, с. 136]. Г. Шершеневич дотримується такої точки зору: «Де є суспільство, там є правила співжиття. На ранніх етапах ці правила являють собою однорідну недиференці - йовану масу» [2, с. 112].

Синонімом терміна «звичаєве право» може служити термін «архаїчне право», що підкреслює їх відмінність від сучасно­го права. У спеціальній етнологічній літе­ратурі використовується також поняття «традиційне право», тобто про феномен права можливо розмірковувати, почина­ючи з ранніх стадій розвитку людського суспільства. Характеристику архаїчного права пов’язують із існуванням особливої юридичної ментальності. Про анімістич­ні уявлення стародавніх людей, що по­кладалися в основу первісних правопо - рядків, зазначав у своїй роботі «Чисте вчення про право» Г. Кельзен [3, с. 48].

Г. Гегель буде стверджувати, що іс­торія людства розвивається від несвобо­ди до свободи, тобто від неправового стану до правового. Він писав, що східні деспотії знають лише одну вільну люди­ну — деспота. Римська доба дає нам свід­чення свободи цілого суспільного про­шарку, а пруська дійсність у добу Гегеля постає як кульмінація розвитку права як інституції [4].

Починаючи від середньовічних пра­вознавців, аналіз та намагання пояснити феномен права були притаманні кожній правовій системі, в усіх просторових та часових координатах. Є зрозумілим, що право як центральний елемент правової системи суттєво відрізнятиметься в ро - мано-германській, англосаксонській або мусульманській правових системах.

Саме змістовна частина права зале­жатиме від тих чи інших витоків права, від того, яку роль відігравало звичаєве право або традиційна регуляція у фор­муванні правових норм. Яким чином враховувалися як джерела права рішення окремих судових інстанцій чи своєрідні джерела — такі, наприклад, як Універса­ли Центральної Ради (українські вчені неодноразово стверджували, що до ви­токів права в Україні ставилися особливо шанобливо) [5, с. 264]. Ще з часів сту­дентства є зрозумілою відмінність пра­вової системи, де основним джерелом права є або нормативно-правовий акт, або правовий прецедент, або традиційно - релігійні норми.

Вчені констатують, що «право від­різняється від права» [6, с. 184].

Отже, від витоків права, що обумов­люються різними причинами — від еко­номічного розвитку до географічного розташування, залежатиме розвиток права як соціального феномену і розви­ток правової системи в цілому, що їх ві­дображатиме.

Так, сьогодні у процесі формування сучасної національної правової системи України звернення до витоків українсько­го права, звичаєвих традицій та з’ясу­вання впливів на його формування на­буває особливо актуального значення. Дискусії з приводу класифікації право­вих систем сучасності, місце України в постсоціалістичному просторі право­вих систем є тому підтвердженням [7, с. 269-270].

Цікавим і маловивченим у юридич­ній науці є питання, присвячене посту­латам права. Ця категорія є своєрідною, підлягає детальному дослідженню. Про­те вже сьогодні можна констатувати, що постулати права відтворюють деяку вну­трішню субстанцію права, безпосередньо пов’язану з її моральним наповненням та моральним змістом.

Моральний і духовний прогрес спри­яє розвитку людини як правової істоти і розвиткові правової реальності. Неви­падково у І. Канта моральний імператив і правовий принцип всезагальної фор­мальної рівності збігаються. Він зазна­чав, що зовні чинити треба так, щоб віль­ний прояв твоєї сваволі був сумісний зі свободою кожного, відповідно до всеза- гального закону [8]. Мислитель, визна­чаючи поняття права, підкреслював, що «право — це сукупність умов, при яких сваволя особи сумісна зі свавіллям іншо­го з погляду всезагального закону свобо­ди» [8]. Людству доведеться ще доволі довго працювати у напрямі підготовки кожного члена суспільства до усвідом­лення здатності шанувати право, тобто до сприйняття його канонів, приписів та настанов.

Оскільки людина живе в соціокультур - ному просторі, правова реальність не може формуватися поза нею і не нести на собі відбиток і культури, і соціальності. Правова реальність органічно включена в загальний, єдиний, нормативно-ціннісний континіум «соціальність-культура». Як соціальне яви­ще в об’єктивній формі право існує у пра­вових відносинах і соціальних інститутах, у суб’єктивній формі — у правосвідомос­ті, що обслуговує правове життя. Циві­лізований соціум вбачає у праві засіб захисту своєї цілісності і саморозвитку [9, с. 489-495].

У регулюванні суспільних відносин право взаємодіє з мораллю. Для пояснення правових норм необхідний не тільки їх всебічний аналіз з урахуванням ідей пра­вової свідомості суспільства, соціальної групи, але і вияв взаємозв’язків норм пра­ва із принципами і нормами моралі, з мо­ральною свідомістю суспільства. Застосу­вання норм права потребує проникнення в моральну оцінку життєвих відносин, об­ставин із конкретної юридично значущої справи. Аналіз моральних відносин, їх оцінка мають особливе значення при роз­гляді шлюбно-сімейних, а також багатьох цивільних та кримінальних справ.

Більше того, досить показовою щодо морального наповнення правових норм є правова система США, де діють одно­часно принаймні 53 різні правові систе­ми (федеральна, правові системи 50-ти штатів, правова система округу Колумбія та правова система приєднаної до штатів держави — Пуерто-Ріко) [10, с. 263]. Те, що в одному штаті є тяжким злочином, в іншому — лише моральна провина.

Проблема співвідношення права та моралі традиційно розглядається в контексті виділення спільних та різних рис названих явищ. При цьому самі феномени «право» та «мораль» сприймаються як самостійні й уособлені. Подібний підхід допустимий тільки в тому випадку, якщо говорити про право і мораль як про мета­фізичні (які розглядаються поза реальни­ми життєвими обставинами) категорії. Більш логічним є розгляд проблеми спів­відношення права та моралі в контексті взаємообумовленості моральних і юри­дичних начал у змісті правових норм. Основним моральним началом права є його справедливість, що ж стосується юридичного начала, то, на наш погляд, це, перш за все загальна значущість і резуль­тативність правового припису.

Оцінка права з точки зору справедли­вості являє собою суб’єктивну характе­ристику, яка реалізується на рівні індиві­дуальної або суспільної правосвідомості.

В основі уявлень про мораль і право знаходяться інтереси людини. Та чи інша група або соціум відповідно до своїх ін­тересів формує власне розуміння моралі і права. Більше того, не є обов’язковим щоб усередині тієї чи іншої групи існу­вали ідентичні уявлення. Так, прибічни­ки тієї чи іншої релігії керуються одними уявленнями про мораль. Проте залежно від майнового стану їх уявлення про власність (а це вже сфера правових ідей) можуть бути різними.

Отже, якщо «не вбий», «не вкради» — загальні моральні канони для будь-якої правової системи, то в багатьох випадках і в різних аспектах право, віддзеркалюю­чи моральні настанови, може суттєво відрізнятися в певних державно-пра­вових системах у різних часових і про­сторових вимірах.

Ще однією характеристикою, що свід­чить про своєрідність права в певних за­даних координатах часу і простору, є принципи права. Принципи права без­заперечно належать до його основних механізмів. Принцип — це завжди ви­хідне начало, це — завжди ідея, а крім неї — і норми, і соціальні відносини, оскільки принципи набувають норма­тивного і правозастосовчого змісту.

Принципи поширюються на багато сфер життєдіяльності людини. Вони ре­ально перетворюються у дійсність, ма­ють певне ідеологічне і виховне значення. Погоджуючись із тим, що принципи пра­ва в даному викладі не є здобутком пра­ва однієї якої-небудь держави або ряду держав певного історичного періоду, слід зазначити, що вони відтворені всією іс­торією права та всього правового розви­тку, деякі з принципів сформовані ще в період формування римського права і набули свого втілення та застосування в різних історичних умовах.

Утім хотілося б висловити думку, що правове поле кожної країни в кожний іс­торичний період включає в себе дві скла­дові: одна — це загальні глибинні підва­лини права, що відтворюють історію і вті­люють правонаступність; інша складо­ва — це особливості, пов’язані зі специ­фікою кожної країни. Поєднання цих двох складових надають індивідуальну, непо­вторну «картину» праву різних країн. Слід визнати, що всі вони в демократичних суспільствах спираються на загальну основу правових принципів [11, с. 200].

Слід також усвідомлювати, що в різ­них темпоральних рамках правові прин­ципи можуть відігравати і відіграють доволі різну роль у правовому та держав­ному розвитку. Так, у країнах зі сталою демократією, стабільним правовим по­рядком домінує принцип верховенства права, який пронизує всю правову тка­нину, є головним засобом і метою сус­пільного розвитку.

Принцип верховенства права є од­ним з основних, основоположних прин­ципів правової матерії, правової доктри­ни та правового життя. Він є визначаль­ним при формуванні всіх інститутів держави і суспільства в цілому. У такому розумінні право виступає найвищою со­ціальною цінністю, найголовнішим сус­пільним орієнтиром. Саме на них має спиратися законодавець, закріплюючи загальнообов’язкові приписи, надаючи їм нормативного характеру.

Проте при загостренні кризових явищ та їх проявів, девальвації ідеалів законності, корупції в органах держав­ної влади та управління, дискримінації прав людини, на наш погляд, у системі правових принципів неминуче починає домінувати принцип верховенства за­кону (не в розумінні його диктатури, а скоріше в розумінні суверенітету за­кону) [12, с. 81-102].

У такий спосіб слід зазначити, що право, яке втілює принципи соціальної свободи, соціальної справедливості, де­мократизму, гуманізму, рівноправності, законності, принцип взаємної відпові­дальності особи і держави залежно від багатьох внутрішніх та зовнішніх умов розвитку відповідної держави буде або менше, або більше регулювати відноси­ни, відображені відповідними правови­ми принципами, а отже, мати більшу чи меншу «насиченість» ними.

Сучасна юридична наука визначає, що функції права — це основні напрями впли­ву права на суспільство, що відображає суттєві риси, властивості й ознаки права.

Слід зазначити, що питання про сут­ність права і його призначення в житті суспільства безпосередньо пов’язане з його функціями. У свою чергу слід ви­знати, що саме правові функції відобра­жають легітимність діючої влади, загаль- носоціальну спрямованість діяльності держави, оскільки право покликане за­безпечувати інтереси всіх членів суспіль­ства і кожного з них зокрема. Отже, пра­во повинно бути найбільш ефективним соціальним регулятором, визначати мож­ливу і обов’язкову поведінку в даному суспільстві.

У такий спосіб право справляє без­посередньо позитивний вплив на пове­дінку суб’єктів правовідносин та на сис­тему суспільних відносин у цілому, а це, у свою чергу, відображають регулятивна, охоронна, виховна, функція переконан­ня, примусу та інші функції права.

Як зазначають сучасні правознавці, право за своєю природою покликане в суспільстві увідповіднювати протилеж­ні інтереси різних соціальних суб’єктів, сприяти вирішенню різних соціальних суперечностей, примушуючи сторони шукати компроміси, укладати угоди тощо [13, с. 10-15].

Особливо важливою є превентивна, попереджувальна місія права. Правові норми утримують у собі санкції — саме завдяки їм ця місія значною мірою і здій­снюється.

Оскільки суспільство, як соціологіч­на реальність, постає як структура нор­мативно встановленої та координованої поведінки, то заслугою та пріоритетом права є те, що воно не лише впорядковує й інтегрує суспільні дії, зберігаючи ціліс­ність і усталеність суспільного організму, а й сприяє створенню узагальнених, міц­них і стійких моделей поведінки. «Впро­вадження правового регулювання, — пише Р. Циппеліус, — надає соціальній дійсності стабільності та особливої орі - єнтаційної впевненості. У плюралістич­ній боротьбі думок стосовно того, що є дійсно правильним і справедливим, правові норми пропонують надійні та гарантовані лінії поведінки» [14]. Завдя­ки праву поведінка, що відхиляється від норми, утримується в жорстких межах санкцій, відновлюється регулятивний стан речей, що був порушений девіант - ною поведінкою, соціальні конфлікти позбавляються деструктивної сили, як врегульовані раціонально-договірним способом — так право здійснює свою суспільноформуючу та стабілізуючу функції. Ці функції здійснюються засо­бами адаптації до вимог держави, кон­кретних осіб, громадянського суспіль­ства, досягнення конкретних цілей по зміцненню соціального порядку, збере­ження власної системної цілісності, за­хисту основних нормативно-ціннісних принципів, моделей належного, ідеалів, що є довготерміновими — морально - правовими орієнтирами [15] .

У кожному правовому середовищі право виконує відповідні функції, проте їх «регулююча» або «охоронна» дія є різ­ною в різних суспільствах та різних хро­нологічних межах. Тому право як най­більш дієвий регулятор суспільних від­носин вирізнятиметься також своїм функціональним навантаженням, в яко­му домінують або регулятивні, або охо­ронні властивості. Ефективність право­вого регулювання серед багатьох факто­рів не в останню чергу обумовлювати­меться результативністю правового впливу — правовими функціями.

Підсумовуючи вищевикладене, за­значимо, що метою цієї статті є аналіз права не як абстрактного конструкту, а як державного регулятора суспільних відносин, що має характерні властивості, риси та ознаки залежно від витоків фор­мування, своєрідних постулатів — мо­ральної насиченості правових норм, пра­вових принципів, що більше або менше застосовуються в правовому житті та правовій політиці держави, залежно від специфіки державного, суспільного та правового розвитку і врешті-решт — від функцій, які відрізняються не тільки змістовними характеристиками, а й фор­мальною реалізацією в процесі право - державотворення.

Соціальне призначення сучасного права полягає в регулюванні суспільних відносин у контексті розбудови право­вої демократичної держави. Основною сутнісною ознакою сучасного права є те, що воно реалізується через систему обов’язкових нормативних і ненорма­тивних приписів — правовідносин та інших форм, а отже, слід констатувати, що цей регулятор має досить відмінні, залежно від багатьох факторів, риси та ознаки в різних державно-правових сис­темах.

Більше того, оскільки право — цен­тральна ланка правової системи як такої, особливості цієї категорії слід обов’язково враховувати при розгляді таких проблем: а) механізм зближення національних правових систем; б) механізм взаємодії національних правових систем; в) право­ва акультурація та інтерференція.



Література ____________________________________________________________

1. Хропанюк В. Н. Теория государства и права : хрестоматия / В. Н. Хропанюк. - М., 1998.

2. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права : учеб. пособие / Г. Ф. Шершеневич. - М., 1995. - Т. 2.

3. Кельзен Ганс. Чистое учение о праве / Ганс Кельзен. - Вып. 1. - М., 1987.

4. Гегель Г. Философия права : пер. с нем. ; ред. и сост. Д. А. Каримов и В. С. Нерсесянц / Г. Гегель. - М.,

1990. - 524 с.

5. Толкачова Н. Є. Звичаєве право : навч. посіб. / Н. Є. Толкачова. - К., 2006.

6. Лазарев В. В. Теория государства и права : учебник / В. В. Лазарев, С. В. Липень. - М., 2004. -

С. 184.

7. Толкачова Н. Є. Звичаєве право : навч. посіб. / Н. Є. Толкачова. - К., 2006.

8. Кант И. Основы метафизики нравственности / И. Кант. - СПб., 1995.

9. Мухаев Р. Т. Теория государства и права / Р Т. Мухаев. - М., 2005.

10. Морозова С. А. Из истории права / С. А. Морозова, А. В. Ильин. - М., 1996.

11. Лившиц Р. З. Теория права : учебник / Р. З. Лившиц. - 2-е изд. - М., 2001.

12. Про це детальніше див: Принцип верховенства права: проблеми теорії та практики : монографія : у 2 кн. / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка // Книга перша : Верховенство права як принцип правової системи : проблеми теорії; відп. ред. Н. М. Оніщенко. - К., 2008.

13. Оніщенко Н. М. Проблеми ефективності законодавства: сучасна доктрина та потреби практики /

Н. М. Оніщенко // Судова апеляція. - 2006. - № 2 (3).

14. Циппеліус Райнгольд. Філософія права : пер. з нім. Є. М. Причепій / Райнгольд Циппеліус. - К., 2000. - 300 с.

15. Алексеев С. С. Линия права / С. С. Алексеев. - М., 2006.