joomla
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙНОГО РИНКУ В УКРАЇНІ
Юрист України

Остапенко Ю. І

стажист-дослідник Національного універ­ситету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Присвячено проблемі удосконалення господарсько-правового механізм державного регулювання телекомунікаційних відносин. Розглянуть зміст організаційно-господарських повноважень НКРЗ та відповідні аспекти його функціонування. Зроблена спроба систематизувати засоби державного регулювання ринку телекомунікаційних послуг.

Ключеві слова: державне регулювання ринку телекомунікаційних послуг, НКРЗ, тарифне регулювання ринку телекомунікаційних послуг, граничний тариф, нетарифне регулювання ринку телекомунікаційних послуг.

Посвящено проблеме совершенствования хозяйственно-правового механизм государ­ственного регулирования телекоммуникационных отношений. Рассмотрено содержание организационно-хозяйственных полномочий национальной комиссии, осуществляющей государственное регулирование в сфере связи и информатизации, а так же соответствующие аспекты ее функционирования. Сделана попытка систематизировать средства государствен­ного регулирования рынка телекоммуникационных услуг.

Ключевые слова: государственное регулирование рынка телекоммуникационных услуг, НКРС, тарифное регулирование рынка телекоммуникационных услуг, предельный тариф, нетарифное регулирование рынка телекоммуникационных услуг.

Dedicated to the problem of improving the economic and legal mechanism of state regulation of telecommunication relations. Consider the content of organizational and economic powers of National Commission for carrying out state regulation in the field of communication and informa­tion and relevant aspects of its operation. The attempt to systematize the methods of state regulation of telecommunications services.

Keywords: state regulation of telecommunications services, National Commission for carrying out state regulation in the field of communication and information, tariff regulation of telecom­munications services, marginal tariff, non-tariff regulation of telecommunications services.



Постановка проблеми. Інтенсивна інформатизація більшості сфер суспіль­ного життя набуває значення одного з найважливіших глобальних і визначаль­них чинників процесів подальшого со­ціально-економічного та інтелектуально - духовного розвитку людства.

Сучасний розвиток інноваційних процесів відіграв провідну роль у фор­муванні нового типу світової економіки, де одним з ключових факторів конкурен­тоспроможності виступає інформація, якість телекомунікаційних мереж та до­ступ до них, серед яких особливе місце займають саме телекомунікаційні систе­ми та зміст правового регулювання їх діяльності. Інтегративною частиною сис­теми суспільних відносин із забезпечен­ня суспільства інформацією є її телеко­мунікаційний комплекс.

Відтак, досвід свідчить, що серед більшості розвинутих держав в лідери виходять країни чия економічна потуж­ність визначається не стільки наявністю


природних ресурсів, рівнем розвитку сільського господарства і промисловос­ті, скільки спроможністю забезпечити економічні процеси необхідною інфор­мацією технологічного та маркетинго­вого плану, швидкості використання такої інформації, створення нових ін­формаційно-інноваційних продуктів у разі необхідності, а також можливостя­ми забезпечить ефективну охорону не­матеріальних активів в тому числі і від випадків недобросовісної конкуренції. Отже стає зрозумілим, що інформацій­ні ресурси країн, регіонів та організацій в цілому набувають стратегічного зна­чення для економіки кожної країни.

Об’єктивно процеси інноваційного розвитку актуалізують увагу як спожи­вачів, так і суб’єктів господарювання до телекомунікаційної сфери, що сьогодні стала базовим чинником сучасної еконо­міки розвинутих країн і одним із най - перспективніших і швидко зростаючих сегментів вітчизняної економіки. Відтак названа сфера господарювання потребує виваженої державної законодавчої по­літики та досконального господарсько - правового забезпечення.

Всі вище перелічені фактори обумо­вили актуальність та необхідність у ефективного регулювання відносин ін­формаційно-телекомунікаційного сек­тору країни задля його подальшого роз­витку та зростання в Україні.

Аналіз останніх досліджень і публі­кацій. Слід зазначити, що дослідженню проблем регулювання суспільних від­носин телекомунікаційної сфери в наці­ональних економіках як в Україні, так і за кордоном, присвячене широке коло робіт В. Андрійчука, М. Гонака, Б. Данілі - шина, М. Долішнього, Ю. Макогона, Е. Савєдбєва, О. Чмир, М. Чумаченка., І. Дю - мулена, В. Шумілова. Серед іноземних авторів особої уваги заслуговують рабо - ти таких авторів як Дж-Д. Браун, К. Чанг, П. Коухи, Д. Джерадін, Д. Лафф, К. Кое - ніг, А. Ньюманн, К. Жанг.

Разом з тим, у більшості випадків розглянуті дослідження не фокусують увагу на особливостях державного ре­гулювання ринку телекомунікаційних послуг. Значною мірою це викликано новизною проблематики, покладеної в основу даної статті. З кожним роком, починаючи з кінця ХХ століття, інфор­маційно-комунікаційна складова функ­ціонування національних економік кар­динально змінюється, вона набуває все суттєвішої значущості та впливу.

Формування цілей. Метою статті є дослідження системи та змісту держав­ного регулювання ринку інформаційно - телекомунікаційних послуг, а відтак і правової природи відповідних відносин та встановлення завдань їх подальшого законодавчого забезпечення.

Виклад основного матеріалу. Розви­ток сучасних національних систем еко­номічних систем відбувається в умовах постійної активізації процесів глобаліза­ції. Масштаб, характер, структура, якісні і кількісні параметри включення націо­нальних економічних систем у ці про­цеси в цілому визначають перспективи їх подальшого розвитку, місце в системі глобального розвитку економічної ді­яльності.

В процесі економічного розвитку ак­тивне використання телекомунікаційних технологій забезпечує перехід до так зва­ного інформаційного суспільства, коли інформація стає найважливішим еконо­мічним ресурсом. Тому активний розви­ток телекомунікацій сьогодні являється необхідною умовою економічного про­гресу та досягнення розвитку постінду - стріального суспільства особливо для країн з перехідною економікою.

Так, державне регулювання телеко­мунікаційної галузі в Україні відбуваєть­ся на основі Закону України «Про теле­комунікації» від 18 листопаду 2003 року № 1280-ГУ, в якому існує окрема глава (III) присвячена цій проблемі, а також суміжна глава (II) під назвою «Державне управління». Однак слід зазначити, що детальної і чіткої схеми самого процесу управління та державного регулювання телекомунікаційної діяльності в Законі

України «Про телекомунікації» та інших нормативно-правових актах в даній сфе­рі не міститься.

Відтак, по-перше, треба наголосити на відсутності поняття «державне регу­лювання у сфері телекомунікацій» у пе­реліку основних понять, які містяться у статті 1 Закону України «Про телекому­нікації». Таке поняття, як уявляється, є необхідною умовою для деталізації дано­го процесу та визначення ефективного кола організаційно-господарських по­вноважень для правового регулювання відносин в телекомунікаційній сфері.

Згідно зі змістом статті 5 Господар­ського Кодексу України, де зазначено, що правовий господарський порядок в Укра­їні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господа­рювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяль­ність та визначення України як суверен­ної і незалежної, демократичної, соціаль­ної, правової держави, слід зазначити, державне регулювання телекомунікацій­ної сфери викликано необхідністю забез­печити публічні інтереси, і головне - на­ціональну інформаційну безпеку. Відпо­відно до цього слід мати на увазі, що в телекомунікаційній сфері виникають як інтереси держави, щодо власних каналів чи прерогатив щодо використання не­державних каналів зв’язку, а також щодо випереджаючого розвитку всієї техноло­гічної базі в телекомунікаційній сфері; так і інтереси, власне, суспільства: інтер­ес у конкурентності телекомунікаційно­го ринку (сферу природних монополій, яка притаманна даній сфері, особливо в нашій державі, потрібно знижати, як на­приклад, до 20% по кожному окремому сегменту послуг на ринку зв’язку та 20% по всій сфері зв’язку в країні як такому), якості та доступності різноманітних те­лекомунікаційних послуг, ефективності функціонування телекомунікаційних ме­реж та послуг, щодо їх забезпечення.

За своїм змістом державне регулю­вання, як таке, - це сукупність інстру­ментів, господарсько-правових засобів, за допомогою яких держава контролює та впливає на всіх учасників ринку з ме­тою забезпечення єдності правового ре­жиму господарювання та його сприятли­вого характеру для розвитку та функці­онування ринку, включаючи надання телекомунікаційних послуг, з врахуван­ням інтересів їх споживачів та вимог за­конодавства, що в цілому має бути спря­мовано на покращення інвестиційного клімату в країні.[7].

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про телекомунікації» метою державного регулювання у сфері телекомунікацій є максимальне задоволення попиту спо­живачів на телекомунікаційні послуги, створення сприятливих організаційних та економічних умов для залучення інвес­тицій, збільшення обсягів послуг та під­вищення їх якості, розвитку та модерні­зації телекомунікаційних мереж з ураху­ванням інтересів національної безпеки. Тобто, державне регулювання в сфері те­лекомунікацій можна визначити як: «ме­ханізм реалізації державним суб’єктом організаційно-господарських повнова­жень, відповідних господарсько-правових засобів державного регулювання телеко­мунікаційної діяльності з метою гармоні­зації публічних та приватних інтересів на ринку телекомунікаційних послуг для під­вищення його ефективності».

Слід зазначити, що відповідно Зако­ну України «Про Кабінет Міністрів», та ст. 17 Закону України про телекомуніка­ції державним органом у сфері телекому­нікацій є національна комісія, що здій­снює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації (НКРЗІ), яка є державним колегіальним органом, під­порядкованим Президенту України, під­звітним Верховній Раді України. Дану комісію на сьогодні створено відповідно Указу Президента України №1067/2011 від 23.11.2011, в якому було затверджено, що НКРЗІ є органом державного регулю­вання у сфері телекомунікацій, інформа- газації, користування радіочастотним ресурсом та надання послуг поштового зв’язку та здійснює повноваження орга­ну ліцензування, дозвільного органу, ре­гуляторного органу та органу державно­го нагляду (контролю). В Законі України «Про телекомунікації» у ст. 18 перелічено більш ніж два десятки повноважень цьо­го органу та у ст. 19-1зазначено способи здійснення державного нагляду (який у статті визначено, як порядок), де вказа­но, що державний нагляд відбувається шляхом планових та позапланових пере­вірок, інших заходів відповідних до за­конодавства.

Оскільки НКРЗІ є колегіальним ор­ганом, то в Законі «Про телекомунікації» міститься положення (у статті 20) про склад та порядок призначення її членів. Відповідно до неї у складі комісії входять Голова Комісії та шість членів Комісії, які призначаються строком на 6 років з за­стереженням, що одна і та ж особа не може бути Головою та/або членом комісії більше двох термінів підряд. Признача­ються члени комісії на посади та звіль­няються з посад Президентом України шляхом видання відповідного указу. Сьогодні це і є однією з ключових про­блем регулювання ринку телекомуніка­ційних послуг, бо ця процедура супере­чить загальному порядку призначення службовців на державні посади, пропи­саному у Законі України «Про Кабінет Міністрів України». Так, у відповідності до Закону України «Про телекомуніка­ції», члени НКРЗ мають призначатися Президентом України, але в Законі Укра­їни «Про Кабінет Міністрів України»: «... уряд також вказує на своє право призна­чати членів НКРЗ». Це створює неабияку плутанину та недієздатність НКРЗ. Останнім часом рішеннями судів була скасована ціла низка призначень членів НКРЗ. Через ці обставини створення стабільності на ринку є нагальною по - требою.[6] Щоб вирішити цю дилему по­трібно звернутися до статі 6 Конституції України, де зазначено: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поді­лу на законодавчу, виконавчу та судову», тобто в головному законі країни підкрес­лено рівність трьох гілок влади - з відси виходить, що дану процедуру треба здій­снювати по шаблону процедури вибору суддів, яка зазначена у частині 2 статті 148 Конституції України: «Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України». Виходить, що Президент України, Верхо­вна Рада та Кабінет Міністрів, як вищій орган виконавчої влади, повинні обира­ти членів НКРЗ рівно пропорційно.

Виділяють дві сфери державного ре­гулювання: по-перше, це тарифне (ціно­ве) регулювання, що охоплює економіч­ні аспекти, які впливають безпосеред­ньо на ринкові рішення; по-друге, це нетарифне (нецінове) регулювання, що охоплює соціальні та адміністративні аспекти.

Тарифне регулювання спрямовано на створення економічних механізмів, які застосовують переважно як реакцію на зовнішні фактори, що впливають на рин­кову ситуацію. Ці механізми є засобом «інтернаціоналізації» пов’язаних з ними витрат, ураховуваних під час прийняття рішень із проблем виробництва і спо­живання. Метою тарифного регулюван­ня є створення економічного механізму, що впливає на поведінку ринку за допо­могою зміни співвідношення цін на про­дукцію. Тарифне регулювання реалізу­ється через системи оподаткування і ці­ноутворення, а такожчерез митні збори. І здійснюється шляхом або безпосеред­нього встановлення цін чи тарифів, або шляхом встановлення максимальних і/ або мінімальних цін.

В Законі України «Про телекомуніка­ції» існує окрема глава (XI) під назвою «Регулювання тарифів і розрахунків», яка складається з трьох статей в яких не міститься реального механізму складан­ня та регулювання тарифів та разрахун- ків телекомунікаційній галузі. В статті 66 цього Закону, визначено, що тарифи на телекомунікаційні послуги встановлю­ ються операторами провайдерами теле - комунікацій самостійно, за винятком чотирьох випадків:

1. тарифи на загальнодоступні по­слуги;

2. тарифи на надання у користування каналів електрозв’язку операторів теле - комунікацій, які займають монопольне (домінуюче) положення на ринку цих послуг;

3. розрахункові такси за послуги пропуску трафіка до телекомунікаційних мереж операторів телекомунікацій з іс­тотною ринковою перевагою на певному ринку послуг пропуску трафіка або опе­раторів телекомунікацій, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку телекомунікацій;

4. тарифи на надання в користування кабельної каналізації електрозв’язку опе­раторів телекомунікацій.

Тобто державна політика регулюван­ня тарифів в телекомунікаційній сфері зведена до того, що регулювання самої тарифікації відбувається за відсутності впливу держави, що в свою чергу супер­ечить дійсності. Наприклад у підпункті 2 пункту 1 статті 67 Закону України «Про телекомунікації» зазначено один з базо­вих принципів національної тарифікації: «залежність рівня тарифів залежить від рівня якості телекомунікаційних послуг», але рівень якості телекомунікаційних по­слуг визначає держава за допомогою свої органів, тобто побічно державні органи і є тим самим відправним пунктом у визна­ченні тарифної політики в цій сфері.

Окремим питання необхідно поста­вити відсутність у Законі «Про телекому­нікації» поняття граничного тарифу, бо в державній політиці тарифікації дане поняття існує. На сьогодні існує три види граничного тарифу в телекомунікаційній сфері відповідно до рішень НКРЗІ: гра­ничний тариф на загальнодоступні теле­комунікаційні послуги (Рішення НКРЗІ від 21 червня 2012 року № 308); гранич­ний тариф на надання в користування каналів електрозв’язку операторів теле - комунікацій, які займають монопольне (домінуюче)становище на ринку цих по­слуг (Рішення НКРЗІ від 21 лютого 2006 року N 202); граничний тариф на універ­сальні послуги поштового зв’язку (04 грудня 2008 року N 1244).

Відтак необхідно наголосити на важ­ливості закріплення поняття «гранично­го тарифу» та його різновидів на рівні, що найменш, законів, бо державна по­літика поступового періодичного зни­ження вартості граничного тарифу є за­собом державного регулювання ефектив­ної телекомунікаційної політики, яка призведе до стимулювання операторів на вітчизняному телекомунікаційному рин­ку до запровадження інновацій, а також до спрощення доступу споживачів (осо­бливо у сільській місцевості).

Що ж до нетарифне регулювання, то воно спрямовано на захист життя, здоров’я, майна, охорону довкілля, а та­кож на встановлення способів організа­ції чи ведення діяльності, правил ліцен­зування, місця і часу здійснення діяль­ності, обсягу випуску продукції чи надання послуг тощо. Найважливішим елементом нетарифного регулювання є також контрольні та наглядові функції. У сфері технічного нормування нетариф - не регулювання охоплює як аспекти встановлення обов’язкових вимог до продукції та процесів, так і правила здій­снення, перевірок і вживання заходів у разі факту порушення.

Відтак, до нетарифного регулювання в телекомунікаційній сфері ми можемо віднести: технічні обмеження телекому­нікаційного бізнесу - обмежений ресурс (частотний ресурс, номерний ресурс); встановлення дозвільного порядку (на­дання ліцензій), як засіб державного ре­гулювання; контроль за дотриманням умов (рівень якості телекомунікаційних послуг); забезпечення контролю зв’язку; надання секретності.

Обмежений ресурс сьогодні один з ключових сегментів державної нетариф - ної політики в сфері телекомунікацій, бо більшість речей, які люди хочуть мати, виробляються в недостатній кількості (за винятком позаекономічних благ). Отже, кількість товарів завжди обмежена і по­винна якимось чином розподілятися (нормуватися) або за допомогою ціни, або іншими способами. Тому дане по­няття в економічній діяльності не є но­вітнім. Отже, у Законах України «Про телекомунікації» та «Про радіочастотний ресурс» його розділяють на два види: номерний та частотний.

Перший - номерний - є технічно об­меженим ресурсом, відповідно до статті 69 Закону України «Про телекомуніка­ції». Розробку та реалізацію технічної політики у формуванні номерного ресур­су здійснює ЦОВЗ (Державна служба зв’язку України). Розподіл, присвоєння та облік номерного ресурсу, видачу і ска­сування дозволів на його використання, державний нагляд за використанням но­мерного ресурсу здійснюються Націо­нальною комісією, що здійснює держав­не регулювання у сфері зв’язку та інфор­матизації. Процедура розподілу та використання номерного ресурсу де­тально описана у статті 70 Закону Укра­їни «Про телекомунікації». По-перше, номерний ресурс надається оператору телекомунікацій національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, на підставі дозволу на термін дії відповідної ліцензії, а якщо вид діяльності не ліцензується - на строк не менше п’яти років, для ви­користання без права передачі іншим особам.

Другий - радіочастотний - части­на радіочастотного спектра, придатна для передавання та/чи приймання елек­тромагнітної енергії, відповідно до стат­ті 1 Закону України «Про радіочастот­ний ресурс». Відтак, відповідно до стат­ті 2 даного Закону радіочастотний ресурс України як її природний ресурс є об’єктом права власності Українського народу. Органом управління у галузі зв’язку, розподілу та використання ра­діочастотного ресурсу в Україні є цен­тральний орган виконавчої влади зі спе­ціальним статусом - Адміністрація зв’язку та радіочастот України (АЗРЧ). Органом регулювання у сфері користу­вання радіочастотним ресурсом Украї­ни є Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації (НКРЗІ), яка утворю­ється відповідно до Закону України «Про телекомунікації».

Встановлення дозвільно порядку ор­ганами державної влади в телекомуніка­ційній сфері відбувається наданням лі­цензій суб’єктам господарювання. Від­повідно до Господарського Кодексу України ліцензія - це документ держав­ного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом ви­значеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів господар­ської діяльності, регулюються законом. Відповідно до Закону України «Про теле­комунікації» ліцензія - це документ, що засвідчує право суб’єкта господарювання на здійснення зазначеного в ньому виду діяльності у сфері телекомунікацій про­тягом визначеного строку на конкретних територіях з виконанням ліцензійних умов. Регулювання ліцензування в сфері телекомунікацій відбувається на основі глави VIII Закону України «Про телеко­мунікації». В якій зазначено, що діяль­ність у сфері телекомунікацій здійсню­ється за умови включення до реєстру операторів, провайдерів телекомуніка - цій, а у визначених законом випадках також за наявності відповідних ліцензій та/або дозволів. Перелік видів діяльнос­ті у сфері телекомунікацій, що підляга­ють ліцензуванні міститься у пункті 3 статті 42 Закону України «Про телекому­нікації». Правила здійснення діяльності у сфері телекомунікацій є нормативно - правовим актом, що містить перелік ор­ганізаційних, кваліфікаційних, техноло­гічних вимог, обов’язкових для виконан­ня при здійсненні певного виду діяльності у сфері телекомунікацій, що не підлягає ліцензуванню. Правила здій­снення діяльності у сфері телекомуніка - цій та ліцензійні умови встановлює На­ціональна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформа­тизації та може включати до ліцензій на здійснення діяльності у сфері телекому - нікацій для окремих операторів особли­ві умови. Наприклад, у галузі мобільного зв’язку третього покоління український Уряд створив дискримінаційні умови для іноземних операторів, надавши тільки одну ліцензію для ВАТ «Укртелеком», де більша частка акцій на той час належала державі, тим самим порушуючи статтю 6 Господарського кодексу України, де за­значені принципи господарювання, а саме забезпечення економічної багато­манітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, ви­значених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необ­хідністю забезпечення соціальної спря­мованості економіки, добросовісної кон­куренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав спожи­вачів та безпеки суспільства і держави. Тобто порушуючи дані принципи, дер­жавні органи погіршили та підкреслили проблему іноземного капіталу, яку треба розглядати під кутом обмежень, а не дер­жавної, так би мовити, «ліквідації».

Так, усі виробники мусять реєстру­вати свої засоби бездротового зв’язку, у яких застосовуються технології, що вже пройшли узгодження та отримали дозвіл на використання (наприклад RLAN, Wi­Fi, Bluetooth тощо). Через це процес ім­порту, продажу та використання засобів бездротового зв’язку в Україні є надто складним та обтяжливим, що створює необґрунтовані перешкоди для торгівлі. Логічніше було б вимагати реєстрацію не для конкретного продукту, а для самої технології або взагалі скасувати таку ре­єстрацію, оскільки вона просто дублює процедуру обов’язкової сертифікації. Згідно з правилами СОТ, українське за­конодавство у галузі регулювання секто­ру телекомунікації має бути повністю гармонізоване з європейськими стандар­тами. Наприклад, низка стандартів, які застосовуються зараз, є застарілими, а відтак в Україні неможливо зареєструва­ти або сертифікувати вироби, у яких ви­користовуються всесвітньо визнані но­вітні бездротові технології. Зараз в Укра­їні цей сектор регулюється двома законами: Закон про телекомунікації та Закон про радіочастотний ресурс. Що­найменше, ці два закони варто було б об’єднати в єдиний Телекомунікаційний кодекс, який був би узгоджений з кращи­ми зразками європейської практики у цьому секторі. Іншою стороною пробле­ми реєстрації в Україні є неможливість зареєструвати та сертифікувати вироби, у яких використовуються новітні без­дротові технології [3].

Одним з ключових принципів діяль­ності у сфері телекомунікаційних послуг закріпленому у пункті 9 статті 6 Закону України «Про телекомунікації» є забез­печення доступу споживачів до інфор­мації про порядок отримання та якість телекомунікаційних послуг. Якість теле­комунікаційних послуг - це один з про­відних чинників завдяки якому і вини­кає конкурентоспроможність на ринку телекомунікацій. Дане питання регулю­ються вищеназваним законом та також Постановою Кабінету Міністрів «Пра­вила предоставления и получения телекоммуникационных услуг» від 11 квітня 2012 року.

В даному аспекті існує також поняття граничний показник якості воно ви­світлено у відомчих нормативно - правових актах НКРЗІ та міністерства транспорту і зв’язку, однак в Законі Укра­їни про телекомунікації відсутнє визна­чення даного поняття, не зафіксовані вимоги до нього.

Також наріжним питанням залиша­ється питання конвергенції. Частотного ресурсу не вистачає в повному обсязі задля подальшого прискореного розви­тку галузі. Але сьогоднішній технічний рівень передачі інформації в тому числі і оборонного значення є питанням від­критим, як на мене, необхідно створити комісію експертів, бо розподіл частот у державі є питанням досі неврегульова - ним: 80% частот залишається у розпо­рядженні Міністерства оборони, а, від­повідно, 20% - розподілені між операто­рами зв’язку. Така ситуація в багатьох моментах не дає можливості приймати оптимальні рішення стосовно забезпе­чення конкурентоспроможності опера­торам та ринку телекомунікаційних по­слуг загалом.[6]



Література ____________________________________________________________

1. Організація правової роботи на підприємствах, установах, організаціях: Навчальний посібник /Р. П.Бойчук, Д. В.Задихайло, В. М.Пашков. - Харків: Видавництво «ФІНН», 2010. - 384 с.

2. Волков Ю. В. 4. Телекоммуникационное право: учебное пособие. Издатель: Волков Ю. В. - Екате­ринбург. 2011. - 94 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. telecomlaw. ru/studyguides/ telecom%201-5.pdf

3. European Business Association [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://af. attachmail. ru/cgi-bin/ readmsg/eba_fta_position_paper_ukr. txt? rid= 3002490474&&id=12773133200000000948;0;1&mode=at tachment&channel

4. Волков Ю. В. Субъекты телекоммуникационного рынка. - Екатеринбург. 2007 - [Електронний ре­сурс]. - Режим доступу: http://www. usla. ru/structure/dissovet/Volkov-aref. pdf

5. Волков Ю. В. Анонимные субъекты телекоммуникационных сделок //Право и экономика, 2006. №

7. С. 56-58. (0,25 п. л.)

6. В. В.Тронько. Регулюванння ринку телекомунікаційних послуг: міжнародний досвід // Ефективна економіка. - № 7 - 2010 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. economy. nayka. com. ua/index. php? operation=1&iid=256.

7. Є. П. Бондаренко, Д. М. Дмитренко. Механізм державного регулювання ринку фінансових послуг. -

2010 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. nbuv. gov. ua/portal/Soc_Gum/ VUABS/2010_2/29_02_04.pdf8.

9. Б. С. Гольдштейн, Н. А.Соколов, Г. Г. Яновский. Сети связи: Учебник для ВУЗов. СПб.: БХВ-Петербург, 2010. - 400с., илл.