joomla
МІЖНАРОДНА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ МИРУ ТА БЕЗПЕКИ ЛЮДСТВА
Юрист України

С. М. Мохончук

кандидат юридичних наук, доцент, началь­ник Головного управління юстиції у Харків­ській області

У статті аналізуються етапи становлення інституту відповідальності за злочини проти миру та безпеки людства у міжнародному кримінальному праві. Акцентується увага на най­більш важливих міжнародних нормативних актах.

Ключові слова: відповідальність як категорія кримінального права, злочини проти миру та безпеки людства, Нюрнберзький процес, міжнародне кримінальне право.

В статье анализируются этапы становления института ответственности за преступления против мира и безопасности человечества в международном уголовном праве. Акцентируется внимание на наиболее важных международных нормативных актах.

Ключевые слова: ответственность как категория уголовного права, преступления про­тив мира и безопасности человечества, Нюрнбергский процесс, международное уголовное право.

In he article the stages of the formation of the responsibility institute for crimes against peace and security of mankind in international criminal law have been analyzed. The most important international normative acts have been given the special attention.

Key words: responsibility as criminal law category, crimes against peace and security of mankind; the Nurnberg trial, international criminal law.



Протягом усієї історії людства вчи­нювались злочини, які посягали на без­пеку людської спільноти. Розвиток норм щодо охорони миру і безпеки людства почався з витоків цивілізації, з появою держави та права. Еволюція сприйняття і тлумачення злочинів проти миру та без­пеки людства спочатку в міжнародному, а потім і в міжнародному кримінальному праві сприяла розбудові інституту відпо­відальності за злочини проти миру та безпеки людства.

Відомо, що 24 жовтня 1648 р. був під­писаний Вестфальський трактат, який підвів підсумок тридцятирічної війни. Це був перший письмовий документ, який передбачив відповідальність за по­сягання на мир і безпеку держав, засу­див війну, жорстоке поводження з на­родами і націями, їх знищення. У ньому була сформульована нова теорія визнан­ня, передбачені колективні санкції про­ти агресорів, мирні методи вирішення спорів. З XVIII ст. норми про відпові­дальність за злочини проти миру по­чали з’являтись і у внутрішньому праві держав.

Прийнятий революційною Францією у грудні 1791 р. Декрет встановлював, що французька нація назавжди відмовляєть­ся від будь-якої війни з метою завоюван­ня. Конституція Франції 1791 р. перед­бачала відповідальність міністрів, вин­них в агресії [1, с. 98].

Одним із перших відомих законодавчих актів, який включав у себе ряд таких зло­чинів, був і Кодекс Лібер, прийнятий в Аме­риці президентом Лінкольном у 1863 р. під час громадянської війни [2, с. 19].

У Німецькому Уложенні 1871 р. ці злочини називались «недружні дії проти дружніх держав»: вчинення проти дер­жави чи монарха такого діяння, яке слід кваліфікувати як державний злочин; об­раза словом чи дією монарха чи регента будь-якої держави; дії проти посланця іншої держави чи повіреного у справах; навмисне зняття, пошкодження чи зни­щення державного знака влади [3, с. 38]. Швейцарський кримінальний закон 1853 р. також містив злочини проти іно­земної держави [3, с. 76].

Воєнний устав про покарання, який був прийнятий у Росії у 1869 р., також не тільки містив норми, направлені на за­хист цивільного населення і цивільних об’єктів, але й встановлював відповідаль­ність за порушення правил і звичаїв вій­ни, наприклад самовільне зайняття квартир під постій солдат, відбирання підвод тощо. На нашу думку, саме ви­щевказані норми національного права були тим підґрунтям, які в майбутньому привели до формування міжнародного гуманітарного, а потім і міжнародного кримінального права. Аналіз законодав­ства Російської імперії XIX ст. дає мож­ливість зробити висновок, що кримі­нальне законодавство того часу ставило під охорону особливий об’єкт - міжна­родний мир і безпеку. Так, Уложення про покарання кримінальне і виправне 1845 р. передбачало «злочини проти народного права» [4, с. 245]. Стаття 259 встановлю­вала, що якщо будь-хто з російських під­даних у мирний час нападе відкритою силою на жителів сусідніх чи іноземних держав і через це піддасть свою вітчизну небезпеці розриву з дружньою державою чи такому ж зі сторони підданих цієї дер­жави на російські області нападу, то за цей злочин карається позбавленням всіх прав становища і висилкою на каторжні роботи тривалістю від 8 до 10 років [4, с. 251]. Стаття 260 вищезгаданого Уло­ження передбачала відповідальність за посягання на главу іноземної держави чи члена його сім’ї, посягання на основи дер­жавного устрою іноземної держави, а та­кож за державну зраду, направлену проти інтересів іноземної держави [4, с. 250].

Розвиток міждержавних відносин обумовив формування норм, що вста­новлювали захист окремих категорій іно­земних громадян, які знаходяться на території держави. Посягання на їх особу і майно розглядалось як посягання на державний суверенітет і могло призвести до міжнародного конфлікту. А це, у свою чергу, вимагало підвищеного захисту осіб, які користуються дипломатичним імунітетом. Так, Кримінальне Уложення Великого князівства Фінляндського 1889 р. (Фінляндія була приєднана до Росії у 1809 р.) особливу увагу приділяло скла­дам злочинів, які посягають на безпеку міжнародних відносин. Наприклад, роз­діл 14 передбачав відповідальність за зло­чини проти дружньої держави. Кримі­нальній відповідальності підлягали особи за нанесення тілесного ушкодження чи іншого насильства дипломатичному аген­ту іноземної держави, який знаходився при государі імператорі. Також передба­чалась відповідальність за наругу над пу­блічно виставленими державним гербом чи іншим державним знаком дружньої держави, а також за порушення правил про нейтралітет [5, с. 156]. Досягнення даного Уложення у сфері удосконалення кримінально-правового механізму забез­печення міжнародної безпеки були ви­користані в ході реформи кримінального законодавства Російської імперії.

Не можна обійти увагою й Кримі­нальне Уложення 1903 р., де встановлю­валась відповідальність за такі склади злочинів, як спроба, направлена на по­валення дружнього Росії уряду; умисна наруга над публічно виставленими дер­жавним гербом чи іншим державним зна­ком дружньої Росії держави; порушення правил про нейтралітет, в установленому порядку опублікованих [6, с. 632].


Велике значення мали Гаазькі мирні конференції 1899 і 1907 рр., метою яких став пошук найбільш ефективних засобів забезпечення миру. На конференціях були прийняті протоколи про мирне вре­гулювання міжнародних суперечок. Можна стверджувати, що це було суттє­вим кроком у напрямі юридичної забо­рони застосування сили.

Аналіз теорії і практики міжнародно - правових відносин дає підстави ствер­джувати, що розуміння необхідності правової регламентації відповідальнос­ті за міжнародні злочини, у першу чергу агресію, порушення правил і звичаїв ве­дення війни, піратство та ін., створюва­ло умови для більш плідної співпраці держав у цьому напрямі. Обговорюва­лися різні варіанти таких дій - створен­ня міжнародного суду [7; 8, с. 379], про­цесуальна регламентація видачі злочин­ців на території держав [9, с. 107], де були скоєні злочини, система мір для покарання держав-агресорів [10, с. 587;

11, с. 173] тощо.

Для становлення інституту кримі­нальної відповідальності за злочини про­ти миру та безпеки людства особливе значення мала не тільки ідея міжнарод­ної кримінальної юстиції, але й система­тизація міжнародно-правових норм про ці злочини. Першою, але не зовсім вда­лою спробою створити подібний звід норм про делікти, що зачіпають інтереси багатьох або всіх держав, став проект Міжнародного кримінального кодексу 1832 р. Але на той період епітет «міжна­родний» відображав тільки один аспект злочинної діяльності: її транснаціональ­ний характер, охоплюючи тим самим лише ті правопорушення, які виходили за кордони однієї держави.

Важливим кроком стала й прийнята у 1863 р. Женевська конвенція про по­кращення участі хворих і поранених у ді­ючих арміях, яка на міжнародно-право­вому рівні встановила норми, направле­ні на захист даних осіб. У цьому ж році створюється міжнародна організація Червоного Хреста.

У зв’язку з цими подіями у Військо­вий статут про покарання 1869 р. було внесено ряд нових статей. Так, ч. 1 ст. 258-1 передбачала відповідальність особи, яка винна у самовільному носінні пов’язки Червоного Хреста, якщо вона не належить до числа осіб, які мають пра­во на таке носіння в силу Женевської конвенції. Частина 2 цієї статті передба­чала відповідальність начальника, який винен у дачі розпорядження про носіння пов’язки Червоного Хреста особами, що не мають на це права. Стаття 258-2 вста­новлювала відповідальність особи, яка винна у самовільному піднятті чи в дачі розпорядження підняти прапор Черво­ного Хреста не на установі, яка корис­тується захистом Женевської конвенції. Стаття 258-3 передбачала відповідаль­ність осіб, яким хоча б і тимчасово було доручено нагляд, лікування і догляд за хворими і пораненими, а також за погане поводження з ними чи за недбале по від­ношенню до них виконання своїх обов’язків [12, с. 82]. Таким чином, у да­них статтях достатньо повно знайшли своє відображення відповідні міжнародно - правові норми, що, безумовно, є позитив­ним моментом.

Ситуація змінилась після Першої сві­тової війни, коли в практичну площину переходить питання про покарання за скоєння військових злочинів як особли­вого різновиду міжнародних злочинів. Так, у заключному звіті створеної у січні 1919 р. спеціальної Комісії з розгляду пи­тань про відповідальність ініціаторів війни всі вчинені країнами-агресорами злочини були об’єднані у дві категорії: 1) підго­товка та розв’язування війни; 2) навмис­не порушення законів та звичаїв війни (вбивство заручників, зґвалтування, зни­щення державного та приватного майна, застосування отруйних газів, знищення мирного населення та військовополоне­них тощо). Тоді ж були прийняті реко­мендації, які і в наш час не втратили своєї актуальності: «всі особи, які належать ворогуючим країнам, яку б високу по­саду вони не займали, без огляду на ран­ги, включаючи і голів країн, які були вин­ні у порушенні законів і звичаїв війни або законів гуманності, підлягають кри­мінальному переслідуванню» [13, с. 185].

У висновках комісії вказувалося, що ворогуючі країни повинні визнати юрис­дикцію Верховного трибуналу по відно­шенню до таких осіб, а їх уряди зобов’язані вжити заходів для видачі цих осіб з метою здійснення суду над ними. Але винуватці військових злочинів проти людства і гу­манізму в період Першої світової війни так і не понесли покарання.

У XIX - на початку XX ст. і вчені - правознавці, і практики визнали, що справедливий вердикт стосовно злочин­ців, які скоїли міжнародний злочин, можливий тільки за умови створення міжнародного кримінального суду. Зо­крема, у 1920 р. уповноважений бельгій­ського уряду Декан виніс на розгляд утвореної Лігою Націй комісії юристів проект резолюції про заснування вищо­го Суду міжнародної юстиції з кримі­нальних справ. Але проект Декана навіть не стали обговорювати на Раді й Асамб­леї Ліги Націй. Як головний аргумент відмови зазначалося, що наразі не існує ніякого міжнародного кримінального права, яке б було прийняте всіма народа­ми, і що цей проект порушує принцип суверенітету держав [14, с. 18].

Але у 1922 р. під час конгресу Асоці­ації міжнародного права в Буенос-Айресі вносить пропозицію про створення по­стійного суду міжнародної кримінальної юстиції і англійський професор Беллот. Конгрес прийняв резолюцію про бажа­ність створення міжнародного кримі­нального суду і доручив Беллоту розро­бити його проект до наступного конгре­су [14, с. 21].

Безумовним кроком на шляху попе­редження воєнних злочинів став і Статут Ліги Націй 1919 р. У ст. 16 передбачалось застосування санкцій у разі війни в по­рушення його положень [15, с. 37]. 28 серпня 1928 р. був прийнятий Паризь­кий пакт про відмову від війни як зна­ряддя національної політики (пакт

Бріана - Келлога), який був підписаний 15 державами і в подальшому до нього приєдналось ще 48 держав [15, с. 21]. «Вій­на стала практично незаконною в цілому світі. Цим самим актом ми визнаємо за­старілими багато правових прецедентів і ставимо перед юристами завдання пере­глянути багато кодексів і угод», - говорив у 1932 р. державний секретар США Стім - сон [16, с. 132].

Друга світова війна наочно показала необхідність установлення і розвитку норм, які б забезпечували мир і безпеку людства, а головне - створення системи відповідальності за міжнародні злочини. Міжнародний воєнний трибунал діяв на підставі Лондонської угоди від 8 серпня 1945 р., яка була підписана представни­ками СРСР, США, Франції і Великобри­танії. Угода містила Хартію, яка визна­чала компетенцію Міжнародного воєн­ного трибуналу при розгляді справи на­цистських воєнних злочинців. Суд історії показав, що будь-яка війна чи агресія проти іншої держави - це злочин проти миру і безпеки всього людства, за які винні у їх вчиненні повинні нести відпо­відальність. Трибунал підкреслив, що злочини міжнародного характеру вчиню­ються конкретними людьми, а не аб­страктними категоріями, і тільки шляхом покарання окремих осіб, які вчинюють такі злочини, можуть бути дотримані норми міжнародного права. Значення Нюрнберзького процесу важко переоці­нити. Уперше була дана класифікація міжнародних злочинів і встановлена персональна кримінальна відповідаль­ність за їх вчинення. Ще у Декларації 1943 р., підписаній під час зустрічі Ста­ліна, Рузвельта і Черчілля, говорилося, що вперше в історії людства винуватців будуть судити у тому місці і тими наро­дами, над якими здійснювалося насилля [17, с. 111]. У документі зазначалося, що ці діяння не можуть бути пов’язані з пев­ним географічним місцем, а є такими, що вчинені проти всього людства.

Ще одним документом, що стосував­ся злочинів, учинених під час Другої сві­тової війни, був Закон № 10 Контрольної Ради від 20 грудня 1945 р. Він конкрети­зував зміст ст. 6 Статуту Міжнародного воєнного трибуналу і мав подвійний ас­пект: по-перше, у ньому містились мате­ріальні норми права, які визначали зло­чини і передбачали покарання за їх вчи­нення; по-друге, він передбачав процесу­альні засоби для виконання в Німеччині норм міжнародного права, які існували в усьому цивілізованому світі.

Загальновідомо, що до Нюрнберзь­кого процесу у світі панувала доктрина Бріана — Келлога [13, с. 57], відповідно до якої відповідальність за міжнародні зло­чини несли тільки держави за здійснення агресії по відношенню до іншої держави. Статут Нюрнберзького трибуналу, його вирок і Закон № 10 Контрольної Ради для Німеччини стали фактом авторитетної міжнародної регламентації принципів індивідуальної кримінальної відпові­дальності у міжнародному праві. Пока­зово, що й резолюція Першої Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р. ви­знала Статут Нюрнберзького трибуналу підтвердженням цих принципів і запро­понувала внести їх у загальну кодифіка­цію злочинів проти миру і безпеки люд­ства чи до Міжнародного кримінального кодексу.

На думку науковців, Нюрнберзький трибунал - це перший досвід співробітни­цтва держав у справі покарання воєнних злочинців за злочини проти миру, безпеки і людяності. Його рішення мали величез­ний вплив на життя міжнародного співто­вариства у післявоєнний період. Держави антигітлерівської коаліції не просто по­карали 12 осіб, з яких 7 були засуджені до повішення, 5 - до тюремного ув’язнення на строк від 10 років до довічного [16, с. 146], а провели судовий процес, керую­чись відповідними нормами права, які по­чали створюватись ще до Другої світової війни і відображали правосвідомість усьо­го прогресивного людства.

Зазначимо, що саме після Другої сві­тової війни держави активізували проти­дію злочинам проти миру та безпеки людства. У 1950 р. на Другій сесії комісії з міжнародного права ООН були затвер­джені Принципи міжнародного права, визнані статутом Нюрнберзького трибу­налу, які знайшли вираження у рішенні цього трибуналу [18]. Згідно з докумен­том кожна особа, яка вчинила злочин, несе за нього відповідальність і підлягає покаранню. Важливою є констатація тези про те, що не звільняє особу, яка вчини­ла діяння, від відповідальності за між­народним правом та обставина, що за внутрішнім правом покарання за між­народний злочин не встановлюється. Не звільняються від міжнародної відпові­дальності за вчинені злочини і керівники держав або відповідальні посадовці. У документі наголошується й на тому, що від відповідальності за міжнародним правом не звільняються особи, які діяли за наказом керівництва за умови, якщо свідомий вибір був можливий.

Одним із найважливіших міжнарод­них рішень стало прийняття 26 листопа­да 1968 р. Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства [19], а створен­ня Міжнародного Кримінального Суду зробило реалією незворотність відпові­дальності за злочини проти миру та без­пеки людства. Прийнятий 17 липня 1998 р. Римський Статут Міжнародного Кримі­нального Суду надає чітку регламентацію відповідальності за визначені міжнарод­ною спільнотою злочини [20]. Безумовне значення має й розробка Проекту Кодек­су злочинів проти миру та безпеки люд­ства [21], який дає базові засади для їх юридичної кваліфікації при визначенні відповідальності.

Відповідальність за злочини проти миру і безпеки людства регламентується цілою низкою міжнародних конвенцій як загального плану, так і таких, що деталі­зують відповідальність за окремі їх види, зокрема агресію, геноцид, екоцид, воєнні злочини тощо.

Література ____________________________________________________________

1. Дюприе Л. Государство и роль министров во Франции / Л. Дюприе ; пер. с фр. Е. М. Овсянникова. - СПб. : Дело, 1906. - 175 с.

2. History of the United Nations War Crimes Commission and the Development of the Laws ofWar. - London, 1948. - Р. 25-42.

3. Военно-судебное законодательство западно-европейских государств: Германия и Швейцария : пер. с нем. / под ред. А. С. Лыкошина. - СПб. : Тип. В. Безобразова, 1901. - 144 с.

4. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных. - СПб. : Рус. Кн. Т-во «Деятель», 1908. - 685 с.

5. Финляндское уголовное уложение и относящиеся к нему узаконения / с предисл. Н. Д. Сергеевского. - СПБ. : Тип. А. С. Суворина, 1907. - 208 с.

6. Уголовное уложение 22 марта 1903 г. / изд. проф. Н. С. Таганцева. - СПб. : Госуд. тип., 1904. - 1122 с.

7. Камаровский Л. О международном суде / Л. Камаровский. - М. : Тип. Мзлинскаго, 1881. - 542 с.

8. Коркунов Н. М. Опыт конструкции международного уголовного права / Н. М. Коркунов // Журн. гражд. и уголов. права. - СПб., 1889. - Кн. 1. - С. 106-142.

9. Мартенс Ф. Ф. Современное международное право цивилизованных народов / Ф. Ф. Мартенс. - СПб. : Тип. А. Бенке, 1896. - Т. 2. - 626 с.

10. Стоянов А. Н. Очерки истории и догматики международного права: Лекции читанные в 1873/74 году в Харьковском университете / А. Н. Стоянов. - Х. : Универ. тип., 1875. - 742 с.

11. Николаев И. Краткий курс международного права / И. Николаев. - СПб. : Тип. И. Усманова, 1902. - 257 с.

12. Уставы военно-уголовные. - Пг. : Воен. тип., 1915. - 158 с.

13. Трайнин А. Н. Уголовная интервенция / А. Н. Трайнин. - М. : Изд-во АН СССР, 1936. - 187 с.

14. Тункин Г. И. Теория международного права / Г. И. Тункин. - М. : Зерцало, 2009. - 298 с.

15. Международные договоры и акты нового времени / сост. Е. А. Коровин. - М. ; Л. : Гос. изд-во, 1925. - 395 с.

16. Карпец И. И. Нюрнбергский процесс и современность / И. И. Карпец. - М. : Междунар. отношения, 1986. - 322 с.

17. Нюрнбергский процесс : сб. материалов : в 8 т. / науч. ред. Н. С. Лебедева. - М. : Юрид. лит., 1987. - Т. 1. - 586 с.

18. Принципы международного права, признанные уставом Нюрнбергского трибунала и нашедшие выражение в решении этого трибунала // Международное публичное право : сб. документов / сост.:

Н. Т. Блатова, Г. М. Мелков. - М. : ИНФРА-М, 1996. - Т. 2. - С. 101-115.

19. Конвенция о неприменении срока давности к военным преступлениям и преступлениям против человечества от 26 ноября 1968 г. // Международное право в документах. - М. : ИНФРА-М, 1997. - С. 691-693.

20. Римский Статут Международного Уголовного Суда от 17 июля 1998 г. // Кибальник А. Г. Современ­ное международное уголовное право. - СПб. : Юрид. Центр Пресс, 2003. - С. 274-301.

21. Проект кодекса преступлений против мира и безопасности человечества [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http/www. un./org/ru/documents/decl_conv/conventions/code_of_offences. Shtme.4. - Загл. с экрана.