joomla
ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПРИНЦИПУ ПОДІЛУ ВЛАДИ
Юрист України

С. А. Косінов

кандидат юридичних наук, доцент, началь­ник Державної фінансової інспекції в Хар­ківській області

У статті в контексті дослідження основних функцій законодавчої влади визначені особливості його контрольної функції. Доводиться, що наділення парламенту контрольними повноваженнями виступає однією зі складових механізму стримувань і противаг, що в свою чергу забезпечує ефективну реалізацію принципу поділу влади. Визначені форми і види парламентського контролю, проаналізована їх специфіка.

Ключові слова: законодавча влада, парламентський контроль, поділ влади, механізм стримувань і противаг.

В статье в контексте исследования основных функций законодательной власти определены особенности его контрольной функции. Доказывается, что наделение парламента контрольными полномочиями выступает одной из составляющих механизма сдержек и противовесов, что в свою очередь обеспечивает эффективную реализацию принципа разделения власти. Определены формы и виды парламентского контроля, проанализирована их специфика.

Ключевые слова: законодательная власть, парламентский контроль, разделение властей, механизм сдержек и противовесов.

In the article the features of parliamentary control function are defined in the context of the study of its basic functions. Parliamentary control authorities are described as a component of the checks and balances mechanism, which the effective implementation of the principle of separation of powers is guaranteed. Forms and types of parliamentary control are defined, their specificity are analyzed.

Key words: legislature, parliamentary control, separation of powers, checks and balances mechanism.



Стаття 16 Французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р. про­голошує принцип: «Суспільство, де не забезпечені гарантії та не існує розподілу влад, не має конституції». Поділ влади вимагає, з одного боку, самостійності гі­лок державної влади, чіткого розмежу­вання їх функцій, повноважень і право­вих форм діяльності, а з іншого - базу­ється на ідеї їх взаємного стримування та взаємного контролю. «В іншому разі неодмінно відбуваються тоталітарні ви­кривлення суспільного єства» [24, с. 86].

Прагнення України до становлення

демократичної, правової держави з роз­© Косінов С. А., 2013 винутим громадянським суспільством і соціально-орієнтованою ринковою еко­номікою знайшло відображення в Основ­ному Законі держави. Проте конститу­ційний процес повинен розглядатися як такий, що має безперервний характер [30, с. 121]. Пошук оптимальної моделі організації державної влади зумовлює потребу як напрацювання пропозицій щодо змін до Конституції України з ура­хуванням досягнень та тенденцій розви­тку сучасного конституціоналізму, так і вдосконалення практики реалізації чинних конституційних положень. Про актуальність вказаних завдань, зокрема,


свідчить створення спеціального допо­міжного органу при Президентові України з метою підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції України - Конституційної Асамблеї, положення про яку затверджено Указом Президента Укра­їни від 17 травня 2012 року № 328/2012.

Крім того, питання належної реалі­зації конституційних положень у світлі принципу поділу влад неодноразово ста­вали предметом розгляду Конституцій­ного Суду України. Так, згідно з право­вою позицією Конституційного Суду України, викладеною в Рішенні від 24 червня 1999 року № 6-рп/99 у справі про фінансування судів, метою функціональ­ного поділу державної влади на законо­давчу, виконавчу та судову є розмежу­вання повноважень між різними органа­ми державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади [22, с. 169]. Крім того, у Рішенні від 1 квітня 2008 року № 4-рп/2008 Конституційний Суд України наголосив, що неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злаго­ди в державі [21, с. 14].

Вказані процеси свідчать про необ­хідність подальшого поглиблення науко­вих знань щодо концепції поділу влади з урахуванням сучасних тенденцій роз­витку державно-правових явищ, які ба­зуються серед іншого на ідеї про демо­кратичну парламентську систему як таку, що наділена не тільки законодавчими, але й контрольними повноваженнями, та узагальненого аналізу практики застосу­вання конституційних положень. Одним із напрямів вирішення вказаного завдан­ня є з’ясування ролі контрольної функції парламенту в системі його повноважень та співвідношення з іншими функціями законодавчого органу держави, визна­чення об’єкта та основних форм здій­снення парламентського контролю, що дозволить розкрити зміст, сутність і при­значення вказаного конституційно-пра­вового інституту в умовах сучасного пар­ламентаризму. Різні аспекти парламент­ського контролю ставали предметом спе­ціальних досліджень таких вітчизняних вчених, як Ю. Г. Барабаш [2], О. О. Май - даник [13], О. В. Марцеляк [14], В. К. За- любовська [7] та ін. Зроблені вказаними авторами висновки мають стати основою для подальших наукових досліджень вка­заного елемента принципу поділу влади.

В аспекті розглядуваної проблеми слід визнати, що західноєвропейська лі­берально-правова думка Нового часу при розгляді питань організації інститу­тів публічної, зокрема державної влади, так чи інакше була спрямована на фор­мування механізмів забезпечення не формальної, а реальної (фактичної) рів­ності і самостійності всіх гілок влади. Однак такий ідеальний стан не досягну­то повною мірою в жодній державі світу і сьогодні. Це пояснюється насамперед тим, що для реальної юридико-політич - ної практики характерним є інституцій - ний динамізм, за якого всі гілки влади функціонують в умовах постійно зміню­ваної внутрішньополітичної та міжна­родної ситуації, і це, безумовно, впливає на баланс гілок влади, особливо в демо­кратичній державі. Причому більшою мірою змінюваність в рівновазі влади притаманна перехідним політико-право - вим режимам, які мають низький рівень стабільності та ефективності при функ­ціонуванні інститутів державної влади [1; 23, с. 175; 31, с. 95; 32, с. 177; 34, с. 298]. Саме контрольна функція парламенту дозволяє максимально чітко розмежува­ти сфери впливу законодавчої і виконав­чої гілок влади, встановити стійкий ба­ланс між ними.

Сьогодні жоден демократичний устрій неможливо уявити без існування й повноцінної діяльності в державі пар­ламенту [5, с. 3; 12, с. 5; 18, с. 61; 29, с. 7]. Сучасний парламентаризм втілює такі високі принципи, як народний суверені­тет і верховенство закону [27, с. 35]. Саме з суверенітету народу походить його пра­во на самовизначення і створення дер­жави, а також, відповідно, здатність і су­веренна повноважність народу на фор­мування держави, її органів, на контроль за діяльністю держави, відповідальність її перед суспільством за свою діяльність [6, с. 23]. Оскільки пряме правління не завжди є доступним і багато в чому ви­знано нераціональним, парламент як представницька установа народу, наді­лений перш за все законодавчою функ­цією. Так, переважна більшість консти­туціоналістів дотримуються точки зору, згідно з якою головна функція парламен­ту в системі поділу влади полягає у здій­сненні законодавчої влади [4, с. 105; 33, с. 37]. Дійсно, законодавча функція - це ключова і найбільш об’ємна за своїм зна­ченням та змістом функція законодавчо­го (представницького) органу державної влади. Але слід мати на увазі, що без ефективного контролю за дотриманням і виконанням законів законодавча функ­ція втрачає своє значення. Саме в цьому проявляється значимість контрольної функції щодо функції законодавчої [28, с. 58]: в умовах демократично організо­ваної системи поділу влади народу на­лежить право контролювати діяльність усіх структур, яким він делегував владні повноваження. Таким чином, контроль­на функція парламенту являє собою чи не найважливіший елемент системи стримувань і противаг, що забезпечує належне виконання органами та посадо­вими особами своїх обов’язків. Без ефек­тивного парламентського контролю інші функції парламенту втрачають своє зна­чення. Від того, як організований конт­роль законодавчого (представницького) органу державної влади, залежить реаль­ність його повноважень. Висловлюється навіть думка, що діяльність парламенту, спрямована на контроль виконавчої гіл­ки влади, може розглядатися не як його окрема функція, а як продовження за­конодавчої функції парламенту, гарантія її належної реалізації, що відіграє роль інструменту в механізмі «стримувань і противаг» [3, с. 50].

Отже, парламент покликаний, по - перше, виконувати законодавчу функ­цію, монополізуючи її в системі поділу влади, по-друге, представляти громад­ську думку і об’єднувати через відкриту дискусію і легальну парламентську опо­зицію різні інтереси, врівноважуючи їх, пом’якшуючи і долаючи конфлікти, по - третє, контролювати виконавчу владу, включаючись в систему «стримувань і противаг» і використовуючи гласне об­говорення.

При цьому наявність контрольної функції у парламенту об’єктивно обу­мовлена його правовим статусом: парла­мент виступає представником народу і виразником його волі, а отже, повинен мати комплекс повноважень, які забез­печували б йому можливість контролю­вати здійснення державної політики. Без цієї функції є неможливою реалізація зворотного зв’язку народних представ­ників з суспільством [11, с. 32]. До про­цедур парламентського контролю про­являється особлива увага з боку міжна­родного співтовариства, оскільки вони відіграють помітну роль у регулюванні внутрішньодержавних відносин і вико­нанні міжнародних зобов’язань країни [10, с. 112].

Світовий досвід функціонування пар­ламентів свідчить, що запорукою ефек­тивної діяльності суб’єктів, які уповно­важені законодавством здійснювати пар­ламентський контроль, є досконало роз­роблені нормативно-процесуальні акти парламентів, які регламентують його ді­яльність. Втім, навіть дуже докладна ре­гламентація контрольних повноважень парламентів в конституційних актах (як це зроблено, наприклад, в конституціях Австрії, Бразилії, Румунії, Туреччини) або ж в законодавстві і регламентах палат пар­ламентів (такий спосіб регламентації ха­рактерний для більшості демократичних держав) - це ще не гарантія його дієвості. Ускладнення механізмів взаємовідносин законодавчої та виконавчої влади може негативно позначитися на ефективності контрольних повноважень парламентів навіть у державах старої демократії і ви­магати всебічного реформування парла­ментських інститутів [9, с. 77; 25, с. 32]. Сприйняття позитивного зарубіжного досвіду в цій сфері становить для України безперечну цінність.

Правові акти, що регулюють відно­сини, пов’язані з парламентським конт­ролем, можна розділити на загальні та спеціальні, які безпосередньо присвяче­ні правовій регламентації питань конт­рольної діяльності парламенту [17, с. 44].

Законодавчим актом, що визначає сферу дії парламентського контролю, має бути Основний Закон країни. Як відомо, основу концепції конституційного прав­ління становить положення, згідно з яким основною нормативною формою, через яку легітимізуються основні напрямки соціального розвитку, визнані суспіль­ством фундаментальні цінності, принци­пи політико-правового устрою, є особли­вий правовий акт - конституція [26, с. 52].

По-перше, конституція завжди, при­наймні, формально розглядається як правовий акт, прийнятий від імені на­роду. Це положення, на нашу думку, яв­ляє собою фундаментальну основу кон­ституціоналізму. Конституція - це свого роду юридична форма вираження на­родного суверенітету незалежно від того, чи є вона актом, прийнятим установчими (конституційним) зборами, парламентом або через всенародне голосування. При цьому способи прийняття конституції в певній мірі відображають динаміку розвитку конституціоналізму в частині зміни форм встановлення найвищих правових норм від октроюровання через опосередковане представництво до фор­ми безпосередньої демократії. В остан­ньому випадку конституція істотно від­різняється від законів, прийнятих на основі принципу опосередкованої демо­кратії. Тому сьогодні спостерігається за­гальносвітова тенденція, яка проявля­ється у невідворотному русі до найбільш прогресивного порядку, за якого консти­туція як формально-юридичне виражен­ня волі народу буде прийматися в рамках особливої процедури, за допомогою про­ведення референдуму. Саме це надає конституції статус акта легітимного, що визначає принципи функціонування за­конодавчої, виконавчої та судової гілок державної влади.

По-друге, конституція, безумовно, представляє собою таку форму права, в якій закріплюються сформовані в сус­пільстві фундаментальні цінності, основ­ні засади політико-правової організації, що передбачає оптимальне співвідно­шення соціальних інтересів. При цьому «норми Конституції діють як основопо­ложні принципи. Конституція фіксує основні державно-політичні цінності і визначає стратегію поведінки суб’єктів права». Зазначені властивості конститу­ції відображають важливу особливість конституційного правління, а саме те, що держава з органу, який здійснює соціаль­не управління, трансформується в керо­ваний суб’єкт. Вищу правову норму вста­новлює вже не держава за допомогою парламентських інститутів, а безпосеред­ньо саме суспільство. Це дозволяє відмо­витися від традиційного уявлення про державу як про організацію, що здійснює функцію вищої правотворчості через ін­ститут опосередкованої демократії, на користь концепції конституційного прав­ління, за якою держава покликана реалі­зовувати конституційні установки, що мають вищий ступінь легітимності (на відміну від парламентських актів) і є про­явом прямої демократії, безпосереднього волевиявлення народу (суспільства). За­кони, що видаються парламентом, як і інші правові акти, прийняті державними органами, набувають в певному сенсі за­безпечувального характеру, оскільки спря­мовані на реалізацію, конкретизацію по­ложень, оформлених актом прямого на­родного волевиявлення. У свою чергу, конституційні норми визначають порядок організації суспільства і функціонування механізму держави [15, с. 6].

Отже, Конституція визначає основні засади здійснення парламентського контролю. Процедурні гарантії його реа­лізації встановлюються на рівні спеціаль­ного нормативного акта, яким регулюєть­ся порядок діяльності загальнодержавних представницьких органів законодавчої влади, їх палат - регламентами. Така фор­ма законодавчого регулювання застосо­вується у переважній більшості країн сві­ту (Німеччина, Іспанія, Японія тощо). Саме в регламентах визначається органі­зація контрольної діяльності парламенту в цілому, його органів, депутатів, регулю­ється порядок застосування заходів від­повідальності за порушення, що виявлені в процесі здійснення парламентського контролю, передбачається система орга­нізаційно-правових гарантій здійснення контрольної функції парламенту, порядок виконання його приписів. Специфічна юридична природа регламенту вищого представницького органу держави є га­рантією, що забезпечує його самостій­ність і незалежність в установленні про­цедури своєї діяльності [16, с. 40].

Здійснення контролю передбачає ви­конання парламентом таких взаємообу - мовлених завдань, які є одночасно стадія­ми парламентського контролю: 1) отри­мання або збір інформації, необхідної для прийняття відповідних рішень і вироблен­ня позицій з того чи іншого питання (отри­мання інформації); 2) попередня обробка отриманої інформації; 3) аналіз і оцінка отриманої інформації (аналіз інформації); 4) вироблення парламентом певної позиції з того чи іншого питання або прийняття на основі отриманої інформації рішення, включаючи можливість безпосереднього застосування санкцій [34, с. 95].

Способи і форми здійснення парла­ментського контролю великою мірою за­лежать від форми держави: форми прав­ління, форми державного устрою і по­літичного режиму. Зауважимо, залежно від політичного режиму розрізняють реальний і так званий «сплячий» види парламентського контролю. Однак необ­хідно врахувати, що в країнах з недемо­кратичним режимом інститут парла­ментського контролю може бути перед­бачений законодавством, але він не буде реалізований або буде вкрай неефектив­ним, тобто в авторитарних або тоталітар­них режимах це така інституційна форма, яка не відповідає своїй функціональній природі. Крім того, в різних державах процедури здійснення контролю будуть відрізнятися, що пояснюється впливом різних чинників - історичних, політич­них, економічних, культурологічних та ін.

Аналіз і узагальнення світового до­свіду реалізації конституційних поло­жень щодо здійснення парламентського контролю дозволяє визначити як перед­бачений Основним Законом держави вид діяльності парламенту, організаційно - правові засади реалізації якого встанов­люються на рівні спеціального норматив­но-правового акта і який полягає в одер­жанні інформації, здійсненні у визначе­них законом формах засобів реагування задля запобігання порушенням Консти­туції, а також поточного законодавства та притягнення до конституційно-право­вої відповідальності за їх порушення.

З точки зору акта, що закріпив фор­ми парламентського контролю, можна виділити конституційну, законодавчу і регламентаційну форми контролю.

1. До конституційних форм парла­ментського контролю відносяться: усу­нення Президента України з поста в по­рядку особливої процедури (імпічменту) (п. 10 ч. 1 ст. 85 Конституції України), прийняття резолюції недовіри Кабінето­ві Міністрів України більшістю від кон­ституційного складу Верховної Ради України (ст. 87 Конституції України), створення тимчасових слідчих комісій (ст. 89 Конституції України).

2. Законодавчі форми парламент­ського контролю за виконавчою владою в Україні представлені, наприклад, депу­татськими (ст. 15 Закону України «Про статус народного депутата України» від

17 листопада 1992 року № 2790-ХІІ).

3. Регламентаційна форма парламент­ського контролю полягає, зокрема, в про­веденні парламентських слухань (глава 39 Регламенту Верховної Ради України).

Можливою є також класифікація пар­ламентського контролю за об’єктом. За цим критерієм можна виділити такі види парла­ментського контролю: парламентський контроль у сфері дотримання прав людини; фінансовий та бюджетний парламентський контроль; контроль у сфері оборони і без­пеки держави; інформаційний парламент­ський контроль; контроль в області охорони навколишнього середовища тощо.

За правовими наслідками можна ви­ділити:

1. Імперативний парламентський контроль передбачає, що адресати його здійснення зобов’язані відреагувати на застосовані парламентом заходи (напри­клад, відповісти на депутатський запит) або обов’язковість результатів такого контролю, які можуть здобувати характер конституційно-правової відповідальнос­ті (імпічмент Президенту, висловлення недовіри уряду, висловлення недовіри Ге­неральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади) тощо.

2. Диспозитивний парламентський контроль полягає в таких формах, коли парламент наділений повноваженнями схвалити або відмовити у схваленні іні­ціатив інших органів державної влади (надання згоди на призначення Прези­дентом України на посаду Генерального прокурора України, надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Ан­тимонопольного комітету України, Голо­ви Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України тощо).

3. Консультативний парламентський контроль має проявом наділення інших органів державної влади повноваженнями на призначення тих чи інших посадових осіб, здійснення інших політичних заходів після відповідних консультацій з комітета­ми парламенту та іншими органами пар­ламентського контролю. Висновки слідчих парламентських також можуть мати до­радчий (рекомендаційний) характер.

За часом здійснення парламентський контроль може бути:

1. Попереджуючим, тобто спрямова­ним на недопущення незаконної (і не­ефективної) діяльності виконавчої влади (здійснюється як самим парламентом, так і його допоміжними органами).

2. Супроводжуючим, метою якого є контроль представницького органу за виконанням того чи іншого закону в ході його реалізації (найбільш часто застосо­вується у фінансовій сфері).

3. Наступним, тобто спрямованим на перевірку правильності виконання законів виконавчою владою, дій (безді­яльності) її представників.

За процедурою здійснення розрізня­ють гласний та негласний парламентський контроль. Гласний контроль застосовують на відкритих засіданнях парламентських комісій, негласний - коли розслідування парламентської комісії або комітету про­ходить в закритому режимі.

Залежно від підстави парламентсько­го контролю виділяють юридичний і по­літичний контроль. Підставою для про­ведення юридичного (негативного) контролю може служити, наприклад, правопорушення, вчинене посадовою особою, для політичного контролю - по­літика виконавчої влади.

Аналіз як вітчизняної практики здій­снення парламентського контролю, так і зарубіжної, дозволяє вказати, що пар­ламент може здійснювати свої контроль­ні повноваження як безпосередньо (на­приклад, Верховна Рада України шляхом заслуховування звітів Кабінету Міністрів України, проведення «години запитань», парламентських слухань), так і через свої органи (комітети, тимчасові слідчі комі­сії), окремих народних депутатів, а також органи зі спеціальною компетенцією (Уповноваженого Верховної Ради Украї­ни з прав людини та Рахункову палату).

Слід погодитись з тими вченими, які вказують на певні недоліки у законодав­чому регулюванні порядку здійснення парламентського контролю в Україні. Це, зокрема, пов’язано з недостатнім рівнем конкретизації взаємодії з органами, під­контрольними парламенту, які не вхо­дять до складу Кабінету Міністрів. Низ­кою законів України на окремі органи і установи покладено обов’язок щорічно­го звітування перед парламентом або ж закріплено підзвітність цих органів та установ перед парламентом. До таких ор­ганів відносяться, зокрема, Антимоно - польний комітет України, Фонд держав­ного майна, Служба безпеки України, Національний банк України, Генеральна прокуратура, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку тощо. У той же час парламент не має дієвих важелів для забезпечення виконання цими орга­нами обов’язків щодо підзвітності. Зо­крема, пропонується у відповідних зако­нах передбачити, що неподання у вста­новлений строк звіту про діяльність органу (СБУ, ФДМУ тощо) є підставою для дострокового припинення повнова­жень керівника відповідного органу.

Підсумовуючи, слід відзначити, що на­ділення парламенту контрольними повно­важеннями виступає однією зі складових механізму стримувань і противаг, що в свою чергу забезпечує ефективну реалі­зацію принципу поділу державної влади, створює гарантії запобігання її узурпації в руках одного державного органу. Визна­чення місця контрольної функції парла­менту серед інших виконуваних ним функ­цій великою мірою залежить від форми державного правління, а також державно- правових традицій, що є характерними для тієї чи іншої держави. Проте незалежно від вказаних обставин в державі з демокра­тичним правовим режимом наявність контрольної функції у парламенту об’єктивно обумовлена його правовим ста­тусом: парламент виступає представником народу і виразником його волі, а отже, по­винен мати комплекс повноважень, які за­безпечували б йому, з одного боку, можли­вість контролювати здійснення державної політики, а з іншого - реалізацію зворот­ного зв’язку представницького органу дер­жави з суспільством.

Як вбачається, подальше дослідження природи парламентського контролю по­требує вироблення наукових засад взаємо­дії парламенту з інститутами громадян­ського суспільства, що, зокрема, дозволить визначити межі парламентського контро­лю, який є одним із проявів природи пар­ламенту як представницького органу, що діє від імені і за повноваженням народу. В усіх проявах парламентської діяльності представлена влада народу, його інтереси і потреби. Від імені суспільства парламен­ти через закони видають правила, норми для підзаконної діяльності виконавчої вла­ди. Втім, у той час як законодавча роль су­часних парламентів сьогодні знижується, все більше розширяється функція з конт­ролю за виконавчою владою, без чого по­літичне представництво втрачає смисл свого існування.



1. Barber, N. W The Séparation of Powers and the British Constitution // N. W. Barber. - LEGAL RESEARCH PAPER SERIES. - 2012. - № 3. - Режим доступу: http://ssrn. com/abstract=1995780.

2. Барабаш, Ю. Г. Парламентський контроль в Україні: проблеми теорії та практики : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / Барабаш Юрій Григорович ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. - Х., 2004. - 205 с.

3. Богданова, Н. А. Законодательная и представительная функции парламента: преодоление коллизии / Н. А. Богданова // Вестн. Тюмен. гос. ун-та. - 2009. - № 2. - С. 49-55.

4. Буринова, Л. Д. О социальной функции парламента в правовом государстве / Л. Д. Буринова // Закон и право. - 2009. - № 9. - С. 105.

5. Георгіца, А. З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії і практики : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01 / А. З. Георгіца. - К., 1999. - 39 с.

6. Заєць, А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду / А. П. Заєць. - К. : Пар­ламент. вид-во, 1999. - 248 с.

7. Залюбовська, І. К. Парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади як засіб за­безпечення законності у сфері державного управління : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Залю­бовська Ірина Костянтинівна ; Одес. нац. юрид. акад. - О., 2002. - 181 с.

8. Ківалов, С. В. Парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади в України: історія, теорія, перспективи / С. В. Ківалов, І. К. Залюбовська. - О. : Юрид. література, 2004. - 150 с.

9. Кочнева, А. А. Парламентский контроль над правительством: современные тенденции (на при­мере Канады) / А. А. Кочнева // Актуальные проблемы рос. права. - 2007. - № 1. - С. 75-80.

10. Кузнецов, И. И. Парламентское расследование: политико-правовой механизм взаимодействия ветвей государственной власти в России / И. И. Кузнецов // Известия Саратов. ун-та. Новая серия. Серия: Социология. Политология. - 2008. - Т. 8. - № 1. - С. 111-117.

11. Лапатухина, Е. С. Парламентский контроль как вид государственного контроля / Е. С. Лапатухина // Вестн. Рос. гос. гуманит. ун-та. - 2011. - № 8. - С. 31-37.

12. Ломжець, Ю. В. Інститут парламентаризму в сучасній Україні: становлення та динаміка : автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02 / Ю. В. Ломжець ; ДЗ «Південноукр. нац. пед. ун-т ім. К. Д. Ушин - ського». - О., 2011. - 17 с.

13. Майданник, О. О. Теоретичні проблеми контрольної функції парламенту України : дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.02 / Майданник Олена Олексіївна ; Каб. Міністрів України, Нац. аграр. ун-т. - К., 2008. - 632 с.

14. Марцеляк, О. В. Спеціалізовані органи парламентського контролю в Україні: статус і функціону­вання / О. В. Марцеляк [и др.] ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. - Х. : ТОВ «ПРОМЕТЕЙ-ПРЕС», 2006. - 268 с.

15. Оль, П. А. От парламентаризма к конституционному правлению: эволюция политико-правовых идей и институтов власти / П. А. Оль // Управленческое консультирование. Актуальные проблемы государственного и муниципального управления. - 2010. - № 3. - С. 5-11.

16. Парламент и президент: (Опыт зарубежных стран) / Ин-т законодательства и сравнит. правоведе­ния при Правительстве РФ. - М., 1995. - Тр. № 58. - 147 с.

17. Плюта, Ю. В. К вопросу о правовом регулировании парламентского контроля в России / Ю. В. Плюта // Современная наука. - 2011. - № 3. - С. 41-46.

18. Погорілко, В. Ф. Теоретичні проблеми сучасного українського конституціоналізму / В. Ф. Погоріл - ко // Вісник прокуратури. - 2000. - № 2. - С. 61-62.

19. Предыбайлов, С. М. Современные парламенты в контексте законодательного процесса / С. М. Предыбайлов // Науч. труды Моск. гуманит. ун-та. - Вып. 126. - М. : Изд-во МосГУ, 2010. - С. 29-37.

20. Радченко, О. В. Інституційна взаємодія народовладдя і органів державної влади у виборах : автореф. дис. ... канд. наук держ. упр. : 25.00.01 / О. В. Радченко. - Х., 2004. - 19 с.

21. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депу­татів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України) від 1 квітня 2008 року № № 4-рп/2008 // Вісн. Конст. Суду України. - 2008. - № 2. - С. 14-20.

22. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 19, 42 За­кону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» (справа про фінансування судів) від

24 червня 1999 року № 6-рп/99 // Офіц. вісн. України. - 1999. - № 28. - С. 169.

23. Романенко, В. Б. Разделение властей в теории и практике конституционализма / В. Б. Романенко // Теория и практика обществ. развития. - 2010 - № 3. - С. 173-177.

24. Смородинський, В. С. Судова влада в Україні (загальнотеоретичний аспект) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / В. С. Смородинський. - Х., 2001. - 187 с.

25. Тамаш, А. Контроль государственного управления / А. Тамаш // Вестн. Поволж. акад. гос. службы. - 2005. - № 8. - С. 25-33.

26. Титова, Т. П. Конституция как правовая основа системы и функций органов государственной власти : сводный реферат / Т. П. Титова // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. Серия 4: Государство и право. - Реферат. журн. - 2000. - № 2. - С. 51-54.

27. Тодика, О. Ю. Категорія народовладдя в системі інших категорій конституційного права: співвідношен­ня і взаємозв’язок / О. Ю. Тодика // Вісн. Акад. правових наук України. - 2004. - № 2. - С. 35-46.

28. Тюльпанов, В. А. Контрольная функция в системе функций законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации / В. А. Тюльпанов // Журн. рос. права. - 2011. - Т. 11. - № 179. - С. 58-64.

29. Федоренко, Г. О. Законодавча влада в системі розподілу державної влади в України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Г. О. Федоренко. - К., 2000. - 19 с.

30. Цвік, М. В. Новий етап конституційного процесу в Україні / М. В. Цвік // Проблеми теорії права і конституціоналізму у працях М. В. Цвіка. - Х. : Право, 2010. - С. 121-129.

31. Червонюк, В. И. Форма правления и разделение властей: конституционно-правовые взаимосвязи / В. И. Червонюк, А. Г. Вварнавский // Соц.-экон. явления и процессы. - 2010. - № 3. - С. 296-301.

32. Шестакова, О. В. Развитие принципа разделения власти российской правовой наукой и его понятие / О. В. Шестакова, О. С. Реснянская // Вестн. Кемеров. гос. ун-та. - 2010. - № 1. - С. 175-179.

33. Яблонская, А. Б. Контрольная функция органов законодательной власти Российской Федерации /

А. Б. Яблонская // Гражданин и право. - 2010. - № 2. - С. 37.

34. Яценко, О. В. Институт парламентского контроля как фактор формирования правового государства / О. В. Яценко // Философия права. - 2010. - № 2. - С. 93-107.