joomla
ЕКОНОМІЧНА КОНКУРЕНТОЗДАТНІСТЬ І ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ ТА ЗАКОНОДАВЧОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ
Юрист України

Т. І. Швидка

аспірантка кафедри господарського права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Стаття присвячена актуалізації проблеми забезпечення конкурентоздатності національної економіки, окремих видів виробництв, товарів та послуг, зокрема як об’єкта правового впливу з боку держави на систему відносин господарювання. У статті пропонується класифікація чинників підвищення конкурентоздатності, що можуть бути забезпечені господарсько-правовими засобами.

Ключові слова: конкурентоздатність, державна промислова політика, господарсько- правові засоби підвищення конкурентоспроможності.

Статья посвящена актуализации проблемы обеспечения конкурентоспособности национальной экономики, отдельных видов производств, товаров и услуг, в частности как объекта правового влияния со стороны государства на систему хозяйственных отношений. В статье предлагается классификация факторов повышения конкурентоспособности, которые могут быть обеспечены хозяйственно-правовыми средствами.

Ключевые слова: конкурентоспособность, государственная промышленная политика, хозяйственно-правовые средства повышения конкурентоспособности.

This article is devoted to the problem of ensuring the competitiveness of the national economy, certain types of production, goods and services, such as an object of the legal influence from the government on the system of the economy. In this article there is the classification of factors of increasing the competitiveness, which are provided by economic and legal means.

Key words: competitiveness, state industrial policy, economic and legal means of increasing the competitiveness.



Постановка проблеми. Зростання та загострення світової конкуренції у зв’язку із створенням в межах СОТ глобального ринку товарів та послуг сьогодні є чи не найактуальнішою проблемою діяльності національних держав в економічній сфе­рі. Отже, політика постійного підвищен­ня конкурентоздатності національної економіки має стати найважливішим на­прямом державної політики, що вимагає створення цілісних та ефективних меха­нізмів власної реалізації.

Однак, для того щоб конструювання таких механізмів забезпечувало ефек­тивність відповідної державної політики, на перший план наукових досліджень виходить проблема наукового розкриття категорії економічна конкурентоздат-

ність як об’єкт правового впливу, впливу організаційних та ресурсних зусиль дер­жави. В економічній літературі названа проблематика отримала досить глибоку увагу, але чинники, форми та види кон­курентоздатності мають отримати ін­струментальну адаптованість саме до потреб правової та законодавчої політи­ки держави, отримати форми, що дозво­ляють використовувати їх як об’єкт впливу правових засобів. Це вимагає предметної ревізії результатів суто еко­номічних досліджень.

Формулювання цілей. Проблема конкурентоздатності є однією з функцій держави в економічній сфері, а тому вона потребує законодавчої фіксації в усіх її сутнісних проявах, зокрема:

- як комплекс повноважень органів державної виконавчої влади;

- як напрямок державної програмної діяльності (програмування);

- як підстава введення спеціальних режимів господарювання тощо.

А тому зміст та форми конкуренто - здатності як специфічної властивості това­рів, послуг та виробництв набувають ін­струментального правового значення. Отже, конкурентоздатність має виступати як система законодавчо встановлених чин­ників, що мають кваліфікаційне значення. А тому актуалізується проблема з’ясування комплексу змістовних аспектів конкурен - тоздатності як економічної категорії, для того щоб на цій основі розробити критерії юридичної кваліфікації тощо.

Аналіз останніх досліджень та пуб­лікацій. Слід визнати, що питання кон - курентоздатності є надзвичайно актуалі­зованим, як з позиції наукових дослі­джень, так і практичного менеджменту. Серед наукових праць, в яких досліджу­ються теоретичні основи конкуренції, її сучасні форми, міжнародне конкурентне середовище, аналіз причин і умов виник­нення конкурентних переваг, а також про­блеми забезпечення високої конкуренто­спроможності окремих країн та пошуку ними новітніх форм її досягнення, необ­хідно виділити дослідження таких зару­біжних вчених: А. Бранденбургера, Р. Вер­нона, Г. Грубера, Ч. Джонсона, Р. Кантера, П. Катцентшейна, І. Кірцнера, Дж. Сакса, П. Самуельсона, А. Сливоцького, А. Сміт - та, Р. Солоу, С. Уінтера, Е. Чемберліна, Й. Шумпетера, Дж. Хікса. З-поміж вітчиз­няних досліджень у цій сфері потрібно виділити праці В. Александровой Я. Бази - люка, Ю. Бажала, Я. Белінської, В. Галь­чинського, В. Гейця, В. Дергачової, Я. Жа­ліло, Б. Кваснюка, І. Крючкової, М. Скрип - ниченка, Л. Федулової, А. Філіпенка та ін. Найбільш значимими дослідженнями міжнародної конкуренції та теорії конку­рентних переваг країн, факторів, що ви­значають конкурентоспроможність на мікро - та мезорівнях, були зроблені аме­риканським вченим М. Портером.

Виклад основного матеріалу. Кон­курентоспроможність держави без­посередньо визначається наявністю конкурентоспроможних галузей та ви­робництв. Тому підвищення конкурен­тоспроможності вітчизняних товаро­виробників має стати найважливішим пріоритетом соціально-економічної по­літики України.

Під конкурентоспроможністю націо­нальної економіки прийнято вважати здатність країни виробляти товари і по­слуги, які відповідають вимогам міжна­родних ринків, і одночасно підтримувати та підвищувати протягом тривалого часу реальні обсяги збуту відповідних товарів і послуг, а відтак і доходи свого населення.

Від успішного розв’язання проблем під­вищення рівня конкурентоспроможності вітчизняної продукції залежить не лише покращення фінансового стану та інвести­ційного потенціалу українських підпри­ємств, а й економічна безпека країни в ці­лому. Розвиток економічних відносин та інтеграція України до світового економіч­ного простору вимагає від вітчизняних то­варовиробників проводити свідому корпо­ративну політику постійного підвищення власної конкурентоспроможності.

Не можна не погодитись із Д. В. За - дихайлом у тому, що економічна система України повинна бути спрямованою на створення, підтримання та розвиток необхідної виробничої основи життєді­яльності української нації у відповіднос­ті до існуючих і майбутніх соціальних, економічних та природних умов. У той же час держава в економічній сфері має забезпечити стабільне функціонування національної економіки, підтримуючи необхідний рівень її конкурентоспро­можності та ефективності.

Методологічного значення для вирі­шення питань економічних функцій дер­жави набуває з’ясування основних кон­курентних переваг, притаманних націо­нальному економічному середовищу, що самі по собі визначають напрямки та характер державного втручання в еконо­міку, що має на меті максимально ефек­тивне їх використання. Такими конку­рентними перевагами можуть бути, на­приклад, дешева, але дисциплінована робоча сила, доступні, а отже, рентабель­ні для видобування, джерела корисних копалин, енергоносіїв, вигідне географіч­не, транзитне, або природно-кліматичне положення, наявність передового науко­во-технічного сегменту в національній економіці тощо. Відповідно до цього фактично зазнає певної конфігурації промислова, науково-технічна, іннова­ційна, інвестиційна, зовнішньоекономіч­на, соціальна і т. п. політика держави.

На державному рівні має бути по­ставлена і правильно вирішена пробле­ма розробки національної стратегії за­безпечення конкурентоспроможності. Серед економічних функцій держави визначальне місце повинне займати за­безпечення української економіки як такої та національного товаровиробни­ка найбільш вигідними та перспектив­ними умовами інтеграції в світову гос­подарську систему та здійснення дер­жавного впливу для забезпечення інно­ваційного характеру економічного роз­витку країни [5].

Разом з тим слід мати на увазі над­звичайно складну змістовну природу ка­тегорії конкурентоздатність. Адже вона виявляє себе і через якості товарів та по­слуг, через властивості виробничої бази конкурентоздатності підприємств, галу­зей та національної економіки. Так, кон­курентоспроможність окремого товару (послуги) визначається як його перевага у порівнянні з яким-небудь іншим това­ром (аналогічним за призначенням чи його замінником) при вирішенні потен­ційним покупцем його проблем. Тобто це ступінь відповідності товару на певний момент вимогам цільових груп спожива­чів або обраного ринку за найважливіши­ми характеристиками: технічними, еконо­мічними, екологічними тощо.

Конкурентоспроможність - це сис­темна категорія, обумовлена економічни­ми, соціальними і політико-правовими чинниками, які забезпечують стабільне становище країни або її продукції на вну­трішньому та зовнішньому ринках. Як уявляється широке, коло різноманітних чинників, що визначають рівень конку­рентоспроможності, може бути умовно розподілений на групи залежно від за­стосування інноваційних та неінновацій - них механізмів підвищення конкуренто­спроможності. Розглянемо деякі з них.

Необхідно визнати, що конкуренто - здатність національної економіки, яка може себе виявити через масову сукупну конкурентоздатність вироблених, здій­снених національними товаровиробни­ками товарів та послуг, може досягатися через застосування таких неінновацій- них шляхів, як, наприклад, відносно низька (конкурентоздатна) вартість си­ровини, енергоресурсів, матеріалів, кре­дитних ресурсів, робочої сили тощо, що об’єднуються у виробничому процесі відповідної продукції. Ці чинники біль­шою мірою впливають на підвищення конкурентоздатності за рахунок знижен­ня собівартості продукції через знижен­ня виробничих витрат.

Під витратами фірми розуміємо су­купність усіх витрат, які несе підприємець при здійсненні господарської діяльності. Але окрім витрат, безпосередньо зв’язаних із виробництвом, тобто внутрішньови­робничих (трансформаційних в основно­му), фірма здійснює ще невиробничі ви­трати, наприклад, витрати, пов’язані із збиранням, накопиченням, обробкою та аналізом інформації про ринок, проведен­ням переговорів і прийняттям рішень, контролем та захистом виконання конт­рактів, витрат, пов’язаних із відчуженням товару (закупівлею, продажем), тобто із зміною права власності на даний ресурс - так звані трансакційні витрати (від лат. transactio - договір).

Трансакційні, як і інші витрати фі­нансово-господарської діяльності, ви­никають на мікрорівні, проте негативний їх вплив є значно ширшим, оскільки по­ширюється на підприємницьке середови­ще, види економічної діяльності, окремі сектори та економіку держави загалом. Достатньо високий рівень трансакційних витрат в Україні свідчить про низьку ефективність державного регулювання економіки, недостатньо розвинені рин­кові відносини, неврегульованість від­носин влади і бізнесу.

Зокрема, регуляторна політика, згідно із Законом України «Про засади державної ре­гуляторної політики у сфері господарської діяльності», що є напрямом державної по­літики, що спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських від­носин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання [2], потребує розроблення та удосконалення механізму оподаткування та митного оформлення, зниження адміні­стративного тиску, спрощення дозвільних процедур, адже це спричиняє зниження трансакційних витрат підприємців і таким чином впливає на зниження собівартос­ті і відтак зростання конкурентоздатності суб’єктів господарювання.

На зниження трансформаційних ви­трат може впливати і впровадження у виробничий процес нових технологій виробництва, удосконалення виробни­чого обладнання тощо.

Серед неінноваційних чинників, які впливають на конкурентоздатність, мож­на також виділити менеджмент як вид діяльності, спрямованої на досягнення певних передбачених цілей виробничо - господарською організацією (підприєм­ством), яка функціонує в ринкових умо­вах, шляхом раціонального використання її матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Метою менеджменту є забез­печення прибутковості чи дохідності ді­яльності організації на основі раціональ­ного налагодження виробничого процесу і процесу управління, розвитку матеріаль­но-технічної і технологічної бази, ефек­тивного використання кадрового потен­ціалу, власних та залучених коштів. При­бутковість організації свідчить про ефек­тивність її виробничо-збутової діяльно­сті, яка досягається внаслідок мінімізації витрат (на сировину, матеріали, енергію, оплату праці, фінансування) і максиміза - ції доходів від результатів виробництва - випуску продукції та подання послуг. А як наслідок це веде до підвищення конкурен - тоздатності.

До інших факторів, які впливають на підвищення конкурентоздатності за ра­хунок зниження собівартості, можна від­нести логістику, рекламу, в цілому мар­кетингові стратегії тощо. Логістика як стратегічне управління матеріальними потоками в процесі закупівлі, перевезен­ня, продажу та зберігання матеріалів та готової продукції, направлена на опти - мізацію витрат і раціоналізацію процесу виробництва, збуту та сервісу на підпри­ємстві. Логістика впливає на витрати, пов’язані з продажем товарів. До таких витрат відносять витрати на виконання замовлень, які включають витрати на їх обробку, перевезення, складування ван­тажів, управління запасами, а також на упаковку вантажів, забезпечення ринку та споживачів запасними частинами, піс­ляпродажний сервіс та інша подібна ді­яльність. Логістика також впливає на поліпшення позиції підприємства на ринку. Сутність концепції конкуренто­спроможності фірми полягає в отриман­ні конкурентної переваги за рахунок пропозиції додаткових послуг та підви­щення їх якості. Діяльність підприємств та організацій у сфері логістики для до­сягнення конкурентних переваг склада­ється з декількох правил, які дістали на­зву «Сім правил логістики»: 1) продукт має бути потрібний споживачеві; 2) про­дукт має бути відповідної якості; 3) про­дукт має бути у необхідній кількості; 4) продукт має бути доставлений у по­трібний час; 5) продукт має бути достав­лений у потрібне місце; 6) продукт має бути доставлений із мінімальними ви­тратами; 7) продукт має бути доставле­ний конкретному споживачеві [6].

Логістична діяльність повинна мати інтеграційний характер, інакше досяг­нення цих семи правил неможливе. По­трібна інтеграція усіх суб’єктів, що бе­руть участь у логістичному ланцюжку в логістичну систему. Наприклад, якщо металургійний комбінат виготовляє про­дукцію, але при цьому під час транспор­тування метал доставляється не тієї якості, яка була заявлена, вантаж не вчас­но доставлений на причал, відповідно, перевезення не здійснене у встановлений термін. Тим самим не виконуються умо­ви контракту, що тягне за собою фінан­сові втрати для підприємства. Конкурен­тоспроможність цієї продукції знижу­ється і про конкурентні переваги вести мову не варто [7].

До цієї ж категорії слід додати цілу низ­ку міждержавних, міжнародних публічно- правових чинників, наприклад, вступ у дію угод про режим вільної торгівлі, про ска­сування окремих нетарифних обмежень на товари, що експортуються.

Зрозуміло, що названі чинники, засо­би підвищення конкурентоздатності мо­жуть бути створені, застосовані, викорис­тані в процесі реалізації державної полі­тики у сфері надрокористування, грошо­во-кредитної політики, політики в сфері заробітної плати, податкової політики, зовнішньої економічної політики держави тощо. Ці напрями державної політики ре­алізуються через відповідну нормотворчу діяльність органів державної влади, через прийняття рішень у сфері ціноутворення, використання матеріального резерву, здійснення організаційних заходів в окре­мих сферах державного управління тощо. У цілому ж слід об’єднувати названі чин­ники межами власне промислової політи­ки держави, а якщо бути більш точним, то структурно-галузевої політики, одним зі спрямувань якої згідно із ст. 10 ГК Укра­їни є «стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний про­грес, забезпечують конкурентоспромож­ність вітчизняної продукції» [1].

Необхідно визнати, що тією чи іншою мірою усі напрями економічної політики держави більше або менше, але впливають на стан конкурентоздатності національної економіки, конкурентоздатності виробни­чої бази та виробленої продукції суб’єктів господарювання, адже не можна залишити за дужками антимонопольно-конкурентну, валютну, інвестиційну та інші напрями економічної політики держави.

Але серед основних чинників конку­рентоспроможності країн визначальним є впровадження ефективних механізмів інноваційної політики, які забезпечують конкурентоспроможність економіки. Необхідно постійне впровадження у ви­робничий прогрес інновацій, а фактично створення та впровадження нових тех­нологій виробництва, нових за своїми споживчими якостями товарів та послуг. У цьому сенсі слід приєднатися до чис­ленних пропозицій, що містяться у гос­подарсько-правовій літературі відносно необхідності доповнення ст. 10 ГК Укра­їни таким напрямом економічної політи­ки держави, як інноваційна політика. Результатом реалізації інноваційної по­літики держави саме і має стати сутнісне підвищення конкурентоздатності това­рів та послуг, що традиційно виробля­ються в Україні, але в першу чергу - ство­рення нових секторів, галузей та видів виробництв, що засновані на новітніх, проривних технологіях, конкурентозда - тність яких визначається їх унікальністю, та наявністю правових режимів захисту прав інтелектуальної власності на об’єкти, що є складовими процесу ви­робництва, або притаманні якісним властивостям самих товарів та послуг відповідної категорії.

Як зазначає Ю. Є. Атаманова, реалі­зація інновацій відбувається в результа­ті впровадження (використання) іннова­ційних продуктів і виявляється: а) у ви­пуску нової (суттєво удосконаленої) продукції, або б) застосуванні при тра­диційному для суб’єкта виробництві но­вих технологій, обладнання, сировинних та/чи інших ресурсів [8]. Згідно із Зако­ном України «Про інноваційну діяль­ність», результатами інноваційної діяль­ності, фактично є: 1) інноваційна про­дукція - нові або суттєво удосконалені товари, які випускаються в результаті впровадження чи використання іннова­ційного продукту у виробничій сфері відповідно до інноваційного проекту;

2) інноваційні роботи або послуги; 3) ін­новаційні технології виробництва; 4) ін­новаційне виробництво [3].

Серед стратегічних пріоритетних на­прямів інноваційної діяльності на 2011­2021 роки згідно із Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» можна виділити освоєння нових технологій транспорту­вання енергії, впровадження енерго - ефективних, ресурсозберігаючих техно­логій, освоєння альтернативних джерел енергії; освоєння нових технологій висо - котехнологічного розвитку транспортної системи, ракетно-космічної галузі, авіа - і суднобудування, озброєння та військо­вої техніки; освоєння нових технологій виробництва матеріалів, їх оброблення і з’єднання, створення індустрії нанома- теріалів та нанотехнологій; широке за­стосування технологій більш чистого ви­робництва та охорони навколишнього природного середовища; розвиток сучас­них інформаційних, комунікаційних тех­нологій, робототехніки та ін. [4]. Отже, увесь інноваційно-правовий комплекс законодавчого регулювання спрямований на підвищення конкурентоспроможності.

У свою чергу, при найпершому на­ближенні до означеної проблеми забез­печення конкурентоздатності національ­ної економіки інноваційними засобами слід розділити її завдання щонайменше на три частини.

По-перше, об’єктом інноваційної по­літики держави в контексті підвищення конкурентоздатності виробництва та від­повідних товарів повинні стати традицій­ні товари українського експорту на світо­ві товарні ринки. Мова має йти про про­дукцію металургійної промисловості, вироби з металу, хімічні товари, товари аграрного сектору економіки, продукцію машинобудівної галузі, що складають ле­вову частку українського експорту. Неза­лежно від оцінок становища, що склалося, слід визнати, що саме ці товарні групи мають певні конкурентні переваги на сві­тових ринках і значний час у майбутньому мають визнати місце української економі­ки у світовому розподілі праці. Таким чи­ном, держава в межах власної інновацій­ної політики має активно підтримувати процеси впровадження інновацій у відпо­відні виробничі процеси. Слід враховува­ти безперечно, що названі групи товарів виробляються холдинговими структура­ми достатньо потужними, щоб фінансу­вати власні приватні інноваційні струк­тури, що в той же час не виключає мож­ливості застосування тих, чи інших гос­подарсько-правових засобів державної підтримки. Слід однак розуміти, що в на­званих випадках мова йде про виробни­цтво, що репрезентує переважно третій та четвертий технологічні уклади.

По-друге, об’єктом інноваційної полі­тики держави мають стати започатковані і функціонуючі виробництва та відповідні суб’єкти господарювання, що є інновацій­ними підприємствами за самим віднесен­ням їх товарів та послуг до п’ятого-шостого технологічних укладів. Такими є підпри­ємства, що працюють у сфері інформацій­них телекомунікаційних технологій, інно­ваційної фармації, в аерокосмічній галузі тощо. Необхідно визнати, що такі вироб­ництва мають отримати спеціальні режи­ми інноваційної діяльності, що містять у своєму складі цілу низку господарсько- правових засобів стимулювання розробки, впровадження інновацій та випуску інно­ваційної продукції. У цьому сенсі держав­на інноваційна політика повинна врахову­вати необхідність розробки і прийняття відповідних нормативно-правових актів, якими б регламентувалося запровадження спеціального режиму інноваційної діяль­ності саме для названого типу підпри­ємств, виробництв.

По-третє, об’єктом інноваційної по­літики має стати не існуюче, а лише по­тенційно можливе виробництво в Укра­їні товарів та послуг, виробництво та споживчі властивості яких базуються на науково-технічних досягненнях найно - вітнішої науково-технологічної хвилі, опанування якої може дати надзвичайні конкурентні переваги. Фактично, мова йде про превентивне створення держа­вою цілого комплексу правових, фінан­сових, організаційних умов, для того щоб необхідні передумови створення таких виробництв перетворились на достатні умови і реалізувались практично.

Конструювання змісту, підходів та правових форм реалізації інноваційної політики держави в цій сфері і є одним

із найважливіших завдань держави та господарсько-правової науки.

Висновки. Таким чином, до факто- рів-чинників впливу держави на підви­щення конкурентоспроможності націо­нальної економіки, що реалізуються у формі застосування господарсько-пра­вових засобів, слід віднести: зниження виробничих витрат, в тому числі тран - сакційних, за рахунок пониження адмі­ністративного тиску, спрощення дозвіль­них процедур, шляхом дерегуляції дер­жавного регулювання тощо. Зниження трансформаційних витрат за рахунок удосконалення технологій виробництва та виробничого обладнання. До інших неінноваційних факторів, які впливають на підвищення конкурентоздатності, можна віднести менеджмент, логістику, рекламу, в цілому маркетингові стратегії та інші економічні чинники, хоча вони і виходять за межі господарського права. До цієї ж категорії слід додати цілу низку міждержавних, міжнародно публічно - правових чинників, наприклад, вступ у дію угод про режим вільної торгівлі, про взаємний захист капіталовкладень, про скасування окремих нетарифних обме­жень на товари, що експортуються, пряма дипломатична підтримка і захист на­ціональних товаровиробників на інозем­них ринках, пожвавлення господарської діяльності і відкриття торговельних представництв на закордонних ринках.

Але серед основних чинників конку­рентоспроможності країн визначальним є впровадження ефективних механізмів інноваційної політики, які забезпечують конкурентоспроможність економіки. Оче­видна необхідність у проведенні державою інвестиційно-інноваційної діяльності як засобу соціально-економічного зростання і розвитку, що полягає в її позитивному впливі на модернізацію економіки, підви­щення конкурентоспроможності на осно­ві інтенсивного технічного та технологіч­ного оновлення виробництва, потребує зміни система державного регулювання та підтримки інноваційної діяльності. Забез­печення інноваційного характеру націо­нальної економіки є не просто однією з економічних функцій, але однією з най­важливіших економічних функцій держа­ви. За відсутності власної національної інноваційної системи та необхідної інфра­структури розмови про ефективну політи­ку в сфері міжнародного співробітництва не мають жодного сенсу. Тому головним завданням на цьому шляху стає розроб­лення механізму підтримки та розвитку інноваційної діяльності всередині країни.



Господарський кодекс України : затв. ВРУ 16 січня 2003 р. № 436-IV // Відом. Верхов. Ради України (ВВР). - 2003. - № 18, 19-20, 21-22. - Ст. 144.

Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності : Закон України від

11 вересня 2003 р. № 1160-IV// Відом. Верхов. Ради України. - 2004. - № 9. - Ст. 79.

Про інноваційну діяльність : Закон України від 4 липня 2002 р. № 40-IV // Відом. Верхов. Ради України (ВВР). - 2002. - № 36. - Ст. 266.

Закон України Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні : Закон України від 8 вересня 2011 р. № 3715-VI // Відом. Верхов. Ради України (ВВР). - 2012. - № 19-20. - Ст. 166. Задихайло Д. В. Господарсько-правове забезпечення економічної політики держави : монографія / Д. В. Задихайло. - Х. : Юрайт, 2012. - 456 с.

Семь правил логістики [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http//kostromin. net.

Ланкова Ю. В. Застосування логістики як фактору підвищення конкурентоспроможності промис­лового підприємства / Ю. В. Ланкова // Теоретичні і практичні аспекти економіки та інтелектуаль­ної власності ’2011

Атаманова Ю. Є. Господарсько-правове забезпечення інноваційної політики держави : монографія / Ю. Є. Атаманова. - Х. : ФІНН, 2008. - 424 с.

Шепеленко О. В. Управління трансакційними витратами в економіці України : автореф. дис. ... д-ра екон. наук : спец. 08.00.03 - економіка та управління національним господарством / О. В. Шепе­ленко ; Донец. нац. ун-т., 2008. - 34 с.

10. Волоснікова Н. М. Трансакційні витрати інноваційної діяльності в умовах ринкової трансформації : авто­реф. дис. ... канд. екон. наук / Н. М. Волоснікова ; Нац. техн. ун-т «Харк. політехн. ін-т», 2008. - 20 с.

11. Друкер П. Практика менеджмента = The Practice of Management / Питер Друкер. - М. : Вильямс, 2007. - С. 400.

Подпись: S.Подпись: 9.1.