joomla
ЗАХИСТ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
Юрист України

Н. Ю. Сакара

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного процесу Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

У статті автор, аналізуючи зміст Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вважає за можливе як самостійний об’єкт захисту розглядати право на справедливий судовий розгляд у цілому, а не лише право на розгляд справи протягом розумного строку. Враховуючи практику Європейського суду з прав людини відносно «ефективного» засобу захисту, пропонується запровадити як «превентивні», так і компенсаторні засоби для захисту цього права.

Ключові слова: Європейський суд з прав людини, право на справедливий судовий розгляд як об’єкт захисту, право на розгляд справи протягом розумного строку, превентивні засоби захисту, компенсаторні засоби захисту.

В статье автор, анализируя содержание Конвенции о защите прав человека и основопо­ложных свобод, считает возможным в качестве самостоятельного объекта судебной защиты рассматривать право на справедливое судебное разбирательство в полном объеме, а не только право на рассмотрение дела в разумные сроки. Учитывая практику Европейского суда по правам человека относительно «эффективных» средств защиты, предлагается внедрить как «превентивные», так и компенсаторные средства для защиты этого права.

Ключевые слова: Европейский суд по правам человека, право на справедливое судебное разбирательство как объект защиты, право на рассмотрение дела в разумные сроки, превентивные средства защиты, компенсаторные средства защиты.

In the article the author by analyzing the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms considers the right to a fair trial in full as an independent object of juris­dictional defense along with right to trial within a reasonable time. Taking into account the practice of European Court of Human Rights on «effective» protection it’s suggested to introduce both «preventative» and compensatory remedies in order to protect the mentioned right.

Key words: European Court of Human Rights, Right to a fair trial as an object of defence, the right to trial within a reasonable time, preventative legal remedies, compensatory legal remedies.



Останнім часом право на справедли­вий судовий розгляд та проблеми, пов’язані з його реалізацією в національ­ній судовій практиці, дуже часто обгово­рюються в літературі. На них звертали та продовжують звертати увагу багато вче­них різних галузей права, в тому числі, С. Ф. Афанасьєв, В. В. Комаров, Т. М. Не - шатаєва, О. І. Рабцевич, С. Шевчук тощо. У своїх працях науковці підкреслюють значення цього права для будь-якого де­мократичного суспільства, розкривають позицію Європейського суду з прав лю­дини (надалі - Суд) щодо його складових та їх сутності, аналізують окремі рішення

Суду та їх вплив на національну судову практику, демонструють помилки, яких припускаються суди під час розгляду та вирішення справ тощо. Однак незважа­ючи на чисельність та різноманітність публікацій за окресленою тематикою, проблема, пов’язана з можливістю захис­ту самого права на справедливий судовий розгляд на національному рівні, без звер­нення до Суду, не досліджувалася.

Слід відмітити, що зі статей 1, 13 Кон­венції про захист прав людини та осно­воположних свобод (надалі - Конвенція) випливає, що держави-учасниці зобов’я­зані на національному рівні створити ефективні засоби правового захисту прав, викладених у ній, і право, закріплене в ст. 6 Конвенції, не є винятком із цього, тобто на національному рівні мають бути ство­рені ефективні засоби правового захисту, в тому числі й права на справедливий су­довий розгляд. Прецедентна практика Суду, з якої випливають вимоги лише щодо ефективних засобів правового за­хисту права на розгляд справи протягом розумного строку, не може виправдати відсутність на національному рівні мож­ливості захисту інших складових зазна­ченого вище права. Тим більше, що за­гальна позиція Суду полягає в тому, що ст. 13 вимагає наявності засобу правового захисту, що дає змогу розглянути по суті будь-яке «звернення з оскарженням» по­рушень Конвенції [1, с. 320]. Аналогічне положення викладене й в Рекомендації Rec(2004)6 Комітету міністрів державам - членам щодо вдосконалення національ­них засобів правового захисту [2].

Ураховуючи наведене, у межах цієї ро­боти буде зроблена спроба запропонувати можливі засоби захисту права на справед­ливий судовий розгляд як самостійного об’єкта, враховуючи, звісно, вже існуючу прецедентну практику щодо ефективних засобів захисту одного з його елементів, а саме права на розгляд справи протягом розумного строку. Так, Суд виходить із того, що засіб буде «ефективним», якщо його можна використати для того, щоб або прискорити винесення рішення су­дом, який розглядає справу, або забезпе­чити позивача адекватним відшкодуван­ням за затримку, яка вже допущена [3]. При цьому найкращим вирішенням пи­тання в абсолютних вираженнях, безза­перечно, є попередження. Хоча очевид­ним є також той факт, що для країн, в яких порушення строків судового розгляду вже мало місце, засіб правового захисту, спря­мований лише на прискорення судового процесу - хоча й необхідного відносно майбутніх судових розглядів - може бути недостатнім для виправлення ситуації, що явно свідчить про те, що судовий розгляд вже був надмірно тривалим [4]. Держави можуть ввести лише компенсаторний за­сіб правового захисту, при цьому такий засіб не буде вважатися неефективним [5]. З наведеного випливає, що на національ­ному рівні можуть створюватися як «пре­вентивні», так і компенсаторні засоби правового захисту. При цьому держави вільні у виборі сутності та кількості таких засобів [6].

Слід відмітити, що в законодавстві декількох країн (Австрії, Хорватії, Поль­щі, Іспанії, Словенії тощо) вже запрова­джено поєднання обох засобів право­вого захисту, що позитивно оцінювалося Судом. Так, наприклад, відповідно до ст. 63 Конституційного закону «Про Кон­ституційний суд Хорватії» у разі, якщо компетентний суд не виніс рішення від­носно прав та обов’язків заявника про­тягом розумного строку, останній має право звернутися до Конституційного суду з конституційною скаргою. Остан­ній розглядає таку скаргу та у разі її за­доволення встановлює граничний строк, протягом якого суд, що розглядає справу, зобов’язаний вирішити її по суті, а також присуджує заявнику компенсацію за по­рушення його конституційних прав [7]. Відповідно до Закону про скарги на по­рушення права на судовий розгляд про­тягом розумного строку Польщі від 17.09.2004 р. сторона може подати до ви­щестоящого суду скаргу щодо порушен­ня її права на розгляд справи протягом розумного строку, якщо судовий розгляд у справі триває довше, ніж це необхідно для дослідження фактичних та правових обставин справи або довше, ніж це необ­хідно для завершення виконавчого про­вадження або інших процедур щодо ви­конання судового рішення. Установивши обґрунтованість скарги, суд за клопотан­ням позивача вправі вказати суду, що розглядає справу по суті, прийняти пев­ні заходи, які не можуть зачіпати фак­тичну та правову оцінку справи, протя­гом визначеного строку та присудити позивачеві справедливу компенсацію в сумі, що не перевищує 10000 польських злотих. Сторона, чия скарга була визнана обґрунтованою, вправі також вимагати присудження їй компенсації за шкоду, спричинену в результаті необґрунтованої тривалості судового розгляду [8].

Ряд країн встановили лише компенса­торний засіб правового захисту права на розгляд справи протягом розумного стро­ку. Так, стаття L.781-1 Кодексу судочин­ства Франції встановлює, що держава зобов’язана компенсувати шкоду, спри­чинену неналежним функціонуванням системи правосуддя. Ця відповідальність настає лише у випадку грубої необереж­ності або відмови у здійсненні правосуд­дя. При цьому, як випливає зі сталої на­ціональної судової практики, під відмо­вою у правосудді суди розуміють не лише відмову розглянути заяву або нерозгляд справи, що готова до вирішення, але та­кож, у більш широкому сенсі, будь-яке порушення державою своїх обов’язків, надати судовий захист приватній особі, який включає в себе право кожного, хто бере участь у справі, на розгляд його ви­мог у розумний строк. При цьому пору­шення цього права, що являє собою від­мову від правосуддя в сенсі статті L.781-1 Кодексу судочинства, зобов’язує державу компенсувати шкоду, спричинену неналеж­ним функціонуванням системи відправ­лення правосуддя [5]. Відповідно до «За­кону Пінто» від 24.03.2001 р. в Італії кож­на особа, якій в результаті порушення Конвенції, була спричинена матеріальна або моральна шкода внаслідок недотри­мання п. 1 ст. 6 Конвенції про «розумний строк», має право звернутися з позовом про справедливу компенсацію до апеля­ційного суду. Такий позов може бути пред’явлений або під час судового роз­гляду, або протягом шести місяців з дня, коли рішення про закінчення судочин­ства, стане остаточним [4].

Слід відмітити, що чинне законодав­ство України не передбачає жодного засо­бу правового захисту не лише всіх скла­дових права на справедливий судовий розгляд, а й права на розгляд справи про­тягом розумного строку, які б Суд міг ви­знати ефективними. Так, подання скарги до суду вищестоящої інстанції відносно бездіяльності суду нижчої інстанції не ви­знається достатньо ефективним для при­швидшення провадження у справі, оскіль­ки, по-перше, вказівки судів вищої інстан­ції є лише необов’язковими рекомендаці­ями [9]. По-друге, порушення дисциплі­нарного провадження проти судді, яке може бути наслідком винесення окремої ухвали та інформування вищестоящим судом кваліфікаційної комісії про затрим­ки у провадженні, є залежним від розсуду відповідних органів влади і не є безпосе­редньо доступним для того, кого воно стосується [10]. Крім того, оскільки у за­конодавстві України не передбачено кри­мінальної відповідальності за затримку в розгляді справи, то й ініціювання кри­мінального провадження щодо судді та вимога відшкодування від нього шкоди, спричиненої в ході кримінальної справи, не можуть вважатися ефективними засо­бами юридичного захисту [11]. У справах про невиконання чи несвоєчасне вико­нання рішень майнового характеру дер­жавними органами наявність у заявника можливості оскаржити бездіяльність або помилку державної виконавчої служби чи Державного казначейства України, а також вимагати компенсацію за завда­ну майнову та немайнову шкоду Суд не розглядає як засіб, передбачений ст. 13 Конвенції, оскільки виконання в таких справах може бути здійснене лише в тому випадку, якщо державою передбачені та визначені асигнування на відповідні ви­датки Державного бюджету України шляхом здійснення відповідних законо­давчих заходів [12].

Вбачається, що позови, про відшко­дування шкоди, можливість пред’явлення яких встановлена частинами 5, 6 ст. 1176 ЦК, також не можна вважати ефектив­ними засобами правового захисту. Так, ч. 5 ст. 1176 ЦК встановлює, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незакон­ного рішення в цивільній справі, відшко­довується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незакон­ного рішення, складу злочину за обви­нувальним вироком суду, що набрав за­конної сили. З наведеного випливає, що, по-перше, держава буде відшкодовувати шкоду, спричинену лише постановлен - ням незаконного рішення в цивільній справі, тобто рішення, ухваленого з по­рушенням норм процесуального та ма­теріального права (ч. 2 ст. 213, п. 4 ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 309 ЦПК). По-друге, лише за умови, що буде встановлена незаконність рішення суду, а також відносно судді буде постановлено обвинувальний вирок суду й визнана наявність причинного зв’язку між скоєним злочином та порушеним правом. Однак, як слушно зазначалося в літературі, необхідність встановлення вини суддів вироком суду, що набрав за­конної сили, призводить до того, що на практиці матеріальна шкода ніяк не ком­пенсується постраждалим від судової тяганини [13, с. 12]. Частина 6 ст. 1176 ЦК, у свою чергу, закріплює, що шкода, завдана фізичній чи юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або безді­яльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшко­довується на загальних підставах. При цьому, по-перше, чинне законодавство України не дає відповіді на питання, що слід розуміти під такими діями, безді­яльністю або рішенням. По-друге, як ви­пливає зі статей 1166, 1167 ЦК, які перед­бачають загальні підстави відповідаль­ності за завдану майнову та моральну шкоду, така шкода мала б відшкодовува­тися особою, яка її завдала, тобто суддею, що є неприпустимим у контексті прин­ципу незалежності суддів та підкорення їх лише законові, а також за умови вста­новлення вини такої особи, тобто судді. На останню умову як таку, що не може свід­чити про ефективність компенсаторного засобу правового захисту, неодноразово звертав увагу Європейський суд з прав лю­дини [6; 14]. Крім того, ч. 7 ст. 1176 ЦК пря­мо встановлює, що порядок відшкодуван­ня шкоди, завданої незаконними рішення - ми, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяль­ність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється за­коном. Оскільки такий закон поки що на території України прийнято не було, то, й відповідно, стягнути шкоду, спричинену порушенням права на розгляд справи про­тягом розумного строку, неможливо.

Аналогічний підхід щодо можливості відшкодування шкоди, спричиненої по­рушенням права на розгляд справи про­тягом розумного строку, сформувався й у судовій практиці [15; 16]. Крім того, нещо­давно в своєму листі «Щодо розгляду в по­рядку цивільного судочинства вимоги фізичної чи юридичної особи до Держави Україна в особі Державного казначейства України про відшкодування шкоди, за­вданої судами (суддями) при здійсненні правосуддя» від 13.02.2012 р. № 6-182/0/4-12 Вищий спеціалізований суд України з роз­гляду цивільних та кримінальних справ зазначив, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність суддів у питан­нях здійснення правосуддя, пов’язаних із підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватись у порядку, передбаченому процесуальни­ми законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування моральної шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом. Застосування ст. 1176 ЦК можливе у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність, зокрема, суду, які не пов’язані зі здійсненням правосуддя, від­правленням судочинства, яке має на меті прийняття акту органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здій­сненні правосуддя, коли спір не вирішу­ється по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встанов­лена не лише вироком суду, а й іншим від­повідним рішенням суду [17].

Слід відмітити, що чисельні скарги громадян України до Європейського суду щодо порушення права на розгляд спра­ви протягом розумного строку внаслідок невиконання чи несвоєчасного виконан­ня судових рішень призвели до того, що 15.01.2010 р. було ухвалене пілотне рішен­ня у справі Юрій Миколайович Іванов проти України [18]. Воно стало поштов­хом для прийняття Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 р. № 4901-УІ, від­повідно до якого держава гарантує ви­конання рішення суду про стягнення ко­штів та зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: дер­жавний орган, державне підприємство, установа, організація, юридична особа, примусова реалізація майна якої заборо­няється відповідно до законодавства [19].

На наш погляд, механізм захисту права на розгляд справи протягом ро­зумного строку, закріплений у зазначе­ному вище Законі, не можна визнати ефективним засобом захисту. По-перше, Закон має обмежену сферу дії, оскільки поширюється лише на діяльність органів державної влади щодо виконання судо­вих рішень, які мають майновий харак­тер, боржниками за якими виступають державні органи, державні підприємства, установи, організації або юридичні осо­би, примусова реалізація майна яких за­боронена відповідно до законодавства (ст. 2). Про його обмеженість, до речі, свідчить і поява листа Вищого адміністра­тивного суду України від 13.06.2013 р. № 846/12/13-13 «Щодо виконання судо­вих рішень, ухвалених у справах, пов’язаних із соціальними виплатами» [20]. По-друге, Закон закріплює право стягувача отримати компенсацію, яка нараховується Державною казначей­ською службою або державним виконав­цем. Можливість звернення стягувача до суду з позовом про відшкодування спри­чиненої шкоди не передбачена. По-третє, розмір компенсації, закріплений у законі, на наш погляд, є нерозумним у порівнян­ні з розміром відшкодувань, що призна­чається Судом в аналогічних справах.

Ураховуючи досвід країн, в яких вже функціонують засоби правового захисту, визнані Судом ефективними, а також ре­комендації, вироблені самим Судом, на наш погляд, на національному рівні до­цільним буде закріплення як «превентив­них», так і компенсаторних засобів. При цьому при запровадженні таких засобів необхідно обов’язково враховувати зміст принципу незалежності суддів та підко­рення їх лише закону. У зв’язку з наведе­ним питання щодо наявності порушення права на справедливий судовий розгляд має вирішувати вищестоящий суд тієї юрисдикції, нижчестоящий суд якої, на думку особи, яка звертається за захистом свого права, допустив порушення. Так, особа, яка вважає, що її право на справед­ливий судовий розгляд порушується або було порушено, має право звернутися до вищестоящого суду з відповідною скар­гою. Скарга щодо порушення вищезазна­ченого права в контексті недодержання розумних строків судового розгляду може бути подана як під час розгляду справи в суді, так і по його закінченню протягом певного проміжку часу, наприклад шести місяців, а що стосується інших складових цього права - лише після закінчення про­вадження. У скарзі особа, крім вимоги щодо встановлення порушення її права, може також просити суд або виплатити їй компенсацію за порушення права на спра­ведливий судовий розгляд, розмір якої повинен бути визначений на рівні чинно­го законодавства з урахуванням практики Суду, або відшкодувати шкоду, спричине­ну таким порушенням. Вимоги такої скар­ги щодо провадження, розгляд якого за­кінчився, можуть бути включені й до змісту апеляційної (касаційної) скарги у разі, якщо особа вважає за потрібне оскаржити ухвалене у справі судове рі­шення. За результатами розгляду скарги, яка стосується тривалості провадження, яке продовжується, суд ухвалює рішення, в якому встановлює перелік дій, що мають бути вчинені судом, який розглядає спра­ву, граничні строки для цього, а також вирішує питання про виплату компенса­ції або відшкодування спричиненої шко­ди, якщо заявник просить про це.

Література ____________________________________________________________

1. Рішення у справі Чонка проти Бельгії // Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Вип. V. - К. : Фенікс, 2007. - 656 с.

2. Рекомендація Rec(2004)6 Комітету міністрів державам-членам щодо вдосконалення національних засобів правового захисту [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada. gov. ua/laws/show/994_718.

3. Постановление по делу Кудла против Польши [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://base. consultant. ru/cons/cgi/online. cgi? req=doc;base=INT;n=13336.

4. Постановление по делу Скордино против Италии [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://base. consultant. ru/cons/cgi/online. cgi? req=doc;base=INT;n=33632;fld=134;dst=100416;rnd=0.16282779549223325.

5. Решение по вопросу приемлемости жалобы № 57220/00 «Ив Мифсуд против Франции» [Електрон­ний ресурс]. - Режим доступу: http://base. consultant. ru/cons/cgi/online. cgi? req=doc;base=INT;n=227 07;fld=134;dst=4294967295;rnd=0.8480468371729974.

6. Постановление по делу Вассерман против России (№ 2) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://base. consultant. ru/cons/cgi/onlinexgi? req=doc;base=INT;n=42423.

7. Постановление по делу Томашич против Хорватии. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// base. consultant. ru/cons/cgi/online. cgi? req=doc;base=INT;n=36393.

8. Постановление по делу Бырзыковски против Польши. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://base. consultant. ru/cons/cgi/onlinexgi? req=doc;base=INT;n=34933.

9. Рішення у справі Карімов проти України // Офіц. вісн. України. - 2008. - № 37. - Ст. 1264.

10. Рішення у справі Єфименко проти України // Офіц. вісн. України. - 2007. - № 30. - Ст. 1245.

11. Рішення у справі Лошенко проти України // Офіц. вісн. України. - 2009. - № 70. - Ст. 1245.

12. Рішення у справі Войтенко проти України // Офіц. вісн. України. - 2004. - № 44. - Ст. 2958.

13. Казанцев В. Гражданско-правовая ответственность за вред, причиненный действиями судьи / В. Казанцев // Рос. юстиция. - 2002. - № 2. - С. 11-13.

14. Постановление по делу Бурдов против России ( № 2) ) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://europeancourt. ru/citatnik/burdov-protiv-rossii-n-2-postanovlenie-evropejskogo-suda.

15. Ухвала судді Новосанжарського районного суду Полтавської області у справі № 1621/1425/12 (про­вадження № 2/1621/843/12) від 06.08.2012 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://reyestr. court. gov. ua/Review/27422722.

16. Ухвала судді Якимівського районного суду Запорізької області у справі № 0820/4300/2012 (прова­дження № 2/0828/650/2012) від 05.10.2012 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://reyestr. court. gov. ua/Review/27552464.

17. Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ «Щодо розгляду в порядку цивільного судочинства вимоги фізичної чи юридичної особи до Держави Україна в особі Державного казначейства України про відшкодування шкоди, завданої судами (суддями) при здійсненні правосуддя» від 13.02.2012 р. № 6-182/0/4-12 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada. gov. ua/laws/show/v-182740-12/card6#Public.

18. Офіц. вісн. України. - 2010. - № 13. - С.120. - Ст. 651.

19. Офіц. вісн. України. - 2012. - № 49. - С. 62. - Ст. 1919.

20. Щодо виконання судових рішень, ухвалених у справах, пов’язаних із соціальними виплатами [Електронний ресурс]: Лист Вищого адміністративного Суду України від 13.06.2013 р. № 846/12/13-13 - Режим доступу: http://zakon2.rada. gov. ua/laws/show/v0846760-13.