joomla
ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ У ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДОЧИНСТВІ СТАТТІ 13 КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ЩОДО ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВ ВЛАСНИКА НА ЗЕМЛЮ ВІД ІМЕНІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Юрист України

УДК 346.9:349.412 В. В. Носік

член-кореспондент НАПрН України, про­фесор кафедри трудового, земельного та екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Носік В. В. Проблеми застосування у господарському судочинстві статті 13 Конституції України щодо здійснення прав власника на землю від імені Українського народу

Стаття присвячена вивченню проблеми забезпечення органами судової влади реалізації норм Конституції України в частині здійснення прав власника на землю від імені Українського народу.

Ключові слова: Конституція України, суб’єкти земельних правовідносин, право власності на землю, земельні спори, правосуддя.

Носик В. В. Проблемы применения в хозяйственном судопроизводстве статьи 13 Конституции Украины относительно осуществления прав собственника на землю от имени Украинского народа

Статья посвящена изучению проблемы обеспечения органами судебной власти реали­зации норм Конституции Украины в части осуществления права собственника на землю от имени Украинского народа.

Ключевые слова: Конституция Украины, субъекты земельных правоотношений, право собственности на землю, земельные споры, правосудие.

Nosik V. Application problems of article 13 of the Constitution of Ukraine in economic legal proceedings concerning realization of the proprietor rights to the ground on Ukrainian people behalf

The article is devoted to studying of securing problem of realization of the Constitutional norms of Ukraine by judicial authority bodies of an accomplishment of the proprietor right to the ground on behalf of Ukrainian people.

Key words: the Constitution of Ukraine, subjects of ground legal relationship, proprietary right to the ground, ground disputes, justice.

У земельному праві та чинному зе­мельному законодавстві правове стано­вище органів судової влади в державно­му регулюванні земельних відносин традиційно розглядається крізь призму вирішення лише земельних та пов’язаних із ними інших спорів у судовому поряд­ку. Тому діяльність суду у розглядуваній сфері спрямована на реалізацію концеп­ції права виключної власності держави на землю. У радянській юридичній на­уці вирішення земельних спорів визна­валося не лише як один зі способів за­хисту суб’єктивних прав землекористу­вачів, а й як своєрідна форма охорони права державної власності на землю, оскільки порушення суб’єктивного пра­ва землекористувача органічно поєдну­валося з порушенням права державної власності. Поновлюючи порушене суб’єктивне право при вирішенні зе­мельних спорів, держава одночасно від­новлює і законне право одного й єдино­го власника — держави.

У сучасних умовах, коли в Україні конституційно закріплений принцип по­ділу влади, відбувається зміна суті й ха­рактеру відносин власності на землю, проводиться судова реформа, роль і за­вдання органів судової влади не зводять­ся до захисту лише права власності дер­жави на землю чи суб’єктивних прав фізичних і юридичних осіб у процесі ви­рішення земельних спорів. Український народ, як власник землі, громадяни та юридичні особи, держава зацікавлені в тому, щоб їх право власності на землю було захищено державою.

У межах охоронної функції держави судова влада має забезпечувати переду­сім здійснення права власності Україн­ського народу на землю, а також набуття і реалізацію громадянами, юридичними особами та державою права власності на землю. Тому серед органів державної вла­ди, конституційно уповноважених здій­снювати від імені Українського народу право власника на землю, суди посідають особливе місце з огляду на незалежність і самостійність судової влади, а також виключність функцій правосуддя та кон­ституційного контролю, які не можуть передаватися органам державної влади та місцевого самоврядування.

У статті 124 Конституції України пе­редбачено, що юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини, що ви­никають у державі. Не є винятком і пра­вовідносини у сфері здійснення прав власника на землю від імені Українсько­го народу органами судової влади.

Забезпечення органами судової вла­ди реалізації норм Конституції України в частині здійснення прав власника на землю від імені Українського народу є од­ним із нових і тому майже не дослідже­них в юридичній науці напрямів діяль­ності органів судової влади. Відсутність концептуальних наукових розробок із цих питань призводить до того, що орга­ни судової влади практично не застосо­вують ст. 13 Конституції України під час вирішення конкретних справ щодо пра­ва власності на землю.

Оскільки у Конституції України кон­кретно не закріплено, що органи судової влади наділяються окремими повнова­женнями щодо здійснення прав власника на землю від імені Українського народу, то їх діяльність у цій сфері необхідно роз­глядати крізь призму їх загального кон­ституційного статусу, визначеного в окре­мому розділі «Правосуддя» Основного Закону держави, враховуючи при цьому юридичну сутність здійснення прав влас­ника на землю від імені Українського на­роду як визначену законом міру можливої і дозволеної поведінки цих органів, пов’язану із застосуванням Конституції, законів у випадках потреби реалізації правомочностей володіння, користування і розпорядження землею як об’єктом права власності Українського народу.

Подвійний правовий статус органів судової влади зумовлює особливості су­дової юрисдикції у відносинах, пов’язаних зі здійсненням прав власника на землю від імені Українського народу. Врахову­ючи те, що судова влада, як і законодавча та виконавча, за Конституцією України, за своєю природою є владою Українсько­го народу, то юрисдикція органів судової влади поширюється як на всю землю в межах кордонів України, так і на окре­мі земельні ділянки, що належать на пра­ві власності громадянам, юридичним особам і державі. При цьому межі здій­снення таких повноважень щодо забез­печення реалізації прав власника на зем­лю від імені Українського народу мають визначатися з огляду на соціальне при­значення судової влади, її місце серед інших гілок влади, а також конституцій­ний статус судових органів.

У системі поділу влади на три гілки основними функціями судової влади є здійснення судами правосуддя, консти­туційного контролю, поновлення пору­шеного права і застосування заходів дер­жавного примусу. У межах цих функцій органи судової влади можуть забезпечу­вати реалізацію прав власника на землю від імені Українського народу.

Порівняно з діяльністю органів зако­нодавчої та виконавчої влади щодо здій­снення прав власника на землю від імені Українського народу юрисдикція суду у цих відносинах обмежена конкретними випадками, коли виникає потреба у за­стосуванні Конституції України, законів та інших нормативних актів: прийняття органом законодавчої чи виконавчої вла­ди акта, що суперечить Конституції Укра­їни чи закону, наявність спору між осо­бами, вчинення правопорушення, визнан­ня факту, що має юридичне значення, тощо. Водночас органи судової влади не можуть приймати рішення з тих питань реалізації прав власності на землю від іме­ні Українського народу, які віднесені Кон­ституцією України до повноважень Укра­їнського народу як власника землі, а та­кож мають здійснюватися виключно Вер­ховною Радою України.

Закріплені у Конституції України прин­ципи гарантованості й непорушності пра­ва власності є важливими чинниками, які по-новому визначають зміст діяльності органів судової влади щодо забезпечення реалізації цих засад. Якщо донедавна в су­довому порядку можна було визнати угоди щодо права власності на землю недійсними з мотивів їх неузгодженості з державними чи суспільними інтересами, то нині органи судової влади не можуть приймати подіб­них рішень, оскільки ст. 41 Конституції України не має конфіскаційного характеру і передбачає компенсаційний підхід до ре­гулювання відносин власності на землю. З огляду на це органи судової влади, здій­снюючи правосуддя у сфері забезпечення прав власника на землю від імені Україн­ського народу, зобов’язані приймати рі­шення, спрямовані на взаємоузгодження інтересів різних суб’єктів у конкретних справах.

Характерною особливістю судової юрисдикції щодо здійснення прав влас­ника на землю від імені Українського на­роду є те, що лише органи судової влади можуть обмежити інтереси держави щодо права власності на землю чи ви­користання землі або регулювання зе­мельних відносин, керуючись всенарод­ними інтересами.

Реалізуючи власну компетенцію, орга­ни судової влади у конкретних ситуаціях можуть виступати безпосередніми суб’єктами здійснення прав власника на землю від імені Українського народу. Так, наприклад, приймаючи рішення про не­конституційність ухваленого парламентом закону щодо зміни меж території держави, Конституційний Суд у таких випадках діє, власне, від імені Українського народу. Або ж Верховний Суд України, приймаючи рі­шення про скасування розпорядження Уряду про відчуження земельної ділянки у межах міської ради, також виступає суб’єктом здійснення прав власника на землю від імені Українського народу, оскільки діє в інтересах усіх громадян від­повідної територіальної громади.


Можливість органів судової влади забезпечувати реалізацію правомочнос­тей Українського народу як власника землі у межах власної компетенції, а та­кож використання передбачених зако­ном засобів впливу на вирішення кон­кретних ситуацій залежить від консти­туційного статусу цих органів.

За Конституцією України, судочин­ство здійснюється Конституційним Су­дом України та судами загальної юрис­дикції, система яких базується на прин­ципах територіальності та спеціалізації. Узагальнюючи практику розгляду земель­них, а також земельно-майнових спо­рів, Верховний Суд України у своїх роз’ясненнях керується тим, що юридич­ну основу для застосування земельного та іншого законодавства при вирішенні зе­мельних спорів становить норма ч. 1 ст. 14 Конституції України про те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною дер­жави, залишаючи поза увагою норми Основного Закону щодо права власності на землю Українського народу.

Однак посилання лише на ст. 14 Кон­ституції України без норми ст. 13 Осно­вного Закону не створює належного юри­дичного підґрунтя для практики засто­сування судами чинного законодавства у справах щодо здійснення органами дер­жавної влади та місцевого самоврядуван­ня прав власника на землю від імені Українського народу, набуття і реалізації громадянами, юридичними особами і державою права власності на землю, визнання незаконними рішень органів державної влади та місцевого самовря­дування з питань передачі земельних ді­лянок у власність чи надання у користу­вання, повернення самовільно зайнятих земельних ділянок тощо.

Відсутність єдиного концептуального підходу в судовій практиці до застосуван­ня законодавства у сфері регулювання відносин власності на землю в Україні створює серйозні проблеми при обґрун­туванні законності судових рішень у спра - вах, що виникають у процесі здійснення права власності на землю в Україні.

У судовій практиці не застосовуються конституційні приписи про те, що земля є об’єктом права власності Українського народу, так само як і народ України не ви­знається суб’єктом такого права. У ре­зультаті діяльність судів загальної юрис­дикції у сфері здійснення права власності на землю базується на положеннях ЗК України, відповідно до якого власність на землю може існувати у трьох формах — приватній, державній, комунальній. Од­нак не завжди можна вирішити питання здійснення права власності на землю Українського народу громадянами, юри­дичними особами, державою у межах за­конів, що визначають правовий режим землі тієї чи іншої форми власності.

Так, наприклад, не можна законно, без застосування ст. 13 Основного За­кону держави, вирішити спір щодо від­мови сільською, селищною чи міською радою у приватизації земельної ділянки фізичним чи юридичним особам Украї­ни, які проживають не за місцем розта­шування такої ділянки; обмеження пра­ва користування землею громадян од­нієї територіальної громади на землях іншої; доступу до реалізації гарантова­ного Конституцією України права влас­ності народу на землю тощо.

Характерною особливістю здійснення прав власника на землю від імені Україн­ського народу органами судової влади є те, що суди реалізують окремі право­мочності власника на землю у процесі правосуддя лише тоді, коли органи зако­нодавчої і виконавчої влади не забезпечи­ли здійснення таких прав у межах своїх повноважень або ж коли виникає потреба узгодження інтересів суб’єктів земельних правовідносин із питань реалізації прав на землю. При цьому суди не зв’язані будь-якими рішеннями інших органів державної влади чи місцевого самовряду­вання і мають здійснювати права власни­ка на землю від імені Українського народу, підкорюючись лише закону.