joomla
ІСТОРІЯ ІНСТИТУТУ ВИЗНАННЯ ДЕРЖАВ
Юрист України

Р. М. Дурсунов

здобувач Національного університету «Юри­дична академія України імені Ярослава Му­дрого»

У статті розглядаються питання історії інституту визнання держав. Аналіз і оцінка цього явища на різних історичних етапах дають можливість стверджувати, що визнання завжди передувало початку повноцінних міжнародних відносин. Однак справжнє становлення інституту визнання держав слід пов’язувати з появою суверенної держави і розвитком міжнародного права, що дало можливість використовувати визнання як формально - юридичний засіб впливу на міждержавні відносини.

Ключові слова: міжнародне публічне право, історія міжнародного права, інститут визнання держав, невизнані території і держави.

В статье рассматриваются вопросы истории института признания государств. Анализ и оценка этого явления на разных исторических этапах дают возможность утверждать, что признание всегда предшествовало началу полноценных международных отношений. Однако действительное становление института признания государств следует связывать с появлением суверенного государства и развитием международного права, что дало возможность использовать признание в качестве формально-юридического средства влияния на межгосударственные отношения.

Ключевые слова: международное публичное право, история международного права, институт признания государств, непризнанные территории и государства, международные отношения.

The article overviews the history of the institute of recognition of states. Consideration and assessment of this phenomenon at different historical periods makes it possible to assert that formal recognition always preceded the beginning of full-fledged international relations. But real formation of the institute of recognition as an institute of international law should be connected with emergence of a sovereign state and with development of international law, which made possible the usage of the recognition as a formally legal mean of influence on interstate relations.

Key words: public international law, history of international law, institute of recognition of states, unrecognized territories and states, international relations.

На тлі подій у сучасному світі все ак­туальнішою постає проблема появи та визнання нових держав як повноправних членів міжнародного співтовариства.

Питання визнання держав стало пред­метом дослідження юристів у середині 19 ст. Одним із перших про це писав І. Блюн - члі. У російській науці серед перших до проблеми звернулись В. П Даневський та Ф. Ф. Мартенс. Слід також звернути увагу на оцінки інституту визнання та вивчен­ня його практики в працях Д. Анцілотті, Л. Оппенгейма та Ч. Хайда. У радянській доктрині найбільш значущі дослідження теорії та практики міжнародно-правового визнання належали Д. І. Фельдману.

У сучасній українській міжнародно - правовій науці інститут визнання держав та урядів майже не досліджується, а його характеристика як міжнародно-правового інституту обмежується розділами на­вчальних посібників. Це абсолютно не відповідає реальним потребам зовніш­ньополітичної діяльності України. Вели­ка кількість невизнаних або частково визнаних країн та територій (таких як Турецька Республіка Північного Кіпру, Південна Осетія та Абхазія, Придні­стровська Молдавська Республіка, Нагірно-Карабахська Республіка), поява нових країн на політичній карті світу (Південний Судан) та намагання Держа­ви Палестини бути визнаною повноправ­ним членом ООН спонукають до більш глибокого дослідження інституту визнан­ня, а саме історичної ретроспективи цьо­го поняття. Метою цієї статті є з’ясування окремих особливостей генезису інституту визнання, що відбились на його розумін­ні в сучасному міжнародному праві.

Міжнародно-правовий інститут ви­знання можна визначити як групу право­вих норм, що регулюють усі стадії визнан­ня нових держав та урядів на міжнарод­ній арені, включаючи його юридичні наслідки визнання [4, с. 110]. У деяких працях визнання визначається як юри­дичний акт, за допомогою якого одна держава констатує існуючу міжнародну правосуб’єктність іншої держави та ви­словлює готовність підтримувати з ним відносини у відповідності з принципами та нормами міжнародного права [7, с. 35]. Іноді визнанням вважається одно­сторонній, добровільний акт держави, в якому прямо чи непрямо вона заявляє про те, що розглядає іншу державу як суб’єкта міжнародного права [9, с. 80]. Також дається визначення, де під міжнародно-правовим визнанням у ши­рокому розумінні мається на увазі визнан­ня відповідно до міжнародного права існуючими державами нових держав чи урядів або інших органів з метою вста­новлення з ними офіційних або неофі­ційних, повних або неповних, постійних або тимчасових відносин [1, с. 120].

Літературні пам’ятки давнини не да­ють можливості вважати, що серед тих норм і інститутів, які складали міжнарод­ні відносини того часу, вже був і інститут визнання. Напевно, можна говорити лише про його зародкові форми. Також немож­ливо назвати дату появи інституту визнан­ня. Відокремлення інституту визнання в окремий інститут міжнародного права сталося досить пізно. Але його мовчазне використання було відомо досить давно і застосовувалось в якості визначення та закріплення меж юрисдикції серед країн, що встановлювали відносини між собою у формі договорів.

Прикладом, що демонструє таке «мовчазне визнання» в стародавніх між­народних відносинах, можна вважати одну з найдавніших пам’яток Стародав­нього світу - договір між фараоном Рам - зесом II та хетським царем Хатушилем III, який був укладений у 1278 р. до н. е. Це був союзний договір, але одночасно цим актом сторони фактично визнали одна одну як рівноправних учасників. Ди­пломатична практика Стародавнього Ки­таю та Індії показує, що прийняття послів інших країн у більшості випадків також означало визнання такої держави та її представників. Така досить «примітивна» практика зберігалась між державами аж до пізнього Середньовіччя. Наприклад, договори між давньоруськими князями 14-15 ст. забезпечували визнання полі­тичної незалежності кожного окремого, навіть невеликого владики [10].

Першим прикладом міжнародно - правового визнання у сучасному розу­мінні було визнання Іспанією у 1648 р. Сполучених Нідерландів, які у 1581 р. проголосили свою незалежність [2, с. 130]. Доцільно вважати, що цей факт є зразком колективного визнання держа­ви, тому що попередньо невизнана краї­на Сполучені Нідерланди отримала ви­знання всіх учасників Вестфальського миру [12]. Одночасно визнання свого су­веренітету отримав також і Швейцар­ський Союз.

Наступним кроком у практиці цього інституту було визнання Сполучених Штатів Америки. Так, 13 штатів Північ­ної Америки, що відокремились від Ан­глії та проголосили себе незалежними у 1776 р., були визнані такими з боку Франції у 1778 р. [3, с. 279]. Слід зазна­чити, що пізніше, 3 вересня 1783 р., був підписаний Паризький мир між Велико­британією та США, за яким Великобри­танія визнавала незалежність 13 колоній та відмовлялась від яких-небудь претен­зій щодо управління ними [13].

У ході боротьби американських коло­ній за незалежність та їх визнання в практику міжнародно-правового жит-


тя було впроваджено правило, що таке визнання може бути надано до того, як його надала метрополія, та незалежно від визнання з боку колишньої метрополії. Тоді ж була сформульована доктрина Джефферсона. Вона свідчила, що нале­жить визнавати законним всякий уряд, створений волею народу і що отримав належне вираження [10, с. 11]. У цій док­трині стверджувалось, що воля нації є єдиним суттєвим фактором, з яким слід рахуватися незалежно від того, чи об­раний король, конвент, збори, комітет, президент як орган, через який повинні здійснюватися відносини з іноземними державами [11, с. 294-295].

Треба зазначити, що вся перша чверть 19 ст. була насичена широкою практикою створення та визнання незалежних держав Південної Америки. Ще в 1817 р. Сполуче­ні Штати відправили спеціальну місію для вивчення ситуації, що склалася в Півден­ній Америці, і вже в 1822 р. цим країнам було надано визнання. Причому воно роз­повсюджувалось не на всю Латинську Аме­рику, а лише на ті з повсталих колоній, які проголосили свою незалежність та зуміли її забезпечити [10, с. 12-13]. Інші світові держави того часу висловили свою думку на Веронському конгресі, на якому Англія заявила, що вона вимушена визнати лати­ноамериканські держави de facto, виходячи з торгівлі з цими територіями та необхід­ності боротьби з піратством. Австрія та Пруссія категорично відмовились визнати незалежність іспанських територій у Пів­денній Америці. Російська імперія підтвер­дила свою лояльність Іспанії та відмови­лась визнавати ці території. Але незважа­ючи на це, південноамериканські колонії Іспанії та Португалії після тривалої війни зі своїми метрополіями утворили окремі держави, визнані такими в 1825 р. Англією [3, с. 279].

У ході визнання незалежних держав Латинської Америки вперше була вико­ристана форма визнання de facto, ще шир­ше, ніж в 18 ст., розповсюдилось визнання як воюючої сторони. Усе 19 ст. було багате практикою визнання нових держав, що визволилися від колоніального гніту. За допомогою визнання в міжнародне спів­товариство включається низка держав.

Паризький конгрес 1856 р. визнав Туреччину державою, що брала участь у вигодах загального права та союзу єв­ропейських держав, та ввів її тим самим до Європейського співтовариства. Па­ризький конгрес стояв на явних позиціях конститутивної теорії визнання, закріп­люючи залежність виходу держав на міжнародну арену від розгляду великих держав [10, с. 14]. Друга половина 19 ст. ознаменувалася остаточною перемогою засад міжнародного права. У цей час по­чинає набувати сили «принцип націо­нальності». Широке розповсюдження отримує практика визнання нових націо­нальних держав, створених шляхом від­ділення від інших держав. Бельгія про­голосила свою незалежність від Нідерлан­дів та була визнана великими державами в 1830 р. Греція, Румунія, Болгарія, Сербія та Чорногорія відокремились від Туреч­чини та були визнані державами.

На кінець 19 - початок 20 ст. все більш суперечливою стає міжнародно-правова політика визнання. Визнання Панами Спо­лученими Штатами Америки в 1903 р. спра­ведливо вважалось, скоріше, інтервенцією, а не актом визнання. Одразу після визнання незалежності Панами американці підтягну­ли до неї велику військово-морську ескадру, яка залишалась у Панамі декілька місяців, забезпечуючи її незалежність [10, с. 14]. Тре­ба зазначати, що США проводили таку су­перечливу політику визнання в Латинській Америці протягом першої половини 20 ст., ставлячи на перший план економічні інте­реси своєї країни. Це було викликано тим, що Сполучені Штати вважали Латинську Аме­рику зоною свого виняткового впливу, основи якої були закладені доктриною Мон­ро. Тому за цей період у Латинській Амери­ці виникло дві доктрини визнання урядів, доктрина Тобара та доктрина Естрада, одна з яких відповідала інтересам США, а інша була відповіддю на часту зміну урядів у ре­гіоні.

На початку 20 ст. помітним кроком розвитку інституту та практики визнан­ня стало утворення СРСР та запізнена реакція на цей факт західних країн. Уже в 1921 р. ряд держав визнав Радянську державу de jure та встановив із нею ди­пломатичні відносини: Афганістан - 23 лютого, Іран - 26 лютого, Туреччина - 16 березня, Польща - 18 березня, Монго­лія - 5 листопада [5, с. 152]. Але з боку Великобританії по відношенню до Радян­ської Росії спочатку (1921 р.) було визнан­ня de facto, що виразилося в укладенні торгової угоди, в обміні офіційними агентами (представниками), які були вповноважені сприяти виконанню цієї угоди та захищати інтереси своїх грома­дян, а також у становленні відносин у фінансово-економічній сфері, а потім (у 1924 р.) визнання de jure, що спричи­нило встановлення дипломатичних від­носин [6, с. 123]. Пізніше за всіх визнали Радянську державу Сполучені Штати Америки, реакція яких була виражена de jure тільки 16 листопада 1933 р.

Наступним етапом у розвитку інсти­туту визнання можна назвати «бум суве­ренітетів» після Другої світової війни, який був наслідком розпаду колоніальної систе­ми. Бурхливі національно-визвольні рево­люції призвели до виникнення численних суверенних держав в Азії та Африці. Ви­знання цих держав як активних учасників міжнародної політики відкриває нову сто­рінку в історії інституту міжнародно - правового визнання. З Декларації про на­дання незалежності колоніальним держа­вам та народам, прийнятої на XV сесії Ге­неральної Асамблеї ООН 14 березня 1960 р., безпосередньо витікає, що нові неза­лежні держави, що виникли в результаті виконання положень Декларації, мають право на визнання. За цей час на карті з’явилось 56 нових суверенних країн.

Новітня хвиля створення суверенних держав пов’язана з розвалом радянської системи. Усього за період з 1990 р. у світі з’явилась 31 нова держава. П’ятнадцять країн на теренах СРСР та ще шість на те­ренах Югославії. Тому досить характер­ною є ескалація невизнаних або частково визнаних територій саме в цих регіонах (Косово, Придністровська Молдавська Республіка, Нагірно-Карабахська Респу­бліка, Південна Осетія та Абхазія) [14].

Підводячи підсумок, можна вказати на тривалу історію існування інституту визнання. Навіть якщо визнання в ста­родавні часи і не було оформлене у ви­гляді правового інституту, тим не менш слід визнати неможливість нормальних міжнародних відносин держав, що не ви­знають одна одну. Розглядаючи та оціню­ючи це явище на різних історичних ета­пах, можна стверджувати, що визнання формально завжди передувало початку повноцінних міжнародно-правових від­носин. Але справжнє становлення визнан­ня як міжнародно-правового інституту варто пов’язувати з появою суверенної держави та розвитком міжнародного пра­ва, що надало можливість використову­вати визнання як формально-юридичний засіб впливу на міждержавні відносини. Інститут сформувався в 17 ст. Саме відтоді новостворені держави без визнан­ня статусу міжнародним співтовари­ством не в змозі повноцінно брати участь у міжнародних відносинах. Інститут ви­знання був і залишається надто політизо - ваним, що суттєво заважає його кодифі­кації. Цей факт робить міжнародно - правове визнання надзвичайно складним для розуміння та призводить до неодно­значної практики використання цього інституту країнами світу.



1. Международная правосубъектность (некоторые вопросы теории) / отв. ред. Д. И. Фельдман. - М. : Юрид. лит., 1971. - 187 с.

2. Міжнародне право : навч. посіб. / за ред. М. В. Буроменського. - К. : Юрінком Інтер, 2008. - 336 с.

3. Тодоров И. Я. Международное публичное право : учеб. пособие / И. Я. Тодоров, В. Н. Субботин,

А. В. Филонов. - К. : Знання, 2005. - 414 с.

4. Дмитрієв А. І. Міжнародне публічне право : навч. посіб. / А. І. Дмитрієв, В. І. Муравйов. - К. : Юрінком Інтер, 2001. - 638 с.

5. Фельдман Д. И. Признание в современном международном праве / Д. И. Фельдман. - М. : Меж - дунар. отношения, 1975. - 258 с.

6. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом : пер. з англ. / П. Маланчук. - Х. : Консум,

2000. - 592 с.

7. Вестфальский мир [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Ьі1р://ги.'вдкіре&а. огд/'токі/Мюнстер - ский_договор.

8. Мартенс Ф. Современное международное право цивилизованных народов / Ф. Мартенс. - СПб., 1904. - Т. 1.- 438 с.

9. Парижский мир (1783) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ЬИ:р://ги/вдкіре^а. огд/вдкі/Вер - сальский_мирный_договор_(1783).

10. Хайд Ч. Ч. Международное право, его понимание и применение Соединенными Штатами Амери­ки / Ч. Ч. Хайд. - М. : Изд-во иностр. лит., 1950. - Т. 1.- 523 с.

11. Международное право : учебник / под ред. Н. Т. Блатовой, Л. А. Моджорян. - М. : Юрид. лит., 1979. - 584 с.

12. Международное право : учеб. для вузов / под ред. Г. В. Игнатенко и Д. Д. Остапенко. - М. : Высш. шк., 1978. - 400 с.

13. Бум суверенитетов [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ЬИ:р://‘№№геро1і1]оигпа1.ги/і^ех. рЬр? а с1іоп=Аг1іс1е8&^іМ=40&1ек=6535&і88ие=184.