joomla
ІМУНІТЕТ НОСІЇВ ПРОФЕСІЙНОЇ ТАЄМНИЦІ ВІДНОСНО ЗАЛУЧЕННЯ ДО КОНФІДЕНЦІЙНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ: ДОЦІЛЬНІСТЬ ЗАПРОВАДЖЕННЯ Й ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
Юрист України

С. В. Єськов

кандидат юридичних наук, вченим секре­тар секретаріату вченої ради ЛДУВС іме­ні Е. О. Дідоренка

Досліджено доцільність законодавчої заборони залучення до конфіденційного співробіт­ництва представників окремих професій та викладено пропозиції щодо удосконалення за­конодавства в цій частині.

Ключові слова: таємниця професійної діяльності, конфіденційність, конфіденційне спів­робітництво, негласні слідчі дії.

Исследована целесообразность законодательного запрета привлечения к конфиденциаль­ному сотрудничеству представителей отдельных профессий и изложены предложения по совершенствованию законодательства в этой части.

Ключевые слова: тайна профессиональной деятельности, конфиденциальность, конфи­денциальное сотрудничество, негласные следственные действия.

Advisability of legislative prohibitions involving confidential cooperation representatives of different professions investigated and proposals for improvement of the legislation in this part given.

Keywords: professional secrecy, confidentiality, confidential cooperation, undercover investigative actions.



Паралельно з поглибленим дослі­дженням проблем конфіденційної допо­моги громадян у протидії злочинності в межах теорії оперативно-розшукової діяльності вказані питання останнім ча­сом почали активно обговорюватися не тільки в суміжних галузях юридичної науки - конституційному праві, кримі­нальному праві, криміналістиці, кримі­нально-процесуальному праві, а також з позицій психології, соціології, теорії управління тощо. Однією з передумов таких багатосторонніх дослідницьких розвідок стала підготовка вітчизняними вченими наукових праць відкритого ха­рактеру, які донесли до громадськості проблематику конфіденційного співро­бітництва [1; 2]. Унаслідок залучення широкої аудитори ця справа перестала бути виключною прерогативою теорети­ків та практиків оперативно-розшукової діяльності, в окремих своїх аспектах ви­йшла за межі цієї галузі знань, стала предметом не лише наукової дискусії, а й активного суспільного обговорення. На неминучість такої популяризації свого часу вказував Г. В. Ф. Гегель, захищаючи право людини мати власну думку навіть з вузькофахових юридичних питань: «по­дібно до того, як необов’язково бути чо­ботарем, щоб розуміти, чи підходить і пасує взуття, так і не треба бути фахів­цем, щоб мати уявлення про речі, які становлять загальний інтерес» [3, с. 253]. Варто відзначити, що через достатньо активне обговорення відбулися певні


зрушення й у суспільному сприйнятті конфіденційного співробітництва - осуд та ганьблення вже сьогодні змінюються на визнання та розуміння соціальної ко­ристі від свідомої допомоги громадян у протидії злочинності. Ці обставини, вважаємо, в сукупності з нагальною по­требою удосконалення розвідувального арсеналу слідчих підрозділів створили сприятливий фон для еволюції норма­тивних вимог, що стосуються цього пи­тання. Пройшовши непростий шлях роз­витку від неврегульованого законом спо­собу висвітлення криміногенних явищ в соціально аномальному середовищі, що застосовувався на підставі таємних відомчих інструкцій, конфіденційне співробітництво вже отримало визнання новим процесуальним законодавством.

Зрозуміло, що одночасно зі змінами в порядку кримінального судочинства мала відбутися й нарешті відбулася транс­формація системи гарантій прав грома­дян при застосуванні державного при­мусу, зокрема у сфері правоохоронної діяльності. Надзвичайна важливість й у той же час недостатня наукова відпрацьо - ваність питань забезпечення прав і сво­бод людини й громадянина в умовах останніх законодавчих новацій, реальні загрози зниження рівня правової захище­ності законослухняних громадян на су­часному етапі розвитку національної пра­воохоронної системи - все це й визначає необхідність проведення додаткових до­сліджень у сфері гарантій прав громадян при застосуванні негласних обмежень. Як зазначають О. М. Джужа та Ю. Ю. Орлов, реформування державного механізму протидії злочинності «має бути спрямо­ване на підвищення ефективності проти­дії злочинності з одночасним неухильним дотриманням прав особи, передбачених Конституцією України» [4, с.128-129]. Саме тому розгляд гарантій прав особи у сфері протидії злочинності вбачається актуальним та своєчасним науковим за­вданням, яке потребує свого виконання.

Вагомий внесок у дослідження та вдосконалення нормативних засад кри­мінального процесу та оперативно-роз - шукової діяльності, їх окремих інститу­тів та суміжних питань внесли К. В. Ан­тонов, Д. О. Бабічев, Ю. М. Грошевий,

0. М. Джужа, О. Ф. Долженков, В. П. За­харов, Н. С. Карпов, Є. Д. Лук’янчиков,

В. Т. Маляренко, Д. Й. Никифорчук,

1. П. Козаченко, О. І. Козаченко, М. Й. Ку­рочка, Ю. Ю. Орлов, М. А. Погорецький, Б. Г. Розовський, В. Є. Тарасенко, Р. В. Та­расенко, Л. Д. Удалова, В. О. Черков,

О. М. Чистолінов, М. Є. Шумило та інші вчені, які своїми науковими працями по­будували теоретичний фундамент роз­робки нового Кримінального процесу­ального кодексу [5]. У той же час, з огля­ду на радикальні новації зазначеного закону, ці питання й надалі потребують нових наукових пошуків.

З огляду на вищезазначене, метою статті виступатиме встановлення недо­ліків щодо регламентації гарантій збере­ження професійних таємниць в частині залучення представників певних профе­сій до негласного співробітництва та фор­мулювання пропозицій щодо їх усунення.

Однією з принципових новацій Кри­мінального процесуального кодексу Укра­їни може по праву вважатися норма, що регламентує конфіденційне співробітни­цтво, яке до прийняття цього норматив­но-правового акта мало легальне підґрун­тя лише в Законі України «Про оператив - но-розшукову діяльність» [6]. Але, пози­тивно оцінюючи внесені зміни в кримі­нально-процесуальне законодавство щодо регламентації конфіденційного співробітництва, слід констатувати, що вказана норма ще далека від ідеалу. Як і будь-якому кардинальному нововведен­ню, положенню про конфіденційне спів­робітництво бракує виваженості, що ви­магає певних кроків з його вдосконален­ня. Насамперед це стосується закріплення гарантій діяльності представників окре­мих професій. Так, відповідно до поло­жень ч. 2 ст. 275 КПК України забороня­ється залучати до конфіденційного спів­робітництва при проведенні негласних слідчих дій адвокатів, нотаріусів, медич­них працівників, священнослужителів, журналістів, - якщо таке співробітництво буде пов’язане з розкриттям конфіденцій­ної інформації професійного характеру.

Розглядаючи питання про доцільність та раціональність законодавчих поло­жень, що містять заборону залучення пев­них категорій громадян до конфіденцій­ного співробітництва, не можна оминути увагою висвітлення загальнотеоретично­го змісту категорії «таємниця» та її соці­ально-правової природи. З позицій вну­трішнього змісту таємницю можна визна­чити як «те, що приховується від інших, відоме не всім; секрет» [7, с. 1227] або «відомості, знання про щось, способи до­сягнення чого-небудь, невідомі іншим» [8, с. 501]. У соціально-правовому вимірі та­ємницею є сукупність відомостей, здат­них у випадку ознайомлення з ними сто­ронніх осіб спотворити образ особистос­ті, у якому вона хотіла б постати перед суспільством [9, с. 14]. З цієї точки зору виглядає зрозумілим та виправданим по­ложення законодавства щодо заборони залучення певних категорій громадян до конфіденційного співробітництва як но­сіїв професійної таємниці. Адже при озна­йомленні певного фахівця (адвоката, ме­дичного працівника, священнослужите­ля) з відомостями, що становлять таєм­ницю клієнта, відбувається розкриття справжнього образу та інтимних сторін життя лише перед одним суб’єктом, тоді як у випадку залучення носія професійної таємниці до співробітництва та розголо­шення ним довірених відомостей відбу­вається розкриття справжнього образу певної особи перед більшою кількістю суб’єктів, що, у свою чергу, наносить біль­шу шкоду охоронюваним законом пра­вам, свободам й інтересам особистості.

У законодавстві України положення щодо неможливості залучення до вико­нання оперативно-розшукових завдань медичних працівників, священнослужи­телів, адвокатів, якщо особа, щодо якої вони мають здійснювати оперативно-роз - шукові заходи, є їх пацієнтом чи клієнтом, було запроваджено ще у першій редакції Закону України «Про оперативно-розшу - кову діяльність», прийнятого у 1992 р., й не зазнавало жодних змін до прийняття нового КПК, у прикінцевих положеннях якого передбачено розширення вказаної заборони та закріплення в Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» положення, ідентичного за змістом ч. 2 ст. 275 КПК України.

Цілком доречним буде зауваження про те, що заборона залучення певних категорій осіб до негласного співробітни­цтва є певною законодавчою традицією не лише для України, а й для інших держав пострадянського простору. Так, згідно ч. 3 ст.18 Закону Республіки Білорусь «Про оперативно-розшукову діяльність» (у ре­дакції від 13 грудня 20І1 р.) забороняєть­ся залучати до конфіденційного співро­бітництва на контрактній основі депута­тів Палати представників та членів Ради Республіки Національного зібрання Рес­публіки Білорусь, депутатів місцевих рад депутатів, суддів, працівників прокурату­ри, адвокатів, священнослужителів і по­вноважних представників офіційно за­реєстрованих релігійних організацій [10]. Подібні застереження передбачені й у за­конодавстві Російської Федерації: орга­нам, що здійснюють оперативно-розшу - кову діяльність, забороняється викорис­товувати конфіденційну допомогу (за контрактом) суддів, прокурорів, адвока­тів, священнослужителів і повноважних представників офіційно зареєстрованих релігійних об’єднань (ч. 3 ст. 17 Федераль­ного закону від 12 серпня 1995 р. (у редак­ції від 10 липня 2012 р.) № 144-ФЗ «Про оперативно-розшукову діяльність») [11]. Аналогічно вирішено питання й у ч. 3 ст. 20 Закону Киргизької Республіки «Про оперативно-розшукову діяльність» від 16 жовтня 1998 р. № 131 (в редакції від 11 березня 2009 р.) [12]. Відповідно до

ч. 6 ст. 15 Закону Республіки Молдова «Про спеціальну розшукову діяльність» від 29 березня 2012 р. № 59 (набрав чин­ності 8 грудня 2012 р.), розшуковим офі­церам забороняється залучати як конфі­денційних співробітників депутатів, суд­дів, прокурорів, офіцерів з кримінального переслідування й адвокатів [13]. На від­міну від законодавства вищезазначених держав, Закон Республіки Казахстан від 15 вересня 1994 р. № 154-ХІІІ «Про опера - тивно-розшукову діяльність» (у редакції від 18 січня 2012 р.) не містить будь-яких винятків щодо залучення до конфіденцій­ного співробітництва. Відповідно до ч. 3 ст. 13 вказаного Закону органи, що здій­снюють оперативно-розшукову діяль­ність, мають право укладати контракти про співробітництво з повнолітніми ді­єздатними особами незалежно від їх гро­мадянства, національності, статі, соціаль­ного, посадового й майнового стану, осві­ти, належності до громадських об’єднань, політичних та релігійних переконань [14].

Повертаючись до національних реа­лій, зазначимо, що як і в ч. 2 ст. 275 КПК України, вимоги щодо нерозголошення таємниці містяться й у спеціальних за­конодавчих актах з питань професійної діяльності представників певного фаху. Наприклад, відповідно до положень ст. 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [15] журналісти мають право на збереження таємниці джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародують­ся на вимогу суду. Відповідно до положень вказаного закону журналісти також зобов’язані задовольняти прохання осіб, які надають їм інформацію, щодо збере­ження таємниці авторства. Журналіст­ська таємниця згадується й у Законі Укра­їни «Про інформацію» [16], згідно ч. 3 ст. 25 якого журналіст має право не роз­кривати джерело інформації або інфор­мацію, яка дозволяє встановити джерела інформації, крім випадків, коли його зобов’язано до цього рішенням суду.

Аналогічні за спрямуванням гарантії передбачені й для служителів культу. Так, у ст. 3 Закону України «Про свободу со­вісті та релігійні організації» [17] закріп­люється, що ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.

Спеціальні гарантії професійної діяль­ності закріплено й у законодавстві, що ви­значає статус представників адвокатської професії. Так, ст. 10 Закону України «Про адвокатуру» [18] містить заборону будь - якого втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката відомостей, що становлять адвокатську таємницю. Забо­роняється також прослуховування теле­фонних розмов адвокатів у зв’язку з опе - ративно-розшуковою діяльністю без санк­ції Генерального прокурора України, його заступників, прокурорів Республіки Крим, області, міста Києва.

Повністю виправданими з етичних міркувань виглядають і гарантії щодо нерозголошення лікарської таємниці, які законодавчо закріплені в Основах зако­нодавства України про охорону здоров’я [19]. Так, відповідно до ст. 40 вказаного закону медичні працівники та інші осо­би, яким у зв’язку з виконанням профе­сійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстежен­ня, огляд та їх результати, інтимну і сі­мейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими акта­ми випадків, а при будь-якому викорис­танні інформації, що становить лікар­ську таємницю, повинна бути забезпече­на анонімність пацієнта. Зазначеному обов’язку медичних працівників та при­рівняних до них осіб, яким сталі відомі конфіденційні відомості, кореспондує відповідне право пацієнта на таємницю відомостей про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діа­гноз, а також про інші відомості, одержа­ні при його медичному обстеженні.

Виправданою також є законодавча заборона щодо залучення до конфіден­ційного співробітництва нотаріусів, оскільки відповідно до ст. 5 Закону Укра­їни «Про нотаріат» [20] представники цієї професії зобов’язані зберігати в таємниці відомості, одержані ними у зв’язку з вчи­ненням нотаріальних дій. Потреба у збе­реженні професійної таємниці йдеться й у тексті присяги, яку складають особи, ко­трим надається право займатися нотарі­альною діяльністю. Для правильного ро­зуміння цієї законодавчої вимоги слід розглянути й саме поняття «нотаріальна таємниця», яку з позицій внутрішнього змісту характеризує сукупність відомос­тей, отриманих під час вчинення нотарі­альної дії або звернення до нотаріуса за­інтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті майнові та не - майнові права і обов’язки тощо.

Розмірковуючи над забороною за­лучення до конфіденційного співробіт­ництва носіїв професійної таємниці слід погодитися з безумовно прогресивним характером цієї новели, яка в цілому відповідає ідеї справедливості, загаль­новизнаним демократичним цінностям, духу відкритого суспільства, вільного від атмосфери зайвої підозрілості й то­тального контролю, що часто призводить до порушень фундаментальних прав і свобод. Але виникає питання: чому за­конодавець у визначенні гарантій про­фесійної діяльності осіб, яким громадя­ни довіряють інформацію особистого характеру, обмежився лише забороною їх залучення до конфіденційного спів­робітництва, а заборону щодо втручання у приватне спілкування передбачив лише для захисників та священослужителів? Послідовним та логічним продовженням ідеї надання певних імунітетів у частині конфіденційного співробітництва вигля­дає запровадження аналогічних засте­режень і щодо інших носіїв професійної таємниці, оскільки втручання у приватне спілкування містить набагато більше по­тенційних загроз охоронюваним зако­ном правам та інтересам осіб, що потра­пили до поля зору органів розслідуван­ня, є більш інтрузивним, проникаючим до приватної сфери інструментом. Тим більше, що вказані дії проводяться в умо­вах, коли ані особа, відомості про певні приватні (інтимні) сторони життя якої можуть стати об’єктом уваги органів роз­слідування, ані фахівець, якому ці відо­мості було довірено через його професію, гадки не матимуть про подібне втручання з боку правоохоронних органів.

Варто вказати й на те, що крім КПК України, де в ч. 5 ст. 258 вказана заборона втручання у приватне спілкування захис­ників та священнослужителів, такий іму­нітет запроваджено профільними закона­ми лише для адвокатів, хоча його редакція у Законі України «Про адвокатуру» теж залишає бажати кращого. Так, у ст. 10 вка­заного закону міститься заборона прослу- ховування телефонних розмов адвокатів у зв’язку з оперативно-розшуковою діяль­ністю без санкції Генерального прокурора України, його заступників, прокурорів Республіки Крим, області, міста Києва. Але таке формулювання не враховує сучасного розвитку телекомунікаційних послуг та еволюції оперативно-розшукових заходів, здатних порушити конфіденційність від­носин адвоката з клієнтом. Доречним буде зазначити, що у новому Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяль­ність» [21], який набирає чинності 19 лис­топада 2012 р., цю неузгодженість буде ви­правлено, а вказана заборона буде розпо - сюджена на усі види втручань у приватне спілкування адвоката з клієнтом.

Наступним моментом, який викликає непорозуміння, є те, що на відміну від за­конодавчих актів, які безпосередньо сто­суються професійної діяльності представ­ників певного фаху, КПК України фактич­но обмежує коло суб’єктів, зобов’язаних зберігати професійну таємницю певного виду. Так, якщо в ч. 2 ст. 275 згадуються, поруч з іншими фахівцями, адвокати та нотаріуси, то профільні закони, що визна­чають гарантії діяльності представників зазначених професій, серед носіїв про­фесійної таємниці називають й інших осіб, які формально не мають відповід­ного статусу, але, виконуючи свої функції, мають стосунок до відомостей, що скла­дають професійну таємницю. Це насам­перед помічник адвоката, посадові особи і технічні працівники адвокатських об’єднань, яким, відповідно до ст. 10 За­кону України «Про адвокатуру», заборо­няється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємни­ці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

Набагато складнішою виглядає ситу­ація зі створенням належних умов збе­реження нотаріальної таємниці. Відпо­відно до ст. 8 Закону України «Про нота­ріат» не лише професійні нотаріуси, а також стажисти нотаріуса та особи, які за певних умов виконують функції нота­ріуса, зобов’язані зберігати нотаріальну таємницю, навіть якщо їх діяльність об­межується наданням правової допомоги чи ознайомленням із документами і но­таріальна дія або дія, яка прирівнюється до нотаріальної, не вчинялась. При цьо­му особливої уваги потребує коло осіб, які за певних умов можуть виконувати окремі нотаріальні дії. Згідно зі стаття­ми 37, 38, 40 Закону України «Про нота­ріат» такі функції здійснюються: 1) по­садовими особами органу місцевого са­моврядування (у населених пунктах, де немає нотаріусів) - в частині вжиття за­ходів щодо охорони спадкового майна; посвідчення заповітів (крім секретних); видача дублікатів посвідчених ними до­кументів; засвідчення вірності копій (фо­токопій) документів і виписок з них; за­свідчення справжності підпису на доку­ментах; посвідчення довіреностей; 2) консулами (для вчинення нотаріальних дій за кордоном) - в частині посвідчення угод (договорів, заповітів, доручень тощо), крім іпотечних договорів, угод про відчуження та заставу жилих будин­ків, квартир, дач, садових будинків, гара­жів, земельних ділянок, іншого нерухо­мого майна, що знаходиться в Україні; вжиття заходів до охорони спадкового майна; видача свідоцтв про право на спадщину; видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя; засвідчення вірності копій документів і виписок з них; засвідчення справжності підпису на документах; за­свідчення вірності перекладу документів з однієї мови на іншу; посвідчення факту, що громадянин є живим; посвідчення факту знаходження громадянина в пев­ному місці; посвідчення тотожності гро­мадянина з особою, зображеною на фо­токартці; посвідчення часу пред’явлення документів; прийняття в депозит грошо­вих сум і цінних паперів; вчинення ви­конавчих написів; прийняття на збері­гання документів; вчинення морських протестів; 3) головними лікарями, їх за­ступниками з медичної частини або чер­говими лікарями цих лікарень, госпіта­лів, інших стаціонарних закладів охоро­ни здоров’я, а також начальниками гос­піталів, директорами або головними лі­карями будинків - посвідчення заповітів осіб, які перебувають на лікуванні у лі­карні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров’я, а також осіб, які проживають у будинках для осіб по­хилого віку та інвалідів; 4) капітанами суден, що ходять під прапором України - в частині посвідчення заповітів осіб, які перебувають під час плавання на цих суднах; 5) командирами (начальниками) військових частин, з’єднань, установ або військово-навчальних закладів - в час­тині посвідчення заповітів військовос­лужбовців, а в пунктах дислокації, де немає нотаріусів чи посадових осіб орга­нів місцевого самоврядування також за­повітів працівників, членів їх сімей і чле­нів сімей військовослужбовців; посвід­чення довіреностей зазначених осіб;

6) начальниками госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів, їх заступниками з медичної частини, старшими або черговими лікарями - в частині посвідчення довіреностей вій­ськовослужбовців або інших осіб, які перебувають на лікуванні в таких закла­дах; 7) начальниками пенітенціарних установ - в частині посвідчення заповітів осіб, які тримаються в таких установах;

8) начальниками слідчих ізоляторів - в частині посвідчення заповітів осіб, які тримаються у слідчих ізоляторах.

Закон, на нашу думку, має однознач­но визначити правовий статус вказаних осіб у частині можливості або неможли­вості їх залучення до конфіденційного співробітництва. У іншому випадку без­глуздою виглядає ситуація, коли норма­ми Законів України «Про нотаріат» та «Про адвокатуру» певним особам забо­роняється розголошувати нотаріальну та адвокатську таємницю, але за змістом КПК України жодних застережень у час­тині конфіденційного співробітництва з ними не існує. При спробах залучення громадян вказаних категорій до конфі­денційного співробітництва вони неми­нуче постануть перед нерозв’язною ди­лемою, корені якої містяться у безсис­темності правових норм щодо цього питання у КПК України та спеціальних законах, які визначають гарантії профе­сійної діяльності, слабоскоординованос - ті вимог, що містяться в зазначених нор­мативно-правових актах. Вважаємо, що законодавство не має містити подібні суперечливі положення, коли, з одного боку, за певними особами закріплено обов’язок зберігати у таємниці відомості, отримані ними у професійній діяльності, а з другого - не забороняє їм співпрацю­вати з органами розслідування на конфі­денційній основі, стимулюючи до роз­голошення довіреної інформації.

У зв’язку з вищенаведеними мірку­ваннями, як висновок пропонуємо ч. 2 ст. 275 КПК України викласти таким чи­ном: «Забороняється залучати до конфі­денційного співробітництва при прове­денні негласних слідчих дій адвокатів, помічників адвокатів, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об’єднань, нотаріусів, осіб, зазначених у статті 1 Закону України «Про нотаріат», стажистів нотаріусів, медичних працівни­ків, священнослужителів, журналістів, - якщо таке співробітництво буде пов’язане з розкриттям конфіденційної інформації професійного характеру».



Література ___________________________________________________________

1. Савченко А. В. Міжнародний досвід використання агентури правоохоронними органами держав Єв­ропи та США : посібник / А. В. Савченко, В. В. Матвійчук, Д. Й. Никифорчук. - К. : КНТ, 2004. - 59 с.

2. Тарасенко В. Є. Інститут конфіденційного співробітництва в оперативно-розшуковому праві : монографія / В. Є. Тарасенко, Р. В. Тарасенко ; Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. - Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2009. - 176 с.

3. Гегель Г. В. Ф. Философия права : пер. с нем. / ред. и сост. Д. А. Керимов и В. С. Нерсесянц. - М. : Мысль, 1990. - 524 с.

4. Джужа О. М. Аналіз загальнодержавних комплексних заходів запобігання злочинності в Україні /

О. М. Джужа, Ю. Ю. Орлов // Наук. вісн. КНУВС. - 2006. - № 3. - С. 128-129.

5. Кримінальний процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Гійр://2акоп2. rada. gov. ua/laws/show/4651-17/paran2#n2.

6. Про оперативно-розшукову діяльність : Закон України // Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 22. - Ст. 303.

7. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. - К. ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2001. - 1440 с.

8. Новий тлумачний словник української мови 200000 сл. : у 3 т. / уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. Т. 3: П-Я. - К. : Аконіт, 2006. - 862 с.

9. Фатьянов А. А. Тайна как социальное и правовое явление. Ее виды / А. А. Фатьянов // Государство и право. - 1998. - № 6. - С. 13-15.

10. Режим доступу: http://pravo. by/main. aspx? guid=3871&p0=h19900289&p2= {ЖРА}.

11. Режим доступу: http://base. consultant. ru/cons/cgi/online. cgi? req=doc;base=LAW;n=132504; div=LAW;dst=100004.

12. Режим доступу: http://www. mvd. kg/index. php? option=com_content&view=article&id=81% 3А2009- 08-07-12-53-20&catid=20%3A2009-08-07-12-47-3&Itemid=44&lang=ru.

13. Режим доступу: http://lex. justice. md/ru/343452/.

14. Режим доступу: http://online. zakon. kz/Document/?doc_id=1003158.

15. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні : Закон України // Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 1. - Ст. 1.

16. Про інформацію : Закон України // Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

17. Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України // Відом. Верхов. Ради УРСР - 1991. - № 25. - Ст. 283.

18. Про адвокатуру : Закон України // Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 9. - Ст. 62.

19. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України // Відом. Верхов. Ради Укра­їни. - 1993. - № 4. - Ст. 19.

20. Про нотаріат : Закон України // Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 39. - Ст. 383.

21. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України // Офіц. вісн. України. - 2012. - № 62. -

С. 17. - Ст. 2509.