joomla
ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ
Юрист України

УДК 344.163 (477) І. Є. Марочкін

член-кореспондент НАПрН України, заві­дувач кафедри організації судових та право­охоронних органів Національного університе­ту «Юридична академія України імені Ярос­лава Мудрого»

Марочкін І. Є. Прокуратура України: проблеми становлення й розвитку

У статті проаналізовано роль та функції прокуратури в системі державної влади, роз­роблено пропозиції щодо удосконалення Закону «Про прокуратуру» з огляду на соціально - економічне і правове становище держави та реальний стан додержання прав громадян в Україні.

Ключові слова: прокуратура, реформування, прокурорський нагляд, правосуддя, право - захисна спрямованість.

Марочкин И. Е. Прокуратура Украины: проблемы становления и развития

В статье проанализированы роль и функции прокуратуры в системе государственной власти, разработаны предложения относительно усовершенствования Закона «О прокура­туре» с учетом социально-экономического и правового положения государства и реального состояния соблюдения прав граждан в Украине.

Ключевые слова: прокуратура, реформирование, прокурорский надзор, правосудие, правозащитная направленность.

Marochkin I. Office of Public Prosecutor of Ukraine: formation and development problems

A role and functions of Office of Public Prosecutor in government system are analysed in the article, propositions concerning an improvement of the Law «About Office of Public Prosecutor» taking into account social-economic and a legal status of the state and a real condition of observance of citizens rights in Ukraine are formulated.

Key words: Office of Public Prosecutor, reforming, public prosecutor’s supervision, justice, remedial orientation.



Проблеми становлення прокуратури досить інтенсивно обговорювалися ще з середини 80-х років ХХ ст. Гостра дис­кусія точилася щодо місця й ролі про­куратури в системі державної влади. Ви­словлювалися різні думки, зокрема такі, що: а) прокуратура повинна бути визна­чена у складі судової влади [1, с. 7; 2, с. 46; 3, с. 7, 8]; б) прокурорський нагляд є самостійним видом державної діяль­ності, так званою «четвертою владою» [4, с. 54; 5, с. 20; 6, с. 11]; в) прокуратура слу­жить законодавчій владі, є її уповнова­женим органом, отже, її місце при зако­нодавчій владі [7, с. 34].

Дискусія із зазначених проблем у по­дальшому продовжилася під час станов­лення й розвитку української державнос­ті. Прийняття Основного Закону країни, як виявилося, не зняло напруги в дебатах щодо цього питання та стосовно функ­ціональної спрямованості прокуратури. Окремі правознавці, висловлюючись із питань побудови останньої, відповідним чином висували ідею про необхідність її реформування. З їх погляду, реформа має здійснюватися перш за все шляхом оптимізації (слід читати «скорочення») функцій прокуратури за рахунок вилу­чення з її відання функції нагляду за до­держанням і застосуванням законів.

Входження України до Ради Європи викликало нові бачення перспектив по­будови й функціонування органів про­куратури. У Рекомендаціях Парламент­ської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) 1604 (2003) 1 «Про роль прокуратури в демо­кратичному суспільстві, заснованому на верховенстві права», прийнятих на 870 зустрічі заступників міністрів 4 лютого 2004 р., підкреслюється її роль у забез­печенні безпеки та свободи в європей­ських суспільствах. Особлива увага звер­тається на те, що Рекомендації REC (2000) 19 «Про роль державного обвинувачення в системі кримінального правосуддя» є конкретним керівництвом для поточної діяльності й майбутніх реформ органів прокуратури. Що стосується повнова­жень прокурора, то, як це випливає з Ре­комендацій, вони мають бути обмежені лише кримінальним переслідуванням.

У подальшому ПАРЄ у своїх резолю­ціях і рекомендаціях постійно нагадувала українській владі про зобов’язання перед Радою Європи змінити роль і функції про­куратури відповідно до зазначених по­ложень Рекомендацій 1604 (2003) 1. Таким чином, було спрямовано курс на рефор­мування прокуратури з урахуванням пе­регляду конституційно-правового стату­су прокуратури й визначення її місця в системі або виконавчої, або судової вла­ди. Функціональна ж спрямованість про­курорської діяльності мала обмежитися рамками кримінального переслідування.

Характерним для цього періоду було рефлексування позицій із приводу окрес­леної проблеми як представниками на­уки, так і практичними працівниками прокуратури. Як убачається, деякі з тих, хто вважав переконливими доводи ПАРЄ, почали позиціонувати прокура­туру в системі судової влади [8, с. 11]. Не залишилась осторонь цих питань і Гене­ральна прокуратура України, яка у влас­ному проекті Закону «Про внесення змін до Конституції України» наголошує, що прокуратура становить єдину незалежну систему органів судової влади (!).

Зазначимо, що в юридичній літерату­рі висловлені й інші погляди з приводу місця й ролі прокуратури в системі дер­жавних органів. Надаючи достатньо слушних доводів, Ю. С. Шемшученко [9, с. 10], М. В. Косюта [10, с. 12-17] та інші науковці обґрунтовано вказують, що прокуратура не може одночасно взяти на себе функції судових органів та інтегру­ватись у судову владу. Погоджуючись із твердженням цих учених, додамо, що призначенням судової влади є вирішення юридично значущих справ у рамках особ­ливої процедури. За своєю природою вона відокремлена від інших гілок влади й не може бути об’єднана ні з будь-якою іншою, в тому числі й з прокурорською. Дійсно, склалася певна історична тради­ція, властива й зарубіжному досвіду, коли для вирішення конкретного завдан­ня — підтримання обвинувачення про­куратуру позиціонують при судовій вла­ді. Підкреслимо, при ній, а не у її складі, структурно. Як уже зазначалося, судова влада і прокуратура не є рівно порядко­вими, а тому не можуть бути об’єднані в одну систему. Судова влада є суто кор­поративною, замкненою системою, яка містить тільки їй притаманні функції, і в цьому виявляються її виключність, по­внота й самостійність. Безумовно, до су­дочинства залучаються й інші самостій­ні за своїм статусом органи, які сприяють судовій владі в реалізації її функцій, — прокуратура, адвокатура та інші органи. Проте таке становище не дозволяє ствер­джувати, що прокуратура може входити до складу судової влади. До того ж, якщо припустити у складі суду ще й орган про­куратури, який виконує обвинувальну функцію, то за такою конструкцією, і це є очевидним, апріорі порушується прин­цип арбітрування судової влади.


Не є конструктивною й позиція прав - ників, які визначають прокуратуру в сис­темі виконавчої влади і аргументами яких є зарубіжний досвід. У низці держав дійсно існує різноманітна практика ви­значення місця прокуратури в системі державних органів. Умовно її можна ди­ференціювати на такі зразки: а) держави, які визначили прокуратуру в системі ви­конавчої влади — у складі Міністерства юстиції. У той же час в окремих випадках органи прокуратури функціонально ді­ють при судах. Така практика характерна для США, Бельгії, Данії, Франції, Ізраїлю, Японії, Польщі тощо; б) держави, які включили прокуратуру до складу судової влади — органи прокуратури знаходять­ся при судах або користуються в рамках судової влади адміністративною авто­номією [11, с. 5]. Такий досвід притаман­ний, наприклад, Іспанії, Болгарії, Латвії та деяким іншим країнам; в) держави, де прокуратура виокремлена у відносно са­мостійну систему й підпорядкована гла­ві держави чи парламенту. Це властиве пострадянським країнам та деяким со­ціалістичним — В’єтнаму, КНР та ін.;

г) держави, у яких прокуратури як такої не існує. Приміром, у Великій Британії Ге­неральний аторней очолює адвокатський корпус, зі складу якого виділяють пред­ставників для участі в судочинстві обви­нувачами.

Отже, очевидно, що проблема устрою й діяльності прокуратури в пострадян­ських країнах набуває політичного ха­рактеру: держави, які стали на шлях пе­ретворень, безперечно, мають врахову­вати досвід країн Європейського Союзу, у тому числі й щодо побудови прокура­тури. Проте аналіз законодавства, яке регламентує її діяльність у зарубіжних країнах, доводить, що функціональна спрямованість органів прокуратури цих держав не є одноманітною. Беззапере­чно, можна виокремити лише функцію кримінального переслідування, прита­манну всім органам прокуратури зару­біжних країн, яка є основоположною. Так само вона має бути визначальною і для прокуратури України. Разом із тим іде­ального зразка прокуратури для всіх дер­жав не існує: будь-яка модель — чи то європейська, чи азіатська — має свої пе­реваги й недоліки. У цьому зв’язку у Від­повіді Комітету Міністрів Ради Європи на Рекомендації ПАРЄ 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичній пра­вовій державі, заснованій на верховенстві закону», справедливо звертається увага на розмаїття моделей прокуратури в різ­них країнах, що пов’язано з національни­ми правовими традиціями й відмінностя­ми в організації систем кримінального правосуддя. Кожна із систем органів дер­жави має власні важелі стримувань і про­тиваг, а тому важко розглядати один окре­мо взятий елемент прокуратури у відриві від інших. Ось чому феномен прокурату­ри слід визначати з урахуванням націо­нальних традицій, правової культури, ментальності суспільства [12, с. 6, 7]. Отже, окреслюючи функції прокуратури України, очевидно, необхідно брати до уваги й зазначені зауваження Комітету Міністрів Ради Європи.

У дискусіях із питань місця й ролі прокуратури, як уже зазначалось, опо­ненти звертають особливу увагу на необ­хідність урахування європейських стан­дартів у галузі устрою й діяльності про­куратури, а також відповідних Рекомен­дацій ПАРЄ 1604 (2003). Та чи доречно вести мову про деякі стандарти побудови й функціонування прокуратури? Як вба­чається, існує певний специфічний до­свід правових держав щодо устрою й ді­яльності останньої. Загальним для цих держав, повторимося, є лише законодав­че закріплення за прокуратурою функції кримінального переслідування. Однак поряд з нею у низці країн прокуратура бере участь у цивільному судочинстві по захисту публічних громадських або при­ватних інтересів у сфері державного управління. Така функціональна спрямо­ваність прокуратури законодавчо закрі­плена, наприклад, у ФРН, Іспанії, Італії, США, Франції, Японії, Швейцарії.

Розглядаючи Рекомендації ПАРЄ 1604 (2003) як орієнтир у побудові про­куратури, потрібно враховувати й Відпо­відь Комітету Міністрів Ради Європи на цей документ. Складається враження, що окремі вчені, які висловлюються з до­сліджуваної проблеми, не помітили вза­галі цієї Відповіді. Але ж у її п. 3 підкрес­люється, що Комітет Міністрів не вважає можливим схвалити (принаймні, без до­даткового детального обговорення) такі ідеї Парламентської Асамблеї стосовно прокуратур, як універсальне визнання принципу дискреційності кримінального переслідування чи обмеження ролі про­куратури рамками системи криміналь­ного правосуддя. Більше того, Комітет Міністрів РЄ не бачить підстав заборо­няти прокурорам виконувати інші функ­ції, що виходять за межі кримінального правосуддя [12, с. 215]. Із наведеної Від­повіді з усією очевидністю випливає, що Рада Європи (щонайменше, в особі Ко­мітету Міністрів РЄ) не вимагає від дер­жав обмеження діяльності прокуратури лише функцією кримінального переслі­дування. Прокуратура може здійснювати й інші функції, у тому числі й наглядові (контрольні). Отже, правозахисна спря­мованість діяльності цього правового органу має бути збережена. Комітет Мі­ністрів РЄ при цьому акцентує увагу на необхідності при реформуванні проку­ратури враховувати й національні право­ві традиції.

У осмисленні проблеми місця про­куратури в системі державної влади від­правною домінантою, зрозуміло, є ідея поділу влади. При цьому більшістю авто­рів береться до уваги тільки теорія Ш.-Л. Монтеск’є, за якою державна влада має бути поділена на законодавчу, виконавчу й судову, і зовсім не помічається іншій підхід, висунутий Ж.-Ж. Руссо, який спростовував теорію Ш.-Л. Монтеск’є й обстоював єдність влади. Визна­чальним є те, що обидва ці погляди — (Ш.-Л. Монтеск’є — організаційно-право­вий щодо гілок влади і Ж.-Ж. Руссо — соціо - логічний стосовно єдності влади народу) в подальшому знайшли своє відбиття вже в першій писаній конституції — Кон­ституції США 1787 р.

У історичній перспективі теорія по­ділу влади зазнала модифікації. Так, кон­ституційна доктрина окремих держав (наприклад, Колумбії) виходить з існу­вання 4-х гілок влади (крім 3-х загально­прийнятих називається ще виборча). Французькі фахівці з порівняльної по­літології Ж. Блан, Ф. М. Вирьє та Ф. Ваге наголошують на існуванні установчої вла­ди [13, с. 80-81]. Нарешті, наявність у де­яких країнах виокремлених органів контролю (рахункової контрольної пала­ти, омбудсмена тощо), які не належать до жодної з гілок влади, справедливо дозво­ляє окремим дослідникам стверджувати про виокремлення іншої гілки влади — контрольної [14, с. 60-68]. Характерним є те, що контрольні органи, закріплені у конституціях, законах, діють незалежно, не підпорядковуються іншій владі. Таким чином, реалії практики державного будів­ництва й теоретична думка не обтяжені постулатом — тільки 3 гілки влади.

Отже, прокуратура поряд із іншими контролюючими органами є саме тим необхідним інструментом забезпечення поділу влади і взаємодії її гілок. Ось чому, визначаючи місце прокуратури в системі державності, доречно конституювати й четверту, контрольну, владу [15], до якої слід віднести і прокуратуру.

Що стосується функціональної спря­мованості прокуратури, то потрібно ви­ходити насамперед із соціально-еконо­мічного і правового становища держави та реального стану додержання прав гро­мадян. З огляду на це очевидною є необ­хідність збереження правозахисної спря­мованості прокуратури, тим більше, що це відповідає потребам п. «Ь» ст. 23 Між­народного пакту про громадянські та по­літичні права 1966 р. Відповідно до нього держава, яка бере участь у Пакті (а Укра­їна є такою), зобов’язана забезпечити пра­вовий захист будь-якої особи судовою, адміністративною чи законодавчою вла­дами або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою систе­мою держави, й розвивати можливість судового захисту. Можна навести й інші міжнародно-правові акти. Так, у підсум­ковому документі Віденської зустрічі представників держав-учасниць наради з безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.) вказується, що останні будуть ефективно застосовувати такий засіб пра­вового захисту, як апеляція, до виконав­чих, законодавчих, судових чи адміністра­тивних органів. З нашого погляду, таким адміністративним органом, який не на­лежить до жодної з гілок влади, можна віднести і прокуратуру.

До пріоритетних функцій прокурату­ри, які забезпечують правозахисну спря­мованість цього органу, має бути відне­сено представництво публічних і приват­них інтересів в суді. Проте цю її функцію треба чіткіше визначити в Законі України «Про прокуратуру» (далі — Закон), де на­звати вичерпний перелік осіб, інтереси яких захищатиме прокурор у суді, а також окреслити коло їх порушених прав і за­конних інтересів. Одночасно потребує оптимізації й механізм реалізації цієї функції. Для цього в указаному Законі мають бути передбачені досудові повно­важення прокурора й ті, які він реалізує в суді. Ідея захисту прав у суді передбачає персоніфіковані умови: особисте бажання звернутися за судовим захистом та осо­бисте, самостійне звернення до суду. Це європейські стандарти. Однак у випадках, якщо людина у зв’язку з певними обста­винами (фізична недуга, службова залеж­ність, матеріальне становище тощо) не в змозі реалізувати своє право на захист, держава повинна здійснити свої патрона- лістські функції й забезпечити останній через прокуратуру. І в подібних випадках не повинно існувати жодних суперечнос­тей і відступів від євростандартів у сфері захисту прав людини.

Стосовно висловленого не можна ви­знати виправданою постанову Кабінету Міністрів України від 18 червня 2008 р. № 582 «Про заходи щодо підвищення ефек­тивності захисту інтересів держави в су­дах України» [16], на підставі якої при Міністерстві юстиції України мають бути створені відповідні структури, призна­ченням яких є захист державних інтересів у суді. Та чи є сенс утворювати такі струк­тури, а значить витрачати бюджетні ко­шти, напрацьовувати необхідний досвід, якщо таку правозахисну діяльність уже виконує прокуратура? Відповідь очевид­на, додаткові коментарі не потрібні.

Представницька діяльність у суді має бути чітко регламентована процедурним законодавством (ЦПК, КАСУ), де проку­рор виступає стороною у процесі. Звідси з усією очевидністю випливає твердження, що правозахисна прокурорська діяльність не є загальною й необмеженою, не домінує над жодною з гілок влади і тим самим ціл­ком відповідає ідеї поділу влади.

У системі кримінального судочин­ства роль і функції прокуратури мають бути приведені у відповідність із поло­женнями, викладеними в названій Реко­мендації R (2000) 19 Комітету Міністрів. Цим документом урядам країн-учасниць рекомендується привести своє законо­давство й практику щодо ролі держав­ного обвинувачення у кримінально - правовій системі у відповідність до євро­пейських стандартів. На державних обвинувачів, зокрема, покладаються обов’язки порушувати (чи продовжува­ти) кримінальне переслідування, підтри­мувати державне обвинувачення в судах та опротестовувати чи підтримувати протест на рішення судів. У деяких сис­темах, крім цього, прокурори провадять, скеровують і здійснюють нагляд за слід­ством, виконують інші функції. Таким чином, у Законі функція кримінального переслідування має знайти своє належне відбиття. У цьому сенсі варто погодити­ся з баченням даної функції, яке викла­дене в Концепції реформування кримі­нальної юстиції України, затвердженій Указом Президента України від 8 квітня 2008 р. № 311/2008. У рамках цієї функції в системі попереднього розслідування підвищується роль передусім прокура­тури: прокурор стає основним суб’єктом, що притаманно всім демократичним дер­жавам [17, с. 28]. Здійснюючи процесу­альне керівництво слідством, прокурор має володіти відповідними повноважен­нями, закріпленими в законодавстві.

У Законі не можна залишити поза увагою й окремі аспекти статусу проку­рорського працівника, який у суді безпо­середньо виконуватиме функцію кримі­нального переслідування. Зрозуміло, що процедурні питання знайдуть своє від­биття в Кримінально-процесуальному кодексі, але не менш важливі й інші ста­тутні положення цього працівника, а саме вимоги, які пред’являються до дер­жавних обвинувачів. З огляду на п. 5 Ре­комендацій R (2000) 19 кар’єра останніх, їх просування по службі підкорені єди­ним критеріям — компетентності й до­свіду. Цілком очевидно, що кандидатові на посаду державного обвинувача нале­жить пройти відповідну спеціалізовану підготовку. Ось чому в Законі повинні знайти відбиття питання відповідної освіти й підготовки державних обвину­вачів як до їх призначення на посаду, так і після цього. У ньому також треба перед­бачити різноманітні умови для прохо­дження служби, а саме: належна вина­города за працю, забезпечення житлом, пенсійне забезпечення, а також умови виходу на пенсію (п. 5 зазначених Реко­мендацій). Нарешті, в систему підготов­ки й перепідготовки прокурорських ка­дрів необхідно запровадити науковий підхід, який передбачає розробку, зокре­ма, соціопсихограми прокурорського працівника та його професіограми. Ці положення рівною мірою поширюються й на кадри органів прокуратури, які ви­конують інші функції. У цілому ж у За­коні питання кадрової політики мають бути відображені на концептуальному рівні. Це стосується перш за все системи підготовки кадрів, вимог, що пред’я­вляються до кандидатів на прокурорські посади, тощо. Є доцільним заснування інституту кандидатів на прокурорські посади, а їх призначенню на посади в прокуратурі повинно передувати хоча б дворічне повноцінне стажування в ор­ганах прокуратури. Адже сучасна прак­тика останнього не сприяє набуттю до­свіду молодими працівниками, а лише викликає негативне сприйняття ними прокурорської роботи.

Особливої уваги заслуговують пи­тання кадрового потенціалу, який забез­печує функцію підтримання державного обвинувачення. З урахуванням публіч­ного характеру діяльності державних об­винувачів цілком очевидним треба на­звати те, що прокуророві належить во­лодіти якостями публічного діяча: пси­хологічною врівноваженістю, умінням стримувати себе, вести полеміку, мати ораторську майстерність тощо. Зайняття посади державного обвинувача повинно відбуватися на конкурсних засадах.

У підсумку, визначаючи місце проку­ратури в системі органів держави, підкрес­лимо, що домінувати має конституювання прокуратури як самостійного державного органу. Ця проблема скоріше політична, аніж правова. Важливо буде при реформу­ванні прокуратури вирішити також проб­лему децентралізації її системи. У низці держав прокуратура децентралізована, і тут класичним прикладом є США, де лише федеральні аторнеї призначаються Президентом за поданням Генерального аторнея за порадою і згодою Сенату. Атор - нейські ж служби штатів і муніципалітетів повністю самостійні й формуються неза­лежно одне від одного.

Контролювати діяльність прокуратури повинні органи, нагляд за якими прокура­тура здійснювати не має права, це Прези­дент, Верховна Рада України й суди.

Звичайно, ефективність діяльності прокуратури багато в чому зумовлена її незалежністю, тому вкрай необхідна від­повідна система гарантій незалежності прокурора. Одним із центральних пи­тань, що визначають реальність статусу прокуратури, її незалежності, є механізм призначення прокурорів. Особливе, можна сказати, політичне значення має процес призначення на посаду Генераль­ного прокурора України. У країнах, де принцип поділу влади конституйовано, цю юридичну дію виконують, як прави­ло, два органи, що презентують різні гіл­ки влади. Як вбачається, такий досвід призначення є прийнятним.

Оптимальним механізмом захисту прокурора від свавілля й тиску є також строк його повноважень. У деяких краї­нах, зокрема в Греції, прокурори призна­чаються довічно, а у ФРН довічно при­значається тільки Генеральний прокурор. У Нідерландах Генеральний прокурор призначається на невизначений строк і виходить на пенсію в 70-річному віці. Цей досвід зарубіжних країн, безпере­чно, є корисним, і гадаємо, що в майбут­ньому Законі «Про прокуратуру» пере­бування на посаді прокурора доцільно не обмежувати конкретним строком.

Наведемо ще одне принципове заува­ження. Закон «Про прокуратуру» має бути чітко синхронізований із кримінально - процесуальним законодавством, тому його прийняттю має передувати набрання чин­ності новим Кримінально-процесуальним кодексом України. Можливе також при­йняття цих нормативно-правових актів одночасно, але за умови одностайного підходу до відображення в них функції кримінального переслідування.



Література ____________________________________________________________

1. Манов Г. П. Правовое государство и советский федерализм / Г. П. Манов // Сов. государство и пра­во. - 1991. - № 1.

2. Точиловский В. Н. О концепции прокурорской власти / В. Н. Точиловский // Сов. государство и право. - 1990. - № 9.

3. Шишкин В. И. Прокуратура и правосудие в суверенной Украине / В. И. Шишкин // Право Украины. -

1992. - № 1.

4. Звирбуль В. К. Перспективы развития прокурорского надзора в правовом государстве / В. К. Звир - буль // Сов. государство и право. - 1990. - № 9.

5. Червякова Е. Б. Защита конституционных прав граждан средствами прокурорского надзора (проблемы общенадзорной деятельности) : дис. канд. юрид. наук / Е. Б. Червякова. - Х., 1992.

6. Чиркин В. Е. Разделение властей: социальные, юридические аспекты / В. Е. Чиркин // Сов. государ­ство и право. - 1990. - № 8.

7. Долежан В. В. Каким быть прокурорскому надзору? / В. В. Долежан // Раб. газ. - 1991. - 12 апр.; Ломовский В. Д. Прокурорско-надзорные правоотношения / В. Д. Ломовский. - Ростов н/Д : Изд - во Ростов. гос. ун-та, 1987.

8. Толочко О. М. Реформування органів прокуратури України: проблеми та перспективи / О. М. То - лочко // Вісн. Акад. прокуратури України. - 2006. - № 3.

9. Шемшученко Ю. Прокуратура України: шляхи реформування в аспекті входження у європейський правовий простір / Ю. Шемшученко, Г. Мурашин // Вісн. Акад. прокуратури України. - 2006. - № 4.

10. Косюта М. Перспективи реформування законодавства про прокуратуру / М. Косюта // Вісн. Про­куратури. - 2007. - № 7.

11. Додонов В. Н. Прокуратура в России и за рубежом / В. Н. Додонов, В. Е. Крутских. - М. : Норма, 2001.

12. Щерба С. П. Прокуратура в странах СНГ: правовой статус, функции, полномочия / С. П. Щерба, Т. А. Решетникова, О. А. Зайцев. - М. : Экзамен, 2007.

13. Чиркин В. Е. Основы сравнительного государствоведения / В. Е. Чиркин. - М. : Изд. дом «Артикул»,

1997.

14. Цвік М. В. Конституційні проблеми розподілу влад / М. В. Цвік // Вісн. Акад. прав. наук України. -

1993. - № 1.

15. Тацій В. Я. Прокуратура у федеративній правовій державі / В. Я. Тацій, Ю. М. Грошевой // Рад. право. - 1990. - № 7.; Шемшученко Ю. С. Місце прокуратури в системі державної влади / Ю. С. Шемшученко, О. С. Васильєв // Рад. право. - 1991. - № 6.

16. Уряд. кур’єр. - 2008. - 10 лип.

17. Сірий М. І. Реформи правоохоронних органів у Європі і Україні / М. І. Сірий // Вісн. Верхов. Суду України. - 2006. - № 8.