joomla
ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЗАРОДЖЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА У БОРОТЬБІ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ
Юрист України

Нуруллаєв І. С.

кандидат юридичних наук, асистент кафедри міжнародного права Національного універ­ситету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Стаття присвячена аналізу питань становлення міжнародного співробітництва у бороть­бі зі злочинністю від найдавніших часів до ХХ століття. Досліджуються особливості між­державного регулювання питань юрисдикції у різні періоди розвитку людства.

Ключові слова: міжнародно-правове співробітництво у боротьбі зі злочинністю, міжна­родне регулювання питань юрисдикції, міжнародні договори про уніфікацію кримінального законодавства, міжнародні договори про правову допомогу, міжнародне кримінальне право.

Статья посвящена анализу вопросов становления международного сотрудничества в борьбе с преступностью от древнейших времен до ХХ века. Исследуются особенности меж­государственного регулирования вопросов юрисдикции в разные периоды развития чело­вечества.

Ключевые слова: международно-правовое сотрудничество в борьбе с преступностью, международное регулирование вопросов юрисдикции, международные договоры об уни­фикации уголовного законодательства, международные договоры о правовой помощи, международное уголовное право.

This article analyzes the emergence of issues of international cooperation in combating crime from the earliest times to the XXth century. The particularities of the interstate regulation of issues of jurisdiction in different periods of human development have been studied.

Keywords: international legal cooperation in combating crime, the international regulation of the jurisdiction, the international agreements on the harmonization of criminal law, international treaties on legal assistance, international criminal law.



Розвиток міжнародних відносин у сучасних умовах відбувається у склад­них, суперечливих умовах, які супрово­джуються зростанням злочинності. Мова йде про злочинність як загальносоціаль - не явище, без вказівки на кордони ско­єння правопорушення. Саме злочин­ність, на думку В. В. Лунєєва, є однією із серйозних проблем (нарівні із екологіч­ною небезпекою, продовольчою пробле­мою, економічними кризами тощо), які стоять перед людством і несуть у собі деструктивні, руйнівні начала. На сьогоднішній день очевидним є факт, що «злочинність (особливо організована і терористична) після світових воєн ста­новить головну загрозу сучасності; вона постійно змінюється, мімікрує, миттєво заповнюючи неконтрольовані або слабо заповнені ніші» [7, с. 37].

І хоча здебільшого питання боротьби зі злочинністю (крім міжнародних злочи­нів) розглядаються як внутрішня справа держави, на сьогоднішній день не викликає жодних сумнівів щодо необхідності коор­динації дій учасників міжнародної системи


у сфері протидії злочинності[38]. Ще більшо­го значення набуває таке співробітництво із розвитком глобалізації, яка охоплює майже усі сфери суспільного буття, та од­ночасно сприяє транс націоналізації зло­чинності, яка в свою чергу є одним із на­слідків криміналізації економік.

Міжнародне співробітництво у бо­ротьбі зі злочинністю можна розглядати як важливу складову більш складної сфе­ри взаємодії держав - міжнародно-право­вого регулювання питань юрисдикції. Саме міжнародне співробітництво у бо­ротьбі зі злочинністю може визначатися як врегульована нормами міжнародного і внутрішньодержавного права узгоджена діяльність країн із захисту інтересів осо­би, суспільства, держави і міжнародної спільноти від міжнародних і транснаціо­нальних злочинів, а також із прийняття суб’єктами цієї діяльності обумовлених національним кримінальним законодав­ством заходів, спрямованих на забезпе­чення національного кримінального про­цесу і здійснення судочинства у справах по злочинах, які посягають на внутріш­ньодержавний правопорядок. Враховую­чи це, становлення міжнародного співро­бітництва у боротьбі зі злочинністю слід розглядати, на нашу думку, у рамках роз­витку міжнародно-правового регулюван­ня питань юрисдикції, що, як відомо, ся­гає своїм корінням у глиб століть.

Означені питання розглядалися у пра­цях багатьох вітчизняних та зарубіжних дослідників. Проте комплексного дослі­дження становлення співробітництва дер­жав у зазначеній сфері не проводилося.

Метою статті є комплексний історико - правовий аналіз проблеми співробітни­цтва держав у боротьбі зі злочинністю, який дозволить визначити, яким чином відбувалося формування сучасної цілісної концепції міжнародно-правової протидії злочинності у межах міжнародно-право­вого регулювання питань юрисдикції.

Характеризуючи становлення між­народного співробітництва держав у бо­ротьбі зі злочинністю, слід зауважити, що злочинність як соціально негативне явище виникає на певному етапі розви­тку людського суспільства, а тому сту­пінь зацікавленості конкретних держав у міжнародному співробітництві з окре­мих питань протидії злочинності, харак­тер цього співробітництва, його конкрет­ні форми і напрямки визначаються на основі конкретно-історичних факторів.

Злочинність, яка потребує прийняття спеціальних заходів по боротьбі із нею, з’являється у рабовласницьку епоху. На­ціональні засоби у цей період звичайно відіграють вирішальну роль, однак спо­стерігається зародження деяких міжна­родних узгоджених та впорядкованих дій держав у боротьбі зі злочинністю. Це означає, що задовго до появи самої ідеї міжнародного права держави здійснюва­ли співпрацю з окремих питань протидії злочинності і навіть включали у договори відповідні положення. Крім того розвиток міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю проходить в умовах роз’єднання та постійного вій­ськового суперництва держав, при низь­кому рівні розвитку міжнародних відно­син і міжнародного права. Тому, напевно, варто говорити, не про співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю, а про становлення деяких елементів міжнарод­но-правового регулювання питань юрис­дикції. Як правильно зазначається, «не­розривність міждержавних зв’язків ви­ключала будь-яку необхідність у розширенні або поглибленні такого спів­робітництва. Воно залишалося в зародко­вому стані до початку іншого тисячоліт­тя» [8, с. 214]. Характеризуючи розвиток співробітництва у цей період, необхідно вказати, що найбільш небезпечними в рабовласницьких суспільствах вважалися повстання рабів, тому держави укладали домовленості про надання допомоги одна одній для придушення цих повстань. В хрестоматійному договорі єгипетського фараона Рамзеса ІІ з хетським царем Ха- тусілі (Хатушилі), який був укладений 1296 р. до н. е. було такі положення: «Якщо Рамзес розгнівається на своїх рабів, коли вони учинять повстання, і піде приборку­вати їх, то за одне із ним повинен діяти і цар хетський» або «Якщо хто-небудь вте­че із Єгипту і піде у країну Хетів, то цар Хетів не буде його затримувати, а поверне в країну Рамзеса» [2, с. 402]. До речі, пи­тання співробітництва у розшуку зло­чинців та їх видачі згадуються у багатьох інших договорах, які переважно мають комплексний характер і спрямовані на врегулювання питань миру, війни, укла­дення союзів. Наприклад, договір хетсько­го царя Суппілуліуми І із царем Аммуру Азірасом (приблизно 1380 р. до н. е.); до­говір правителя Алалаха Нікмепи з пра­вителем Туніпа Ір-Імою тощо [2, с. 400]. Схожі договори були характерними і для стародавнього Китаю (наприклад, договір між правителями Чін і Чу 579 р. до н. е.).

Аналогічна практика була відомою і державам Стародавньої Греції. Укладений у 421р. до н. е. мирний договір між Афіна­ми і Спартою (Нікіїв мир) містив зобов’язання Афін надавати підтримку Спарті у випадку повстання рабів. Також у договорах закріплювалося зобов’язання про взаємну видачу злочинців [6, с. 10]. Д. П. Нікольський згадує також про факти застосування інституту видачі відносно біглих рабів між Грецією та Римом [6, с. 10]. У Стародавньому Римі також мало місце співробітництво у сфері боротьби з піратством, оскільки за римським правом пірати розглядалися як вороги усього роду людського (hostis humanis generis).

У період феодалізму, коли основним завданням суверенів є утримання влади і боротьба за неї з численними суперника­ми, співробітництво на міжнародній аре­ні в певній мірі стосується саме означених проблем. У цей період значно зростає кількість договорів про екстрадицію, у яких конкретизується коло осіб, що під­лягають видачі, визначаються її підстави. Це означає, що співробітництво держав щодо екстрадиції продовжує удосконалю­ватися. Інститут екстрадиції застосову­ється і у Стародавній Русі у її взаєминах

із Візантією. До речі у договорах між Рус­сю і греками також передбачалася відпо­відальність за злочини, скоєні русичами у Візантії та візантійцям у Русі (напри­клад, договір 911 р.) [9, с. 167]. Серед най­більш давніх договорів також у сфері ви­дачі можна назвати договір 1242 p., укла­дений між голландським князем Вільгельмом II и графом Брабанта Генрі

II, договір 1376 г. між королем Карлом V і графом Савуа, договір 1303 г. між англій­ським королем Едуардом III и французь­ким королем Філіпом Красивим [10, с. 4]. В зазначений період інститут видачі по­чинає також активно використовувати у своїх цілях католицька церква. В якості об’єкта видачі розглядаються єретики[39].

Період феодалізму в історії міжна­родного права ознаменувався не лише розширенням кола учасників міжнарод­ного спілкування (процеси формування суверенних держав на теренах Європи), але і розширенням сфери співробітни­цтва у регулюванні окремих питань юрисдикції. Особливо помітним це стало у пізньофеодальний період. Це зумовле­но тим, що злочинність починає носити масовий характер, що веде до інтенсифі­кації розробки і застосування як націо­нальних, так і міжнародних форм і спо­собів боротьби із цим негативним яви­щем. Також у цей час розширюється міжнародне співробітництво у таких га­лузях, як торгівельне мореплавство, по­дорожі з метою відкриття та захоплення нових земель, тощо. Не втрачає своїх по­зицій на міжнародній арені і католицька церква, яка досить активно залучається і підтримує співробітництво держав у боротьбі з конкретними видами злочи­нів, які зачіпають загальні інтереси дер­жав, зокрема з піратством. Взагалі бо­ротьба із піратством на міжнародному рівні у феодальний період є одним із тих видів міждержавного співробітництва, яке розвивалося досить активно. Крім того принцип, який застосовувався у Ста­родавньому Римі (пірати - вороги роду людського), при феодалізмі крім звичає­во-правового характеру, отримує фунда­ментальне міжнародно-правове договірне визнання (наприклад, у договорах між королем Англії Едвардом IV та герцогами Австрії та Бургундії Максиміліаном та Марією 1478 р., між королем Англії Генрі VII та ерцгерцогом Австрії Філіпом 1495 р., договорі стосовно пограбувань між королем Англії Генрі VIII та королем Франції Луї 1518 р. тощо) [3, с. 364].

Не дивлячись на те, що окремі еле­менти співпраці держав у сфері протидії злочинності мали місце у середньовічний період, необхідно додати, що лише після виникнення внутрішньодержавної (на­ціональної) кримінальної юстиції (яка могла з’явитися з появою ідеї територі­ального верховенства), держави могли демонструвати готовність вступати у міжнародне співробітництво з питань боротьби зі злочинністю [8, с. 210].

Період пізнього середньовіччя і по­чаток нового часу у Європі відзначають­ся початком формування найважливі­ших передумов міжнародного співробіт­ництва у боротьбі зі злочинністю в його сучасному розумінні. З того часу разом зі становленням державного сувереніте­ту виникають і його найважливіші атри­бути, котрі вплинули на утворення піз­ніше, в XVIII—ХІХ століттях основного напряму міжнародного правового спів­робітництва у боротьбі зі злочинністю - уніфікації кримінального законодавства держав і правової допомоги у криміналь­них справах.

!дея територіального верховенства поклала початок становленню низки фундаментальних основ кримінальної юстиції. Серед них відхід від права будь - якого сюзерена, що існувало в середньо­віччі, карати злочинця та необхідність вироблення правових процедур, вико­ристання яких дозволило б забезпечити просторову дію кримінальних законів. У цей період активно укладаються закони про екстрадицію [8, с. 214], які згодом послужать основою для угод про право­ву допомогу.[40]

Необхідно також звернути увагу на те, що у рабовласницький і феодальний пе­ріоди міжнародне співробітництво не торкалося проблем попередження зло­чинності та поводження із правопоруш­никами. Ці питання стали предметом міждержавної співпраці значно пізніше.

Наступний важливий етап у розви­тку співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю - період буржуазних рево­люцій. У цей час активно починає фор­муватися національне кримінальне пра­во. У державах Європи та Північній Аме­риці інститути загальної частини кримінального права та види злочинів майже не відрізнялися. Тому державам не було важко домовитися про правову допомогу у кримінальних справах, на­слідком чого стало формування нового напрямку міжнародно-правового спів­робітництва у боротьбі зі злочинністю - укладення міжнародних договорів про уніфікацію кримінального законодав­ства. Першим серед таких договорів була Конвенція про філоксеру 1881 р., Паризь­ка угода про охорону підводних теле­графних кабелів 1884 р. Уніфікація кри­мінального законодавства[41] відбувалося повільно, бо торкалася надзвичайно де­лікатної області державного сувереніте­ту - кримінально-правової політики[42]. Особливою рисою угод про уніфікацію кримінального законодавства є їх коор­динуючий характер. Такі угоди не при­значені для кваліфікації діянь як злочин­них міжнародними чи національними судовими органами. Їхнє головне завдан­ня - сприяти зближенню кримінальних законів країн шляхом формулювання найбільш ємних моделей складів злочи­нів. Ці моделі лягають в основу націо­нальної імплементації[43].

Ускладнення суспільних відносин у зв’язку з розвитком економіки вплинуло і на розвиток міжнародних відносин, які стають більш інтенсивними, що у свою чергу вплинуло на зростання кількості злочинів з «іноземним елементом». У кін­ці XVIII на початку XIX століть у сфері міжнародного співробітництва у бороть­бі зі злочинністю продовжують викорис­товуватися вже існуючі інститути (видача, боротьба з піратством, притулок тощо) на звичній двосторонній договірній основі. Проте лише у 1815 році зроблені перші кроки з координації дій держав у бороть­бі із конкретними видами злочинів. Пере­дусім це стосується рабства і работоргівлі. Віденський конгрес 1815 року ознамену­вався прийняттям декларації з цього пи­тання. Аахенський конгрес 1818г. засудив торгівлю неграми, визнавши її злочин­ною. Лондонський договір 1841 р., укла­дений між Англією, Францією, Росією, Австрією і Пруссією, прирівняв работор­гівлю до піратства і надав військовим ко­раблям цих країн право зупиняти і об­шукувати підозрювані в работоргівлі судна, звільняти невільників і передавати винних органам правосуддя. Цей договір був доповнений документами, прийняти­ми на Берлінській Конференції - про річ­ку Конго в 1885 році і на Брюсельській конференції - про боротьбу з работоргів­лею в 1890 році. Саме в цих документах работоргівля розглядалася в якості зло­чину. При цьому саме рабство було визна­не протиправним лише на основі Конвен­ції про рабство (1926 р.) та Протоколу до неї (1953 р.)[44].

Досліджуючи питання становлення міжнародного співробітництва у бороть­бі зі злочинністю, необхідно зазначити, що суттєвий вплив на формування цьо­го інституту мало формування принци­пу невидачі своїх підданих (громадян), який у свою чергу вплинув на вже згада­ну практику укладення договорів про уніфікацію кримінального законодав­ства. Дія цього принципу могла створити суттєві перепони в боротьбі із найнебез - печнішими злочинами: держава могла не видавати свого підданого (громадянина), який скоїв злочин в іншій державі, але і не притягати його до кримінальної від­повідальності, не вважаючи скоєне ді­яння злочином [8, с. 215].

У ХІХ столітті починають розширю­ватися сфери співробітництва: крім влас­не боротьби зі злочинністю, розгляда­ються проблеми чинників та тенденцій злочинності, заходи з її попередження, питання ресоціалізації правопорушників і діяльності пенітенціарних систем. Ево­люція як нових, так і звичних форм спів­робітництва, пов’язана не лише із розви­тком національних галузей криміналь­ного та кримінально-виправного права, а й з появою відповідних наук, в тому числі і кримінології. Продовжує розви­ватися також договірно-правова координація боротьби зі злочинами, які зачіпа­ють інтереси декількох держав[45].

У кінці ХІХ ст. зароджується науко­во-інформаційний напрямок міжнарод­ного співробітництва у боротьбі зі зло­чинністю.

Кінець ХІХ - початок ХХ століття також вважається часом зародження міжнародного кримінального права, іс­нування якого обстоювали як вчені - криміналісти, так і міжнародники[46]. Прибічники розвитку наукового співро­бітництва у боротьбі зі злочинністю, під­креслювали необхідність передусім об­міну відомостями про національні норми кримінального, пенітенціарного і інших галузей права, а також обміну досвідом підготовки міжнародно-правових норм, які проголошують злочинним те чи інше діяння і здатних координувати боротьбу держав з кримінальною злочинністю.

У кінці ХІХ ст. починають створювати­ся міжнародні органи і організації, які спе­ціально займалися проблемами поперед­ження злочинності, боротьби із нею та поводження з правопорушниками. Так, у 1872 році була створена Міжнародна кри­мінальна і пенітенціарна комісія (МКПК), яка проіснувала аж до 1950 року[47]. Велику увагу МКПК приділяла проведенню пені­тенціарних конгресів, на яких обговорю­валися різні питання боротьби зі злочин­ністю: координація діяльності органів по­ліції у боротьбі зі злочинністю; правова взаємодопомога, ідентифікація злочинців;

кримінальне покарання іноземців, про­блема попередження злочинності.

У 1889 р. з ініціативи відомих євро­пейських криміналістів і кримінологів Ф. Ліста (Берлін), А. Прінса (Брюссель), Г. Ван Гаммеля (Амстердам) був заснований Міжнародний союз кримінального права, який виступив із закликом до всіх держав співпрацювати у справі вдосконалення міжнародного кримінального права, ви­вчати і попереджувати міжнародні зло­чини шляхом проведення узгоджених державами міжнародних поліцейських заходів. Цей союз вважав своїм завданням не тільки вдосконалення методики пере­слідування міжнародних злочинців, а й вивчення причин міжнародної злочин­ності як з правової, так і з антропологічної та соціологічної точок зору.

Досить активно у справі налагодження інформаційних контактів беруть участь і представники поліцейських органів. В 1905 р. відбулася конференція представників поліції Аргентини, Бразилії, Уругваю, Чилі, на якій було прийнято рішення про обмін відомостями і про практичну діяльність у справах про переслідування злочинців, які втекли із країн, в яких вони скоїли злочи­ни. На численних конгресах поліції, що відбувалися на початку ХХ ст. (1909, 1912, 1913, 1914 рр.) крім інших питань, пов’язаних із співпрацею цих органів, при­ймаються рішення про централізацію ін­формації про зовнішність злочинців, дак­тилоскопічних даних, речових доказах, знайдених на місці злочину.

В 1923 році була створена Міжнарод­на комісія кримінальної поліції, яка опі­кується питаннями міжнародної співп­раці у боротьбі зі злочинністю.

Створена у 1919 році Ліга націй спеці­ально питаннями міжнародної співпраці з питань протидії злочинності не займалася, але окремих питань у цій сфері вона тор­калася. Так, за рекомендацією Міжнарод­ної конференції по боротьбі із торгівлею жінками і дітьми Ліга націй у 1922 р. ство­рила Дорадчий комітет з боротьби з жін­ками і дітьми. На цей комітет також по­кладалося завдання контролю протидії розповсюдженню порнографічних видань.

З 1927р. по 1935 р. було проведено п’ять міжнародних конференцій з уніфі­кації кримінального законодавства різних країн. До кола злочинів, які посягають на міжнародний правопорядок на основі ре­золюцій конференцій, були віднесені пі­ратство, підробка металевих грошей та державних цінних паперів, торгівля раба­ми, жінками та дітьми, умисне вживання всякого роду засобів, здатних породити суспільну небезпеку, незаконна торгівля наркотиками, порнографія, а також інші злочини, відповідальність за які перед­бачена міжнародними конвенціями[48].

Після Другої світової війни почина­ється новий етап у розвитку співробіт­ництва держав у боротьбі зі злочинніс­тю. Прийняття Статуту ООН, Нюрн­берзький та Токійський трибунали над військовими злочинцями ознаменува­ли новий етап у розвитку міжнародно­го співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю. Починаючи з 1950 року, ООН сприяє, координує або заохочує розвиток напрямків та форм міжнарод­ної співпраці у цій галузі. До речі між­народне співробітництво у сфері про­тидії злочинності в рамках ООН роз­глядається як специфічна галузь міжнародного співробітництва у соці­альній і гуманітарній сферах [1, с. 24], які за роки існування зазнали впливу як «холодної війни», так і розрядки міжна­родної напруги. Тому і цей напрямок співробітництва держав не був позбав­лений політичного контексту. Тим не менше традиційні вже напрямки співро­бітництва держав у сфері боротьби зі злочинністю (екстрадиція, надання пра­вової допомоги в кримінальних справах, боротьба із рабством і работоргівлею, фальшивомонетництвом, розповсю­дженням порнографічних видань і ви­робів, незаконним обігом наркотичних та психотропних речовин) продовжують успішно розвиватися і еволюціонувати і одночасно конкретизується договірноправова координація боротьби із зло­чинами, які зачіпають інтереси кількох держав («піратське» радіомовлення, зло­чини, що вчиняються на борту повітря­ного судна, злочини проти осіб, що ко­ристуються міжнародним захистом, роз­рив і пошкодження підводного кабелю, тероризм, викрадання ядерного матері­алу тощо). Приймаються численні кон­венції з означеної проблематики, які та­кож передбачають створення відповід­них контрольних механізмів дотримання положень, закріплених у цих договорах. Продовжують удосконалюватися такі на­прямки міжнародно-правового співро­бітництва у боротьбі зі злочинністю, як обмін науково-технічною інформацією, попередження злочинності, пенітенціар­ні питання тощо. Одночасно створюють­ся різноманітні організації, метою яких є забезпечення ефективної співпраці держав у боротьбі зі злочинністю (Комі­сія по попередженню злочинності і кри­мінальному правосуддю в рамках ЕКО - СОР, відділ по попередженню злочин­ності при Секретаріаті ООН, ІНТЕРПОЛ тощо). Спеціалізовані установи ООН також беруть участь у боротьбі зі зло­чинністю у рамках своїх статутних за­вдань (наприклад, МОП в конвенціях, які вона приймає рекомендує державам і профспілкам вести боротьбу із приму­совою працею та іншими видами зло­чинів проти трудових прав людини; ЮНЕСКО організовує співробітництво держав із захисту від крадіжок та зни­щення культурних цінностей тощо).

Важливе значення для розвитку між­народного співробітництва у боротьбі зі злочинністю мали створені Радою Без­пеки у 1993 р. та 1994 р. міжнародні кри­мінальні трибунали для колишньої Югос­лавії та Руанди. А прийняття 17 липня 1998 року під егідою ООН Статуту Кри­мінального Суду - ознаменувало новий етап у розвитку міжнародного співробіт­ництва держав у боротьбі зі злочинністю[49].

Загалом на сьогоднішній день співро­бітництво держав у боротьбі зі злочинніс­тю розвивається на трьох рівнях. Це спів­робітництво на двосторонній основі, яке було однієюіз перших історичних форм, проте і на сучасному етапі воно не втрачає своєї актуальності. Регіональне співробіт­ництво, яке зумовлене співпаданням ін­тересів і характером відносин країн пев­ного регіону. Та на універсальному рівні, оскільки очевидним є факт, що деякі види злочинів зачіпаютьінтереси усього світо­вого співтовариства.

Підводячи підсумок, слід вказати, що сучасний рівень розвитку, напрямки та форми співробітництва держав у бороть­бі зі злочинністю є результатом тривало­го історичного розвитку, який відобра­жає загальну картину становлення між­народних відносин на різних етапах розвитку суспільства.

У сфері протидії злочинності на між­народному рівні спочатку використову­валися найпростіші форми, наприклад досягнення домовленості про видачу особи, яка вчинила злочин, або про якісь інші дії, пов’язані з тим чи іншим зло­чином. Потім виникла необхідність об­мінюватися інформацією, причому обсяг цієї інформації постійно розширювався. Якщо раніше вона стосувалася окремих злочинців і злочинів, то поступово вона наповнюється новим змістом, зачіпає практично всі сфери боротьби зі зло­чинністю, включаючи статистику і нау­кові дані про причини, тенденції, про­гнози злочинності і т. п. На певному ета­пі виникає необхідність обмінюватися досвідом. У міру розвитку науково-тех­нічного прогресу співробітництво в цій сфері також видозмінюється і відграє все більш істотну роль у відносинах між дер­жавами. Удосконалюється і договірно - правова форма співробітництва держав, збільшується кількість угод, що визна­чають конкретні напрямки протидії зло­чинності, і тих угод, що спрямовані на боротьбу із певними видами злочинних дій. Особливу роль у справі боротьби зі злочинністю відіграють міжнародні ор­ганізації, як універсальні, так і регіональ­ні, а також ті, що мають спеціальні цілі у даній сфері.

Для сучасного міжнародного права у сфері боротьби зі злочинність найбільш важливою є проблема удосконалення форм та напрямків співробітництва дер­жав, оскільки сучасна злочинність на­буває якісно нових рис та форм.