joomla
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНИХ ОСНОВ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Юрист України

В. Д. Сидор

кандидат юридичних наук, доцент Одеської національної юридичної академії

Проведено аналіз конституційних положень, що регулюють відносини в галузі викори­стання та охорони земель, з метою визначення конституційних основ земельного права.

Ключові слова: земельні відносини, земельне право, земельне законодавство, Конституція, конституційні норми, конституційні основи.

В публикации проведен анализ конституционных положений, регулирующих отношения в сфере использования и охраны земель, с целью определения конституционных основ земель­ного права.

Ключевые слова: земельные отношения, земельное право, земельное законодательство, Конституция, конституционные нормы, конституционные основы.

The analysis of constitutional norms which regulate relations in a field of land use and protection is conducted in a publication, with the purpose of determination of constitutional bases of the land law.

Key words: land relations, land law, land legislation, Constitution, constitutional norms, constitutional bases.



Земельному праву України прита­манні особливості, обумовлені специфі­кою його об’єкта, створеного природою, а не людиною, і предметом — земельними правовідносинами. Унікальність об’єкта і предмета земельного права вимагають конструювання норм земельного права не за загальноприйнятими правовими шаблонами. Норми повинні відображати специфіку землі і земельних ділянок як об’єктів земельних правовідносин. Ана­ліз конституційних основ земельного права сприятиме розумінню процесу впливу земельних відносин на зміст Кон­ституції України, а також розкриттю можливостей конституційно-правових норм для регулювання земельних від­носин, що підтверджує актуальність теми даного дослідження.

У науці земельного права конститу­ційні аспекти земельного права і зако-

© Сидор В. Д., 2011

нодавства досліджували такі вчені - правознавці: В. І. Андрейцев, Г. І. Балюк, Ю. О. Вовк, А. П. Гетьман, П. Ф. Кулинич, В. Л. Мунтян, В. В. Носік, О. О. Погрібний, В. І. Семчик, Н. І. Титова, Ю. С. Шемшу - ченко, М. В. Шульга, В. З. Янчук та ін.

Метою цієї публікації є аналіз кон­ституційних положень, що регулюють відносини в галузі використання та охо­рони земель і встановлення конституцій­них основ земельного права.

Для визначення юридичної природи земельного права і виявлення особли­востей останнього необхідно в першу чергу проаналізувати його конституцій­ні основи і визначити напрями подаль­шого розвитку. Нормами Конституції України окреслюється коло суспільних відносин, які входять до предмета право­вого регулювання земельного права, що сприяє подальшому формуванню право­вих інститутів земельного права України. Земельні перетворення, що відбуваються в Україні, знайшли своє відображення в Конституції України. На конституційно­му рівні було закріплено право власнос­ті Українського народу на землі в межах території України, право громадян ко­ристуватися природними об’єктами пра­ва власності народу, статус землі як основ­ного національного багатства, що пере­буває під особливою охороною держави. Конституційні норми закріпили карди­нальні зміни відносин власності на зем­лю, відмовившись від виключної держав­ної власності на землю і закріпивши ба­гатоманітність і рівноправність форм власності на землю.

Незважаючи на те, що Конституція України є основою для розвитку земель­ного права і законодавства та засадни - чим регулятором земельних відносин, вона виступає лише правовим інстру­ментом, який піддається впливу об’єк­тивних процесів розвитку земельних відносин.

Стаття 14 Конституції України та ст. 1 Земельного кодексу України визна­чають землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави [1; 2]. Законодавець констатував пріоритетну роль землі по­між іншими складовими національного багатства з урахуванням функцій, які вона виконує у процесі життєдіяльності людини та примноження національної спадщини. Земля — різновид об’єктів ма­теріального світу, але особливий за своїм походженням, що потребує особливого режиму охорони у процесі використання та відтворення саме з боку держави, оскільки вона виступає матеріально - просторовою базою державно-терито­ріального устрою, її незалежності, суве­ренітету, територіальної цілісності і на­ціональної безпеки. Національна цін­ність землі, на думку В. І. Андрейцева, полягає в невичерпності її властивостей для задоволення матеріальних та інших потреб, формування природних та природно-антропогенних ландшафтів, створення бази щодо розвитку націо­нальної економіки, формування сфери послуг тощо [3, с. 157].

Відповідно до ст. 2 Земельного кодек­су України земельні відносини — це сус­пільні відносини щодо володіння, ко­ристування і розпорядження землею, суб’єктами яких є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади, а об’єктами є землі в межах території України, зе­мельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї) [2].

Заслуговує на увагу думка В. Л. Мун - тяна про те, що земля є не результатом людської праці, а продуктом природи, що відрізняє її від інших об’єктів права влас­ності, створених працею людини, її ви­робничою діяльністю [4, с. 29].

Земля як об’єкт суспільних відносин, навіть у тих випадках, коли до неї засто­совується людська праця, вкладаються кошти, продовжує залишатися об’єктом природи. У цьому і полягає одна з основ­них особливостей землі, що виступає об’єктом суспільних відносин і відповід­но самих земельних відносин.

Крім того, землі як природному об’єкту, підкреслює Г. В. Чубуков [5, с. 44], притаманні ще такі риси: незамін­ність для людини, обмеженість території (за розмірами), локальність за місцем розташування і нерухомість.

Обмеженість землі визначається її при­родним походженням. Вона дана людству в розмірі поверхні нашої планети. Її не можна ні зменшити, ні збільшити. Люди змушені користуватися тією об’єктивно даною їм територією, що визначена при­родою. Особливо це стосується її кращої частини — родючого шару, розміри якого від халатного і марнотратного з ним по­водження можуть скорочуватись, що не­рідко і відбувається в дійсності.

Локалізованість земельних ділянок за місцем розташування також визна­чається природним походженням. Кожна конкретна ділянка землі розташована у чітко визначеній географічній точці, її не можна за бажанням людини перене­сти на інше місце. Можуть змінюватись її власники, користувачі, орендатори, а сама ділянка зберігається завжди на тому ж місці. Але для того, щоб визначити пра­во власності чи право користування кон­кретного суб’єкта, якому надана земельна ділянка, межі її вимагають уточнення за правилами землевпорядкування.

У преамбулі до Конституції зазначе­но, що Конституція є Основним Законом України, тобто вона регулює основи сус­пільних відносин, закріплює вже існуючі земельні відносини, відносини, які лише зароджуються і розвиваються, а також відносини, що можуть виникнути в май­бутньому. Як ми вже наголошували, Кон­ституція України відіграє фундаменталь­ну, основоположну роль у регулюванні земельних відносин. Конституція є юри­дичною базою становлення, розвитку та удосконалення земельного законодав­ства. Вона сприяє формуванню правових інститутів земельного права, окреслює коло суспільних відносин, що входять до предмета правового регулювання зе­мельного права, закріплює і регулює основи цих відносин.

Конституція посідає верхівку ієрар­хічної піраміди нормативно-правових актів, оскільки наділена найвищою юри­дичною силою. Це означає, що кожен акт земельного законодавства не повинен їй суперечити. Земельні положення Консти­туції України є нормами прямої дії і по­ширюються на всю територію України.

Конституційні основи — це норми Конституції, що закріплюють основи суспільного і державного ладу, а також основоположні засади суспільних від­носин. Серед конституційних положень можна виділити норми, що регулюють основи суспільних земельних відносин. Тому під конституційними основами зе­мельного права слід розуміти сукупність конституційних норм, безпосередньо спрямованих на регулювання основ зе­мельних відносин.

Вважаємо обґрунтованим запропо­нований академіком О. О. Погрібним умовний поділ всіх конституційних норм, що регулюють відносини щодо ви­користання та охорони земель, на чотири основні групи: положення, що встанов­люють основи правового режиму землі як природного об’єкта і природного ресурсу; положення, що закріплюють право гро­мадян на землю; положення, що визна­чають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання і охорони земель; положен­ня, що закріплюють екологічні та земель­ні права громадян [6, с. 45-46].

До першої групи конституційних норм, що регулюють земельні відносини, належать норми статей 13 і 14 Конститу­ції України. На нашу думку, основопо­ложними і центральними для всіх норм земельного законодавства є норми ст. 13: земля, її надра, атмосферне повітря, вод­ні та інші природні ресурси, які знахо­дяться в межах території України, при­родні ресурси її континентального шель­фу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Укра­їнського народу. У ч. 2 зазначеної статті встановлено, що від імені Українського народу права власника здійснюють орга­ни державної влади та органи місцевого самоврядування [1].

Стосовно цього конституційного по­ложення й сьогодні точаться бурхливі дискусії серед представників вітчизняної науки земельного права України. Як за­значає П. Ф. Кулинич, будь-яка консти­туція, у тому числі й Конституція Украї­ни, є політико-правовим документом, який містить не лише правові норми, а й положення політичного чи політико - правового характеру. До останніх, на його думку, належить і конституційне поло­ження «земля — власність Українського народу», яке можна кваліфікувати не як закріплення монополії на земельну влас­ність, її належності одному суб’єктові, а як проголошення державою наміру вста­новити в інтересах Українського народу


певні вимоги (обмеження) щодо набуття та реалізації права власності на землю фізичними та юридичними особами [7, с. 67]. Таку ж позицію поділяє М. В. Шуль­га, який вважає, що про народ України як про власника землі можна вести мову лише в соціально-політичному аспекті. В юридичному ж сенсі навряд чи можна вважати народ власником зазначеного природного ресурсу [8, с. 79]. На думку В. З. Янчука, юридичного змісту поло­ження ст. 13 набуде у випадку його транс­формації у норму, що земля є виключною власністю Українського народу [9, с. 6].

Протилежне міркування висловив В. В. Носік, обґрунтовуючи положення про здійснення права власності на землю Українського народу у формі публічної та приватної власності, додатково аргу­ментуючи при цьому, що публічна форма права власності на землю за своїм зміс­том може включати право власності на землю народу, держави та територіаль­них громад [10, с. 449].

Конституційною основою земельного законодавства слід вважати норми ст. 14 Конституції, відповідно до якої земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держа­ви. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується гро­мадянами, юридичними особами та дер­жавою виключно відповідно до закону.

Другу групу конституційних норм, що регулюють земельні відносини, ста­новлять статті 24, 26 і 41 Конституції України. Зокрема, ст. 24 Конституції України встановлює, що громадяни ма­ють рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, а ст. 26 за­кріплює, що іноземці та особи без грома­дянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі ж обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародни­ми договорами України [1]. Конституцій­не положення про власність деталізуєть­ся в ст. 41, відповідно до якої кожен має право володіти, користуватися і розпо­ряджатися своєю власністю, користува­тися для задоволення своїх потреб об’єктами права державної та комуналь­ної власності відповідно до закону. Кон­ституція захищає право власності на землю, визначаючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мо­тивів суспільної необхідності, на підста­ві і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшко­дування їх вартості. Примусове відчу­ження таких об’єктів з наступним пов­ним відшкодуванням їх вартості допус­кається лише в умовах воєнного чи над­звичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рі­шенням суду у випадках, обсязі та по­рядку, встановлених законом [1].

До складу третьої групи конституцій­них норм, що регулюють земельні від­носини, належать норми, які визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо вико­ристання і охорони земель. Окреслюючи напрями розвитку земельного законо­давства, Конституція України в ст. 92 встановила, що права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і сво­бод; основні обов’язки громадянина; за­сади використання природних ресурсів; правовий режим власності визначаються виключно законами України, прийняття яких належить до повноважень Верхов­ної Ради України (п. 3 ч. 1 ст. 85) [1].

Закріплюючи перелік повноважень Президента України, ст. 106 Конституції встановлює його право оголошувати в разі необхідності окремі місцевості Укра­їни зонами надзвичайної екологічної си­туації. Зазначена норма Конституції України, на нашу думку, має ознаки кон­ституційних основ земельного права України.



Статтею 116 до компетенції Кабінету Міністрів України віднесено забезпечен­ня проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природо­користування; забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності та здій­снення управління об’єктами державної власності.

Конституційні основи земельного права закріплені також у ст. 138, відпо­відно до якої до відання Автономної Рес­публіки Крим належить: розроблення, затвердження та реалізація програм Ав­тономної Республіки Крим з питань ра­ціонального природокористування, охо­рони довкілля — відповідно до загально­державних програм; визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів.

До конституційних норм третьої гру­пи норм ми відносимо ст. 142, що визнає землю, природні ресурси, що є у власнос­ті територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, котрі перебувають в управлінні районних і обласних рад, ма­теріальною і фінансовою основою місце­вого самоврядування; а також ст. 143, яка надає територіальним громадам села, се­лища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого само­врядування право управляти майном, що є в комунальній власності.

Четверта група конституційних по­ложень розробленої О. О. Погрібним класифікації складається зі ст. 16, яка за­кріплює обов’язок держави забезпечува­ти екологічну безпеку і підтримання еко­логічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської ка­тастрофи; ст. 50, якою визначено право громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, ч. 7 ст. 41, яка закріплює, що використання власності не може завдавати шкоди пра­вам, свободам та гідності громадян, ін­тересам суспільства, погіршувати еколо­гічну ситуацію і природні якості землі, а також ст. 66 Конституції України. За­гальне значення для регулювання зе­мельних відносин має закріплення в першому розділі Конституції України в ст. 16, що визначає обов’язок грома­дян не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Аналіз змісту Конституції України доводить, що практично весь текст Основ­ного Закону нашої держави пронизаний нормами, що прямо чи опосередковано регулюють земельні відносини. Тому на підставі проведеного вивчення норм Конституції України доходимо висновку, що конституційні основи земельного права є фундаментальними для розвитку галузі земельного права України, вони спрямовані на врегулювання основ зе­мельних відносин. Конституційні основи повинні стати базою для формування сучасного земельного законодавства. Конституційні основи земельного права мають специфічні характеристики у зв’язку із специфікою галузі земельного права, обумовленою особливим пред­метом правового регулювання — земель­ними відносинами.

На нашу думку, наявність у Конститу­ції України групи конституційних норм, спрямованих на регулювання основ одно­рідних суспільних відносин — земельних, дає можливість виділити їх у самостій­ний правовий інститут — конституційні основи земельного права. Виділення конституційних основ земельного права як самостійного правового інституту сприятиме кількісному збільшенню зе­мельних норм Конституції України, якісним змінам конституційних норм завдяки інтеграції в регулювання зе­мельних відносин, забезпечить систем­не, взаємопов’язане і взаємообумовлене функціонування конституційних і зе­мельних норм.

Конституційні основи земельного права являють собою самостійний між­галузевий правовий інститут. Перекона-


ні, що розвиток конституційних основ земельного права як відокремленого пра­вового інституту дозволить уникати су­перечностей і прогалин у правовому регулюванні земельних відносин, а також створить належну правову базу для по­дальшого розвитку й удосконалення зе­мельного законодавства.

Перспективним напрямом подаль­ших досліджень може стати аналіз змісту конституційних основ земельного права України.



Література ______________________________________________

1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - № 3-4. - Ст. 27.

3. Андрейцев В. І. Земельне право и законодавство суверенної України: актуальні проблеми практич­ної теорії / В. І. Андрейцев. - К. : Знання, 2005. - 445 с.

4. Мунтян В. Л. Правова охорона грунтів Української РСР / В. Л. Мунтян. - К. : Наук. думка, 1965. - 100 с.

5. Чубуков Г. В. Земельная недвижимость в системе российского права / Г. В. Чубуков // Государство и право. - 1995. - № 9. - С. 42-51.

6. Погрібний О. О. Конституційні основи земельного права і їх значення для розвитку земельного законодавства / О. О. Погрібний // Земельне право України : підручник / за ред. О. О. Погрібного та І. І. Каракаша. - Вид. 2-ге, переробл. і допов. - К. : Істина, 2009. - 600 с.

7. Кулинич П. Ф. Конституційні аспекти права власності на землі сільськогосподарського призна­чення / П. Ф. Кулинич // Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві : монографія / кол. авт. під ред. В. І. Семчика. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - 216 с.

8. Шульга М. В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях / М. В. Шульга. - Харьков, 1998. - 224 с.

9. Янчук В. З. Щодо права власності на землю / В. З. Янчук // Юрид. вісн. України. - 2000. - 12-18 жовт.

10. Носік В. В. Право власності на землю Українського народу / В. В. Носік. - К. : Юрінком Інтер, 2006.

- 543 с.