joomla
ПРОБЛЕМИ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ В АСПЕКТІ ВІДМОВИ ВІД ЛЕГАЛІЗАЦІЇ ТА ВИЗНАННЯ ДОКУМЕНТІВ ДОГОВІРНИМИ КРАЇНАМИ
Юрист України

Дьомкіна Г. С

здобувач Інституту законодавства Верховної Ради України, заступник начальника відділу аналітично-методичної роботи Департамен­ту нотаріату, банкрутства та функціонуван­ня центрального засвідчувального органу Міністерства юстиції України

Статтю присвячено дослідженню та вивченню особливостей правозастосування поло­жень міжнародних договорів, що стосуються відмови від легалізації та визнанні документів договірними країнами. На основі аналізу відповідних положень міжнародних договорів надані пропозиції щодо удосконалення правової регламентації досліджуваної сфери.

Ключові слова: міжнародний договір, легалізація документів для дії за кордоном, кон­сульська легалізація, апостиль.

Статья посвящена исследованию и изучению особенностей правоприменения положе­ний международных договоров, касающихся отмены легализации и признание документов договорными странами. На основе анализа соответствующих положений международных договоров внесены конкретные предложения по улучшению правовой регламентации ис­следуемой сферы.

Ключевые слова: международный договор, легализация документов для действия за границей, консульская легализация, апостиль.

This article is dedicated to the research and study of the peculiarities of enforcement of the provisions of international treaties relating to waiver of legalization and recognition of documents contracting countries. The detailed analysis of the relevant provisions of international treaties pro­vided suggestions for improving the legal regulation of the studied sphere.

Key words: international treaty, legalization of documents for foreign validity, consular legaliza­tion, apostil.

Питання, що стосуються скасування Зрозуміло, що кожна держава, з огля - легалізації документів для дії за кордоном, ду на свої національні інтереси, завжди регулюються як багатосторонніми кон - дбає про те, щоб офіційні документи, які венціями універсального та регіонально - надходять до неї з-за кордону задля прак - го характеру, так і положеннями багато - тичного використання, були там належ - сторонніх та двосторонніх договорів про ним чином оформлені і пройшли певну правову допомогу, які є своєрідним між - процедуру, аби набути законної сили для народним інструментом, що встановлює дії на території іншої держави, тобто принципи та механізми співпраці між були легалізовані.

С. Я. справедливо зазначає: правова допо - «Про міжнародне приватне право» пе - мога - це також допомога однієї країни редбачено, що документи, які видали другій на підставі конвенцій, підписаних уповноважені органами іноземних дер - і ратифікованих державами у цивільних, жав у встановленій формі, визнаються сімейних та кримінальних справах [1]. дійсними в Україні в разі їхньої легалізації, якщо інше не передбачає закон або міжнародний договір України [2].

Так, Україна уклала значну кількість двосторонніх договорів, а також ратифі­кувала конвенції про правову допомогу в цивільних, сімейних, господарських і кримінальних справах, що мають норми, якими передбачено спрощення чи вза­галі скасування процедури легалізації документів для їхньої дії на території до­говірних сторін держав-учасниць [3].

У вітчизняній науці питанням між­народних договорів України про правову допомогу, зокрема, двостороннім, приді­лено достатньо уваги. Так, зокрема, варто відзначити працю Галущенка Г. В., який вивчав проблеми назви та структури та­ких договорів, порядок надання правової допомоги, співвідношення норм догово­рів з положеннями внутрішнього законо­давства, а також проблему імплементації колізійних норм таких договорів у вну­трішнє законодавство України [4, с.177]. Загальний огляд таких договорів і питань, що ними регулюються, здійснив колектив авторів [5], розглядав практичні питання дії міжнародних договорів як складової національного законодавства України та­кож Терлецький Д. [6], як приклад уніфі­кації норм міжнародного цивільного про­цесу договори про правову допомогу роз­глянув Цірат Г. А. [7]. Фединяк Л. С. у порівняльному аспекті розглянула про­блему lis alibi pendens та її регулювання міжнародними договорами й національ­ним законодавством [8], Бігун В. А. вивчав складові договорів у контексті розгляду питань міжнародного цивільного про­цесу [9], а Черняк Ю. В. досліджувала скла­дові договорів, пов’язаних із регулюван­ням питань підсудності спорів з інозем­ним елементом [10].

Зазначені наукові розвідки в загаль­ному стосувались дослідження міжна­родних договорів як одного з джерел міжнародного цивільного процесу, до­сліджувались окремі складові міжнарод­ного цивільного процесу, здійснювалось порівняння норм цих договорів з норма­ми національного законодавства.

У цій статті ми маємо на меті визна­чити роль договорів про правову допо­могу у правозастосовчому аспекті щодо скасування вимоги легалізації докумен­тів для дії за кордоном. Як зазначає вче­ний Лукашук І. І., двосторонні міждер­жавні договори найчастіше містять як нормативні приписи, так і правозасто - совчі, що спрощує процес міжнародно - правового регулювання двосторонніх міждержавних відносин та робить його ефективнішим від самого початку дії того чи іншого двостороннього міждер­жавного міжнародного договору [11].

Одним із кроків на шляху, аби по­глибити міжнародну співпрацю України у сфері легалізації документів для дії за кордоном стало приєднання України до Гаазької Конвенції 1961 р. (відомої як Конвенція про апостиль) згоду на обов’язковість якої надав Закон України за 10 січня 2002 року «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує ви­могу легалізації іноземних офіційних документів»[12]. Конвенція набула чин­ності між Україною та іншими державами-учасницями Конвенції, що не висловили заперечень проти її приєднан­ня, з 22 грудня 2003 року. На сьогодні 100 країн світу - учасники цієї Конвенції.

Результатом приєднання України до Конвенцій про апостиль стало спрощен­ня процедури легалізації документів для дії за кордоном. Єдиною формальною вимогою, яка має місце у застосуванні норм Конвенції, є штамп «Апостиль», який ставить компетентний орган Укра­їни задля представлення на території держав-учасниць Конвенції. В свою чер­гу, офіційні документи таких держав, що використовуються на території України, мають бути засвідчені апостилем, який проставляє компетентний орган держа­ви, з якої походить документ.

При цьому Конвенція про апостиль не перешкоджає застосуванню інших міжнародних договорів, що встановлю­ють лояльніший режим визнання іно­земних документів. Проставляти апос­тиль не вимагається, якщо закони, пра­вила чи звичаї, що діють у державі, в якій посвідчено документ, чи є домовленість між двома чи декількома договірними державами, щодо спрощення даної про­цедури чи звільнення документа від ле­галізації (ч.2 ст.3 Конвенції про апос­тиль). Так, застосування даної формаль­ної процедури не вимагається, якщо Україна та іноземна держава, на території якої потрібно посвідчити даний україн­ський офіційний документ, - учасник двостороннього чи багатостороннього договору (наприклад, Конвенцію про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, м. Мінськ 1993 року) [13]. Вод­ночас, якщо міжнародним договором України з іноземною державою, яка є та­кож учасницею Конвенція про апостиль, встановлені жорсткіші правила (напри­клад, вимога консульської легалізації до­кументів), то має бути застосований лі - беральніший режим Конвенції про апос­тиль (ст.8).

Наприклад, договори про правову допомогу, які укладав іще Радянський Союз (далі - СРСР), після того, як він юридично припинив існувати, а Україна заявила про своє правонаступництво, вони залишилися для неї чинні1.

Так, відповідно до положень ст. 11 До­говору між СРСР і Фінляндською Респу­блікою про правовий захист та правову допомогу у цивільних, сімейних і кримі­нальних справах (від 11 серпня 1978 року), звільнюються від легалізації тільки ті офі­ційні документи, які були видані або на­правлені у зв’язку з наданням правової допомоги компетентними установами договірних сторін, тобто скасування ви­моги щодо легалізації документів поши­рюється тільки на документи, які надають договірні сторони одна одній тільки ди­пломатичними каналами у межах надання правової допомоги. Інші документи, вра­ховуючи положення цього Договору, по­винні проходити процедуру консульської легалізації.

Аналогічне положення закріплене у ст.16 Конвенції між СРСР і Італійською Республікою про правову допомогу у ци­вільних справах № 4210 (1979 року) та Угоді між СРСР і Австрійською Республі­кою з питань цивільного процесу (1970р.). Проте, дані вимоги не застосо­вуватимуться, з огляду на те, що й Укра­їна і зазначені держави є державами - учасницями Конвенції про апостиль, яка матиме пріоритет проти зазначених дво­сторонніх договорів. Відповідно до того, як українські офіційні документи, що використовуватимуться на території цих держав, так і офіційні документи, що надходять із цих держав і використову­ватимуться на території України, пови­нні визнаватись дійсними за наявності штампу «Апостиля», передбаченого по­ложеннями Конвенції про апостиль. До того ж, консульська легалізація докумен­тів у даному разі не вимагається.

Як справедливо зазначає Галущенко Г. В., закріплення в договорах про право­ву допомогу критеріїв співвідношення двосторонніх та багатосторонніх догово­рів має дуже важливе значення, особли­во з урахуванням того, що кількість ба­гатосторонніх інструментів у сфері між­народного приватного права стороною яких стане Україна, постійно збільшува­тиметься [4, с. 174].

З цього приводу, бажаючи ще спрос­тити документообіг та вимоги до оформ­лення та визнання документів, багато держав, які мають політичні, соціально - економічні та культурні зв’язки, йдуть на повне звільнення іноземних документів від будь-яких формальних обов’язкових процедур. За таких умов (режиму) іно­земні документи повністю прирівнюють­ся до внутрішніх національних докумен­тів. Як свідчить практика, звільнення від консульської легалізації чи проставлення апостиля можливе як на підставі двосто­ронніх, так і багатосторонніх договорів.

З погляду документообігу даний по­рядок представляється найпростішим для учасників цивільних правовідносин, оскільки не потребує від них проходжен­ня спеціальних юридичних процедур та не тягне за собою будь-яких фінансових витрат.

Розглянемо випадки звільнення від формальностей, зокрема щодо звільнен­ня від легалізації документів, відповідно до багатосторонніх договорів. На сьогод­ні Україна є учасником тільки однієї між­народної конвенції, яка передбачає звіль­нення іноземних офіційних документів від легалізації чи інших формальностей. Йдеться про Конвенцію щодо правової допомоги та правові відносини у цивіль­них, сімейних і кримінальних справах, підписану у м. Мінську 22 січня 1993 року (далі - Мінська конвенція 1993 р.) [13] та Протоколу до неї 1997 року.

До того ж, як передбачено положен­нями ст. 85 Мінської конвенції 1993 р. її дія поширюється і на правовідносини, що виникли до набрання нею чинності, тобто в даному разі скасування легаліза­ції документів розповсюджується також і на документи, що були видані до на­брання нею чинності.

Мінська конвенція 1993р. була укла­дена в межах Співдружності Незалежних Держав і як така є регіональною. Учасни­ками даної конвенції крім України є 11 держав, зокрема: Республіка Білорусь, Азербайджанська Республіка, Республіка Узбекистан, Російська Федерація, Респу­бліка Казахстан, Республіка Таджикис­тан, Республіка Вірменія, Киргизька Рес­публіка, Республіка Молдова, Грузія і Туркменістан.

Згідно зі ст. 13 Мінської конвенції 1993 р. документи, які на території од­нієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, при­ймаються на територіях інших Договір­них Сторін без якого-небудь спеціально­го посвідчення. До того ж, документи, які на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших До­говірних Сторін доказовою силою офі­ційних документів.

Аналогічне положення відображено у ст. 12 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімей­них і кримінальних справах, підписаної у місті Кишиневі 7 жовтня 2002 року (далі - Кишинівська конвенція 2002 р.) (для України зазначена Конвенція чин­ності не набула). На сьогодні Міністер­ство юстиції України здійснює відповід­ні заходи щодо пропозицій про ратифі­кацію Кишинівської конвенції 2002 р. В разі набрання чинності для України Ки­шинівської конвенції 2002 р. втратить чинність Мінська конвенція 1993 року, а відтак на сьогодні для України діють Мінська конвенція 1993 року та Прото­кол до неї 1997 року.

Такі угоди також можуть укладатися між іншими державами. Так, є Брюссель­ська конвенція від 25 травня 1987 року «Про відміну легалізації документів між державами ЄС», яка вступила в силу 12 березня 1992 року для Франції, Італії та Данії, що встановила практично націо­нальний режим для іноземних документів.

Положення відповідних міжнарод­них договорів, що стосується відмови від проходження процедури легалізації до­кументів мають важливе практичне зна­чення у правозастосовчій сфері. Напри­клад, у багатьох договорах про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримі­нальних справах передбачається, що до­кументи, які склав або засвідчив суд чи інша компетентна установа однієї дого­вірної сторони, скріплені гербовою пе­чаткою і підписом уповноваженої особи, мають силу документа на території іншої договірної сторони без потреби будь - якого іншого засвідчення. Це також сто­сується копій і перекладів документів, які засвідчив відповідний орган. У тако­му вигляді їх може приймати суд або інша компетентна установа другої дого­вірної сторони без легалізації. І що важ­ливо також зазначити: ці документи ма­ють однакову доказову силу на територі­ях обох договірних сторін.

Однак, як свідчить практика з цим питанням на практиці не все гаразд. Де­які країни-учасниці не завжди рахують­ся з положеннями міжнародних догово­рів про скасування легалізації, сторона­ми яких вони є. Зокрема, це стосується Республіки Казахстан, державні та при­ватні організації якої з різних мотива­цій, нехтуючи відповідним положення­ми Мінської конвенції 1993 р., нерідко відмовляють приймати документи без легалізації, у тому зокрема й тих, що виходять із України. Такими діями по­рушується загальновизнаний імпера­тивний принцип міжнародного права «pacta sunt servanda» про обов’язок кра­їн суворо дотримуватися взятих на себе міжнародних зобов’язань і повинні розв’язуватись шляхом переговорів або шляхом подання адміністративних чи судових скарг [14].

Роз’яснення Міністерства юстиції України від 13.10.2011 щодо надання пра­вової допомоги у майнових правовідно­синах та спадкуванні відповідно до по­ложень Мінської конвенції 1993 р. [15] стосувались також застосування ст. 13 Мінської конвенції 1993 р.

Згідно з міжнародними договорами про надання правової допомоги на тери­торії України без легалізації мають при­йматися офіційні документи, які вихо­дять від установ держав, до яких нале­жать: Республіка Болгарія (ст.17), Естонська Республіка (ст.13), Латвійська Республіка (ст.13), Литовська Республіка (ст.13), Республіка Польща (ст.15), Руму­нія (ст.13), Сербія (ст.13) та Чеська Рес­публіка (ст.18), Республіка Молдова (ст.15), Республіка Узбекистан (ст.13), Республіка Грузія (ст.13) та Республіка Македонія (ст.12), Китайська Народна Республіка (ст.29) (крім провінцій Гон­конг та Макао (на території цих провін­цій вимагається засвідчити документи штампом «Апостиль»), Монголія (ст.45), Соціалістична Республіка В’єтнам (ст.12),

Турецька Республіка (ст.13), Грецька Рес­публіка (ст.14), Корейська Народно­Демократична Республіка (ст.12), Іслам­ська Республіка Іран (ст.12), Республіка Кіпр (ст.13), Арабська Республіка Єгипет (ст.19), держави, утворені на території колишньої Федеративної Народної Рес­публіки Югославії (Хорватія та Словенія) (ст. 15), Словацькою Республікою (ст.11), Республіка Куба (ст.12).

Як правильно зазначає Галущенко Г. В., ці норми мали дуже важливе зна­чення, щоб вдосконалити механізм пра­вової співпраці, особливо до набуття для України чинності Гаазької Конвенції 1961 року, що скасовує вимогу легалізації офі­ційних документів [4, с. 23].

Проте, як свідчить практика застосу­вання цих положень вказаних договорів таке звільнення не надається автоматич­но і залежить звичайно від юридичної природи документа. Щоразу, коли ви­користовуються іноземні документи, ви­никає потреба доконечно здійснити ана­ліз тексту відповідного міжнародного договору України, щоб визначити, на які саме документи поширюється звільнен­ня від легалізації. До того ж, особлива увага має приділятися визначенню офі­ційного документа, яке може по-різному тлумачитись у різних державах і різними міжнародними угодами.

Так, аби однаковою мірою тлумачити і застосовувати на паритетній основі міжнародні договори України з питань правових відносин і правової допомоги у цивільних справах, а також з огляду на неодноразові звернення державних ор­ганів, юридичних і фізичних осіб України щодо дійсності офіційних документів України на території іноземних держав, з якими укладено міжнародні договори про правову допомогу, органи Міністер­ства юстиції України за сприяння Мініс­терства закордонних справ України до­слідили їх виконання компетентними органами іноземних держав у частині практики застосування вимоги легаліза­ції стосовно документів, що їх видали компетентні органи України.

Як наслідок здійснених заходів Мі­ністерство юстиції України підготувало відповідне роз’яснення від 11.05.2010 № 26-26/291 [16] (яке направлено Міністер­ству закордонних справ України, Мініс­терству економіки України, Державному комітетові України з питань регулятор­ної політики та підприємництва, Дер­жавній податковій адміністрації України, Національному банкові України та на­чальникам відповідних головних управ­лінь юстиції) щодо застосування між­народних договорів України про правову допомогу в частині, що стосується скасу­вання вимоги легалізації офіційних до­кументів, виданих компетентними орга­нами Договірних Сторін.

У зазначеному листі наголошувалось, що відповідні положення не можна тлу­мачити як такі, що автоматично перед­бачають прийняття компетентними ор­ганами України без будь-якого додатко­вого засвідчення усіх офіційних документів, що їх склали органи інозем­них держав, які є Сторонами таких до­говорів.

Звернено увагу на те, що:

по-перше, формулювання відповідних статей міжнародних договорів - неодна­кове, і в більшості випадків прямо визна­чає застосування правила звільнення від потреби будь-якої легалізації лише тих документів, які надсилаються Сторонами в разі безпосереднього застосування від­повідного міжнародного договору;

по-друге, компетентними органами іноземних держав неоднаково тлумачать­ся відповідні положення стосовно дій­сності документів, що призводить до не­поодиноких випадків відмови прийняти без додаткового засвідчення офіційні до­кументи України в державах, з якими укладено міжнародні договори про пра­вову допомогу в цивільних справах.

За результатами проведенного аналі­зу констатовано, що на території Респу­бліки Болгарії, Естонської Республіки, Латвійської Республіки, Литовської Рес­публіки, Республіки Польщі, Румунії, Сербії та Чеської Республіки приймають без будь-якого додаткового засвідчення (консульської легалізації або засвідчення апостилем) усі види офіційних докумен­тів незалежно від того, які органи Укра­їни і навіщо їх видали.

На території Республік Грузії та Ма­кедонії приймають без будь-якого до­даткового засвідчення всі офіційні до­кументи, які видали компетентні органи України чи засвідчені уповноваженими особами, крім документів, що їх видали податкові органи.

Водночас на території Соціалістичної Республіки В’єтнаму, Грецької Республі­ки, Республіки Єгипту, Ісламської Респу­бліки Ірану, Республіки Кіпру, Китаю Народної Республіки, Словацької Респу­бліки, Словенії, Турецької Республіки, Угорщини, Хорватії та Фінляндії без будь-якого додаткового засвідчення при­ймають лише ті офіційні документи, ви­дані або засвідчені компетентними орга­нами України, які надходять від установ юстиції (або інших компетентних орга­нів, визначених задля мети відповідного міжнародного договору), у провадженні яких перебувають цивільні або кримі­нальні справи, з тим, аби виконати за­пити (доручення) про міжнародну пра­вову допомогу чи розгляд клопотань про визнання і виконання судових рішень, що надсилаються безпосередньо, щоб виконати положення міжнародних до­говорів про правові відносини і правову допомогу в цивільних справах.

Таким чином, усі офіційні документи, які склали чи засвідчили компетентні органи В’єтнаму, Греції, Єгипту, Ірану, Кіпру, Китаю, Словаччини, Словенії, Ту­реччини, Угорщини, Хорватії та Фінлян­дії і які надсилають чи подають державні органи, юридичні та фізичні особи, на території України мають прийматися лише за умови засвідчення їх дійсності шляхом консульської легалізації або шляхом проставлення апостиля згідно з Конвенцією про апостиль 1961 р. Таке засвідчення не вимагається, якщо це пря­мо передбачено окремими галузевими міжнародними договорами України, зго­ду на обов’язковість яких надала Верхо­вна Рада України. Наприклад, легалізація чи апостилювання не застосовується до офіційних документів, що надходять від компетентних органів цих держав на офі­ційні запити в порядку надання міжна­родної правової допомоги у цивільних та кримінальних справах на момент вико­нання відповідних міжнародних догово­рів України.

Крім того, за ініціативою юристів - практиків [17] у публікаціях неоднора­зово порушувалось питання щодо за­стосування положень українсько-угор­ських договорів про правову допомогу у частині звільнення від процедури ле­галізації офіційних документів виданих на території України. Так, були роз’яснення Міністерства юстиції від 09.07.2004 № 26-38-290 [18] та лист від 02.06.2009 № 26-26/201 «Про надання роз’яснень щодо визнання на території України офіційних документів, виданих органами державної влади Угорської Республіки» [19].

Не заперечуючи того факту, що До­говір між СРСР та УНР про надання пра­вової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах за 15 липня 1958 року (далі - Договір 1958 року) діє у від­носинах між Україною і Угорщиною в порядку правонаступництва, угорська сторона дотримується позиції, що ст. 22 Договору між Україною та Угорською Республікою про правову допомогу в ци­вільних справах (далі - Договір 2001 року) замінила повністю положення ст.

14 Договору 1958 року щодо взаємного визнання документів, обмеживши таку можливість лише документами, що над­силаються судами, чи іншими установа­ми юстиції між собою у порядку право­вої допомоги. На документи, що їх по­дають приватні особи, поширюється вимога щодо їх засвідчення апостилем або шляхом консульської легалізації.

Натомість, позиція української сто­рони полягає в тому, що Договір 1958 року залишається чинний, як це встанов­лено шляхом обміну дипломатичними нотами 1994 року. Відповідно до статті 30 Віденської конвенції про право між­народних договорів 1969 року положен­ня Договору 2001 року, що стосуються правової допомоги в цивільних справах, мають перевагу над положеннями До­говору 1958 року лише тією мірою, де окремі статті останнього замінюються відповідними новими статтями. Однак положення Договору 1958 року, зміст яких не охоплює Договір 2001 року, у відносинах між Україною і Угорською Республікою все ж таки підлягають за­стосуванню.

Враховуючи те, що статтю 14 Догово­ру 1958 року повним обсягом виконува­ла лише Українська сторона, вбачається за доцільне стосовно вимоги до дійснос­ті офіційних документів, виданих компе­тентними органами Угорської Республі­ки, застосовувати принцип взаємності, тобто застосовувати звільнення доку­ментів від консульської легалізації чи від засвідчення апостилем у рамках, визна­чених статтею 22 Договору 2001 року.

З огляду на викладене, на території України від громадян та юридичних осіб Угорської Республіки офіційні докумен­ти, видані компетентними державними органами Угорської Республіки і засвід­чені гербовими печатками, можуть при­йматися українськими органами держав­ної влади за умови їх засвідчення апос­тилем згідно з Конвенцією про апостиль 1961 року.

Відтак, враховуючи зазначене, можна стверджувати, що двосторонні договори, що їх укладали держави, дають їм змогу самостійно визначати міжнародно - правові засади їхніх зовнішніх зносин і впливати в такий спосіб на всі міжнарод­ні відносини в цілому [20].

Література ____________________________________________________________

1. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. - Т.2 //За заг. ред. С. Я. Фурса. - К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2008. - 800 с.

2. Закон України «Про міжнародне приватне право». 23 червня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 32. - ст. 422.

3. Двосторонні міжнародні договори в сфері міжнародно-правового співробітництва. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www. minjust. gov. ua/0/9590

4. Галущенко Г. В. Питання міжнародного приватного права у міжнародних договорах України про правову допомогу. - К.: Видавництво «Юстиніан», 2005. - 472 с.

5. Міжнародний цивільний процес України: Навчальний посібник. Практикум / За ред. д. ю.н., проф. Фурси С. Я. - К., 2010. - С. 70-75.

6. Терлецький Д. Міжнародні договори як складова національного законодавства України // Юри­дична Україна. - № 9(81). - 2009. - С. 114- 122.

7. Цірат Г. А. Двосторонні договори про правову допомогу як приклад уніфікації норм міжнародного цивільного процесу // вісник Верховного Суду України. - № 1 (137). - 2012. - С. 43-48.

8. Фединяк Л. С. Вирішення проблеми lis alibi pendens в законодавстві та міжнародно-договірній практиці держав // Вісник Львівського університету. Серія Міжнародні відносини. - 2001. - Вип.

6. - С. 109-115.

9. Бігун В. А. Проблемы международного гражданського процесса / Проблемы науки гражданского процессуального права // Под ред. проф. В. В. Комарова. - Х.,2002. - С. 281-305

10. Черняк Ю. В. Інститут підсудності в міжнародному приватному праві країн Європейського Союзу та України. - К., 2008. - С. 181-188.

11. Лукашук И. И. Суд в системе государственных органов, реализующих нормы международного права // Советское государство и право. - 1992. - № 11. - С. 115

12. Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних до­кументів : Закон України від 10 січня 2002 р. № 2933-III // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 23. - ст. 153.

13. О правовой помощи и правовых отношениях по гражданским, семейным и уголовным делам : Конвенция от 22 января 1993 г. // ВВР Украины. - 1993. - № 1

14. Радзієвський В. К. Поняття, особливості та порядок легалізації документів для дії за кордоном / В. К. Радзієвський // Журнал «Нотаріат для Вас». - 2006. - № 9. - С. 36

15. Роз’яснення Мін’юсту України про надання правової допомоги у майнових правовідносинах - та спадкуванні відповідно до положень Конвенції про правову допомогу і правові відносини у ци­вільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon2.rada. gov. ua/laws/show/n0066323-11

16. Лист Міністерства юстиції України від 18 травня 2005 р. № 26-28-205 // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon. rada. gov. ua>laws/show/v-205323-05

17. Курдельчук Д. М. Особливості національного апостиля та легалізації. Юридичний вісник України. - 8-14 травня 2010 року - № 19(775) - С. 6

18. Роз’яснення Міністерства юстиції від 09.07.2004 № 26-38-290 «Про надання роз’яснення щодо ви­знання на території України офіційних документів, виданих органами державної влади Угорської Республіки» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada. gov. ua/laws/show/v_201323-09

19. Лист Міністерства юстиції від 02.06.2009 № 26-26/201 «Про надання роз’яснень щодо визнання на території України офіційних документів, виданих органами державної влади Угорської Республіки» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1.rada. gov. ua/laws/show/v_201323-09

20. Смирнова Г. Двосторонні міждержавні договори - найефективніший механізм міжнародно-право­вого регулювання двосторонніх міждержавних відносин / Г. Смирнова //Міжнародне право. Акту­альні проблеми міжнародних відносин. Випуск 88 (Частина І), 2010. - [Електронний ресурс]. - Ре­жим доступу : http://www. nbuv. gov. ua/portal/Soc_Gum/Apmv/2010_88.pdf

21. Schermers H. Netherlands // the Effect of Treaties in Domestic Law. L. - 1987. - P. 120.